5.8. Націоналізм і церква

Відомо, що Дмитро Донцов був апологетом воюючої Церкви. Для Євгена Сверстюка, літератора-дисидента, людини поміркованої, але принципової, близької до Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) християнізм Донцова – це передусім критерій істи­ни, без якого стає неможливою морально-етична рівновага мети і засобів революційної боротьби. "Вражений характерною для ХХ віку хворобою насильства, Дмитро Донцов не знехтував християнської традиції, а утверджував її і, попри крайні тенденції, не стояв над прірвою ніґілізму, а плекав ясність духу".²¹⁸

Однак починав Донцов саме з нігілізму. В соціал-демократичний період своєї творчості, 1910 року, Донцов видав у Львові книжку "Школа а релігія", в якій підкреслює шкідливість релігії для суспіль­ного прогресу. Звертаючись до української студіюючої молоді, він каже: "Я не можу мати претензії, аби Ви всі стали на становиську соціял-демократії, але Ви є зборами поступової академічної молодіжі. Отже, Вам повинно залежати на інтересах поступу... І коли Вам справді дорогі інтереси поступу і науки, то Ви мусите за всяку ціну поборювати і добиватися усунення зі шкіл тої дисципліни, яка в своїй теорії і в практиці своїх жреців завше була і є нещадним противни­ком поступу і смертельним ворогом науки".²¹⁹

Царський цензор змушений був адекватно відреагувати і не допустити цей галицький нігілістичний продукт на територію Російської імперії. 15 вересня 1910 року він видає висновок: "Вбачаючи у вищезазначеному паплюженні віри і церков християнських, насмішку над християнським вченням, побудження до повалення існуючого суспільного ладу і праг­нення збудити ворожі почуття між різними класами населення, я вважаю, що брошура (...) підлягає забороні".²²⁰ Багато в чому нам важко не погодитися із цим документом.

Щоб зрозуміти загальне захоплення соціалізмом у ті часи, наведе­мо слова Симона Петлюри з листа до Дмитра Донцова з приводу ре­зонансу, викликаного рефератом "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913): "Хоч Ви і атеїст, але природі все ж віру ймете, в кожному разі більшу і міцнішу, ніж в ті "єресі", з якими виступили на конґресі".²²¹

Роль християнства зростає у працях Донцова разом з розвитком і поглибленням націоналістичної доктрини. Василь Іванишин відзна­чає: "Максималізмом позначений і його підхід до християнства: сприймати Христа таким, як він був, а не таким, яким його показува­ли невільникам слуги володарів цих невільників; плекати послух Богові, але не сатані".²²² Знову максималізм, знову ексклюзивність мислення. Критикам Донцова, які закидають йому атеїзм і соціалізм початку політичної кар’єри, слід визнати, що здатність людини до саморозвитку свідчить про інтелектуальну гнучкість і відсутність доктринерства, що є радше позитивною, а не негативною рисою. Таким чином, процес міркування у Донцова виступає не словесним баластом, а дійсно інструментом осягнення інтелектуальної мети.

Пізніше атеїзм стає одним з найбільших звинувачень у полеміці Дмитра Донцова із своїми опонентами. Це величезна провина і навіть відступництво попередників від українських традицій. "Націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року, був виразно анти­церковний, або, як звикли в нас говорити, "антиклерикальний". (...) Явно ворожо ставився до Церкви і наш націоналізм минулого віку: Драгоманів – там, Франко й Павлик – тут". Необхідним є "повільне наближення світогляду новітнього націоналізму до теологічного світогляду Церкви".²²³

Християнізм Донцова має католицьку природу, що, однак, не запе­речує українського православ'я. Проблема в тому, що традиція нашої православної Церкви зазнала відчутного удару за роки московської окупації. Натомість католицизм виступає з виразно окреслених позицій, неспівмірних з московським духом колективного фаталізму. Засновник ордену "Опус Дей" Хосе Марія Ескріва де Балаґер показує, що кожна людина виступає творцем свого майбутнього: "Бог не ба­жає мати рабів, лиш дітей. Він шанує нашу особу. Діло спасіння про­довжується, і кожний з нас бере участь у ньому".²²⁴

На це звертає увагу Богдан Хорват. Дмитро Донцов, а пізніше, під його вливом, також Юрій Липа та Євген Маланюк "народилися в Східній Україні, були виховані в православній традиції, але це їм не завадило побачити і збагнути велич активізуючого духу католициз­му!"²²⁵ Вістниківці виступають за католицизм і унію, підкреслюючи їхній войовничий, здобуваючий характер.

