3.2. У колі однодумців

Коло вістниківців не було монолітним в естетичному сенсі. Відзна­чаючи їхню загальну ідеологічну спорідненість, Микола Ільницький пише про значну художню поліфонію: "Творчість поетів-"вістниківців" позначена впливом доктрини "державницької літератури", хоч і не вкла­дається в її рамки: кожний з названих митців має своє коло тем і мотивів, свою образність та інтонацію, які до того ж не залишалися незмінними"¹⁶. Але ідеологічна близькість дозволяє вважати їх однодум­цями. Всі вони мали спільне політичне прагнення, яке звалося незалеж­ною батьківщиною, всі вони, так чи інакше, були співучасниками націо­нальної революції, перефразовуючи Маланюка, із стилетом і стилосом в руках. Багато хто з них, як О.Ольжич, Олена Теліга та Юрій Липа, загинули геройською смертю у другій світовій війні, перші двоє в бо­ротьбі проти німецьких, Липа – проти російських окупантів. Життя віст­никівців було органічним продовження їхньої творчості, що цілком вкладається в романтичну концепцію літератури.

Повертаючись до шерехового глузування над національним ро­мантизмом вістниківців, звернемося до аргументації Галини Сварник: "Як бачимо, Фізер, дивлячись на явище ширше, розуміє й те, що навіть якщо у вістниківців є вірші, написані з позиції чіткого усві­домлення свого обов'язку щодо України, що, з не дуже зрозумілих (або й зрозумілих) причин так дратує Шереха, – то таке усвідомлен­ня "ні в якому разі не стає поетизованою програмою бундючного пат­ріотизму. Воно скоріше веде їх на шлях поетичного осмислення істо­ричної трагедії України, використання таких мовних засобів, які най­ефективніше передають їхні патріотичні почуття". Цікаво, що, став­лячи без будь-яких переконливих аргументів під сумнів можливість свідомої самопожертви у випадку Олени Теліги і взагалі існування щирих почуттів любові до невідомої батьківщини, Шерех навіть па­тріотизм знущально перехрещує "на патріотичне захоплення аб­страктною Україною і дуже конкретним Донцовим". Коли йти за логікою автора, напрошується питання, чи, оскільки в основі життя і творчости еміґрантів лежали ілюзії й волюнтаристична уява, їх само­пожертва також була ілюзією? І для кого саме ілюзією?"¹⁷.

У нападках Юрія Шереха на вістниківство можна добачити також інші причини, ніж звичайне особистісне протистояння. Справа в то­му, що націоналізм, як політичне втілення естетичного романтизму, завжди вимагає конкретних прикладів і вчинків. Неможливо вести мову про чистий ідеалізм, не посилаючись на героїчні вчинки його носіїв і послідовників. Скажімо, не могло б бути християнства без жертви Ісуса Христа. Юрій Шерех виходить з повного заперечення ідеалізму, притаманного таким мислителям ХХ століття, як Зіґмунд Фройд та Жан-Поль Сартр. З такого погляду відстоювання романтич­ного стилю чину і міркування вважається порожньою фразеологією.

Пізніше при ідеологічному обґрунтуванні Мистецького українського руху (МУРу) Шерех сам звернувся до романтизму у вигляді доктрини "національно-органічного стилю", що в ній проглядають очевидні вто­ринність й безвідповідальне декадентство. Пізніше, здобувши значну популярність як літературний критик, Юрій Шерех-Шевельов відмовив­ся від романтизму і перейшов до повністю раціоналізованого "істориз­му", що розуміється ним як відсторонена об'єктивність і дійсна науко­вість, про що буде мова нижче. Для нас тут важливо одне: заперечува­лося вістниківство як явище. Відповідно самі вістниківці, носії цього явища, не можуть не виступати як однодумці.

Отже, ідеологічним лідером вістниківського середовища був Дмитро Донцов. Роман Рахманний пише: "Головний редактор "Літературно-Наукового Вістника", а згодом видавець і редактор журнала "Вістник" у Львові, д-р Дмитро Донцов відіграв вирішальну ролю в тому українсь­кому суспільному процесі взаємоінформування, взаємопізнавання і вза­ємовимінювання. Довкола його особи і журналу згуртувалася група письменників із різних центрів (Львова, Праги і Варшави), що в основ­ному приймали, як непохитну, його тезу: пасивного українця пере­творити в активістську людину західньоевропейського типу, а динаміч­на література повинна довершити цього великого діла"¹⁸. Навколо Дон­цова починають згуртовуватися молоді літератори.

