20 Характер, специфіка і основні ідеї філософії середньовіччя

Філосо́фія Середньові́ччя — європейська філософія у 5—15 столітті.

Періоди

1. Патристика (II–VII ст.) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II–VII ст.

2. Схоластика (VIII–XV ст.) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Визначними філософами європейського Середньовіччя були:

Оріген,Тертулліан, Августин Аврелій, Боецій, Еріугена, Ансельм Кентерберійський, П'єр Абеляр, Аверроес, Роберт Гросетест, Роджер Бекон, Бонавентура, Альберт Великий, Тома Аквінський, Йоан Дунс Скот, Вільям Оккам, Майстер Екгарт

Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог. Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити. Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність. Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

21 Загальна характеристика філософії епохи Відродження: антропоцентризм, пантеїзм, діалектика, натурфілософія, геліоцентризм і вчення про нескінченність Всесвіту

Антропоцентризм — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.

Антропоцентризм у природокористуванні веде до практики поділу об'єктів живого світу на категорії корисних та шкідливих, тотального винищення об'єктів живої природи, що не мають господарського значення або не сприяють розвитку економіки, хоча би місцевої.

Вихідні причини криються у тому, що людина на більшій частині свого сучасного ареалу поводить себе відповідно до статусу адвентивного виду, як біоценотичний агресор, який не пристосовується до середовища, а активно його змінює під власні потреби, не формуючи сталих трофічних, топічних чи будь-яких інших зв'язків Мутуалізм людини полягає виключно у культивуванні популяцій економічно вигідних видів (у формі монокультур), зокрема плантацій лісу, просапних культур та городини, свійських тварин чимисливських звірів. Це посилюється масштабними експериментами з інтродукції, акліматизації та введення у культуру нових видів живих організмів, не властивих кожній конкретній місцевості, що посилює зміни екосистем та веде до біоценотичних криз.

Пантеїзм — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі. Традиційні християнство та іслам його відкидають, водночас певною мірою він присутній у містичних течіях: відповідно, у споглядальному християнстві Майстера Екгарта та суфізмі. Фраза Спінози, яка прирівняла Бога до всесвіту, а саме — Бог чи природа була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо Вордсворт.

У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють Бога в природі і підводили до матеріалізму, представляючи собою вчення, опозиційні до панівного теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в бозі. У 1828 німецький філософ К. Краузе для позначення своєї ідеалістичної системи, щоб відрізнити її від системи натуралістичного і матеріалістичного пантеїзму, ввів термін «панентеїзм»  Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя.

Пантеїстичні елементи були теж присутні в ранньому єврейському хасидизмі, так що деякі ранні історики хасидизму, особливо протягом епохи просвітництва, наполягали на характеризації хасидського вчення як пантеїстичного.

Пантеїзм має такі основні форми:

• теомоністичний пантеїзм наділяє існуванням тільки Бога, позбавляючи світ самостійного буття (див. Акосмізм);

• фізіомоністичний пантеїзм, згідно з яким існує тільки світ, природа, яку прихильники цього напряму називають Богом, тим самим позбавляючи Бога самостійного існування (Оствальд, Геккель, Тен);

• трансцендентний (містичний) пантеїзм, який зазвичай позначають як панентеїзм;

• іманентно-трансцендентний пантеїзм, згідно з яким Бог здійснюється в речах (Спіноза, німецькі ідеалісти, Ґете, Шлейермахер, Ейкен).

• іманентний пантеїзм.

Діале́ктика — метод філософії, що досліджує категорії розвитку.

Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом  — точніше: діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, та який дав назву діалектичному методу у філософії.

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а духвторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленнівимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факта, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У ширшому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Натурфілосо́фія (лат. natura — «природа») — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в природознавстві.

