Квіт С.М.

Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – ВЦ "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с.

Isbn 966-594-125-9

Сергій КВІТ (1965) – доцент Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Автор книжок "Свобода стилю" (1996), "Основи герменевтики" (два видання – 1998 і 1999), "В межах, поза межами і на межі" (1999), "Понад часом" (1999). У новій моно­графії розглядається ідеологічна, естетична, журналістська, політич­на та організаційна діяльність Дмитра Донцова, головного редактора "Літературно-Наукового Вістника" (1922-1932) і "Вістника" (1933-1939). Порушуються проблеми історії української літератури та жур­налістики ХХ століття, актуальні питання сучасних естетичних дис­кусій, філософії й теорії літератури.

Для викладачів вищих навчальних закладів, журналістів, політиків.

Науковий редактор: чл.-кор. НАНУ Дончик В.Г., д-р філол. наук.

Рецензенти: проф. Дашкевич Я.Р., д-р іст. наук; проф. Шкляр В.І., д-р філол. наук; проф. Штогрин Д.М., д-р філософії (Іллінойський університет, США).

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка 30 вересня 1999 року.

Isbn 966-594-125-9

К

0801000000

ВЦ "Київський університет", 2000

© Квіт С.М., 2000.

В моїм місті – врочисті дзвони,

перемоги грімкі акорди.

В моїм храмі – стрункі кольони,

стрімких арок нап'яті хорди.

А над містом і храмом вітер,

Мчить він юний, звитяжний, ярий,

ніби тони могутніх цітер

хтось потужний шбурля за хмари.

Ти ж не зможеш, не зможеш бути

в тім високім, лункім соборі:

твому серцю в долинних путах

не піднестись суворо горі!

Угорі, на самотній чаті

хай твій друг сам один зістане:

там – уста лише ймуть мовчати

чи змовляти присяжне "Amen".

Леонід Мосендз (Зодіяк. – Прага, 1941)

ВСТУП

Постать Дмитра Донцова має притягальну силу. Вона неординар­на і контраверсійна. Досі його бурхливій діяльності даються проти­лежні оцінки, від некритичної апологетики до однозначного запере­чення. З початком ХХI століття Донцов інтригує, захоплює, залиша­ється недомовленим, недостатньо осмисленим і зрозумілим. Ця праця має на меті дати оцінку Дмитрові Донцову на тлі його доби, від по­чатку ХХ століття до другої світової війни. Повоєнна еміграційна творчість розглядається лише у стосунку до вістниківства.

В основі структури книжки лежать два головні принципи: біогра­фічно-хронологічний та ідеологічний. Досліджуються відновлення, функціонування протягом 1922-1939 років і закриття ЛНВ і "Віст­ника", естетична та ідеологічна концепції Дмитра Донцова, його діяльність як редактора, ідеолога та есеїста, спроба ще одного від­новлення журналу по війні на еміграції. У підсумку розглядається методологічне значення донцовської спадщини для культурного і політичного життя сучасної України.

При написанні монографії були використані праці самого Дмитра Донцова (книжки та публікації в періодиці), спеціальні розвідки про нього, написані в діаспорі, зокрема Степана Ленкавського, Михайла Сосновського, Володимира Яніва, Григорія Васьковича, Олександра Мотиля, також в Україні: Ярослава Дашкевича, Олега Багана, Миколи Ільницького, Богдана Харахаша, Юрія Вільчинського та ін.; велика допоміжна література. Джерельна база була суттєво доповнена архівними матеріалами Центрального Державного Історичного Архіву у м. Києві, Центрального державного Архіву вищих органів влади, Центрального державного Архіву громадських об'єднань у м. Києві, Відділу рукописів Центральної Наукової Бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. Було задіяно велику кількість фактологічного матеріалу з архіву "Вістника", зібраного у Варшаві і опрацьованого Галиною Сварник.

Книжка не має на меті відтворити якусь об'єктивну картину, оскільки саме поняття об'єктивності є вкрай розмитим і невизначеним. Зроблена спроба подати власну інтерпретацію творчої спадщини й діяльності Дмитра Донцова, постаті видатної і незаслужено упослідженої, надзви­чайно важливої для розуміння історії України ХХ століття.

Методологічна база монографії ґрунтується передусім на фактоло­гічному дослідженні першоджерел. Проте інтерпретація має не констатаційний, а ідеологічний характер. Окреслюється коло проб­лем, що над ними працював Дмитро Донцов, з'ясовується, про що він говорив у своїх працях і, по можливості, – що хотів сказати. Тобто виявляються і застосовуються ті критично-філософські концепції, насамперед романтичної природи, які практично використовував Донцов. Ми виходимо з донцовських пріоритетів, оцінюємо їхнє зна­чення й адекватність для доби, кони вони були поставлені на порядок денний, і – для наших часів. Наше ставлення до Дмитра Донцова прагне всебічного осмислення, а не формулюється звичайною опози­цією "чорне – біле", чим характеризується переважна більшість при­свячених йому розвідок.

