2. Юридичний зміст принципу мирного розв’язання спорів

Сучасне міжнародне право зобов’язує держави й інших суб’єктів міжнародного права вирішувати спори таким чином, щоб не піддавати загрозі мир, міжнародну безпеку й справедливість. Отже юридичний зміст принципу мирного вирішення спорів полягає в імперативному обов’язку кожної держави вирішувати свої міжнародні спори виключно мирними засобами. Розкриття змісту принципу, на думку В. Г. Буткевича, має включати наступні положення:

По-перше, на держави покладається зобов’язання використовувати всі можливі шляхи мирного врегулювання спорів, наведені у ст. 33 Статуту ООН (переговори, обстеження, участь посередницьких сторін, примирення, звернення до арбітражних та судових механізмів, до регіональних органів або угод). Держави не обмежуються цими засобами мирного урегулювання конфліктів і можуть використовувати механізми, інші ніж зазначені у статті. При цьому діє принцип вільного вибору засобів, що означає необхідність досягти згоди сторонами спору: одна зі сторін не може нав’язувати іншій стороні механізм урегулювання конфлікту (якщо такий механізм вже прямо не передбачено попередніми домовленостями).

По-друге, у випадку неможливості досягнути примирення за допомогою одного з запропонованих у ст. 33 засобів, конфліктуючі сторони зобов’язані застосувати будь-які інші мирні засоби, щодо яких буде досягнута взаємна згода. Держави не мають права залишати свої міжнародні спори нерозв’язаними: це вимагає швидких дій з врегулювання міжнародного спору і необхідність продовжувати пошук засобів врегулювання, якщо попередній взаємопогоджений спосіб врегулювання не приніс позитивних результатів. «Швидкі дії» розуміються як суворе дотримання взаємоузгоджених термінів врегулювання, передбачених в попередніх чи наступних домовленостях, що й вимагає застосувати будь-які способи врегулювання для завершення ситуації у визначені сторонами терміни. В Декларації 1970 р. вказується, що державам надається право вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, а застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами стосовно існуючих чи майбутніх спорів, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.

По-третє, докладаючи зусиль для мирного врегулювання конфлікту, держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть призвести до ускладнення ситуації і створити загрозу міжнародного миру й безпеці і повинні діяти відповідно до цілей і принципів ООН. Держави повинні утримуватися від дій, здатних загострити існуючу між ними суперечку: йдеться перш за все про дії, що можуть ускладнити врегулювання спору, створити загрозу для підтримки міжнародного миру і безпеки, а також про дії, які можуть змінити положення, що склалося, на користь однієї зі сторін та завдати збитків інтересам іншої сторони. При неможливості врегулювати спір вказаними в ст. 33 засобами, держава передає його в Раду Безпеки (п. 1. ст. 37 Статуту ООН).

Характерною особливістю застосування принципу мирного вирішення спорів в міжнародно-правовій практиці є те, що держави, як правило, при укладанні двосторонніх та багатосторонніх угод включають в них положення, про засоби і процедури вирішення спорів, які можуть виникнути в процесі здійснення зобов’язань з відповідних домовленостей. При цьому передбачається кілька механізмів вирішення спорів на вибір, а на випадок невиконання зобов’язань стосовно передбачених домовленостями процедур вирішення спорів, договори часто містять додаткові положення про звернення до Ради Безпеки однієї з сторін конфлікту у разі невиконання передбачених в угоді процедур розв’язання спору іншою стороною.

Врегульовувати свої спори держави також зобов’язані на основі міжнародного права й справедливості. Ця вимога передбачає, що в процесі розв’язання спору основні принципи міжнародного права будуть тими імперативними нормами, від яких сторони не відступлять і які вони не порушать. Крім основних принципів, нормами, якими сторони мають керуватися будуть норми договірного права як загального (перш за все положення Статуту ООН) так і спеціального характеру, а також звичаєві правові норми.

Держави не обмежені у праві завчасно домовлятися про обов’язкове застосування тих або інших процедур врегулювання тих чи інших категорій спорів.

3. Поняття «міжнародний спір»

Поняття «Міжнародний спір» зазвичай використовується для визначення розбіжностей між державами, у тому числі тих, що можуть поставити під загрозу міжнародний мир і безпеку. У основі міжнародних спорів лежить низка чинників економічного, соціально-політичного, ідеологічного, військового й міжнародно-правового характеру.

В найзагальнішому вигляді міжнародний спір можна розглядати як специфічне політико-правове відношення, що виникає між двома чи більшою кількістю суб’єктів міжнародного права, яке відображає протиріччя, що існують в рамках цього відношення.

Загалом Статут ООН містить положення про мирне врегулювання кількох різновидів міжнародних спорів. Серед них: «спір, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки» (ст. 33); «міжнародні спори» (п. 3 ст. 2); «будь-який спір» (ст. 38) – тобто спір, який може й не бути прямою загрозою підтримці міжнародного миру; «місцеві спори» (пп. 2 і 3 ст. 52); «спори юридичного характеру» (п. 3 ст. 36).