Одним з перших і найвідданіших вістниківців став Євген Маланюк. За словами Богдана Романенчука, "психічне наставлення Маланюка відразу зріднило його з Донцовим, і він став співробітником ЛНВ, а потім і "Вістника", бо те, що було стихією "Вістника", було і його влас­ною стихією"¹⁹. Зберігся лист Євгена Чикаленка до В'ячеслава Ли­пинського від 15 травня 1928 року: "Щодо Маланюка, то я такої думки: для укр. справи далеко корисніше, щоб ця талановита людина склалася в атмосфері Берлінського Інституту, ніж в редакції ЛНВістника, куди його закликає Донцов"²⁰. Маланюк швидко висунувся в лідери вістниківців, ставши прикладом для молодших.

У листі до Донцова від 6 квітня 1932 року, який наводить Галина Сварник, Євген Маланюк довірчим тоном метра, свідомого вже свого місця в літературі, вперше характеризує маловідомого ще поета-початківця: "Ольжич, будучи прекрасним археологом (Антонович слово це змінив на ахіолух), є, безперечно, новим на нашім горизонті поетом, хоч, певно, поза рами ліричного (формального) вірша нескоро, або й зовсім – не перейде. Та й це немало". Досить швидко (26 квітня 1932) Маланюк з властивою йому спостережливістю змінює свою думку про О.Ольжича на все краще і краще. "Є багато неотесаности в Ольжичу (дійсно, щось від молодого "лягавого" – не(зара)дність лап і походки), але його ліричні речі (досить неширокі по масштабу і навіть не дуже "вольтажні" по напруженню) – є майже клясичні і цим – нечувані! – у нас (закінчені, вирізьблені, металеві)"²¹.

"Вже 8 серпня того ж року, – продовжує Галина Сварник, – Євген Маланюк повідомляє Донцову: "Бачився два рази по кілька годин з милим Ольжичем, який росте як людина, працює не по-українському багато і напружено. Антонович дуже сердечно й зворушено говорив про "Вістник" як про "єдине живе, що є у нас". Мосендз – в сухотах (уявіть траґедію: був у Братиславі, де він є, але не мав його адреси – фатум!!!). Чирський – в сухотах ще гірше" (...). Також у телеграф­ному стилі інформує Донцова 24 вересня 1935 р.: "Від Самчука дістав листа. Дуже бадьорий, творчий і впертий цей волиняк. Ольжич готує збірку віршів "Рінь", Стефанович – "Камінь". Отже – такі головні назви. Але ліпше геологія, аніж традиційна ботаніка (айстри, троянди etc.)", явно натякаючи на образну систему О.Олеся"²².

Микола Неврлий пише про О.Ольжича, що "знайомство з Є.Мала­нюком, Л.Мосендзом, Ю.Кленом та іншими кращими поетами укра­їнської діяспори ще більше викликало в нього нехіть до перечулено-сентиментальної лірики, спрямовувало його до поезії духової енерґії, інтелектуальної і вольової, спроможної виховувати цілісну натуру, сильний характер"²³.

Донцовський журнал виступає найважливішим об'єднуючим віст­никівців чинником. Галина Сварник наводить дві спільні поштові картки празьких літераторів за 1932 рік, що зберігаються серед листів Євгена Маланюка до Дмитра Донцова. Перша, з 18 березня 1932 року, піднесено говорить про єднання празьких літераторів навколо ЛНВ: "Приготовуючи літературний вечір з нагоди 10-ліття нео-ЛНВ в спільнім почутті об'єднані – засилаємо Вам гарячий привіт з Праги. Сподіваємося, що ЛНВ міцно відбиває удари єдиного малоросійського фронту (...). Ваш Євген Маланюк, Микола Чирський, О.Ольжич, М.Мухин". В цей час вони були однодумцями у творенні нової культури, філософії нової епохи й модер­ної української нації, – відзначає дослідниця.

