ЗМІСТ

ЗМІСТ 1

1. Історія виникнення та розвитку поняття «конфлікт» 2

2. Міждисциплінарний зв'язок конфліктології і задачі її вивчення 6

3. Сучасні напрями, основні поняття психології конфлікту 7

4. Методи конфліктологічних досліджень 8

5. Надайте визначення конфлікту і поясність його основну відмінність від кризи, стресу, фрустрації 8

6. Сучасні концепції конфліктів 10

7. В чому полягає особливість вивчення конфліктів у психології 12

8. Особливості вивчення конфліктів у педагогіці 14

9. Об’єкт, предмет і задачі конфліктології 15

10. Напрями зарубіжних психологічних досліджень конфліктів 17

11. Конфлікт як складне соціальне явище 17

12. Функції конфліктів та психологічний контекст їх різнобічності 19

13. Конфліктна ситуація, інцидент та їх взаємозв'язок 20

14. Взаємозв'язок інциденту та конфліктної ситуації. 22

15. Типи конфліктної ситуації та інциденту за характером їх виникнення 23

16. Структурна модель конфлікту. Межі конфлікту. 23

17. Теорії механізмів виникнення конфліктів 24

18. Динаміка конфлікту: стадії і фази конфлікту 25

19. Причини виникнення конфліктів 26

20. Класифікація конфліктів 27

21. Наведіть приклад конфлікту із позначенням всіх його основних елементів і фаз 30

22. Тестування типової поведінки у конфліктах 31

23. Причини виникнення та ескалації конфліктів 32

24. Психологічні причини виникнення конфліктів 35

25. Поведінка людини в конфліктній ситуації 36

26. Емоційна сфера конфлікту і методика управління емоціями 45

27. Визначте види особистісних причин виникнення конфліктів 49

28. Індивідуально-психологічні чинники конфліктів 50

29. Фрустрація – особливий психічний стан людини у конфліктній ситуації 52

30. Зміст та форми подолання маніпуляцій у подоланні конфліктів. 53

31. Дайте визначення конфліктної особистості. Типи конфліктних осіб і їх основні відмінності 54

32. Дайте визначення внутрішньоособистісного конфлікту та вкажіть його відмінності від інших видів конфлікту 55

33. Визначте зміст переживання як основи внутрішньоособистісних конфліктів 56

34. Які особливості сторін або учасників конфлікту у внутрішньоособистісному конфлікті? 58

35. Визначте види внутрішньоособистісних конфліктів 58

36. Підходи до визначення змісту внутрішньоособистісних конфліктів 60

37. Умови подолання внутрішньоособистісних конфліктів 62

38. Визначте шляхи попередження внутрішньо особистісних конфліктів 64

39. Проаналізуйте взаємозв’язок внутрішньоособистісних конфліктів та адиктивної поведінки 64

40. Назвіть найбільш конструктивні методи подолання внутрішньоособистісних конфліктів 66

41. Визначте зміст міжособистісних конфліктів та підходи до їх класифікації 67

42. Основні види міжособистісних конфліктів залежно від спрямованості суб'єктів взаємодії 70

43. 0собливості, відмінності і наслідки міжособистісних конфліктів в підлітковому віці і юності 70

44. 0сновні психологічні відмінності та шляхи розвитку конструктивного і деструктивного міжособистісного конфлікту 72

45. Основні детермінанти вибору типу поведінки у міжособистісних конфліктах 72

46. Гендерні особливості міжособистісних конфліктів 76

47. Основні види сімейних конфліктів 77

48. Психотравмуючі наслідки сімейних конфліктів 79

49. Основні шляхи подолання сімейних конфліктів різних видів 80

55. Профілактика та корекція конфліктності учнів 81

56. Дайте визначення політичних конфліктів та їх причини 84

57. Етнічні конфлікти та етнічні стереотипи 85

58. Профілактика конфліктів та психологічний зміст цього поняття 87

59. Напрями прогнозування конфліктів 89

1. Історія виникнення та розвитку поняття «конфлікт»

Історично конфліктологія, як наука пройшла певні етапи, які умовно можна визна­чити наступним чином: стародавній час, середні століття, новий час.

1) Стародавній час. Перші дослідження даної проблеми, що дійшли до нас, відно­сяться до УІІ-УІ вв. до нашої ери. Китайські мислителі того часу вважали, що джерело розвитку всього існуючого – у взаємостосунках матерій позитивних (янь) і негативних (інь), що знаходяться у постійному протиборстві і приводять до конфронтації їх носіїв.

