3. Вістниківці

3.1. Що ховалося під назвою "празька школа" української літератури?

Для того, щоб з'ясувати, що являло собою коло вістниківців, звер­немося до найбільш поширеного досі терміну: "празька школа". Ми­кола Ільницький подає визначення: "Під "празькою школою" чи "празькою групою" розуміють частину української поезії, яка розви­валась в умовах української еміґрації 20-30-х рр. цього століття"¹. Га­лина Сварник додає, що термін був уведений до наукового обігу українським еміґраційним критиком Володимиром Державиним² пі­сля другої світової війни, коли самої групи вже не існувало. Сам тер­мін умовний – у тому розумінні, що це не була група, об'єднана орга­нізаційно, яка б мала статут чи, принаймні, чітку ідеологічну або ес­тетичну платформу. "Євген Маланюк, наприклад, взагалі заперечував правомірність цього терміну. До "празької школи" відносять поетів, життя і творчість яких у міжвоєнному двадцятилітті хоч якийсь час були пов’язані з Чехословаччиною, зокрема з Прагою"³.

Однак Юрій Липа, яскравий представник "празької школи", у Пра­зі ніколи не жив, "отже, був споріднений з нею за якоюсь іншою оз­накою"⁴. До того ж, "пражанами" називають не лише поетів, а також прозаїків, критиків та есеїстів. Ігор Качуровський пов'язує цю "шко­лу" безпосередньо з Дмитром Донцовим: "Можна по-різному стави­тися до публіцистичної діяльності Донцова, але одного не можна заперечити: довкола його журналу зосереджувалися найкращі укра­їнські літературні сили тридцятих років. На відміну від гомогенної групи неоклясиків, де члени стоваришення не відрізнялися особливо один від одного ні рівнем культури, ні талантом, празька група була досить таки гетерогенною, щоб не казати строкатою: тут були люди різних фахів і нахилів"⁵. Качуровський лише констатує наявність пев­ного угруповання довкола донцовського ЛНВ ("Вістника"), не запере­чуючи самого терміну, що його характеризує.

Проте Галина Сварник намагається дійти смислової адекватності: "Якщо немає художньої і стильової єдності, єдиного джерела твор­чості, а залишається спільність ідеології та тимчасового місця прожи­вання, то цього, мабуть, не досить для творення літературних катеґо­рій. Не кажучи вже про не дуже доречне застосування терміну "шко­ла". Бо де школа – там мусив би бути вчитель, ідеолог, метр і приклад майстерності. Хто ж тоді був засновником і метром міфічної "празь­кої школи"?⁶ І не всі "пражани" жили у Празі, деякі також – у Вар­шаві. Якби зобразити графічно спільність їхньої літературної те­риторії, то побачимо цікаву річ: коли накласти на кола письменників "празької" та "варшавської" шкіл коло авторів "Вістника", то це третє коло покриє обидва перші майже повністю, та ще й включатиме в себе багатьох інших галицьких, волинських, паризьких, берлінських, римських авторів-кореспондентів⁷.

Всіх їх об'єднував Дмитро Донцов із своїм журналом та ідеологія українського націоналізму. Тільки до праці в культурній референтурі ПУН (Проводу українських націоналістів) О.Ольжич залучив багато "пражан", а саме: Олексу Стефановича, Миколу Чирського, Леоніда Мо­сендза, Євгена Маланюка, Михайла Михалевича, Уласа Самчука, Ната­лю Ґеркен-Русову, Михайла Мухина, Олену Телігу, Івана Ірлявського, Оксану Лятуринську. "Можна навести ще багато фактів, – пише Галина Сварник, – які свідчать і про частинну тотожність понять "празької" (утвореної, можна гадати, за аналогією з мовознавчою "празькою шко­лою") та "варшавської" поетичних шкіл з "вістниківською" школою на­ціоналістичного напрямку. І про те, що до цього напрямку належали поети, прозаїки, літературні критики й публіцисти, яких об'єднував "ЛНВ" і "Вістник" – журнали Дмитра Донцова, хоч як би не намагалися затерти це ім'я в післявоєнному літературознавстві, саме розуміння належности до цього явища й напрямку спостерігаємо і у формі само­визначення й самодекларування цих літераторів, і в оцінках літературної критики того часу (як вістниківського табору, так і неприхильних до нього чи й одверто ворожих)"⁸.

Питання назви "празька школа" має принциповий характер. Олег Баган також вважає, що вона усталювалася в історії української літе­ратури з певною ідеологічною метою⁹. Чому саме "пражани"? – Щоб не називати цих літераторів "донцовцями", "вістниківцями" чи "на­ціоналістами", ким вони в дійсності були. Тому доцільніше корис­туватися означеннями "вістниківська школа" або просто "вістників­ці", оскільки найхарактерніша спільна ознака їхнього середовища – активна авторська участь у ЛНВ ("Вістнику"). Тут формувалися твор­чі особистості більшості з них.

Заради справедливості Галина Сварник зазначає, що "з донцовсь­кого журналу поступово виходили окремі автори через незгідність поглядів та невдоволення авторитарним способом редагування, чому знаходимо багато свідчень. Донцов узагалі не надто дорожив своїми авторами й, за висловом чернівецької редакторки Ольги Гузаревої, сам "фабрикував з них аутсайдерів", як було у випадках з Ю.Косачем, А.Крижанівським, Ю.Липою та іншими". Однак "необхідно підкрес­лити, що "вістниківський період" ні для кого з поетів, прозаїків, кри­тиків не пройшов безслідно (навіть якщо вони розійшлися з редак­тором з особистих міркувань). Відблиск "вістниківства" залишався на їх творчості до кінця життя"¹⁰.

Відвертим противником ідеологічної спільності вістниківців та, як ви­глядає, особистим ворогом Дмитра Донцова виступає Юрій Шерех (Ше­вельов)¹¹. На його спроби висміяти головного редактора ЛНВ ("Вістника") та націоналістичний ідеологізм вістниківців Галина Сварник дає слушну відповідь: "А якщо комусь просто хотілося уникнути називати школу "вістниківською", бо тоді вона асоціюватиметься, як, зрештою, і кожна школа, також з ім'ям її ідеолога чи вчителя, у цьому випадку – з іменем Дмитра Донцова, – то це буде, м'яко висловлюючись, деформацією прав-ди"¹². Цікаво лише, продовжує вона, – чому ціле покоління потрапило під вплив "сірої" людини, чому всі поети, яких Шерех ставить незмірно вище інтелектуально і духовно, писали до редактора "Вістника" протягом ба­гатьох років як до свого порадника, ідеолога й критика? А саме про це свідчить багатотисячне¹³ листування, збережене у варшавському архіві Донцова. Якщо б і насправді все було так, як хоче переконати сучасного українського читача літературознавець, то й сам він не продовжував би й досі своєї боротьби з давно померлим Донцовим та вістниківцями¹⁴.

Поет Леонід Лиман, що вже давно мешкає у США, дає інше пояс­нення виникнення терміну "празька школа", причому для нього це не версія, а річ звичайно зрозуміла. Він каже, що так називали міжвоєнну петлюрівську еміґрацію до Чехословаччини, яку підтримував Масарик¹⁵. Можливо, саме ця інтерпретація є правдивою. Можливо навіть, що, природньо закорінившись в українському літературознавстві, термін "празька школа" мав би право на існування. Так могло би бути, якщо б не мало місця ідеологічне фальшування історії літератури. Тому надалі ми користуватимемося тільки визначенням "вістниківці".