Відповідні акти:

ухвалюються винятково уповноваженими, компетентними органами, посадовими особами з питань праці;

поширюють свою дію на неперсоніфіковане коло суб’єктів суспільно-трудових відносин;

встановлюють правила поведінки учасників суспільно-трудових відносин через визначення їх прав, обов’язків, гарантій, юридичної відповідальності;

мають багаторазове використання;

зазвичай набувають чинності з часу оприлюднення (опублікування);

виступають правовою основою для ухвалення колективних угод, договорів, локальних нормативно-правових актів, а також трудових договорів (контрактів).

Трудове законодавство — складна, системна правова категорія, яка охоплює різноманітні за юридичними властивостями, характером законодавчі акти України.

За юридичною силою основним актом трудового законодавства є Конституція України, як Основний Закон України, що має на території України найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України), а це означає, що всі інші акти трудового законодавства мають їй відповідати.

Друге місце в структурі трудового законодавства України посідають міжнародні договори про працю України, які належним чином ратифіковані в Україні.

Наступний щабель у складній структурі трудового законодавства України відводиться Кодексу законів про працю України, який дотепер діє на території України зі змінами та доповненнями.

Наступний щабель у структурі трудового законодавства України посідають закони про працю, ухвалені Верховною Радою України з усіх питань суспільно-трудових відносин. З правової точки зору вони мають відповідати нормам Конституції України, міжнародних договорів України та КЗпП.

Наступне місце в структурі трудового законодавства посідають постанови Верховної Ради України. З правової точки зору вони мають відповідати нормам Конституції, міжнародних договорів України про працю та законів України. Зауважимо, що деякі постанови Верховної Ради мають індивідуально-правовий характер і не належать до трудового законодавства (як-от, про призначення членів Конституційного Суду України тощо).

Після постанов Верховної Ради в ієрархічній структурі трудового законодавства наступне місце за указами Президента України. Вони мають відповідати нормам Конституції, міжнародних договорів України про працю та законів України. Зауважимо, що розпорядження Президента України зазвичай мають індивідуально-правовий характер і не стосуються трудового законодавства.

Далі в ієрархічній структурі трудового законодавства ідуть нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження), які ґрунтуються на нормах Конституції та міжнародних договорів України, законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України.

Особливе місце в системі актів трудового законодавства України належить нормативно-правовим актам Міністерства праці та соціальної політики України, які ґрунтуються на нормах Конституції та міжнародних договорів України, законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, а також рішень Кабінету Міністрів України.

До актів трудового законодавства України можуть належати і нормативно-правові акти міністерств та інших відомств у сфері праці. Такі акти спрямовуються на виконання покладених на них завдань та повноважень. Вони ґрунтуються на нормах Конституції та міжнародних договорів України, законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, а також рішень Кабінету Міністрів України.

До актів трудового законодавства України належать нормативно-правові акти у сфері праці уповноважених органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які ґрунтуються на повноваженнях зазначених органів, а також на виконання норм Конституції та міжнародних договорів України, законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, а також рішень Кабінету Міністрів України.

Окреме місце в системі актів трудового законодавства України належить колективним угодам. Їх ухвалення базується на положеннях Закону України«Про колективні договори, угоди» від 1 липня 1993 року № 3356-XII. Вони мають відповідати нормам Конституції та міжнародних договорів України, КЗпП, законів України, указів Президента України та постанов Верховної Ради України, а також рішень Кабінету Міністрів України, актів уповноважених органів виконавчої влади.

Допоміжне значення в системі актів трудового законодавства надається рішенням Конституційного Суду України (щодо визнання неконституційними окремих актів законодавства та тлумачення норм Конституції та законів України). З правової точки зору такі акти загальнообов’язкові для виконання на території України.

Крім того, важливий вплив на трудове законодавство України справляють постанови Пленуму Верховного Суду України, які хоча і не є актами трудового законодавства, одначе надають офіційне роз’яснення щодо застосування окремих положень трудового законодавства і через це на практиці застосовуються всіма учасниками суспільно-трудових відносин, а також іншими зацікавленими суб’єктами.

Також на території України діють чинні акти законодавства Союзу РСР, якщо вони не суперечать нормам Конституції та законів України, на підставі Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року № 1545-XII.

До таких правових актів належать, зокрема:

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах» від 24 вересня 1974 року № 310-IX, який визначає умови праці сезонних працівників;

постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок та умови суміщення професій (посад)» від 4 грудня 1981 року № 1145.

У зв’язку з такою багатоаспектною структурою національного трудового законодавства України варто наголосити на правових особливостях окремих актів трудового законодавства.

12. Для нормального життя люди постійно повинні їсти, пити, мати одяг, взуття, задовольняти свої духовні потреби. Тільки на цій основі вони можуть брати участь у виробництві. При цьому слід враховувати, що людські потреби є надзвичайно еластичними, здатними до кількісних і особливо якісних змін. Якщо у післявоєнний час люди задовольнялись простим одягом і кімнатою в комунальній квартирі, то вже через десяток років була поставлена вимога про забезпечення кожної сім'ї окремою квартирою. Зросли вимоги і до якості одягу, який бажають придбати люди.

Але людина завжди намагається проявити себе ще й як особистість. Щастить тому, хто наділений якимось визнаним талантом: має гарну зовнішність, володіє красивим співучим голосом, досяг визначних спортивних успіхів тощо. Переважна ж більшість людей може проявити себе як особистість тільки завдяки праці: майстерність у виконанні певної роботи, професіоналізм, що набувається роками, та ін.

Без праці не існувало і не може існувати жодне суспільство. І хоч вона існує з незапам'ятних часів, правове регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного способу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні суспільно-економічні формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна) не потребували правового регулювання трудових відносин.

Лише тоді, коли пануючою формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас організовано став вимагати від держави регулювання трудових відносин, держава змушена була піти на поступки і розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.

Тому історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні права. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права, робітничий клас прагнув зайняти певні позиції в економіці. Це, в свою чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх суспільних відносин.