В міжвоєнній Галичині Греко-Католицька Церква займала дуже впливові позиції. Дмитро Донцов виступає переважно опонентом католицьких інтелектуалів тих часів, які виступали переважно на сторінках журналу "Дзвони", редагованого Петром Ісаївим, вважаю­чи офіційну суспільну доктрину Церкви занадто поміркованою. Час вимагає від українців вибору, великих рішень і чину. "І ось в сій анархії понять та ідей Церква могла би відіграти велику ролю, ролю того, хто знов "поставить все на своє місце", знайде новий реґулятор життя, дасть йому новий ентузіязм. Сю місію може сповнити Церква, коли захоче зрозуміти, що має сповняти її серед даного колективу, який обіймається словом patria. Коли ж ні, коли в нас далі марно­тратитимуть час у формальних диспутах, то чи не станеться з нами так, як з тими софістами греками, що дискутували про славу гори Табор, коли Магомет вивалював браму столиці, щоби на св. Софії за­стромити знак півмісяця".²²⁶

Католицькі автори не відмовлялися від націоналізму, більше того, часто вони були справжніми націоналістами, але – відмежовувалися від "варваризмів" Донцова, не сприймаючи його відверто висловлю­ваної ненависті до ворогів. "Платон поділив людську душу на 3 часті з іншими місцями осідку: розум міститься в голові, почування й етичні засади в грудях, а пристрасті й інстинкти в животі. Коли ми хочемо, щоб керуючим чинником в гром.-політ. житті були груди і голова, то Донцов хоче, щоб ним був живіт. Ось тут сама засаднича і сутня ріжниця між донцівською ідеологією і національно-като­лицькою, ось тут саме і суперечності між обома ідеологіями. Ми від­даємо геґемонію вищій часті душі, Донцов нижчій. Ми є патріотами з любови до Української Землі, донцівські патріоти з ненависти до чужинців. Ми підходимо до справ з боку позитивного, творчого, бу­дуючого, Донцов з неґативного, в нас обовязує в громадсько-політич­них справах мораль і її уважаємо основою суспільного й державного ладу, у Донцова аморальність, по нашій думці для створення Укра­їнської Держави потреба ще й матеріяльної сили і до її витворення та до зорганізовання українських продукуючих кляс ми змагаємо, для Донцова вистарчать афекти. У нас найвищим богом Бог, що сотворив світ і ним управляє, а нація це Його твір, у Донцова найвищим богом нація і їй повинен скоритися Бог-Сотворитель (а через перестати бути Богом). Ми готові все зложити свої голови за Українську Держав­ність з любови до Української Нації й її Землі, а донцівські визнавці з сатанинської ненависти до чужинців, шалу й безумства. А хоч є в "Націоналізмі" Донцова і добрі речі, але то ті, які він взяв від Вячес­лава Липинського".²²⁷

Дмитро Донцов не барився з відповіддю: "Консервують традиції, нищачи кращі з них".²²⁸ Часто його полеміка набуває пародійно-знущального характеру: "Коли б людей впускали до раю після того, скільки разів хто вимовив слово Бог і віра, райський партер зайняли б самі наші консерватисти".²²⁹ Він мав власне розуміння католицизму, співзвучне із середньовічним воюючим християнством – у теорії і практиці. Донцов звертається не до букви, а до духу католицизму. "Певно, католицька наука повна "парадоксів" і quasi суперечностей: прокламованих в один і той же сам час засад: віри й розуму, авто­ритету і свободи, лагідности й насильства. Але мені здається, уваж­ний досліджувач доктрини католицизму прийде до переконання, що розв'язуючи на свій спосіб свої "парадокси", ся "доктрина" таки тримається тих засад, які подав я вище: ставлячи віру понад розумом, принцип авторитету понад принцип числа (соціялізм), "вічне" понад дочасне, моральне понад матеріяльне".²³⁰

