99. Структуралізм у літературознавстві 20 століття

— один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

100. Сюжет і фабула

101. Тематика літературного твору

102. Теорія літератури як розділ літературознавства

103. Тоніка

104. Традиція і новаторство в літературі

105. Триступенева класифікація літературних творів

106. Феноменологічна концепція Р.Інґардена

107. Формалізм в історії світового літературознавства

108. Чим відрізняються поняття «ритм» і «метр»

109. Явище інтертекстуальності

Властивість, що характерна для всіх видів мистецтва, незалежно від епохи; основа всього літературного процесу: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні на різних рівнях у більш чи менш помітних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. — усі вони поглинені текстом і змішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для кожного тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна визначити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок"[Барт 1996, 218]. Таке розуміння інтертекстуальності як "способу існування художнього твору у контексті світової культури"[Современный словарь-справочник по литературе 1999] ґрунтується на працях Михаїла Бахтіна і Юлії Кристевої та є спробою знайти для інтертекстуальності найбільш широке, всеохопне визначення, надати йому онтологічного змісту. Кристева і Барт вважають, що інтертекстуальність, перш за все, зводиться до автоматичних і несвідомих цитат. Це не зовсім вірно, якщо розуміти інтертекстуальність у такому широкому і універсальному значенні, оскільки дане явище дуже часто є свідомою творчою активністю автора.

Інтертекстуальність повинна бути об’єктом інтересу не лише теорії літератури, а й історії літератури, оскільки історія літератури має вивчати текст у кількох аспектах. По-перше, це паралельний розгляд тексту "у собі" та розгляд того ж тексту у взаємодії з іншими текстами як з урахуванням наявних в ньому зв’язків з іншими текстами, так і з урахуванням його участі у більш великих літературних утвореннях — сукупності творів одного автора, одного напряму, однієї епохи тощо. По-друге, це паралельний розгляд тексту з власне літературознавчих позицій, "інтралітературний" аналіз, лише в межах самого тексту та пов’язаних з ним текстів, а також "екстралітературний" аналіз, що вивчає роль тексту у нелітературних явищах і роль цих явищ у формуванні тексту — з урахуванням історії, соціології, психології людей того періоду (адресантів) та особисто автора (адресата), умов передачі інформації від автора до читача, різноманітних нелітературних впливів на обох тощо. У цих двох аспектах провідну роль відіграє інтертекстуальність. Навіть аналізуючи текст сам по собі, його внутрішній устрій і структуру, ми не можемо ігнорувати інтертекстуальність, яка обов’язково буде в ньому наявна. Вивчаючи біографію письменника, ми не можемо проігнорувати ті тексти, що вплинули на його світовідчуття і світогляд, і проявились згодом — свідомо чи несвідомо — у його творчості.

110.Явище парономазії

Явище парономазії (із гр. para – біля, onomazo – називаю) полягає у

звуковій подібності слів, що мають різні морфологічні корені (порівн.:

лоцман – боцман, кларнет – корнет, ін'єкція – інфекція; pour – poor,

modal – model, price – prize). Як і при паронімії, лексичні пари при

парономазії належать до однієї частини мови, виконують у реченні

аналогічні синтаксичні функції. У таких слів можуть бути однакові

префікси, суфікси, закінчення, але корені у них завжди різні. Крім

випадкової фонетичної подібності, слова в подібних лексичних парах

нічого спільного не мають, їхнє предметно-означальне співвідношення

зовсім різне. Парономазія на відміну від паронімії не носить характеру

закономірного й постійного явища. І хоча в мові є чимало подібних у

фонетичному відношенні слів, зіставлення їх як лексичних пар є

результатом індивідуального сприйняття: один побачить парономазію в парі

тираж - типаж, іншої - у тираж - міраж, третій - у тираж - вітраж. Однак

паронімія й парономазія близькі з погляду вживання в мовленні подібних

по звучанню слів.