Друга картка, написана з Праги, "після удачного вечора Л.Н.В." 20 бе­резня 1932 року, підписана Уласом Самчуком, О.Ольжичем, Михайлом Мухиним, Євгеном Маланюком, Віктором Приходьком, Олександром Недільком, О.Тимошенком, Василем Макаренком та Миколою Чирсь­ким. Маланюк взагалі часто пише до Донцова про інших "вістниківців". Ось, наприклад, огляд празької літературної раті: "Втішили мене і навіть підбадьорили передовсім ніколи "неунивающий" Чирський, завжди жи­вий Мухин, що остаточно прийняв форму Бідного Рицаря з тим більш славними AMD на полатаних доспіхах, стрункий і княжий Ольжич, напівмонах, напівдружинник з часів Святослава Завойовника, врешті по волинськи мужичому статечний важкуватий, але працівничий і твердий Самчук". Такого роду прикладів відчуття "вістниківськими" авторами, незалежно від місця їх проживання, єдності літературного середовища, можна багато знайти і в листах О.Ольжича, М.Мухина, Ю.Клена, О.Гри­цая та інших. Ця єдність проявилася і в ідеології, і в тематиці, і в сти­лістиці творчості, у літературній критиці, а також у людських взаєминах²⁴.

Про інший ювілейний вечір вістниківців ідеться в листі Юрія Липи до Дмитра Донцова від 14 січня 1934: "Трохи літературної сатири треба було б додати, не могла б вона заняти багато місця. Я пропо­ную випустити 3 ляльки: Рудницький, Крушельницький і, може, Мудрий²⁵ (...). На першу частину треба було б дати: вступне слово, але не у формі реферату, лишень як лехкий діяльоґ. Щось з Харк(івського) "Ярмарку"²⁶, чи з публіцистики "Вістника" – повага й l'humour, усміх й енерґія. Пізніш інсценізація. Це є пункт загадковий. (...) Твір до інсценізації повинен бути програмовий, тобто давати принаймні тип нового Українця. (...). Річ, що її хотів би представити на розгляд Вістниківців – "Тисяча побратимів" не оброблена як слід і про неї нема що говорити. Вважаю, що найліпшою була б інсце­нізація котрогось з розділів "Вальдшнепів" Хвильового. Добре було б до цього достосувати хоч примітивну музику. (...) Перед "Вальдшне­пами" якийсь простий вступ: ковання заліза на ковадлі чи щось з Ваґнера. (...) Підтитул міг би бути "Перший вечір Вістниківців"²⁷.

Очевидно, мова йде про дружні творчі зустрічі, які можливі тільки між друзями та однодумцями. Хоч цей вечір і не відбувся: 12 лютого 1934 року Юрій Липа писав Донцову: "Думаю, що то й добре, що вечір Вістниківців відкладено. Думаю, що він може відбудеться в далеко ліпших умовинах і в більшій кількости учасників, але – пізніше"²⁸.

Євген Маланюк залишив надзвичайно цінні міркування щодо ро­мантизму та взагалі ідеологізму естетики вістниківства. Він пише про те, що багато з них були мобілізовані "межовою" добою української історії: "Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирсь­кий – "уродженими" (письменниками – С.К.) не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідности – то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії – в першу чергу. Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, – лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, "нотатками". Максим Грива – чернігівський козак з поход­ження – був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, – по­літиком. Мосендз, як вже згадувалось, – людиною науки і, одночасно, організатором, "капітаном промисловости". Чирський – першорядним фільмовим актором, або режисером"²⁹. Проте всі вони, безперечно, вписали яскраву сторінку в історію української літератури.

Це була героїчна доба. Героїзму вимагала від вістниківців нація, і вони дійсно стали героями. Тому доречною виглядає урочиста то­нальність Юрія Косача у повоєнній статті: "Саме тепер, в дорогу гря­дучим поколінням, у темряву національного ісходу, слово Юрія Липи – "організатора почуття", чіткість смілих визначень, блискавичним розтином вільної думки, безпосередність її зв'язку з джерелами окци­дентального універсалізму – стає нам за синтезу, що більше – за про­граму. А біографія Юрія Липи – вольового українця, справді сина но­вої доби, допитливого трудовика-дослідника, громадянина з ідеалом римських чеснот, біографія письменника-лицаря правитиме за при­клад"³⁰. Інша річ, що вістниківці були не лише такими "бронзови­ми профілями", вони також були живими людьми, з власними прис­трастями і приватним життям. Однак феномен вістниківства немож­ливо зрозуміти без цього ідеалістично-героїчного моменту.

