53. Географічна оболонка, її структура.

Географі́чна оболо́нка (англ. geography envelope, нім. geographishe Mantel m) — верхня комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і складної взаємодії окремих геосфер — літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери.

Чітких меж географічна оболонка не має. Верхня межа її проходить на висоті 25…30 км над поверхнею Землі, нижня — під океанами на 5…10 км нижче від їхнього дна. Потужність географічної оболонки досягає 60…70 км. Та частина географічної оболонки, в якій виникла й розвивається людська спільнота, називається географічним середовищем.

Характерна особливість географічної оболонки — наявність речовини в трьох агрегатних станах: твердому, рідкому й газоподібному. Основні види енергії, що зумовлюють розвиток географічної оболонки, надходять від Сонця (екзогенні) та пов'язані з внутрішньою будовою Землі (ендогенні).

Географічній оболонці притаманні:

цілісність, зумовлена безперервним кругообігом речовини та енергії між складовими її частинами;

нерівномірність розвитку в просторі й часі, зокрема ритміка процесів і явищ, зумовлена головним чином астрономічними і геофізичними факторами;

безперервність розвитку.

Сучасний стан географічної оболонки є результатом її тривалого розвитку, тому її можливо успішно досліджувати лише тоді, коли розглядати природу в її постійному розвитку як ціле, так і за окремими елементами. Таким шляхом можливо пояснити закономірні зв'язки окремих предметів та явищ, передбачати та прогнозувати шляхи її подальшого розвитку, перетворювати в потрібному напрямку природні умови та якісніше використовувати природні ресурси.

Основними рисами структури географічної оболонки є ярусність її будови і складна закономірна регіональна диференціація, що виявляється у формуванні різних природно-територіальних комплексів. Географічна оболонка є предметом вивчення фізичної географії.

Своєрідність природи Землі зумовлюється кількома головними передумовами:

1. Географічна оболонка тримірна, або змінюється в широтному, меридіальному напрямку та по вертикалі.

2. ГО сферична, тобто її поверхня утворює замкнуту фігуру.

3. Земна поверхня являє собою зону найбільш активної взаємодії геокомпонентів, де спостерігається максимальна інтенсивність різноманітних процесів і явищ.

4. Вверх і вниз від цієї контактної зони активність природних процесів і явищ знижується.

5. Для розуміння природних особливостей ГО особливе значення має система границь між окремими її сферами і частинами, тобто система контактів між тілами, що мають різний склад, знаходяться в різному фізичному стані. Контактні середовища характеризуються як правило не тільки активністю природних процесів, а й підвищеною концентрацією форм життя. На активних поверхнях вищого рангу відбуваються макропроцеси (наприклад кругообіг води в природі), в той час як на поверхнях контактів нижчого рангу відбуваються мікропроцеси, що слабо фіксуються.

Найважливішими рисами загальної структури географічної оболонки є:

a. поділ природної оболонки Землі на материкову й океанічну частини, що утворює найбільш помітні відмінності земної поверхні;

b. природна поясність і зональність у розподілі тепла, опадів, грунтів, рослинного і тваринного світу;

c. ярусність будови географічної оболонки, що проявляється як у розміщені самих геосфер, так і окремих їх елементів (рельєф, клімат, рослинність,…);

d. наявність великої кількості різноманітних активних контактних зон та захисних екранів..

Диференціацію природи Землі можна розглядати на глобальному, регіональному і локальному рівнях. Планетарний (глобальний) рівень зумовлюється кулястістю Землі, яка визначає замкнутість ГО. Планетарне значення має розподіл суші і моря, льодовиків, вплив сили Коріоліса та ін. Регіональний рівень горизонтальної структури визначається обрисами берегової лінії, рельєфом суші (гори, рівнини), дна океану, типом циркуляції повітряних мас. На локальному рівні основними факторами поділу є особливості будови тих чи інших форм рельєфу, склад гірських порід, експозиція схилів, неоднорідність природних умов на порівняно невеликих ділянках земної поверхні.

Зональність – закономірна зміна всіх компонентів ГО і самої оболонки від екватора до полюсів. Зональність обумовлена обертанням Землі її кулястою формою, нахилом земної орбіти і тд., що призводять до зміни кута падіння сонячних променів, а отже і до нерівномірного розподілу сонячної радіації. Зональність географічної оболонки найбільше проявляється в шарі де проходять основні процеси під впливом сонячної радіації. Вверх і вниз від цього шару зональність затухає (нижче кори вивітрювання, в глибинах океану, в високих шарах атмосфери вона невиражена). А.О. Григор’єв та М.І Будико сформулювали періодичний закон зональності: однотипність зон у різних поясах пов’язана з повторенням однакових співвідношень тепла і вологи.