50 Структура суспільно-економічної формації (за к.Марксом)

Стосовно суспільства суспільно-економічна формація може бути розглянута і як конкретно-історична його форма, що характеризує суспільство як певну цілісність, і як певний ступінь його розвитку, як певний тип, що уможливлює простежити історичний процес зміни і взаємопереходів суспільно-економічних формацій.

Але, мабуть, найважливішим є те, що суспільно-економічна формація є структурно-змістовним аспектом людської дійсності. Розкриття її специфіки відповідає на запитання про те, як влаштоване суспільство, з яких структурних елементів воно складається, який механізм взаємозв'язку між ними. Отже, поняття суспільно-економічної формації служить для позначення суспільства як внутрішньо структурованої цілісності. Це конкретно-історична форма існування і функціонування суспільства.

Основою для розкриття структури суспільно-економічної формації є структура сутності людини. Різні рівні (порядки) сутності людини виявляються в ній як найважливіші її сторони. Суспільно-економічна формація охоплює насамперед сутність другого, третього і четвертого порядків (матеріальне виробництво, систему суспільних відносин, суспільну свідомість і цілепокладання).

Як відзначалося, вихідною посилкою виникнення людини, її виходу з тваринного світу стало опосередкування її безпосередньої життєдіяльності потребою у виробництві знарядь праці і виробництві засобів задоволення життєвих потреб. Іншими словами, матеріальне виробництво стає основою життєдіяльності людини. У суспільно-економічній формації цей рівень сутності людини постає як продуктивні сили, що містять у собі людей з їх потребами, здібностями і навичками застосовувати знаряддя праці, а також засоби виробництва, за допомогою яких людина, впливаючи на природу, створює світ олюдненої природи. Продуктивні сили — це не тільки найважливіший, вихідний момент формування, становлення суспільно-економічної формації, але і найрухоміший елемент її структури. Справа в тому, що кожна задоволена потреба, процес її задоволення призводять до народження нової потреби. А досконаліша, нова потреба зумовлює необхідність удосконалення і створення нових знарядь праці для її задоволення, а також розвитку, удосконалювання здібностей, творчих можливостей, навичок людини як головної продуктивної сили. Таким чином, вже в самих продуктивних силах закладена внутрішня суперечливість: суперечність між потребами й зумовленими наявним рівнем розвитку знарядь праці обмеженими можливостями їх задоволення, що обумовлює необхідність удосконалення і створення нових знарядь праці і призводить до змін у розвитку усієї формації.

51 Діалектика: етапи розвитку

Діале́ктика — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом  — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, та який дав назву діалектичному методу у філософії.

Вчення діалектики пройшло три етапи розвитку: стихійна діалектика стародавніх, діалектика німецької класичної філософії, матеріалістична діалектика.

СТИХІЙНИХ ДИАЛЕКТИКА ДРЕВНИХ в найбільш ясній формі була виражена у філософії давньої Греції, у міркуваннях Геракліта з Ефеса.

Згідно Геракліту, все тече і змінюється, все існує і в той же час не існує, перебуває у постійному процесі виникнення і зникнення. Геракліт прагнув пояснити перетворення речей у їх власну протилежність. Ось один із фрагментів його міркувань: «Одна і та ж у нас - Живе і мертве, бодрствующее і сплячий, молоде і старе. Адже це, змінившись, є те, і назад те, змінившись, є це ».

Ряд діалектичних проблем поставив свого часу Зенон з Елеі. Арістотель навіть називав Зенона "винахідником діалектики»

На ідеалістичної основі стихійна діалектика розвивалася в школах Сократа і Платона. Сократ розглядав діалектику як мистецтво знаходити істину шляхом зіткнення протилежних думок в суперечці. Він же перший і ввів термін «Діалектика». Платон називав діалектикою логічний метод, за допомогою якого йде пізнання сущого - ідей, руху думки від нижчих понять до вищих.

Елементи діалектичного мислення можна знайти у філософських навчаннях багатьох представників античного матеріалізму та ідеалізму, наступних за ними філософських вчень і шкіл, але все це була стихійна діалектика.

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не дані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.

Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність,протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а духвторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленнівимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У ширшому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.