Під тиском революційних вимог трудящих держава, намагаючись знизити напруження класової боротьби, змушена йти на певні поступки. Причому ці поступки вона прагне подати не як вимушені, а як соціальні гарантії для трудящих з метою послаблення їх намагань змінити своє становище в суспільстві.

Саме боротьба трудящих за свої права створює дві тенденції правового регулювання праці:

1)  тенденцію поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових реформ. Правові норми, що відображають цю тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максимальне розширення і точне дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію насильства, відмову держави від будь-яких поступків, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відображають цю тенденцію, одержали назву «антиробітниче законодавство». Воно має відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених поступок.

Соціальний і антиробітничий види законодавства не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями в правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою і вміщуються в одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних сил в країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу і його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши працівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і «за своїм розсудом», продавати власнику засобів виробництва єдиний належний йому товар — робочу силу.

Наприкінці XVIII ст. буржуазна революція у Франції проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту і продажу робочої сили.

З моменту проголошення свободи праці трудові відносини складались без порушення інтересів буржуазії, оскільки, залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був погоджуватись на запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов'язки» визначались угодою сторін, тому державу трудові відносини не цікавили.

У цих умовах трудові відносини регулювались лише за допомогою цивільного права, нормами, що відносились до свободи умов і рівності сторін. Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом послуг (ст. 1779 Кодексу Наполеона), розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав особливий товар — робоча сила.

Далі цей Кодекс встановлював, що найом послуг дозволяється лише на певний строк, що є простим нагадуванням усунення підданства (ст. 1780), і що в разі виникнення спору зі слугою перевага в показаннях надається хазяїнові (ст. 1781).

Робоча сила, яка була прирівняна до товару, не знаходила попиту. Появилися перші безробітні. Нелегально стали створюватися робітничі організації, виникають страйки, які спочатку були спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити деякі поступки робітничому руху. Приймається низка правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин. Тому історія трудового права — це послідовність досягнень і поразок робітничого класу, припливів та відливів у робітничому русі, просування його вперед.

Спочатку система норм, які були прийняті державою для регулювання трудових відносин, спрямовувалась на регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись термін «промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості. В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітниче право», термін більш широкий, тому що він охоплював працю не тільки робітників, а й людей розумової праці.

В XX ст. значного поширення набуває термін «соціальне право», що пов'язувалось з проблемою «економічно слабких громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші категорії громадян, економічне становище яких наближалось до становища робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють трудові відносини в суспільному виробництві.

Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської влади. Трудове право регулює використання особою своєї здатності до праці, незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (за термінологією законодавства розвинутих країн -«білі» та «сині комірці»). Термін «трудове право» виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання праці.

Змістом цього регулювання є сукупність реальних витрат працівником при виконанні ним трудової функції розумової та фізичної енергії, які створюють спрямований до певної мети виробничий процес.

Трудова функція, що виконується тим чи іншим працівником, відображає конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комірець»).

Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його безпосередньої участі, то такий працівник зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»).

Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє відображення в нормах трудового права, що регламентують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відповідних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Цим право певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго залишатиметься фізичною або розумовою.

Тому слід визнати передчасною відмову законодавця від термінів «робітник» і «службовець» та заміною їх на термін «працівник», що здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході республіки до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш повно визначають зміст праці цієї категорії працюючих.

Разом з тим ці терміни не охоплюють зміст розумової праці тих, хто працює в установах державної влади і управління. Це державні службовці, правове становище яких визначено Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». Відповідно до ст. 1 цього Закону державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави.

Для державних службовців Законом встановлено 7 категорій посад і 15 рангів відповідно до посади, рівня кваліфікації тощо, тобто фактично визначено чини. Тому це — чиновники, і саме цей термін повинен застосовуватись при визначенні праці цієї категорії працюючих. Саме характер праці цих категорій працівників визначає соціально-економічний аспект місця і ролі працівника в суспільстві.

Трудове право тісно пов'язане з іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове право, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, що регулюють інші відносини суспільства.

13-17. Трудове право є самостійною галуззю права, має свій предмет і специфічний метод регулювання. В той же час трудове право — не відокремлене право, бо вирішує цілу низку питань, щодо яких стикується з іншими галузями права. Застосування норм трудового права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховує принципи цих галузей. Найбільший зв'язок трудове право має з конституційним, адміністративним, цивільним та господарським правом.

З конституційним правом трудове право пов'язане тим, що Конституція України визначає основні трудові права і обов'язки громадян, які знаходять подальший розвиток в нормах трудового права і сприймаються як принципи. Зокрема Конституція України закріплює право кожного громадянина на підприємницьку діяльність; право на працю, включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право на справедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника і безробіття.

Ці основні конституційні права є нормативними передумовами, на підставі яких розвиваються приписи трудового права. Найбільш важливим є конституційний принцип, відповідно до якого тільки праця є основою суспільного і матеріального становища громадян України. Саме тому для удосконалення права на працю повинна бути удосконалена система працевлаштування громадян. Не випадково одним з перших законів України став саме Закон «Про зайнятість населення», прийнятий Верховною Радою 1 березня 1991 р.

Відповідно до цього Закону держава взяла на себе обов'язок забезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільний вибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови для розвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійними спілками, асоціаціями підприємців та ін.

Відносини по працевлаштуванню передують трудовим відносинам і не є обов'язковими, бо громадянин, який підшукує роботу, може звернутися до власника або уповноваженого ним органу з проханням прийняти його на роботу, або останній може запросити працівника на роботу без звернення за сприянням до органів по працевлаштуванню. В окремих випадках, наприклад при конкурсному доборі кадрів, звернення до органів по працевлаштуванню є безпредметним.

Саме з відносин по працевлаштуванню розпочинається зв'язок трудового права з адміністративним (управлінським) правом, оскільки вся система органів по працевлаштуванню є адміністративною. Відповідно й відносини, що виникають між громадянами та цими органами з приводу працевлаштування, є адміністративними. Якщо до цього ще додати, що місцеві Ради народних депутатів можуть бронювати на підприємствах, в установах, організаціях до 5 відсотків загальної кількості робочих місць для працевлаштування жінок, молоді, інвалідів, осіб передпенсійного віку, то це також створює адміністративні відносини, які з реалізацією права на працевлаштування перетворюються в трудові.

