47. Особливості географічної оболонки.

Географі́чна оболо́нка — верхня комплексна оболонка Землі, що утворилася внаслідок взаємопроникнення і складної взаємодії окремих геосфер — літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери.

Чітких меж географічна оболонка не має. Верхня межа її проходить на висоті 25…30 км над поверхнею Землі, нижня — під океанами на 5…10 км нижче від їхнього дна. Потужність географічної оболонки досягає 60…70 км. Та частина географічної оболонки, в якій виникла й розвивається людська спільнота, називається географічним середовищем.

Характерна особливість географічної оболонки — наявність речовини в трьох агрегатних станах: твердому, рідкому й газоподібному. Основні види енергії, що зумовлюють розвиток географічної оболонки, надходять від Сонця (екзогенні) та пов'язані з внутрішньою будовою Землі (ендогенні).

Географічній оболонці притаманні:

-цілісність, зумовлена безперервним кругообігом речовини та енергії між складовими її частинами;

-нерівномірність розвитку в просторі й часі, зокрема ритміка процесів і явищ, зумовлена головним чином -астрономічними і геофізичними факторами;

-безперервність розвитку.

Сучасний стан географічної оболонки є результатом її тривалого розвитку, тому її можливо успішно досліджувати лише тоді, коли розглядати природу в її постійному розвитку як ціле, так і за окремими елементами. Таким шляхом можливо пояснити закономірні зв'язки окремих предметів та явищ, передбачати та прогнозувати шляхи її подальшого розвитку, перетворювати в потрібному напрямку природні умови та якісніше використовувати природні ресурси.

Основними рисами структури географічної оболонки є ярусність її будови і складна закономірна регіональна диференціація, що виявляється у формуванні різних природно-територіальних комплексів. Географічна оболонка є предметом вивчення фізичної географії.

48. Визначте лінійну швидкість на широті Парижу.

49. Світлові пояси Землі.

Географічні наслідки орбітального руху: 1. Зміна пір року за умови обов’язкового нахилення земної осі до площини орбіти; 2. Нерівномір­ність тривалості дня і ночі; 3. Річний цикл у географічній оболонці, що відбивається на житті тварин, рослин та господарській діяльності людини.

Земна вісь нахилена до площини орбіти під кутом 66°33'. Особливості руху Землі навколо Сонця можна продемонструвати за допомогою телурія.

21 березня і 23 вересня у полудень Сонце знаходиться у зеніті над екватором і рівномірно освітлює обидві півкулі. Ці дні назива­ються днями рівнодення. 22 червня (день літнього сонцестояння) сонячні промені падають прямовисно над паралеллю 23° 27' пн. ш., яка називається Північний тропіком. На паралелі 66° 33' пн. ш. в цей день Сонце не заходить за горизонт, і там - полярний день, а в Південній півкулі на такій самій широті Сонце не з'являється над горизонтом, і там - полярна ніч. Ці паралелі називаються відповідно Північним і Південним полярним колом. 22 грудня (день зимового сонцестояння) сонячне проміння в полудень падає прямовисно на Південний тропік (23° 27'). На Південному полярному колі стоїть полярний день, а на Північному - полярна ніч.

Рухаючись по екліптиці, Сонце два рази на рік перетинає екватор і в цей момент сонячне проміння падає в площину екватора (мал. 13а). У всі інші дні сонячне проміння утворює з площиною екватора кут, який називається схиленням (3). Сонячне схилення змінюється від +23°27' у день літнього сонцестояння до -23° 27' - у день зимового сонцестояння (мал. 13 б, в).

Полуденна висота Сонця (h) визначається за формулою:

h = 90 – φ+δ

де - φ широта; δ - сонячне схилення.

Для визначення схилення користуються табл. 3.

Залежно від висоти Сонця та тривалості дня на Землі виділяють пояси освітленості. Між Північним і Південним тропіком лежить тропічний світловий пояс, в якому на кожній паралелі Сонце два рази на рік буває в зеніті. Від тропіків і до полярних кіл розмістились два помірних світлових пояси, в яких Сонце ніколи не буває в зеніті, але протягом 24 годин відбуваються зміни дня й ночі. За Полярними колами знаходяться полярні світлові пояси, для яких характерні полярна ніч і полярний день.

Сходом і заходом Сонця є час, коли верхній край сонячного диску торкнеться лінії горизонту. У дні весняного і осіннього рівнодення Сонце сходить у точці сходу, а заходить у точці заходу. Лінія, що з'єднує ці точки, перпендикулярна полуденній лінії і відповідає напряму паралелі даного пункту. Влітку в полярних широтах Північної півкулі Сонце сходить і заходить ближче до точки півночі, а взимку - до точки півдня.

Найдовший день і найкоротша ніч у Північній півкулі бувають 22 червня, у Південній - 22 грудня. Вимірюють час сходу і заходу Сонця за допомогою горизонтального кута - азимута від точки півночі за ходом годинникової стрілки. Щоб знайти горизонтальний кут сходу й заходу Сонця, на відкритій місцевості встановлюють жердину висотою близько двох метрів. Навколо неї за допомогою триметрової мотузки накреслюють коло, на якому кілками фіксують точки сходу і заходу Сонця. За допомогою кутоміра, наприклад, бусолі, визначають азимути цих точок, а за одержаними величинами - шуканий кут.