Перша спроба системного об'єктивного погляду належить Михай­лові Сосновському. Однак надто стихійно, пристрасно і непересічно виглядає Донцов для того, щоб сьогодні в академічній науці утвер­дилася якась виважена наукова теорія щодо нього. Адже ставлення до Дмитра Донцова навіть таких відомих науковців, як Юрій Шевельов, не можна назвати об'єктивним, незважаючи на його декларативну незаангажованість. Дійсна науковість вимагає не абстрактної "абсо­лютної" об'єктивності, якої насправді не існує, а наукової поряд­ності, такої академічної суб'єктивності, яка характеризується чесніс­тю дослідника із самим собою, врівноваженої з методологічним ін­струментарієм та особистісною інтенційністю.

Постать Дмитра Донцова належить не лише академічній науці, – досі це також проблема поточних політичних та ідеологічних борінь. Науковці стають заручниками політики. Причому найбільш заідеоло­гізованими виглядають представники ліберального спектру, як-от Григорій Грабович, з кола яких не припиняються спроби шельмуван­ня Донцова та його прихильників і навіть табуювання цього імені. Чи не найцікавішою спробою нового погляду на лідера вістниківців у нашому часі є численні публікації Галини Сварник, подекуди поле­мічно загострені, в яких містяться маловідомі або й зовсім невідомі архівні документи та їх наукове тракутвання.

У монографії діяльність Дмитра Донцова розглядається з погляду реального позитиву, звертається увага не тільки на протиріччя і розбіж­ності, але також на взаємодоповнення існуючого тоді ідеологічного тла. Скажімо, можна розглядати Дмитра Донцова та В'ячеслава Липинського як особистих ворогів та ідеологічних противників, а можна навіть, до певної міри, як однодумців, як це зробив Володимир Янів: "Досить основ­но вже розпрацьоване питання окциденталізму України в нашій літературі під ідеологічно-політичним аспектом; вистачить пригадати імена, без винятку, ідеологів останніх десятиріч, з підкресленням, зокрема, при­страсних виступів Липинського і Донцова"¹.

З таких самих позицій можна по-іншому поглянути на стосунки Донцова з іншими українськими консервативними середовищами, ідеологічна програма яких не була розрахована на межову ситуацію, в якій опинилася Україна. "Консерватизм з його гаслами поступового еволюційного розвитку, програмою реформ, з переконуваннями гро­мадянства в неодмінності лояльності супроти чужої держави не міг конкурувати з дійовою, войовничою ідеологією крайнього націо­налізму у боротьбі за впливи в українському суспільстві. Ширші кола суспільності явно не сприйняли раціональної концепції Степана То­машівського. Це були змушені визнати провідники галицького кон­серватизму. О.Назарук в листі до В.Панейка від 1 червня 1933 року з гіркотою констатував небажання молодшого покоління пізнати інші, тобто нерадикальні напрямки національно-політичного життя. "Не забуду ніколи, – писав він далі, – з яким болем усміхався покійний Томашівський, коли говорилося про повну публіки салю на викладах Донцова... А Томашівський ніколи не удостоївся запросин від сту­дентського товариства, щоб дав їм відчит. Ти знаєш, що був се чо­ловік амбітний і був би дав їм чудово вироблені лекції". Сучасники просто не виявили потреби у тих лекціях".²

Дмитро Донцов був ворогом статичності. Його приваблювали рух і динаміка. Він пропонував українському суспільству те, чого йому бракувало, виробляючи інший, відмінний, завжди інакший погляд на, здавалося б, звичайну ситуацію. Тому, скажімо, принципова анти­російська настанова пояснюється не певною патологією чи поло­нофільством, а саме необхідністю виховання української самодо­статності, важливістю духовного і політичного відмежування Укра­їни від Росії. Його полемічний і пророчий дар, блискуча стилістика, іронічність, ерудиція і послідовність зрештою відіграли величезну роль у формуванні нормального українського мислення. Але за останні десятиліття в Україні та діаспорі багато що з донцовської спадщини було викривлено, втрачено і забуто.

Дмитра Донцова неможливо зрозуміти поза романтизмом. До такої методології нас наближають слова одного з найяскравіших представ­ників українського націоналістичного резистансу, з покоління, вихова­ного "на Донцові", його однодумцях і послідовниках, нашого сучасника Зеновія Красівського: "Моє розуміння Добра і Зла, Правди і Кривди, Радощів та печалей, політичної наснаги певної категорії людей, народу матеріялізувалися у слові. Постійна боротьба за збереження свого націо­нального, політичного, просто людського "я" вимагала ґранично чіткого розмежування і стала домінантою мойого політичного вираження".³ Ідеалізм Донцова привів його до суттєвого ідеологічного досягнення, актуального дотепер, – ідеального бачення проблеми. Він знав, чого прагнув і якого стану справ хотів досягти. Без цього неможлива широка національна мобілізація. Мається на увазі не тільки підготовка до війни, а взагалі вирішення посутніх проблем, що відносяться до царини захисту національних інтересів. Отже, спробуємо зрозуміти Дмитра Донцова в його головних ідеях і настановах.

Примітки:

¹Янів В. Проблеми психологічного окциденту України // Визволь­ний Шлях. – 1965. – Ч.10. – С.1042.

²Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консер­ватизм // Україна. Культурна спадщина, національна свідомість, дер­жавність. – Львів. – 1997. – Вип. 3-4. – С.334.

³Красівський З. Невольницькі плачі. – Лондон, 1984. – С.119.