Є свідчення про те, що митрополит Андрій Шептицький при­хильно і з розумінням ставився до діяльності автора "Націоналізму". Дмитро Донцов писав у листі до дружини від 11 вересня 1927 року: "Оповідав сендзя, що митрополит дуже обурений був на мене за "хижацький" націоналізм, але – признав ніби йому рацію що моя про­паганда, як антидотум лівим течіям, добра, і мусить приймати скрайні форми. Сказав, що мені повинно б облегчити і дати змогу, як Гардену в Німеччині, писати що я хочу і... що він жалує, що не погодився зі мною тоді в Фрібуру, коли я до нього звертався. Що за тридцять літ (коли Господь Бог йому віку дасть) він жалуватиме, що в 1927 році зі мною не погодився... Все можливе".²³¹ Очевидно, тут мова йде про якісь попередні розмови з митрополитом про Бога і Церкву.

І досі не припиняються звинувачення Дмитра Донцова в атеїзмі. Роман Безсмертний вважає, що "Д.Донцов перебував у полоні мате­ріалістичних концепцій ХХ ст., передусім соціал-дарвінізму" і стверджує, що "не існує принципової різниці між політичною філосо­фією Д.Донцова і марксизмом: він лише замінює класовий егоїзм (чи волю класу) національним егоїзмом (чи волею нації)".²³² Проте їх слід віднести до радянської традиції ненависництва всього українсь­кого. Авторам, подібним Романові Безсмертному, головне заперечити Донцова. Тут марксисти швидко знаходять спільну мову з ліберала­ми, дарма що перші і другі є принциповими безбожниками.

На думку Донцова, католицизм повинен посісти центральне місце не лише у релігійних боріннях, але також в ідеологічному проти­стоянні, поруч з іншими політичними ідеологіями епохи, що володі­ють помислами мільйонів. Християнство в його католицькому варіан­ті фактично стає у нього невід'ємною складовою частиною українсь­кого націоналізму, який вступав у нову війну поруч із фашизмом, націонал-соціалізмом і більшовизмом.

Ніде в Донцова нема натяку на християнство як на певну надна­ціональну доктрину. Церква може об'єднувати всіх людей тільки за принципами людяності. Донцов проголошує навіть, що "похід проти Церкви є рівночасно і похід проти нації".²³³ Церква не може понизи­тися лише до вирішення мирських проблем, вона "повинна до гро­мадської думки прислухатися, але йти за своїми авторитетеми".²³⁴

Однак, з другого боку, ніхто не може заборонити Церкві бути із своїм народом в радощах і в біді. Тим більше, величезну роль вона відігравала в історії українського народу. Після кулькастолітнього тиску на українське православ'я з боку царського режиму і повного розгрому УАПЦ більшо­виками, провідну роль у захисті української духовності перебирає на себе Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), що дозволило Василеві Іванишину висловити наступне: "ОУН була дітищем греко-католицької церкви, але дітищем, якому стало затісно в рамках політики ми­

трополита".²³⁵ Дітьми священників було багато провідників націона­лістичного ордену, зокрема Степан Бандера та Ярослав Стецько.

В скрутну хвилину наша Церква, окрім того, що була духовною інституцією, стала також прапором боротьби. Свідомість українсь­кого революціонера була патріотичною і, разом з тим – релігійною. Ці два поняття були пов’язані нерозривно. Вони створювали серед націоналістів атмосферу розуміння жорстокої національно-визволь­ної війни як святої справи. Відтак за Україну вони відповідають пе­ред нащадками і перед Богом.

Всі ці процеси ідеологічного формування українського суспіль­ства були передбачені й керовані Дмитром Донцовим. Він веде мову не просто нову світову війну, але про нову релігійну війну. "Фашизм, большевизм, безглузді ідеології мали б допровадити до релігійної війни? І то в двадцятому віці? Та ж ми стали скептиками. Релігія вже не грає ролі у нас. Ми ж думали, що наступить моральне відпружен­ня, що в світі запанує царство розуму".²³⁶ Його погляди на зміст гео­політичних протистоянь не застаріли і в наш час.