Лекція 2 - Мирні способи вирішення міжнародних спорів

1. Історія становлення принципу мирного вирішення спорів у міжнародному праві

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів було кодифіковано в ході діяльності Першої й Другої конференцій миру, що відбулися у 1899 і 1907 роках в Гаазі. На цих конференціях була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень. Ця конвенція узагальнила й уніфікувала правила застосування добрих послуг і посередництва, утворення й функціонування міжнародних третейських судів і слідчих комісій, започаткувала Постійну палату третейського суду. Однак звернення до добрих послуг, посередництва чи до інших передбачених конвенцією мирних засобів врегулювання спорів – за умов визнання допустимості й правомірності застосування в міжнародних зносинах озброєного примусу – не мало для її учасників юридично обов’язкового характеру.

Міжнародно-правовій регламентації процедур мирного вирішення спорів значну увагу приділено у Версальсько-Вашингтонській системі міждержавних домовленостей після Першої світової війни.

Прийнятий у 1919 році Статут Ліги Націй, хоча і передбачав обов’язкове застосування в певних випадках окремих засобів мирного розв’язання міжнародних спорів (третейський і судовий розгляд, звернення до Ради або Зборів Ліги), не містив чітко сформульованого принципу мирного розв’язання міжнародних спорів і допускав війну як законний засіб вирішення спорів. Відповідно до ст. 12 Статуту члени Ліги Націй повинні були передавати суперечку, що «може викликати розрив», на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги.

26 вересня 1925 р. IX Асамблея Ліги Націй затвердила низку положень про погоджувальну процедуру, третейське чи судове врегулювання міжнародних спорів, а також про взаємну допомогу і ненапад. Ці документи склали так званий «Генеральний акт про мирне вирішення міжнародних спорів» від 20 вересня 1928 р., до якого приєдналися 23 держави – з додатками у вигляді типових проектів двосторонніх угод з зазначених питань. Акт складався з чотирьох глав, в яких детально регламентувався порядок вирішення спорів між державами шляхом застосування погоджувальної процедури, звернення до третейського розгляду й суду.

Ці акти стали основою Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Бріана-Келлога), який в принципі засудив війну як засіб врегулювання міжнародних спорів. Пакт став наступним кроком на шляху до визнання принципу мирного розв’язання міжнародних спорів в якості імперативу міжнародних відносин.

Надалі принцип мирного вирішення міжнародних спорів було всебічно висвітлено й закріплено в Статуті ООН. У його преамбулі сформульована одна з головних цілей ООН і морально-політична основа права міжнародної безпеки – «зберегти прийдешні покоління від жахів війни».

У ст. 1 Статуту ООН відмічена необхідність приймати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру та припинення актів агресії або інших порушень миру.

У ст. 2 Статуту сформульовано основні принципи сучасного міжнародного права, більшість яких прямо і безпосередньо відноситься до зміцнення миру й міжнародної безпеки. Пункт 3 ст. 2 Статуту містить власне принцип мирного вирішення спорів, який полягає в тому, що «всі Члени Організації розв’язують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість».

Не обмежуючись декларацією основних принципів підтримки миру і безпеки Статут приділяє велику увагу регламентації заходів і способів такої підтримки.

До таких заходів Статут (ст. 33) відносить мирні засоби вирішення спорів (переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод та ін.); заборона застосування сили і загрози силою; здійснення широкого співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру; обмеження озброєнь і роззброєння; тимчасові заходи з припинення порушень миру.

Подальший розвиток принцип мирного вирішення спорів між державами знайшов у «Декларації міжнародно-правових принципів дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН» від 24 жовтня 1970 р., яка розкрила зміст принципів Статуту, вперше визначивши їх як основні принципи міжнародного права. Відкривають Декларацію «принцип, відповідно до якого держави вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість» разом з «принципом, відповідно до якого держави утримуються в своїх міжнародних зносинах від погрози силою і її застосування».

Подальшого розвитку основні принципи міжнародного права набули в частині А) Заключного акту НБСЄ (Гельсінкі, 1975), яка мала назву «Декларація принципів, якими держави-учасники (НБСЄ) керуватимуться у взаємовідносинах». В цьому документі підтвердженні всі основні положення, що розкривають зміст принципу мирного врегулювання спорів в Декларації про принципи 1970 р., а сам принцип отримав «компактну» назву, якій відтоді віддають перевагу при посиланнях на цей принцип – «V. Мирне врегулювання спорів».

Крім Статуту ООН і «Декларацій» 1970 і 1975 рр. до джерел універсального характеру, де кодифіковано й розкрито принцип мирного врегулювання спорів, слід віднести Манільську Декларацію про мирне врегулювання конфліктів від 1982 р. , а також резолюції ГА ООН від 5.12.1986 і від 7.12.1987 р. про створення всеосяжної системи міжнародного миру і безпеки, а також резолюцію ГА ООН від 7.12.1988 р. про загальний підхід до зміцнення міжнародного миру і безпеки відповідно до Статуту ООН.

Крім того зобов’язання держав мирними засобами врегульовувати спори було у вигляді принципу сформульоване Міжнародним Судом ООН. Судом було відзначено, що даний принцип слід віднести до групи заборонних принципів (до яких також відноситься і принцип незастосування сили і погрози силою) і що дотримання цього принципу має важливе значення для збереження загального миру. Суд також визнав цю норму такою, що має звичаєвий характер.

В Меморандумі про підвищення ролі міжнародного права, запропонованому 29 вересня 1989 р. делегацією СРСР на ХLIV сесії Генеральної Асамблеї ООН, містився проект універсального міжнародно-правового акту, який кодифікував би зобов’язання держав – сторін спору в процесі вирішення між ними конфліктних ситуацій.