4. Міжнародно-правові засоби мирного вирішення спорів і їх інституційне забезпечення

Зазначимо зразу, що класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів не має загальновизнаного підходу, і у різних авторів знайдемо різні варіанти викладення їх переліку і навіть характеристик. Основним критерієм відмінності різних класифікацій залишається ставлення автора кожної з них до ст. 33 статуту ООН: чи він намагається класифікувати засоби мирного вирішення спорів у відповідності до цієї статті Статуту, чи намагається доповнити її положення враховуючи практику міжнародних відносин та традиційні в доктринальні засоби (консультації, добрі послуги тощо), які не увійшли в ст. 33 Статуту і з цієї точки зору можуть бути визначені як додаткові.

Цілком погоджуючись з необхідністю цілісної характеристики мирних засобів врегулювання спорів, ми змушені запропонувати таку класифікацію:

1. Розв’язання спорів ООН та іншими міжнародними організаціями

2. Розв’язання спорів засобами, передбаченими статтею 33 Статуту ООН, які в свою чергу поділяються на три категорії:

2.1. Дипломатичні (рекомендаційні) засоби, які включають, відповідно до Статуту ООН переговори, обстеження, посередництво й примирення;

2.2. Звернення до інституцій, що виносять обов’язкові для сторін спору рішення (арбітраж і судовий розгляд);

2.3. Звернення для розв’язання спору до регіональних органів і домовленостей.

Розв’язання спорів ООН та іншими міжнародними організаціями

Зростання кількості і ролі міжнародних організацій вносить істотні зміни в сучасну систему засобів мирного вирішення спорів. Міжнародні організації запобігають виникненню спору, сприяють врегулюванню конфліктних ситуацій, приймають рішення з їх урегулювання. Механізм вирішення спорів організаціями носить переважно політичний характер, але відповідає нормам міжнародного права: по-перше всі міжнародні організації мають діяти у відповідності до цілей і принципів Статуту ООН, по-друге, розв’язання спорів у рамках міжнародних організацій здійснюється на правовій основі, зафіксованій їхніми статутами.

Особливого значення для міжнародного співтовариства має механізм розв’язання міжнародних спорів ООН.

Забезпечення мирного вирішення спорів в ООН здійснюють чотири головні органи:

• Генеральна Асамблея,

• Рада Безпеки,

• Міжнародний суд,

• Секретаріат.

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки відіграють при цьому провідну роль: вони наділені повноваженнями закликати держави–сторони спору використовувати мирні засоби вирішення спорів, давати рекомендації стосовно конфліктних ситуацій.

На Генеральну Асамблею Статут ООН покладає роль координатора в питаннях мирного вирішення спорів. Асамблея може обговорювати будь-яку ситуацію, яка, на її думку, може порушити добрий порядок чи дружні відносини між націями, і рекомендувати заходи для мирного розв’язання такої ситуації (ст. 12 Статуту), приймаючи відповідні резолюції. Асамблея активно використовує своє право звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, що можуть загрожувати миру. «Декларація про встановлення фактів», прийнята у 1991 році посилює роль Генеральної Асамблеї у встановленні фактичної сторони спору або ситуації в цілях запобігання їх небажаному розвитку.

Держави-члени ООН можуть довести до Генеральної Асамблеї інформацію про будь-яку ситуацію, що може призвести до міжнародних зіткнень чи викликати спір. Загалом же підставою для розгляду спору на сесії Генеральної Асамблеї ООН може бути: звернення будь-якого члена ООН; звернення держави-нечлена ООН, якщо вона є стороною спору (за умови, що вона візьме на себе зобов’язання вирішувати спір засобами, передбаченими Статутом ООН); рішення самої Генеральної Асамблеї ООН, прийняте за її ініціативою; запит Ради Безпеки ООН.

Генеральна Асамблея може слугувати форумом для міждержавних консультацій з метою швидкого розв’язання конфліктної ситуації чи навіть створити необхідні для цього допоміжні органи. Генеральна Асамблея ООН може також: рекомендувати процедуру, заходи мирного врегулювання спору; звертати увагу Ради Безпеки ООН на спори, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці; створювати допоміжні органи для процедури примирення; безпосередньо брати участь у мирному розв’язанні спору. Але без відповідного запиту Ради Безпеки ООН Генеральна Асамблея ООН не може давати рекомендації цьому органу. Крім того, коли ситуація вже розглядається Радою Безпеки, Генеральна Асамблея не може давати їй жодних рекомендацій. Якщо ж обговорення спору знято з порядку денного Ради Безпеки ООН, про що вона повідомляє Генеральну Асамблею ООН, тоді Асамблея знову набуває права розгляду спору і прийняття рекомендацій.

Рада Безпеки ООН має найширші повноваження з розв’язання міжнародних спорів. Але її компетенція обмежується лише ситуаціями і спорами, продовження яких може загрожувати міжнародному миру і безпеці. Це обумовлено тим, що Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримку миру і безпеки, в зв’язку з чим їй належить основна роль у вирішенні ситуацій, відповідно до розділу VIІ Статуту ООН. Але Раді Безпеки належить і провідна роль серед органів ООН, залучених до процесу мирного вирішення спорів, відповідні до розділу VI Статуту ООН.