За листуванням можна виявити згуртованість вістниківців у прин­ципових поглядах на тогочасне ідеологічне протистояння. Юрій Липа пише Донцову 29 травня 1925 року: "Прошу прийняти моє співчуття з приводу глупого виступу в "Ділі" проти ЛНВ"³¹. Також 1 березня 1929 року: "Довідався я від Косача про "стан облоги" ЛНВ і про ту кампанію, яка стала так виразною. (...) В кождому разі вважаю своїм обов'язком декляруватися (без огляду на те, чи буду, чи не буду співробітником чинним) за ЛНВ. За всяку ціну не датися сованетитам! Стан грошовий мій не є такий, щоб можна було думати про грошову підтримку. Але гадаю, що коли б у відповідну хвилю треба було б дати до преси лист, котрий би осудив поступовання різних лехкодухів, або й тих, що ідуть на службу совітську, – то тут можна б було відповідний протест – лист скласти"³². І 8 січня 1934 року: "Нині дістав комічну "Назустріч". Формат "Pjona", мислі – пйонка. Зреш­тою, нарешті укр(аїнський) "м.р."³³.

У такому ж дусі пише про "Назустріч" О.Ольжич: "Останне "Ми" я читав. Думаю, що не треба перецінювати ваги журналу, що за рекордово короткий час встиг показати не 2 Янусових, а 4 Святовитових обличчя. Коли перше запрошується людей до співпраці, а коли вони відмовляться, лається їх – то хто може брати це без гумору? Для таких фактів вистарчає "пресового філь­му". Це ж виразно приватно групова спекуляція"³⁴. Цей обмін ду­мок свідчить про те, що вістниківці фактично були долученими до формування обличчя ЛНВ ("Вістника"), вони творили його спільний ідеологічний фронт.

З великою увагою вони ставляться до належного інтелек­туального рівня вислову націоналістичних ідей. 18 лютого 1937 року читаємо в О.Ольжича: "Націоналістична халтура – тема по­важна, але не думаю, що загрозлива. Гадаю, що треба мати на оці, що її родить. Кожний рух і кожний стиль має супровід "халтури", твореної третьорядними індивідуальностями, яка до речі виконує ролю популяризатора. Це нормальна річ і не є ніякою "жовтою небезпекою". Инша річ, коли сама література "халтуризується". Думаю, що в нас нічого такого нема. Першорядні мистці мають стало індивідуальний, чистий і зовсім не бутафорний голос, отже література живе і дихає свіжим повітрям (...). Знову ж примітивну, але щиру і здорову "халтуру" таких напр. закарпатських поетів-молодиків, які включають свою територію у загальноукр(аїнський) духовий світ, треба вітати, відкриваючи та вказуючи кожному авторові шлях індивідуального та вищого мистецького вислову (...). Тому дуже вітаю Ваші міркування про потребу ставлення лі­тер(атурної) критичної сторінки (в) програму "Вістника". В ній є жорстока потреба і вона мусить бути поставлена на всю ширину. Те ж і відносно инших мистецтв".³⁵ У своїх виступах вістниківці через есеїстику формують тодішній інтелектуальний полемічний контекст.

Усі вони були в полеміці і в боротьбі – за чистоту націоналістичних ідей. О.Ольжич 31 березня 1938, вже після численних сварок і непорозумінь, коли до закриття журналу залишається трохи більше року, переконує Донцова: "Атаки на "Вістник" (за винятком їх донощицького елементу), уважаю, були вкінці і будуть тільки позитивом. Коли потвори інтелєкту і національної моралі так активізуються і єднаються для штурму журналу і Вашої особи, то не можна це сприймати інакше як сати­сфакцію. Так це бере чогось вартий український загал, і немає в цьому питанні двох думок".³⁶ Вістниківці були колом однодумців, яких об’єднувала спільна ідеологічна платформа (український націоналізм) та практично – Дмитро Донцов із своїм ЛНВ ("Вістником").