Риси натурфілософських концепцій:

1) пантеїзм (від грец. pan - все, theos - Бог - "всебожіє"). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим у всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою "природа - це Бог, розлитий у речах" був звичайною формою боротьби проти релігії;

2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується у багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися;

3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка повною мірою наділена душею. Така позиція називалася гілозоїзмом

4) взаємозв'язок "мікрокосму" і "макрокосму". Мікрокосм - це "малий світ", або людина. Макрокосм - це Всесвіт, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала ідентичних їй властивостей. Ця ідея була розвинута у працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;

5) наявність елементів діалектики. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протилежностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність протилежностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: у реальному світі одна протилежність є початком іншої і навпаки;

6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка з'явилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напівученого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.

Геліоцентри́зм — вчення в астрономії іфілософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.

Микола Копернік (1473-1543 рр.) доказував, що спостережуваний людиною рух Сонця і небесних світил навколо Землі пояснюється повертанням Землі навколо осі і її повертанням навколо Сонця; не Земля, а Сонце є центром планетної системи. Земля не перебуває в центрі Всесвіту в нерухомому стані, як вважали Арістотель, Птолемей та всі схоластики, а повертається навколо своєї осі. Земля повертається навколо Сонця, яке займає центр Всесвіту. Повертанням Землі навколо осі Коперник пояснював чергування дня і ночі. Рухом Землі навколо Сонця він пояснював зміни пір року.

Система геліоцентризму, заперечуючи безпосередні чуттєві дані про нерухомість Землі і руху Сонця, укріплювала і посилювала переконаність у здатності Людського розуму пізнавати те, що неможливо сприймати органами чуттів. Це було тріумфальним рухом раціоналізму. Однак в теорії Коперніка були два недоліки:  1) він розглядав Всесвіт як кінечний і нерухомий;  2) хоча Земля і перестала бути центром Всесвіту, таким центром стало Сонце.

Дж.Бруно (1548-1600 рр.) розвинув геліоцентризм і усунув недоліки вчення Коперніка. Світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою всього існуючого він вважав єдине матеріальне начало, яке володіє необмеженою творчою силою. Всупереч теології він звеличував природу, матеріальний світ, що породжує незліченні форми життя із самого себе. Цим рушієм є Бог, що розчинений у природі. Розчиняючи Бога у природі, він розглядав матерію як активне начало всіх природних явищ. Форма, на думку Бруно, не може існувати без матерії, а матерія неможлива без форми. Активна роль у співвідношенні матерії і форми належить матерії, яка сама із себе породжує всю багатоманітність форм. В цьому полягає безкінечність природи.

Сонце, на думку Бруно, не є центром Всесвіту, такого центру взагалі не існує. Будь-яка точка Всесвіту може бути визнана центром в залежності від спостерігача. Кожний центр Всесвіту не абсолютний, а відносний. Таких центрів безліч, Сонць – безкінечне число.Не тільки Земля “рядова” планета, але і Сонце також не абсолютний центр. Всесвіт не має меж.

У вченні про Всесвіт Бруно висловив ще одну важливу думку, яка  спростувала арістотелівсько-схоластичне уявлення про принципову протилежність речовини Землі і складових частин інших небесних тіл. Бруно довів фізичну однорідність всіх світил, які складаються із землі, води, повітря, вогню і ефіру. Ефір зв’язує ці елементи в єдність, а тому пустота виключається.

Г.Галілей (1564-1642 рр.) експериментально довів істинність теорії геліоцентризму. Його астрономічні дослідження підтвердили ідею про безкінечність Всесвіту, про однорідність складу Землі і неба. Роботи Галілея мали велике значення у сфері астрономії і математики. Він відкрив ряд законів механіки і застосував їх для доказу істиності геліоцентричної системи.

Відкидаючи авторитет Святого Письма, цитатами із якого визначалася істинність наукових та філософських положень, Галілей пропонує встановлювати їх істинність чуттєвим досвідом та доказами логіки. Слідом за Д.Бруно він обгрунтовує існування єдиної універсальної істини – істини наукового і філософського знання. Проведення чіткої розмежувальної лінії між релігією і наукою була засуджена католицькою церквою, внаслідок чого коперніканство було заборонене, а Галілей – притягнутий до суду інквізації.