Зв'язок трудового права з адміністративним проявляється також у підготовці кадрів. Уся система підготовки робочих кадрів та спеціалістів, за винятком підготовки робітників і перепідготовки спеціалістів безпосередньо на виробництві, коли може укладатись учнівський договір як різновид трудового договору, є предметом регулювання адміністративного права.

Підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації кадрів завжди має за мету підготовку висококваліфікованих працівників. Під час навчання особи, які навчаються, перебувають із закладами, в яких вони навчаються, в адміністративно-правових відносинах, на які ще у період навчання впливають норми трудового права. Крім того, на учнів під час виробничого навчання та практики поширюються норми трудового права, зокрема норми з техніки безпеки і виробничої санітарії.

Із закінченням підготовки чи перепідготовки працівник розпочинає безпосереднє виконання обов'язків по набутій професії, внаслідок чого відносини по навчанню перетворюються у відносини по виконанню праці.

Застосуванню праці в суспільному виробництві притаманна така властивість, як управління, що зачіпає всі сторони людського життя. Правові відносини по управлінню складаються, з одного боку, внаслідок економічної необхідності, з другого під впливом державної волі, що виражена в нормах права. Ця воля визначається економічними закономірностями, що діють в суспільстві.

В процесі праці люди вступають у відносини між собою, в тому числі й відносини підлеглості. Робітник під час праці підкоряється майстру цеха і всім вищим начальникам аж до власника або уповноваженого ним органу, майстер — начальнику цеха тощо. Майстер цеха для робітника є безпосереднім начальником, вищі службові особи — прямими начальниками. Для майстра безпосереднім начальником є керівник цеху. Так створюються відносини підлеглості, за якими робітник підкоряється керівнику виробничої одиниці або підприємства в цілому. Але підкорення працівників власнику або уповноваженому ним органу не означає, що відносини підлеглості є адміністративними.

Адміністративні відносини виникають внаслідок одностороннього волевиявлення органу влади або державного управління. Це волевиявлення є обов'язковим для іншої сторони і носить характер адміністративного акту.

Обов'язковим суб'єктом адміністративних відносин виступає орган влади, державного управління або якась інша державна організація, що наділена владними повноваженнями.

Суб'єкти трудових відносин, в тому числі й ті, що належать державі, владними повноваженнями відносно до своїх працівників не наділені. Застосування праці громадян здійснюється на підставі принципу свободи трудового договору, за яким працівник бере на себе обов'язок підкорятись правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Таким чином, якщо відносини виникають внаслідок акта державного органу, з яким працівник не перебуває в договірних відносинах по праці, то ці відносини підпадають під сферу впливу адміністративного права. Якщо ж відносини виникають із трудового договору, то ці відносини між сторонами регулюються трудовим правом.

Пояснимо це на прикладі. Працівник порушив правила техніки безпеки, додержання яких відноситься до його трудових обов'язків. Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має право притягнути цього працівника до відповідальності: дисциплінарної, а в разі наявності певних умов — й до матеріальної. Така відповідальність регулюється нормами трудового права.

За ці ж дії працівник може бути притягнутий до відповідальності органом, що здійснює нагляд або контроль за додержанням правил по охороні праці. З цим органом працівник не перебуває в договірних відносинах, тому відповідальність у цьому випадку для працівника буде адміністративною і регулюватиметься саме цією галуззю права.

Відповідні правові норми, що відносяться до організації і порядку роботи органів по нагляду за додержанням законодавства по охороні праці, відносяться до предмета адміністративного, а не трудового права.

Організація внутрішнього трудового розпорядку і керівництво трудовим процесом обумовлює створення організаційних відносин між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом і працюючими. Своєрідність цих відносин полягає в тому, що вони на відміну від владних адміністративних відносин розвиваються в рамках внутрішнього трудового розпорядку, стосуються саме процесу праці, в зв'язку з чим обидві сторони трудового договору підкоряються цьому розпорядку. Тому якщо норми трудового права безпосередньо пов'язані з характеристикою правового становища тієї чи іншої сторони як учасника трудового процесу, то нормативні акти адміністративного права регулюють ті елементи цих відносин, що пов'язані з необхідністю здійснення офіційно-владного (державного) порядку повноважень по нагляду за здійсненням цього процесу.

Трудове право тісно пов'язане і з цивільним правом. Цей зв'язок склався історично, оскільки спочатку відносини по найму робочої сили регулювались нормами цивільного права. Поступово трудовий договір виділяється з цивільно-правових договорів найму послуг у самостійний вид договору, який регулюється відокремленими нормами права, що створили нову галузь права — трудове.

Навіть в російській дореволюційній літературі визначилась тенденція визнання самостійності і відокремленості від інших договорів такого типу трудових угод, що могли б слугувати правовим фундаментом для договорів, що об'єднують в одне соціальне ціле керівника і організатора господарства або підприємства з особами, які здійснюють його плани і діяльність. Такою угодою визнавався трудовий договір.

В радянській довоєнній і навіть післявоєнній літературі висловлювалась думка, що трудові відносини являють собою різновид майнових відносин, а трудове право — складову частину цивільного права.

Трудове право дійсно увібрало в себе деякі важливі принципи цивільного права, що має своїм предметом регулювання майнових та особистих немайнових відносин. Трудове право займається безпосередньо і виключно діяльністю трудящих при самій праці, організацією процесу праці, живою працею, питаннями регулювання трудових відносин, які вирішуються з метою здійснення саме процесу живої праці.

При трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства, установи, організації, при влаштуванні на роботу внаслідок закону (ст.21 КЗпП) бере на себе обов'язок додержуватися правил внутрішнього трудового розпорядку, що діють на даному підприємстві, в установі, організації, зобов'язується виконувати певну трудову функцію в загальній колективній праці працівників даного підприємства, певну роботу, що відноситься до обумовленої професії, спеціальності або посади. Саме праця, а не її наслідки, є предметом трудового договору. За цим же договором працівник зобов'язаний за певні відрізки часу виконувати попередньо встановлену норму виробітку для цієї категорії працюючих.

