13. Форма і розміри Землі, їх географічне значення.

Земля́ — третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет земної групи і є найбільшою з цих планет у Сонячній системі.

Справжня геометрична форма Землі неправильна, вона називається геоїдом.

Геóїд— форма Землі, визначена з використанням рівня моря та уявним його продовженням під земною поверхнею, за умови збереження рівня гравітаційного потенціалу. Також, геоїд — власне Земля як планета та фігура, якою характеризують її форму. Поверхня геоїда повторює вільну, незбуджену поверхню води у Світовому океані, яка уявно продовжена під материками так, що вона скрізь перпендикулярна до напряму сили тяжіння.

Рівнева поверхня геоїда збігається з рівнем океану в спокійному стані. Поверхня геоїда скрізь перпендикулярна до напряму сили тяжіння. Амплітуда відхилення поверхні геоїда від поверхні еліпсоїда 200 м. а від форми кулі не перевищує 0.0015. Тому в географії під час вивчення різних географічних процесів і з навчальною метою частіше використовують термін "земна куля".

Завдяки кулястій формі поверхня Землі ділиться на освітлену і неосвітлену частина. Крім того, вона зумовлює нескінченність і єдність всіх геосфер та зональний розподіл тепла.

Доказами кулястості Землі можуть бути: круглі тіні від Землі на Місяці, які видно під час місячних затемнень (доказ Арістотеля); поступове "занурення" кораблів за обрій у відкритому океані; збільшення дальності видимого горизонту під час підняття вгору; сучасні космічні дослідження та ін.

Маса земної кулі 5,98-1024 кг

Радіус екваторіальний (Rе) 6378,2 км

Радіус полярний (Rn) 6356,9 км

Довжина дуги меридіана 40008,6 км

Довжина дуги екватора 40075,7 км

Площа поверхні земної кулі 510,1млн. Км

Розміри земної кулі визначають силу земного тяжіння, величину географічної оболонки та просторові масштаби процесів, що від­буваються в атмосфері, гідросфері і надрах Землі. Завдяки розмірам і, особливо, масі Земля утримує потужну атмосферу.

14. Географічна кліматологія о.І. Воейкова.

Воєйков Олександр Іванович [8(20) .5.1842, Москва, - 27.1(9.2) .1916, Петроград], російський кліматолог і географ, основоположник кліматології в Росії. Член-кореспондент Петербурзької АН(Академія наук) (1910). У 1860 поступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, в 1861, коли у зв'язку із студентськими хвилюваннями університет був закритий, Ст виїхало вчитися до Німеччини, де отримав міру доктора філософії в Геттингенському університеті (1865), захистивши дисертацію «Про пряму інсоляцію в різних місцях земної поверхні». У 1880 отримав міру почесного доктора фізичної географії в Московському університеті. З 1885 професор Петербурзького університету. Окрім багаточисельних поїздок по Європейській частині Росії, Кавказу, Криму і Середній Азії, подорожував по Західній Європі, Південній і Передній Азії, Північній, Центральній і Південній Америці, був в Південному Китаї і Японії. Серед багаточисельних робіт Ст найбільше значення має капітальна праця «Клімат земної кулі, особливо Росії» (1884), в якому вперше була розкрита фізична суть і розглянута структура складних кліматичних процесів, виявлені роль окремих кліматообразующих чинників і взаємодія клімату з іншими компонентамі природи. При вивченні кліматичних і географічних явищ Ст вперше застосував метод балансів. Розроблена ним класифікація річок за гідрологічним режимом є основою подальших класифікацій. Ст заклало основи вчення про сніг і палеокліматологію. Великий цикл робіт присвячений питанням географії і економіки населення і активної дії людини на природу. Передбачив можливість розвитку культури сподіваючись і цитрусових в Закавказзі і коштовних видів бавовника в Середній Азії, розробляв наукові основи меліорації земель і методів підвищення врожайності з.-х.(сільськогосподарський) культур, виявляв нові райони для організації кліматичних лікувальних місць.

Вісь Воєйкова або Велика вісь Євразійського материка — смуга високого атмосферного тиску Євразійського материка, що лежить приблизно вздовж паралелі 50° пн. ш.

Вісь Воєйкова тягнеться майже через усю Євразію від озера Байкал, де знаходиться центр Сибірського антициклону, до Карпатських гір, прямує через південь Франції до Піренейського півострова і далі до Азорських островів (центр Азорського антициклону).

В межах України вісь Воєйкова проходить уздовж лінії Луганськ — Дніпропетровськ — Балта. На північ від цієї смуги переважають західні відносно теплі і вологі вітри (і циклональний тип погоди), на південь — східні і південно-східні холодні й сухі вітри (та антициклональний тип погоди). У теплий період ця вісь послаблюється, оскільки внаслідок прогрівання суходолу майже вся територія України потрапляє в зону зниженого тиску, а тому дмуть західні вітри. І лише на півдні продовжують панувати східні вітри.