66. Визначити справжній сонячий час у Києві на момент складання вами іспиту.

Справжній сонячний час (Т„) - час, який проходить від нижньої кульмінації до будь-якого положення Сонця на екліптиці, виражений у частинах справжньої сонячної доби. Він дорівнює:

де t()- годинний кут Сонця.

Справжній сонячний час використовують під час астрономічних та актинометричних спостережень. На географічному майданчику його вимірюють за допомогою горизонтального або екваторіального сонячного годинника.

В астрономії введено поняття "середнього" Сонця. Це уявна точка, яка рухається по небосхилу за той же час, що й справжнє Сонце, але рівномірно. Середній сонячний час (Tm) - це час, що проходить від нижньої кульмінації "середнього" Сонця до будь-якого його положення на екліптиці, виражений в частинах середньої сонячної доби. Для переходу від справжнього сонячного часу до середнього необхідно внести поправку часу (табл. 2), за рівнянням:

η = Tm-T()

Звідки

Tm = T()+η, T() = Tm- η

Приклад 1. Визначити середній сонячний час, якщо справжній час 12 листопада 12 год 10 хв.

Розв'язання. З табл. 2 беремо поправку (η = -16 хв) для 12 листопада і підставляємо її в формулу:

Тm = 12 год 10 хв - (-16 хв) = 12 год 26 хв.

Зоряний і середній сонячний час - це місцевий час на даному географічному меридіані.

Різниця між місцевим сонячним часом на двох меридіанах (Tm1 i Tm2) відповідає різниці географічних довгот меридіанів (λ1-λ2), у часовій системі мір:

За рівнянням визначають географічну довготу. Якщо відомі середній місцевий час даного меридіана або нульового (Гринвіцького), можна визначити час будь-якого іншого меридіана.

Тm1 – Тm2 = λ1-λ2

Місцевий час нульового меридіана називається Всесвітнім (Т()). Він єдиний для всіє Землі:

Тm=То + λ

де Tm- місцевий час даного меридіана; T() - Всесвітній час нульового меридіана; λ — географічна довгота.

67. Широтна зональність. Періодичний закон географічної зональності.

Відкриття В.В. Докучаєвим географічних зон як цілісних комплексів було одним із найважливіших досягнень географічної науки. Після цього протягом майже п'ятдесяти років географи займались конкретизацією цього закону: уточнювалися зони, давалися їх детальні характеристики. Нагромадження фактичного матеріалу дало можливість виділити всередині зон підзони, була встановлена неоднорідність зон (виділення провінцій). Досліджувалися причини виклинювання зон і відхилення їх від теоретичного напряму, розроблялося групування зон у межах більших таксономічних підрозділів -поясів і т. д.

Принципово новий внесок у проблему зональності був зроблений А.О. Григор'євим і М.І. Будико (1956). Вони підвели під явище зональності фізичну й кількісну основу і сформулювали періодичний закон географічної зональності. Цей закон покладений в основу структури ландшафтної оболонки Землі.

Закон враховує три тісно пов'язані чинники. Перший з них - річний радіаційний баланс (R) земної поверхні, тобто різниця між кількістю тепла, яку поглинає ця поверхня й кількістю тепла, яку вона віддає. Другий - це річна сума опадів (r). Третій, який одержав назву радіаційний індекс сухості (К), являє собою співвідношення перших двох перших:

де L - прихована теплота випаровування. Розмірність: К в МДж/м2 на рік, r - в г/м2L - в МДж/г на рік, Lr - в МДж/м2.

З'ясувалося, що одне і теж значення К повторюється у зонах, які відносяться до різних теплових поясів. При цьому величина К визначає тип зони, а величина К - конкретний характер і вигляд зони (табл. 6.1).

Наприклад, К>3 в усіх випадках указує на пустельний тип ландшафтів. Але у залежності від величини К, тобто від кількості тепла вигляд пустелі змінюється: при К = 0-2 100 МДж/м2 на рік - це пустеля помірного клімату, при R = 2 100-3 150 МДж/м2 - пустеля субтропічна і при К>3 150 МДж/м2 -пустеля тропічна.

Широ́тна зона́льність — закономірна зміна фізико-географічних процесів, компонентів і природних комплексів геосистем від екватора до полюсів.

Первинна причина зональності — нерівномірний розподіл сонячної енергії по широті внаслідок кулястої форми Землі і зміна кута падіння сонячних променів на земну поверхню. Крім того, широтна зональність залежить і від відстані до Сонця, а маса Землі впливає на здатність утримувати атмосферу, яка служить трансформатором і перерозподілювачем енергії.

Велике значення має нахил осі до площини екліптики, від цього залежить нерівномірність надходження сонячного тепла по сезонах, а добове обертання планети зумовлює відхилення повітряних мас. Результатом відмінності у розподілі променистої енергії Сонця є зональний радіаційний баланс земної поверхні. Нерівномірність надходження тепла впливає на розташування повітряних мас, вологообіг і циркуляцію атмосфери.

Зональність виражається не тільки в середньорічній кількості тепла і вологи, а й у сезонних змінах. Кліматична зональність відбивається на стоці і гідрологічному режимі, утворенні кори вивітрювання, заболочуванні. Суттєво впливає на органічний світ, специфічні форми рельєфа. Однорідний склад і велика рухливість повітря згладжують зональні відмінності з висотою.

У кожній півкулі виділяють по 7 циркуляційних зон.