Важливою ознакою трудових відносин є й те, що власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган повинен сплачувати за своїх працівників страхові внески на соціальне страхування.

Якщо у відносинах по застосуванню праці між власником і громадянином зазначені вище ознаки відсутні, працівник виконує роботу на свій розсуд і внутрішньому трудовому розпорядку не підкоряється, оплачується не жива праця, а результат цієї праці, то ці відносини мають регулюватися не трудовим, а цивільним правом.

Зв'язок господарського права з трудовим правом проявляється в ринкових відносинах. Саме господарські ринкові відносини вимагають якісної праці, переведення монополізованих коштів з державних структур виробництва, які виявилися практично нездатними до впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

Ринок товарів, капіталу та трудових ресурсів вимагає як головного учасника господаря-власника, який самостійно, без погодження своїх дій з будь-ким міг би приймати необхідні для господарської діяльності рішення. Таким господарем може виступати як індивідуальний товаровиробник, так і колективний: сім'я, група виробників, асоціація тощо, але обов'язково з персоналізованим пайовим внеском.

Зараз створюються нові господарські і трудові зв'язки. Громадянин одночасно може бути і власником, і працівником. Як власник він залежно від вартості свого внеску одержуватиме дивіденди в розмірах, що визначатимуться результатом певного господарсько-фінансового етапу. Як працівник він відповідно до законодавства про працю одержуватиме за свою роботу заробітну плату.

Саме в особистому прибутку, в порядку виділення коштів в особистий прибуток із загального прибутку підприємства чи організації проявляється зв'язок між господарським і трудовим правом.

Економічний механізм господарювання примушує власника або групу власників виробляти товари кращі, дешевші та привабливіші, що дає можливість збільшити доходи, свою власність. Маючи певну частку в спільному майні, кожний працюючий, навіть закінчивши свою виробничу діяльність, може отримати свою долю, використати її на свій розсуд, подарувати або залишити для спадкування.

Співвідношення розмірів прибутку особливого теоретичного значення не має, хоч вони за змістом істотно впливають на становище працівника. Тобто йдеться більше про початкові передумови розподілу коштів в особистий прибуток4 працівника.

Зміна господарських відносин викликає зміну відносин по застосуванню праці. У цьому разу перевага надається вже не нормативному, а локальному регулюванню трудових відносин: самостійно визначаються порядок прийняття і звільнення з роботи, порядок оплати праці та її розмір, режим роботи, надання вихідних днів і відпусток та ін.

Таким чином, трудове право пов'язане значною кількістю галузей права, що є свідченням того, що ця галузь права є самостійною і однією з основних в законодавстві України. Розвиток предмета трудового права відбувається в напрямку розширення питань, що потребують регулювання саме нормами трудового права, а також сфери застосування цих норм до більш широкого кола суб'єктів і створення нових інститутів трудового права.

До остаточного вирішення цих питань не виключено субсидіарне (додаткове) застосування до трудових відносин норм інших галузей права за наявності двох умов: відносини мають бути подібними, і в трудовому праві не повинно бути норми, яка б регулювала саме ці відносини.

18-20. Трудове право України існує у суспільному житті у вигляді конкретних приписів, які характеризуються встановленням дозволів, велінь або заборон, що регламентують певні сторони поведінки суб'єктів трудового права. Для правильного розуміння змісту і значення цих приписів не достатньо знати зміст конкретно!' норми трудового права. Важливо виявити також істотні зв'язки конкретної норми з іншими нормами права, її місце у правовій регламентації суспільного розвитку та правиль­но визначити основну направленість її дії. Зробити це дозволяють принципи трудового права, які є результатами людської свідомості та відображають систему об'єктивно існуючих відносин між людьми в процесі праці. 

Основні ознаки принципів трудового права:

•  Економічно-політична обумовленість (принципи визначаються політикою держави у сфері регулювання праці, яка ґрунтується на економічних законах розвитку суспільства та його потребах).

•  Загальність змісту (принципи права завжди виражають глибинну сутності не однієї, а певної сукупності норм трудо­вого права).

•  Цілісна предметна визначеність (принципи виражають сутність такої сукупності норм трудового, яка предметом регу­лювання має той чи інший різновид суспільних відносин). Принципи завжди пов'язані з нормами трудового права та відносинами, які регулюються ними.

•  Нормативність (принципи як правило закріплюються в нормах трудового права, які є ключовими положеннями цієї галузі, а їх порушення тягне за собою застосування примусових заходів).

•  Системність (принципи виражають сутність норм трудо­вого права у їх взаємодії з іншими нормами в рамках системи права України або її складових частин (галузі чи інституту). Принципи дозволяють чіткіше вибудувати систему трудового права та забезпечують ефективне її функціонування.

•  Цілеспрямованість (правові принципи виражають сутність норм трудового права в динаміці під час вирішення завдань, які стоять перед галуззю або правом в цілому (наприклад щодо забезпечення правового порядку в державі). Принципи виступають більш-менш чіткими орієнтирами вірного застосування норм трудового права.

•  Стабільність (принципи права діють протягом певного тривалого періоду і змінюються не так часто як норми трудового права (змінюється зовнішнє вираження норми, але не змінюється її головна ідея або дух). 

Принципи трудового права дозволяють: глибше зрозуміти зміст норм трудового права та їх зв'язок з економікою і реальним життям; визначити загальний напрям і основні тенденції розвитку трудового законодавства України; допомагають суб’єктам правозастосування вирішувати проблеми, які не врегульовані трудовим законодавством, а також вірно застосовувати існуючі норми; чітко розуміти відмінності між такими категоріями як трудове право та трудове законодавство. 

Отже, принципи трудового права України — це основоположні керівні ідеї, які виражають сутність норм трудового права І головні напрями політики держави в галузі правового регулювання   , суспільних відносин, що пов'язані із застосуванням та організацією праці людей. 

