1.4.3. Професійна позиція

Виходячи із особливостей своєї діяльності практичний психолог навчальної установи неминуче посідає роль посередника або арбітра під час розв’язання конфліктів між іншими людьми і певною мірою — роль коректора їхніх дій. Такого роду діяльність висуває підвищені вимоги до особистісних якостей психолога і вимагає розуміння ним не тільки суті своєї роботи, але й чіткого визначення меж свого професійного впливу.

Головним принципом для сказаного вище має бути такий: не вирішувати за іншу людину її проблему, а вирішувати цю проблему разом із нею, вселяючи в неї віру у свої сили, свої можливості, себе.

Психологічна служба освіти захищає і забезпечує право кожної дитини на повноцінний психічний розвиток. При цьому важливо розуміти, що психолог захищає дитину не від когось конкретно, а від порушень умов для нормального життя і сприятливого розвитку.

Будь-який «важкий» випадок у поведінці або в розвитку дитини — не привід для докорів педагогу (вихователю, батькам), а сигнал до спільної роботи. Будь-який успіх — це привід підтримати психолога в його намаганнях вирішувати складні проблеми дітей.

Наведемо приклад того, як не слід поводитись психологу. До нього часто звертається відомий психолог І. В. Дубровіна.

Казка про жабу-мандрівницю

Збиралися гуси-лебеді восени летіти до теплих країв. Жабі теж захотілося туди потрапити і почала вона просити птахів узяти її з собою. Ті й раді б, але як це зро­бити? І жаба придумала. «Хай два птахи в дзьобах гілочку тримають, а я зубами за неї вчеплюся посередині, так і полетимо». Пролітають птахи над різними країнами, а люди всюди дивляться і дивуються: «Подивіться, гуси-лебеді жабу несуть! І хто ж це придумав? Хто до цього додумався?!» Жаба летить, і її розпирає від самоповаги — це ж вона все придумала. І дуже образливо їй, що люди там, внизу, не знають, що це саме вона така розумна. Терпіла, терпіла жаба, не витримала і закричала: «Це я придумала!» Випустила вона з рота прутик, і упала в болото, так і не потрапивши до теплих країв.

Психологи в чомусь схожі на цю жабу, коли починають вихвалятись: «Це я придумала, як працювати з дитиною! Це я навчила вихователя (батьків), що слід робити!» В такому випадку психолог втрачає довіру, пошану й надію на підтримку людей, з якими він працює, потрапляючи в болото власної пихи, так і не набувши професійної майстерності й не заслуговуючи на людську вдячність.

Як наслідок — у самого психолога виникає величезна кількість образ, комплексів і розчарувань. М. М. Пришвін не випадково відзначав, що «найбільше щастя — не вважати себе особливим, а бути як усі люди».

Практичному психологу системи освіти повинні бути притаманні:

• широта інтересів і незалежність поглядів;

• готовність до контактів та вміння їх підтримувати;

• уміння емоційно приваблювати до себе людей;

• здатність зберігати самовладання і виражати власні емоції;

• прагнення до пізнання себе та інших;

• усвідомлення меж своєї професійної компетентності;

• адекватне почуття відповідальності за свої дії та слова;

• здатність прогнозувати наслідки того або іншого вчинку.

Одним з найскладніших завдань практичного психолога навчального закладу є організація продуктивної взаємодії всіх учасників педагогічного процесу, навчання їх взаємодії одне з одним і всіх разом.

Така взаємодія або співпраця можлива за умови розуміння і чіткого виконання всіма фахівцями своїх професійних і функціональних обов’язків. Повноцінність взаємодії, яка зумовлює ефективність діяльності, можлива тоді, коли, з одного боку, є однодумці, а з іншого — кожний чітко усвідомлює свої функції та можливості: вихователь не підміняє батьків і психолога, а психолог — вихователя, батьків, соціального працівника.

Сприйняття індивідуальності людини як цінності

Орираючись на норми етичного кодекса практичний психолог повинен беззаперечно усвідомлювати факт, що будь-яка дитина унікальна вже тому, що з’явилася на світ і їй даровано життя. Кожна дитина цікава сама по собі: слухняна і неслухняна, красива і не дуже, розумна і не дуже. Кожний дорослий також унікальний, незалежно від професії, посади, соціального статусу. Колектив або група дітей, колектив або група дорослих не можуть бути метою в діяльності як психологів, так і педагогів. Проте група однолітків або колег може створити умови для розвитку особистості кожного з учасників групи.

Звідси і основний принцип роботи практичного психолога — підхід до кожної дитини як до цілісного і неповторного, як до унікальності і неповторності, що зароджується.

В основі цього принципу лежать найважливіші психологічні закономірності, про які не можна забувати:

• поступовість;

• нерівномірність;

• асинхронність психічного розвитку;

• індивідуальні варіанти проходження вікових етапів онтогенезу.

Тому так важливо надавати дитині шанс, можливість створювати себе, підтримувати почуття того, що у неї все гаразд і в неї вірять.

Ще зовсім недавно в навчанні та вихованні основна увага приділялася найслабкішим місцям, «зонам відставання», притаманним дитині. Сьогодні все частіше спираються на суб’єктивно-успішну (цікаву, привабливу) для дитини сферу знань або діяльності, яка прогресивно впливає на становлення її особистості, дозволяє розвиватися її інтересам, упевненості у своїх силах, здібностях.

Годі й казати, це значно важче, ніж просто дізнатися про рівень розвитку тієї або іншої психічної функції або всіх функцій тієї або іншої психічної властивості, якості дитини тощо. Сьогодні важливим, хоча і дуже важким у роботі практичного психолога є завдання звести всі ці знання про дитину воєдино, співвіднести їх з віком дитини і з її індивідуальними особливостями й індивідуальним темпом розвитку. Безумовно, це вимагає великих інтелектуальних витрат і професійної майстерності.

Сьогодні як ніколи актуальним є попередження Л.С.Виготського про те, що «цілісне вивчення особистості дитини в її взаємодії з навколишнім середовищем повинно лягти в основу всіх досліджень».

Ще один видатний психолог С. Л. Рубінштейн звертав увагу на те, що, для того щоб зрозуміти єство особистості, треба спробувати відповісти на такі запитання:

чого хоче людина? Відповідь на це запитання допоможе розкрити спрямованість особистості — її потреби, мотиви, цілі, інтереси, ідеали, переконання, світогляд, установки тощо;

що може і вміє людина? Це питання про здібності, про їхній рівень, талант, геніальність тощо;

що вона є? Це питання про характер людини: можна багато чого бажати, багато на що бути здатним, але не досягти успіху в житті і діяльності через особливості характеру, який визначає етичне і вольове ставлення до себе, до людей, до світу;

що відчуває людина? Емоції, відчуття, переживання є підґрунтям внутрішнього світу людини і роблять цей її світ багатим або мізерним.

Останнє запитання пропонується нами як актуальне для нашого часу.

І. В. Дубровіна зазначає, що тільки відповівши на ці запитання, про­аналізувавши всі взаємозв’язки і взаємовплив позначених психологічних явищ в контексті віку і статі дитини, враховуючи індивідуальні варіанти її вікових змін, можна підійти до розуміння суті її проблем в психічному розвитку і становленні особистості.