Міжнародний спір і «ситуація»

Крім того у Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття «спір» і «ситуація», хоча й не дається їхнє визначення (п. 1 ст. 33, ст. 34). Поділ міжнародних конфліктів на спори й ситуації є досить умовним і відносним, але зрозуміло, що термін «ситуація» є більш широким поняття, ніж «спір» і може як призвести, так і не призводити до міжнародного спору, завжди передуючи йому.

Доктрина міжнародного права, практика Ради Безпеки й Міжнародного Суду ООН свідчать про те, що спір має місце тоді, коли держави взаємно пред’являють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним висуванням претензій, хоча й породжує тертя між ними.

Правові наслідки, кваліфікації конфлікту як «спір» або «ситуація», не однакові (кваліфікація надається Радою Безпеки ООН). На підставі п. 3 ст. 27 Статуту ООН постійний член Ради Безпеки, що є стороною в спорі, повинен утриматися від голосування при ухваленні рішення: ситуацій це положення не стосується.

Згідно п. 1 ст. 36 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати процедуру або методи врегулювання як спору, так і ситуації, проте умови вирішення, які може рекомендувати Рада безпеки, стосуються лише спору, але не ситуації (п. 2 ст. 37). Крім того в п. 1. ст. 37 зазначені лише сторони спору (а не ситуації), які зобов’язані передати до Ради безпеки спір, якщо він не може бути розв’язаний засобами, вказаними в ст. 33. Отже спільною ознакою, що характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів держав, але «ситуація» є ширшим поняттям, ніж «спір» і зазвичай не має ще чітко окресленого протиставлення вимог сторін.

Ступінь загрози міжнародного спору чи ситуації

Як ситуації, так і спори поділяються, відповідно до Статуту, на дві групи за своїми можливими наслідками:

а) особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки (ст. 34);

б) будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36).

Більш активних і оперативних дій, безумовно, вимагають ті ситуації, що мають потенційну загрозу миру і безпеці. Статут ООН при цьому не містить критеріїв розрізнення двох зазначених категорій конфліктних ситуацій. Такі критерії, вочевидь, і не могли бути встановлені, оскільки питання про те, чи становить спір або ситуація загрозу міжнародному миру і безпеці, обумовлено конкретними обставинами кожного конкретного спору або ситуації, а також залежить від характеру зовнішньої політики сторін спору або третіх сторін, залучених в ситуацію.

Повноваження винести рішення про можливі наслідки ситуації чи спору Статут покладає на Раду Безпеки.

В той же час, виходячи з цілей ООН, всякі спори і ситуації мають бути залагоджені, бо ті з них, що не загрожують міжнародному миру і безпеці, все ж викликають міжнародні тертя, а для підтримки дружніх стосунків і співробітництва між державами необхідна ліквідація будь-яких міжнародних зіткнень.

Чітко зрозуміло, що до компетенції Міжнародного суду міжнародні ситуації не належать. Лише міжнародні спори, при тому винятково юридичного характеру і тільки між державами є предметом розгляду Міжнародного Суду ООН, з яких він виносить свої рішення. Це випливає з п. 3. ст. 36 Статуту ООН.

Спори юридичного і неюридичного характеру

Зазвичай критерії розрізнення спорів юридичного і неюридичного характеру виводять зі Статут Міжнародного Суду ООН, де в п. 2 ст. 36 визначено питання, відносно яких спір має юридичний характер: спори мають правовий характер, коли йдеться про:

• тлумачення договору;

• будь-якого питання міжнародного права;

• наявність факту, який, якщо він буде встановлений, розглядатиметься як порушення міжнародного зобов’язання;

• характер й розмір відшкодування, належного за порушення міжнародних зобов’язань.

Спори політичного характеру в силу своєї важливості чи (і) складності, цілеспрямовано виводяться з-під дії обов’язкових норм і вирішуються політичними засобами: загалом вони можуть як мати ознаки юридичного спору (до останніх часто належить питання з територіальних проблем, демаркації кордонів), так і не мати таких ознак.

Політичні й юридичні засоби розв’язання міжнародних спорів

Розрізнення спорів юридичного й політичного характеру не знімає окремого питання щодо поділу засобів мирного врегулювання спорів на засоби політичного й юридичного характеру.

Основний критерій «юридичності» засобів розв’язання спорів полягає в тому, що ці засоби передбачають винесення обов’язкових для сторін спору рішень, на відміну від політичних засобів які передбачають лише рекомендації сторонам спору. Отже з перерахованих у ст. 33 Статуту ООН засобів мирного вирішення спорів перші чотири (переговори, обстеження, посередництво, примирення) являють собою саме політичні засоби врегулювання спорів, тоді як наступні два – звернення до арбітражних і судових органів – це юридичні засоби.

Ще один засіб – звернення до регіональних угод і організацій також є політичним засобом, проте деякі автори вважають що цей механізм може включати й обов’язкові рішення.