Принципи трудового права, які складалися десятиріччями в умовах радянської економічної системи повинні бути переглянуті з урахуванням змін суспільного розвитку України та економічних реалій у державі и світі. Не копіюючи сліпо принципи трудового права, характерні для країн із ринковою економікою, їх необхідно об'єктивно аналізувати та запроваджувати в трудове законодавство України. Більше того, спрямованість державної політики на інтеграцію в Європейський Союз вимагає більш-менш єдиних підходів у правовому регулюванні праці. 

Безперечно, будь-яка класифікація соціальних явищ, у тому числі й принципів права, має умовний характер. Класифікація принципів трудового права, яка наводиться у цьому підручнику, також не претендує на безапеляційність та остаточність. На наш погляд, залежно від рівня загальності ідеї для права або окремих його складових принципи трудового права можна об’єднати в такі групи: загально-правові; міжгалузеві; галузеві; прин­ципи окремих інститутів трудового права. 

До загально-правових принципів трудового права належать: принцип верховенства права; принцип законності; принцип гуманізму; принцип соціальної справедливості; принцип де­мократизму. 

Міжгалузевими принципами трудового права є: принцип свободи праці; заборона використання примусової праці; принцип диспозитивності; принцип рівності громадян перед законом і судом. 

Галузеві принципи трудового права:

• Рівна для всіх працездатних громадян можливість працювати та реалізовувати своє право на працю.

• Рівне ставлення до усіх працівників із боку роботодавця, заборона дискримінації за будь-якими ознаками.

• Свобода вибору місця роботи та роду діяльності.

• Всебічна охорона життя і здоров'я працівника та покращення умов його праці.

• Сприяння всебічному розвиткові особистості працівника та підвищення його творчої активності в роботі.

• Дотримання дисципліни праці та підпорядкування суб'єктів трудових відносин певному правовому режиму.

• Отримання винагороди відповідно до якості і кількості затраченої людиною праці.

• Матеріального забезпечення працівників в разі втрати працездатності.

• Участь трудового колективу та окремих працівників в управлінні виробництвом.

• Соціально-економічне партнерство, соціальна співпраця, підтримання соціального миру.

• Захист працівника від свавілля роботодавця.

Принципи окремих інститутів трудового права. До основнихпринципів інституту трудового договору можна віднести:

• Договірний порядок залучення до праці, розподілу та ви­користання праці працівників.

• Принцип захисту від необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу та незаконного звільнення.•

 Принцип визначеності трудової функції та стабільності трудових правовідносин.

22. Свобода полягає в можливості вибирати поведінку. Свобода праці - це добровільне, свідоме обрання конкретних форм застосування праці. В цьому випадку необхідно враховувати особисті якості людини, включаючи його здатність, покликання, професійну підготовленість, а також утворення і суспільну потребу. Свобода при укладанні працю. договору про роботу являє собою юридичну категорію. Вона стає реальною лише в тому випадку, якщо грунтується на праві на працю, яке проявляється в забезпеченні зайнятістю. Право на працю має на увазі здатність людини до роботи. Об'єктом обов'язку, що випливає з права на працю є держава, а не суспільство. І предметом даної повинності держави виступає надання людині кваліфікованої місця роботи з оплатою згідно з її якістю та кількістю, яка не нижче встановленого державою хв. розміру. У ситуації, коли відсутня робота, необхідно виплатити грошову допомогу. Дану допомогу виплачують за рахунок працюючих і тих, хто платить податки.

23. Однією з особливостей трудового права є застосування принципу єдності й диференціації в правовому регулюванні праці. Відповідно норми трудового права поділяються на дві групи:

1) загальні норми, які поширюються на всіх працівників;

2) спеціальні норми, які поширюються на окремі кате­горії працівників (неповнолітніх; жінок; інвалідів; праців­ників, зайнятих на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці; осіб, котрі працюють у районах з особливими природними географічними та геологічними умовами тощо).

У співвідношенні загальних і спеціальних норм вира­жається єдність і диференціація трудового права. Принцип єдності виявляється в загальних нормах, а диференціація — в спеціальних. Загальні норми обов'язкові для всіх влас­ників або уповноважених ними органів, їх може бути зміне­но тільки в бік поліпшення становища працівників порівня­но з чинним законодавством. Спеціальні норми конкретизу­ють загальні, доповнюють їх, а в деяких випадках встановлю­ють вилучення із загальних норм. З розширенням договір­них засад у регулюванні трудових відносин зростає число спеціальних норм у соціально-партнерських актах — угодах на всіх рівнях і колективному договорі, а також у ло­кальних нормативно-правових актах.

Диференціація правового регулювання праці за категорія­ми працівників проводиться різними правовими способа­ми: шляхом включення в загальні законодавчі акти про працю спеціальних положень стосовно тільки певної групи праців­ників (наприклад, в КЗпП України є окремі глави "Праця жінок", "Праця молоді"), прийняття особливих нормативно-правових актів, що розповсюджуються тільки на ту або іншу категорію працівників (наприклад, постанова Кабінету Мініс­трів України від 11 серпня 1995 p. №648 "Про умови оплати праці осіб, які працюють в гірських районах"; Рекомендації про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 жовтня 1997 p. №7 та ін.).

В окремих випадках — шляхом виключення можливості застосування деяких загальних норм законодавства про працю до певних категорій працівників (наприклад, на державних службовців не поширюється норма про заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку (ст. 11 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні"), оскільки ст. 23 Закону України "Про державну службу" встановлений граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обмеження не поши­рюються на осіб, які обрані на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні")). Тобто мова йде не тільки про "позитивну" диференціацію (встановлення пільг, переваг, додаткових гарантій тощо), а й про "негативну" (встановлення деяких обмежень, вилучень з чинного законодавства про працю відносно окремих категорій працівників).

Диференціація виявляється у встановленні особливостей прийому і звільнення окремих категорій працівників, регу­лювання робочого часу і часу відпочинку, пільг і переваг в оплаті праці; додаткових підстав припинення трудового до­говору, посиленні дисциплінарної і матеріальної відповідаль­ності та в інших особливостях.