Підставою для розгляду спору в Раді Безпеки може бути звернення сторін (сторони) – учасників спору, звернення третіх держав, рішення Ради Безпеки, ухвалене за власною ініціативою, звернення Генерального секретаря ООН, рекомендація Генеральної Асамблеї ООН.

Рада Безпеки ООН може: вимагати від сторін розв’язати спір засобами, передбаченими Статутом ООН, провести розслідування спору на предмет його загрози міжнародному миру і безпеці, рекомендувати сторонам процедуру, умови і спосіб вирішення спору та ін.

Рада Безпеки ООН бере до уваги, що спори юридичного характеру розв’язує Міжнародний Суд ООН, але вона може і самостійно вирішувати спір по суті. При цьому Рада Безпеки вдається до засобів розв’язання спору, передбачених Статутом ООН (добрі послуги, посередництво, слідчі, погоджувальні комісії).

Рада Безпеки може на будь-якій стадії спору, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання спору. При цьому Рада Безпеки враховує будь-яку мирну процедуру, яка вже обрана сторонами. Даючи рекомендації щодо вибору процедури чи способу врегулювання спору, Рада Безпеки виходить з того, що спори юридичного характеру повинні, передаватися сторонами до Міжнародного суду ООН відповідно до положень його Статуту.

Якщо сторони спору не розв’яжуть його за допомогою вказаних в п. 1 ст. 33 Статуту ООН засобів, вони повністю передають його Раді Безпеки, яка рекомендує такі умови вирішення спору, які вона визнає відповідними.

Манільська декларація 1982 р. закликає держави – члени ООН зміцнювати провідну роль Ради Безпеки, щоб вона повною мірою й ефективно могла б виконувати свої обов’язки з вирішення спорів чи ситуацій, продовження яких могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки.

Міжнародний суд є головним судовим органом ООН. Манільська декларація рекомендує державам-членам ООН:

а) розглянути можливість включення в міжнародні угоди, сторонами яких вони є, положень, що передбачають передання до Міжнародного суду спорів, які можуть виникнути при тлумаченні або виконанні цих договорів;

б) вивчити можливість в порядку вільного здійснення свого суверенітету визнати юрисдикцію Міжнародного суду, відповідно до ст. 36 його Статуту;

в) розглянути можливість визначення обсягу справ, для вирішення яких Міжнародний суд може бути використаним.

Секретаріат здійснює функції з мирного врегулювання переважно через Генерального секретаря.

Генеральний секретар ООН також відіграє важливу роль у врегулюванні спорів і конфліктних ситуацій. Відповідно до ст. 99 Статуту ООН він має право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки. Генеральний секретар за дорученням Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї здійснює посередницькі повноваження або надає добрі послуги державам – учасникам спору. Як правило, він підписує угоди з державами про процедуру врегулюванню конфлікту.

У прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1988 р. «Декларації про попередження й врегулювання спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці, і про роль ООН у цій сфері» приділяється значна увага ролі Генерального секретаря у розв’язанні спорів і конфліктних ситуацій. Зокрема, у цьому документі наголошується, що Генеральному секретареві, якщо до нього звернулися держава або держави, безпосередньо залучені до спору або конфліктної ситуації, належить негайно закликати ці держави до пошуку шляхів розв’язання або врегулювання спору чи ситуації мирними засобами на їх власний вибір, у відповідності до Статуту ООН, і запропонувати добрі послуги або інші наявні в його розпорядженні засоби, які він вважатиме за необхідні. Він може звернутися до держав – сторін спору за власною ініціативою, з тим, щоб не допустити переростання конфлікту в загрозу для міжнародного миру й безпеки.

Генеральний секретар враховує можливості використання «механізму отримання фактів», включаючи можливість надіслати свого представника або місію для встановленню фактів з відома приймаючої держави у район, де має місце спір або ситуація. Генеральному секретареві слід заохочувати, коли це доцільно, зусилля, що докладаються на регіональному рівні з запобігання або усунення спору або ситуації у відповідному регіоні.

Спеціалізовані установи ООН в своїх установчих актах містять положення про порядок вирішення спорів, які переважно стосуються застосування чи тлумачення цих актів. Особливі процедури мирного врегулювання спорів закріплені в установчих актах МОП, ІКАО, ЮНЕСКО, ФАО, МАГАТЕ, ВООЗ, МВФ, ІМО, ВОІВ та інших міжнародних організацій. Усі вони, як правило, торкаються міжнародних спорів в межах специфіки кожної з організацій.

Суперечка, не вирішена шляхом переговорів, передається в головний орган організації. Якщо й це не дає результату, спір передається на розгляд до суду або арбітражу. Доктрина не називає випадків, коли б головний орган не вирішив подібний спір, оскільки у його розпорядженні знаходяться дієві важелі впливу на членів організації.

Засоби мирного врегулювання спорів відповідно до ст. 33 Статуту ООН