50. Метонімія та її різновиди

Метонімія - це перенесення найменування з одного предмета чи явища на інший предмет або явище на основі суміжного зв’язку між ними (але не подібності). Напри­клад: Київ спить (тобто жителі Києва сплять), чайник ки­пить (тобто вода в чайнику кипить), випити чарку (тобто чарку алкоголю),  читати Коцюбинського (тобто твори Ко­цюбинського), слухати Веделя (тобто музику Веделя).

Різновидом метонімії є синекдоха, що характеризуєть­ся кількісною заміною понять: перенесенням назви з ча­стини на ціле і навпаки, з загального на одиничне чи на­впаки, з родового поняття на видове і навпаки. Наприклад: чорна борода засміялася (тобто людина з чорною бородою засміялася), пофарбувати вікна (тобто рами вікон), абі­турієнт повинен володіти державною мовою (маються на увазі всі абітурієнти), берегти копійку (тобто гроші).

51. Метричні одиниці в різних системах віршування

52. Міжлітературні взаємини як об’єкт літературного вивчення

53. Наратологія: предмет дослідження і основні поняття

54. Невласне пряма мова

55. Обрамлення як композиційний спосіб

Обрамлення - це такий композиційний прийом, за якого сюжетний твір включається в розповідь, немов у рамку, яка не має безпосереднього зв'язку з розвитком сюжету. Зразок. Одного разу ми з мамою (татом, бабусею, дідусем) йшли парком. На лавочках сиділи молоді мами, гойдаючи колиски; заклопотані подіями у світі чоловіки читали газети; грали в шахи пенсіонери; бавилися з онуками бабусі. Я вдивлявся(вдивлялася) в їхні обличчя, намагаючись угадати, які вони, ці люди, про що думають, ким працюють чи працювали. Раптом мій погляд зупинився на сивій жінці, яка сиділа задумливо й самотньо. - А ти знаєш, це незвичайна жінка, - сказала мама (тато, бабуся, дідусь)........................................................................................................................ ...Ось така непересічна доля цієї жінки. І мені подумалось, що за звичайноюзовнішністю може ховатися людина великої волі й мужності.

56. Оповідач та його різновиди

Опові́дачем (нім. Erzähler, англ. Narrator, рос. рассказчик) називають особу в оповідному художньому творі, від імені якої письменник веде розповідь про людей і події. Автор може не називати оповідача, але завжди наділяє його рисами характеру, що проявляються у манері говорити, у ставленні до людей і подій, про яких йдеться у творі. Враховуючи ієрархію оповідних рівнів, розрізняють наступні види оповідачів (за термінологією Ж.Женетта): 1) за опозицією рівня: в оповіді, яка введена в іншу оповідь, оповідач першої оповіді, розташований поза самої історії, – екстрадієгетичний (дієгезис – розказана історія), оповідач другої, вставленої оповіді, – інтрадієгетичний; 2) за опозицією залежності оповідача від історії, яку він розповідає: він або є одним із персонажів цієї історії – гомодієгетичний оповідач, або не є її персонажем – гетеродієгетичний.

57. Основні чинники літературного процесу

Літературний процес — це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків: література часів Київської Русі (княжа доба); середньовіччя (давня українська література); становлення нової української літератури (кінець XVIII-поч. ХІХ ст.); перша та друга половина ХІХ ст.; окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця ХІХ-поч. ХХ ст.(величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі).Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що "п'ємонтами" української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (напр., Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.