Важливим є питання про критерії диференціації. Дифе­ренціація — це шлях або до пільг, або до обмежень, тому дуже важливо визначити її об'єктивні критерії. Так, B.I. Про­копенко називає такі критерії: відношення працівника до майна підприємства, установи, організації; національна при­належність засобів виробництва (майно підприємства); при­належність підприємства до державної форми власності;

суспільна значущість трудової функції, що виконується пра­цівником; особливі природні географічні та геологічні умо­ви; умови підвищеного ризику для здоров'я; тривалість стро­ку дії трудового договору (тимчасова чи сезонна робота);

можливість укладення контракту, коли це передбачено зако­ном; соціально-демографічні критерії (див. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма "Консум", 1998. — С. 84). Вважаємо, що цей перелік слід доповнити таким критерієм як особливий характер праці. Йдеться про особливості регулювання трудових відносин окремих кате­горій працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нер­вово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, та праців­ників з ненормованим робочим днем.

Професор О. В. Смирнов виділяє три напрями диферен­ціації умов праці в нормах російського трудового права:

характер і особливості виробництва (галузева диференціа­ція); статево-вікові, кваліфікаційні та інші особливості праців­ників (суб'єктна диференціація); місцезнаходження органі­зацій, де застосовується спільна праця (територіальна дифе­ренціація) (див. Трудовое право: Учебник. — М.: "Статус ЛТД+", 1996. - С. 29).

У трудовому праві деяких зарубіжних країн використо­вується такий критерій для диференціації правового регу­лювання праці як розмір підприємства, тобто кількість пра­цівників на підприємстві. Уявляється доцільним обговорити можливість встановлення такого критерію і в законодавстві України. Згідно з п. 1 ст. 2 Закону України "Про підприєм­ства в Україні" (в ред. Закону України від 4 лютого 1998 p.) в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колек­тивне підприємство, засноване на власності трудового колек­тиву підприємства; господарське товариство; підприємство, засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територі­альної громади; державне підприємство, засноване на дер­жавній власності, в тому числі казенне підприємство. Є істотна різниця в реальному режимі праці на малому підприємстві, на якому працюють 3—5 чоловік, а у окремої особи це може бути і один працівник. Невже і тут потрібне укладення колек­тивного договору і т. ін.?

У зарубіжному трудовому праві спостерігається загаль­на тенденція до зменшення диференціації, нівелювання її стандартів. Це стосується, наприклад, уніфікації норм, що ре­гулюють найману працю в промисловості та в сільському господарстві, працівників приватних і державних (націона­лізованих) підприємств. Навпаки, спостерігається процес збли­ження, уніфікації правового статусу працівників залежно від галузі виробництва, виду власності, між робітниками і служ­бовцями. Одночасно з тенденцією до нівелювання правового статусу різних категорій найманих працівників у зарубіж­ному трудовому праві виявляються, особливо останнім ча­сом, тенденції до посилення деяких видів диференціації. Йдеть­ся, наприклад, про спеціальну регламентацію типових трудо­вих договорів тимчасових працівників, частково зайнятих, надомників і т. ін.

Разом з тим праця таких суб'єктів, як державні служ­бовці вимагає якогось більш спеціального регулювання. Адже це досить специфічна сфера, тому потрібно відобразити в законодавстві підвищений рівень соціальної відповідальності таких працівників. Мабуть, саме для цієї категорії доцільно ввести обов'язкове укладення контракту? Разом з тим, на­певно, доцільно впорядкувати перелік посад, які відносяться до державних службовців, оскільки останнім часом він не­обгрунтоване розширяється.

На думку професора Р.З. Лівшиця, особливості регулю­вання праці деяких категорій працівників обумовлюються як об'єктивними чинниками (умови праці), так і суб'єктив­ними (особистість працівника). Об'єктивні чинники — форма власності, умови і характер праці, природнокліматичні умо­ви; суб'єктивні чинники — стать, вік, стан здоров'я праців­ника, його професія (див. Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Орлов­ский. - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1998. -С. 30). Автор вважає, що диференціація полягає в різному рівні трудових прав, причому така відмінність може поляга­ти лише в підвищенні загального рівня, а не в його зниженні. Відступ від загального рівня допускається тільки в бік підви­щення. На його думку, в російському законодавстві про пра­цю "негативна диференціація" не допускається.

Однак з такою думкою навряд чи можна погодитися. Існу­ють деякі правила, пов'язані, наприклад, з можливістю займа­ти посаду державного службовця, посаду судді (так, згідно з ст. 126 Конституцією України суддя звільняється від посади органом, який його обрав або призначив, у разі досягнення суддею 65 років), з встановленням додаткових підстав при­пинення трудового договору для окремих категорій праців­ників за певних умов (статті 7, 37, 41 КЗпП, п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Мінпраці, Мінюстиції, Мінфіну України від 28 червня 1993 p. №43, п. б Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 верес­ня 1974 р. "Про умови праці тимчасових робітників і служ­бовців" та ін.), спеціальною дисциплінарною відповідальні­стю деяких категорій працівників (наприклад, працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, по­ложеннями та іншими актами законодавства про працю), укладенням строкового трудового договору у випадках, пе­редбачених законодавством тощо.

Диференціацію правового регулювання праці потрібно відрізняти від дискримінації працівників. У чинному КЗпП України не вказується на заборону дискримінації, тобто сам термін не вживається. Однак у ч. 2 ст. 22 КЗпП міститься дуже важлива норма, що відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлен­ня прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні або припиненні трудового договору залежно від походження, со­ціального і майнового положення, расової і національної при­належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних пере­конань, членства в професійній спілці або іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не до­пускається. У той же час ч. 2 ст. 16 КЗпП Російської Феде­рації прямо вказує, що потрібно розуміти під дискриміна­цією і забороняє її.

Разом з тим, згідно з ч. З ст. 22 КЗпП України вимоги відносно віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника мо­жуть встановлюватися законодавством України. Так, наприк­лад, положення статей 174, 190 КЗпП України про заборону застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного і побутового обслуговування), про заборону залучення осіб, молодших 18 років, до важких робіт і робіт зі шкідливими або небезпечними умова­ми праці, а також до підземних робіт не суперечать ч. З ст. 22, а обумовлені особливою турботою держави про ці категорії працівників.

