73. Р.Веллек та о.Воррен про структуру літературного твору

74. Референтивна функція поетичного мовлення

75. Рима, її різновиди і функції

Ри́ма (грец. rhýthmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Рима як звукове, а не графічне явище, охоплює ритмічний акцент і наступні за ним звуки (іржава — держава), навіть групи слів (складна рима: характерника — химерний кат, зрідка — цілі рядки (панторима), тісно пов'язується з ритмомелодикою, лексикою, синтаксисом, строфікою віршованого мовлення. Попри те, що їй відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, вона виконує й інші функції: естетичну, мнемотехнічну, магічну, ритмоінтонаційну, жанрововизначальну. Рима також виповнюється важливим смисловим навантаженням, поглиблюючи основний зміст поетичного твору: О Боже мій, така мені печаль і самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус). Тут, зважаючи на послідовність римування даної строфи (кільцеве та суміжне), відповідно у більш прямій формі розкривається екзистенціальне переживання поета: печаль — (між) проваль; безмежна — обережно. Водночас рима відбиває і певні нюанси, приховані в основному поетичному тексті. Тому вважати її за версифікаторську оздобу безпідставно. Як свідчення шляхетного смаку та інтелектуальної винахідливості, рима вказує на невичерпні можливості одухотвореної версифікації, навіть у межах канонічних форм, на переборення шаблонності банальної, зуживаної рими завдяки свіжій, вишуканій, неординарній. Різновиди рими За місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах рими поділяються на чоловічі (наголос на останньому складi), жіночі (наголос на передостанньому складі), дактилічні (наголос на третьому складі з кінця) та гіпердактилічні (наголос на четвертому складі з кінця). Чоловічу риму ще називають окситонною, жіночу — парокситонною, а дактилічну пропарокситонною. За якістю співзвуч бувають багаті та бідні, за частинами мови — граматична (іменникова, дієслівна тощо).

76. Різновиди автологічної лексики

77. Різновиди викладу, що імітують внутрішнє мовлення : специфічні ознаки, будова і мистецькі функції

78. Різновиди викладу, що імітують писемне мовлення : специфічні ознаки, будова і мистецькі функції

79. Різновиди викладу, що імітують усне мовлення : специфічні ознаки, будова і мистецькі функції

Монолог – переважно в драматичному творі або кінофільмі роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або з глядачами. За допомогою монолога автор розкриває переживання персонажа, складність і суперечливість його поглядів, а іноді інформує глядачів про ті обставини, яких нема змоги показати на сцені, але які впливають на дію. Від звичайних монологів відрізняють внутрішні монологи чи внутрішню мову – зміну уявлень у свідомості людини, розмову про себе і з самим собою. В художній прозі внутрішні монологи дають змогу краще розкрити переживання людини, її психологію.

80. Різновиди літературних персонажів

81. Різновиди металогічної лексики

Металогія - у противагу автології (вживанню слів у їх прямому значенні) це вживання в художньому творі слів і виразів у переносному, образному значенні, як це властиво тропам.

82. Різновиди суб’єкта викладу в літературному творі

83. Силабіка

(грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується наголосом який припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто спи́си, // колосся по по́лю,

Люди коло́сся // стинають без болю

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.