39. Взаємодія з виконавчою гілкою влади як функція парламенту.

Здійснення контролю займає важливе місце в діяльності будь-якого парламенту. Обсяг повноважень парламенту конкретної держави, у тому числі України, в галузі контролю залежить насамперед від ряду чинників: державний устрій; політичний режим; форма правління; історичні умови; традиції, які склалися в політико-правовій сфері.

Верховна Рада України, будучи органом, в якому представлені різнобічні соціальні і територіальні інтереси, працюючи, як правило, гласно, відкрито, на виду у виборців, перебуваючи у постійному і тісному (порівняно з іншими центральними органами державної влади) контакті з громадянами завдяки роботі народних депутатів України у виборчих округах, формуючи деякі інші державні органи, приймаючи Державний бюджет України, має суттєві контрольні права. Ця функція реалізується парламентом кожної країни там, де він є.

Сутність цієї функції проявляється в тому, що в умовах демократично організованої системи поділу влади народові належить право контролювати діяльність усіх владних структур, яким він передав владні повноваження. За межами контролю не повинно бути ні одне державне утворення, в тому числі парламенти. Реалізуючи від імені народу вищу форму контролю (парламентський контроль), вони самі контролюються народом через різні інститути прямої демократії (вибори, референдуми).

Основними напрямами контрольної діяльності Верховної Ради є: контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист; бюджетно-фінансовий контроль; прийняття Верховною Радою рішення про направлення запиту до Президента України; запит народного депутата України на сесії Верховної Ради; парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури; здійснення парламентського контролю з окремих питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії1.

Одним з пріоритетних напрямів парламентського контролю є контроль за діяльністю Кабінету Міністрів, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Це зумовлено функціями і повноваженнями Кабінету Міністрів як найвищого органу у системі органів виконавчої влади. Одними з найважливіших напрямів діяльності Верховної Ради щодо здійснення парламентського контролю є бюджетно-фінансовий контроль, контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Важливою формою парламентського контролю за станом справ у державі, в окремих сферах суспільного життя є запити - парламентські і депутатські.

40. Робота із запитами виборців як функція парламенту.

Представницька функція Верховної Ради України. Ця функція парламенту України покликана виражати волю народу — основу державної влади. Вона реалізується шляхом проведення періодичних вільних виборів, які спрямовані на виявлення інтересів різних соціальних груп. Мирний перехід державної влади від одних представників суспільства до інших відбувається на основі вільного волевиявлення виборців. Це означає, що серед усіх державних інститутів парламент виступає як орган загальнонародного представництва.

Представництво як спосіб діяльності парламенту України виражається насамперед в обов'язку народних депутатів підтримувати тісні зв'язки з виборцями. Представницька функція Верховної Ради проявляється і в тому, що в законах, які приймаються, знаходить вираження суспільний інтерес. У роботі парламенту відображаються найбільш актуальні питання життєдіяльності держави, суспільства, людини. У цьому аспекті представницька роль парламенту має важливе значення для становлення громадянського суспільства, втілення принципів демократії та правової держави, забезпечення прав людини.

41. Взаємодія законодавчої та виконавчої гілок влади в У.

Формування уряду:

Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж

половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету

Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України

Відставка уряду:

Президент припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про

його відставку. Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України

Відповідальність, підконтрольність, підзвітність уряду:

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України

Складення повноваження уряду:

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України

Резолюція недовіри уряду:

Верховна Рада України запропозицією не менш як однієї третини народних депутатівУкраїни від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше ніж один

раз протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми

діяльності Кабінету Міністрів України

Розпуск ВРУ:

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися

Сучасна модель державного управління характеризується несамостійністю уряду

та інших органів виконавчої влади, їх повною підконтрольністю та підпорядкованістю

президенту України. Значно послабився контроль Верховної Ради за Кабінетом

Міністрів України та виконавчою вертикаллю в цілому. Така модель була закріплена

також у прийнятому 7 жовтня 2010 р. Законі «Про Кабінет Міністрів України».

Сьогодні модель державного правління України є фактично наближеною до необмеженого президентського правління і є цілком ефективною в існуючих суспільно-політичних умовах, коли не існує значних розбіжностей між урядом і парламентом. У випадку втрати урядом підтримки більшості у Верховній Раді України з новою силою можуть проявитися всі дефекти, закладені в систему державного управління за Конституціє 1996 року, що спричинить повторення конфліктів повноважень між органами влади.

42. Роль держави у контексті завдань економ. політики

Під економ. політикою будемо розуміти систему цілей і засобів їх досягнення певними політичними інститутами та економ. о-и (переважно міжнародними) в економ. сфері суспільства.

Те, що взаємодія політики і економіки має визначний характер в суспільному житті, цілком зрозуміло. Глибинний базис політичних відносин детермінується економічними інтересами, економічним становищем держави, станів, груп, індивідів. У свою чергу політична діяльність не може не впливати на економічні відносини в суспільстві та економічну роль держави.

Вперше теза залежності політичних процесів від соціального та матеріального положення громадян прозвучала у Арісотеля (“Політика”).

Новий час на перші позиції висунув свободу й індивідуальні властивості людини як окремої одиниці соціальної та економічної дії.

За таких умов економічна влада поступово обмежувала абсолютний характер влади політ.. Саме тому такі представники ліберальної економіки як Адам Сміт виступали на захист індивідуальної свободи і приватної власності.

Провідною ідеею класичного лібералізму було невтручання держави в економічне життя і саморегуляція ринку.

Карл Маркс і його послідовники зробили висновок про те, що володіння економічною владою, тобто засобами виробництва, прямо або опосередковано ставить під контроль політичну владу. Натомість активна роль політики, особливо при зміні суспільно-економічних систем, значно змінює економічну сферу суспільного життя.

У XX ст. після кількох світових економічних криз (особливо кризи 1929-1933 pp.) актуалізується і набирає ваги теорія державного регулювання економіки, яка отримала свою назву від імені Кейнса.

Суть кейнсіанства полягає у збільшенні видатків державного бюджету, розширенні обсягів громадських робіт, регулюванні зайнятості, збільшенні кількості грошей, що надходять в обіг і т. ін.

Проте прихильники неолібералізму не відмовилися від своєї віри в найкраще функціонування економіки в умовах вільного ринку.

Хайек, один із найвідоміших представників цієї теорії, активно виступав проти держ. впливу у справи ринкової економіки. Слід визнати, що його однодумці з Чиказької школи (Фрідмен та ін.) мали досить великий вплив на економічну політику провідних зх. держав світу напри кін. XX ст.

Але є й інша крайність, коли держава бере на себе головну економ. і політ. владу, лишає індивіда можливості здійснювати економ. вибір і перекладати на себе відповідальність за прийняті рішення і дії. На певному етапі така концепція економ. і політ. влади та відповідна економ.політика може дати тимчасовий виграш (як це було в країнах так званого реального соціалізму), але зрештою такий надмонополізм приводить до загнивання, застою і стагнації.