Ці та інші вимоги, встановлені законодавством, є додатко­вими при прийомі на роботу окремих категорій працівників і не вважаються дискримінацією, обмеженням трудової право-суб'єктності. Згідно з ч. З ст. 16 КЗпП Російської Федерації не є дискримінацією відмінності, виключення, переваги й обме­ження, які визначаються вимогами, властивими даному виду праці, і зумовлені особливою турботою держави про осіб, які вимагають підвищеного соціального і правового захисту.

Згідно із ст. 1 Конвенції МОП №111 про дискримінацію у галузі праці й занять термін "дискримінація" включає:

1) будь-які розрізнення, недопущення або перевагу, що здійснюються за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціально­го походження, котрі призводять до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять;

2) будь-які інші розрізнення, недопущення або перевагу, що призводять до знищення або порушення рівності можли­востей чи поводження в галузі праці й занять, які визнача­ються відповідним членом після консультації з представниць­кими організаціями підприємців і трудівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.

Будь-які розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, які грунтуються на специфічних вимогах та­кої, не вважається дискримінацією (див. Права людини. Між­народні договори України, декларації, документи / Упор. Ю.К. Качуренко. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 173).

Видається, що в новий Трудовий кодекс необхідно вклю­чити норму про заборону дискримінації в галузі праці.

24. Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, може бути реалізовано тільки за умови, якщо в нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії. Закон України "Про охорону праці" передбачає цілий ряд гарантій прав громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві. Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров'я працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Основи законодавства України про охорону здоров'я розглядають охорону здоров'я як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з Діяльністю людей. Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ). При укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я. Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для оточуючих його людей і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки й уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менш 3-місячного заробітку (ч. 3 ст. 38, ст. 44 КЗпП). На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи [8]. Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством. Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, - компенсувати йому витрати. Серед гарантій прав громадян на охорону здоров'я під час праці особливо необхідно виділити обов'язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.

25. Соціальне партнерство між сторонами соціально-трудових відносин, їх суб'єктами та органами здійснюється водночас на різних рівнях і у різних формах. Як бачимо з рис. 9.1, основні форми соціального партнерства такі:

· спільні консультації представників сторін на всіх рівнях;

· колективні переговори на всіх рівнях;

· укладання договорів та угод на всіх рівнях;

· погодження на національному й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, включаючи основні критерії і показники соціальної справедливості, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника і т. ін.;

· спільне розв'язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм на всіх рівнях;

· організація примирних та арбітражних процедур на всіх рівнях;

· участь найманих працівників в управлінні виробництвом;

· участь представників сторін у роботі органів соціального партнерства на всіх рівнях;

· спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування;

· участь найманих працівників у доходах підприємства на умовах, визначених колективним договором;

· розгляд претензій та розбіжностей, що виникають між сторонами соціального партнерства відповідного рівня і їх вирішення шляхом компромісів, співробітництва, узгодження позицій;

· обмін необхідною інформацією;

· контроль за виконанням спільних домовленостей на всіх рівнях та ін.

Соціальне партнерство як форма узгодження інтересів сторін може бути ефективним лише в тому випадку, якщо воно базується на взає-моузгоджених принципах. Міжнародною організацією праці вироблені принципи, які можуть і мають скласти основу концепції соціально-трудового партнерства на будь-якому рівні. Це такі принципи:

1. Загальний і міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості.

2. Ненадання в якій-небудь країні працівникам нормальних умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають покращити становище трудящих.

3. Свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

4. Злиденність у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту.

5. Всі люди, незалежно від раси, віри і статі, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і гідності, сталості в економіці і рівних можливостей.

6. Повна зайнятість і зростання життєвого рівня.

Орієнтуючись на принципи діяльності МОП, яка по суті є вищою

структурною ланкою загальносвітового механізму системи соціального партнерства, суб'єкти партнерства в Україні на всіх рівнях — від загальнодержавного до виробничого — повинні також визначити взаємоприйнятні принципи своєї діяльності й керуватися ними.

Основними принципами соціального партнерства в Україні мають бути:

· законність;

· повноважність та рівноправність сторін та їх представників;

· сприяння держави розвиткові соціально-трудового партнерства на демократичних засадах;

· свобода вибору та обговорення питань, які входять у сферу соціально-трудового партнерства;

· добровільність і реальність зобов'язань, які беруть на себе сторони;

· обов'язковість виконання досягнутих домовленостей;

· відповідальність за виконання прийнятих зобов'язань;

· контроль за виконанням досягнутих домовленостей. Поряд з цими загальними принципами, на яких має будуватися

· вся система соціального партнерства, можна виділити низку специфічних принципів організації роботи партнерів при здійсненні ними окремих форм цієї роботи, зокрема при веденні колективних переговорів, при укладанні договорів і угод, при взаємних консультаціях і контролі, а також при вирішенні колективних спорів.

Соціальне партнерство при веденні колективних переговорів має здійснюватися на таких принципах:

· трипартизм, тобто представництво уряду (виконавчих органів місцевої влади), найманих працівників і роботодавців;

· рівність сторін на переговорах і недопустимість обмеження законних прав працівників і роботодавців;

· знання і поважання прав і обов'язків один одного, недопущення конфронтації;

· повага, відкритість і довіра у стосунках;

· відкритість і доступність рівноправних переговорів;

· вміння вислухати партнера;

· дотримання культури спілкування, полеміки, дискусії, критики;

· обов'язковість і надійність, націленість на досягнення домовленості.

Ефективне функціонування системи соціального партнерства забезпечується рівноправністю і рівноцінністю сторін. Нерівноправність веде до переважання інтересів сильнішої сторони, її диктату й ігнорування інтересів слабшого партнера. Результатом цього буде не соціальна злагода, а конфронтація сторін. Баланс інтересів можуть забезпечити лише рівноправні сторони. Велике значення має також і рівноцінність сторін. Якщо рівноправність забезпечується нормативними актами, то рівноцінність багато в чому залежить від загальної економічної ситуації, а також від особистих якостей учасників переговорів: рівня культури, знань, умінь, толерантності. Партнери на переговорах і в ході консультацій повинні бути однаковою мірою компетентними. Тому важливим завданням є формування професійно-компетентних органів і всіх інших інститутів соціально-трудового партнерства.

Укладання колективних договорів і угод в ході соціального партнерства має здійснюватися на таких принципах:

· дотримання норм законодавства;

· повноважність представників сторін;

· рівноправність сторін;

· свобода вибору та обговорення питань, які складають зміст колективних договорів і угод;

· добровільність і реальність зобов'язань, які беруть на себе сторони;

· відповідальність за виконання взаємних зобов'язань;

· умови кожного наступного рівня колективних угод (договорів) не можуть бути гіршими порівняно з умовами більш високого рівня, і, як правило, мають відрізнятися від умов вищих рівнів більшою вигідністю для працівників.

При взаємних консультаціях та контролі потрібно дотримуватися таких принципів:

· регулярність проведення консультацій в ході співробітництва;

· систематичність контролю і неминучість відповідальності;

· відповідальність за ненадання інформації;

· гласність в ході здійснення контролю за дотриманням договорів і угод.

При вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) партнери повинні дотримуватися таких принципів:

· пріоритетність примирних методів і процедур, що застосовуються примирними комісіями і трудовим арбітражем;

· застосування страйку лише як надзвичайного заходу вирішення колективних трудових спорів (конфліктів);

· прагнення сторін до найшвидшого врегулювання колективних трудових спорів і підписання угоди.

27. Сучасна трудова діяльність кожної людини повинна відповідати його індивідуальним якостям. Володіючи певною здатністю, людина може опанувати відразу декількома професіями, а також мати різний рівень кваліфікації. Однак для того, щоб отримати кваліфікацію, необхідні певні суспільні витрати праці по кожній спеціальності. Виходячи з цього, процес матеріального виробництва в суспільстві відбувається за допомогою підготовки робочої сили. Підготовка виконується за допомогою спеціальної освіти згідно професійного навчання. В такому випадку освічений, досить підготовлений професійно людина краще може сприймати нову інформацію, а також ефективніше застосовувати нові засоби виробництва. Завдяки утворенню накопичується «людський» капітал, який надає сприяння процесу економічного розвитку. Молодь, яка не має професійної освіти, практично не має шансів потрапити на успішне виробництво. А адже саме професійна освіта дає можливість отримати людям робочу професію в згоді з їх інтересами, побажаннями, здібностями, а також підвищити їх виробничу кваліфікацію. Саме вона є гарантом соц. стабільність нашого суспільства.

28-29. Джерела трудового права - це нормативно-правові акти та окремі норми, які покликані регулювати відносини, що входять в предмет трудового права.

Про джерела трудового права необхідно говорити в двох аспектах. Перший з них означає формальне прояв джерел трудового права. У формальному розумінні під джерелами трудового права слід розуміти весь масив нормативно-правових актів і норм, спрямованих на регулювання відносин, що складають предмет трудового права. Дійсно, спочатку правовим нормам надається певна форма. Але надання даної форми зовсім не означає, що джерела права гарантована реалізація у відносини, для регулювання яких він створювався. Матеріалізуються джерела трудового права при реалізації в конкретні відносини, перетворюючи їх у категорію правовідносин, тобто відносин, врегульованих нормами права. Сказане дозволяє говорити про матеріальне аспекті джерел трудового права. Вивчення джерел права у матеріальному аспекті припускає розгляд процесу їх реалізації у відносини, що входять в предмет трудового права. Тільки після переходу зазначених відносин у категорію правовідносин можна зробити висновок про матеріальне прояві джерел трудового права.

Таким чином, між формальним і матеріальним проявом джерел трудового права знаходиться процес реалізації.

У звязку з чим джерела трудового права необхідно вивчати не тільки з точки зору що містяться в них правил поведінки. Вивчення процесу реалізації джерел трудового права дозволяє виявити як способи, які не привели норми права у відповідні відносини, так і способи, що забезпечують реалізацію норм трудового права. Розгляд матеріального аспекту джерел трудового права дозволяє виділити норми, застосування яких не викликає ускладнень, а також норми, не подолали шлях від формального до матеріального виразу. Виявлення таких норм дозволяє вдосконалювати або їх зміст, або процес їх реалізації.

Джерела трудового права мають особливості. По-перше, вони видаються на різних рівнях правового регулювання праці: федеральному, регіональному, місцевому та локальному. По-друге, джерела трудового права можуть бути прийняті не тільки державними органами, а й за їх дорученням органами місцевого самоврядування, субєктами трудового права. По-третє, джерела трудового права відображають як загальні, так і спеціальні форми регулювання праці. По-четверте, джерела трудового права можуть застосовуватися не тільки виходячи з доданої їм юридичної сили, але й за принципом відображення в них інтересів працівників. Нормативний акт, який містить додаткові пільги для працівників, застосовується і в тому разі, коли такі пільги відсутні у вищому по юридичній силі нормативному правовому акті. По-пяте, багато джерел трудового права не можуть подолати шлях від формального до матеріального виразу. Причому у правозастосовчій діяльності нормативний правовий акт, який має вищу юридичну силу, замінюється актом, виданим роботодавцем, який не бажає надавати працівникам передбачені в ньому пільги. Наявні способи реалізації норм трудового права повязані з подачею скарги працівника на роботодавця. Далеко не кожен працівник здатний скаржитися на свого роботодавця. У силу чого норми трудового права залишаються без виконання. Сказане дозволяє зробити висновок про те, що норми трудового права повинні мати додаткові способи реалізації, що забезпечують їх перехід від формального до матеріального виразу. Такі способи можуть зявитися лише завдяки створенню Трудового процесуального кодексу РФ (ТПК РФ), який повинен передбачати набагато більше способів захисту трудових прав працівників, ніж дає чинний ГПК.