У Стародавній Греції виникає філософське навчання про протилежності та їх роль у виникненні речей. Анаксимандр (~ 610-547 роки до н. е.) стверджував, що речі виника­ють з постійного руху «апейрона» – єдиного матеріального початку, що приводить до виділення з нього протилежностей.

Геракліт (530-470 рр. до нашої ери) зробив спробу розкрити причину руху, пред­ставити рух речей та явищ як необхідний, закономірний процес, породжуваний бороть­бою протилежностей. Йому належить одна з перших спроб раціонально обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. Геракліт вважав, що все у світі народжується через ворожнечу і розбрати, а війна й конфлікт — основа всіх речей. За Гераклітом, «війна — батько всього і цар всього».

До цього періоду відносяться перші узагальнення, що стосуються ролі такого соціа­льного конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем всього сущого, а Пла­тон (біля 472 – 348 рр. до нашої ери) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили і відносилися один до одного доброзичливо». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Він сформував образ ідеальної держави, виступав за аристократичну фор­му рабовласництва, спроможного подавляти конфлікти силою.

Геракліту суперечив Геродот (біля 490-425 рр. до н. е.). Він стверджував, що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні над миром.

Філософ-матеріаліст Епікур (341-270 рр. до н. е.) також вважав, що негативні на­слідки зіткнень примусять колись людей жити у стані миру.

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронтації у суспільному житті намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокре­ма, Цицерон (106-43 рр. до нашої ери) висунув тезу про «справедливу і благочестиву війну», яка ведеться для помсти за заподіяне зло, для вигнання з країни ворога, що втор­гнувся («Про державу»).

2) Середні століття. Хома Аквінський (1225-1274 рр.), розвиваючи думку про до­пустимість війни у суспільному житті, визначив ще одну умову справедливої війни: для неї повинна бути «авторизована компетенція», тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, «війна і насильство є завжди гріхом».

Деякі вчені (Атоян А. Д. [8]) наступним етапом в еволюції науки «Конфліктологія» виділяють епоху Відродження, але ми не будемо поділяти другий етап на фази.

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив Флорентій­ський теоретик Школо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від пануючих тоді божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства зважаючи на порочнуприроду людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого матеріаль­ного збагачення. Н. Макіавеллі одним з джерел соціального конфлікту вважав знать, що зосереджує у своїх руках всю повноту державної влади. Проте Макіавеллі бачив у конф­лікті не тільки руйнівну, але і творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно уміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава, вважав мислитель.

Еразм Роттердамській (1469-1536 рр.) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» й указував на наявність власної логіки конфлікту, що почався. Конфлікт розрос­тається за ланцюговою реакцією, залучаючи до орбіти свого впливу всі нові верстви на­селення і країни. Аналізуючи причини війни і конфліктів, визначив, що їх основа — корисливі якості. Вчений вказував на складність примирення опонентів, навіть якщо вони дотримаються схожої духовної позиції.

Гюго Грацій (1583-1645 рр.) допускав можливість війни між суверенними держава­ми, які переконані у власній правоті. Його дослідження заклали теоретичну основу для поняття нейтралітету.

Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені англійським філософом Френсн-сом Беконом (1561-1626 рр.). Він вперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу сис­тему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль виконує тяжке матеріальне положення народу, зневага думок населення, політичні помилки в управлінні, розповсюдження чуток і пересудів, а також «пасквілі і крамольні мови». Ф. Бекон вважав політичні маневри, вміння дати надію населенню кращим засобом попередження соціальних конфліктів.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, що приводить до виникнення у людей однакових надій, бажань заволодіти тими ж об'єктами самозбереження або задоволення, а це перетворює людей на ворогів, породжує суперництво, недовір'я, честолюбство.

3) Новий час. Даний етап розвитку конфліктології включав три періоди.

/ період. Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений у роботі Адама Сміта (1723-1790 рр.), яка мала назву «Дослідження про природу і причини багат­ства народів». Згідно цих розробок в основі конфлікту лежать розподіл суспільства на кла­си та економічне суперництво. Протиборство між класами А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт, як певне благо людства.

На думку Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.) спочатку всі люди були рівні і вільні. Потім з розвитком цивілізації люди цей стан втрачають. Але укладаючи суспільний договір, вони знову повертаються до миру і згоди.

Німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804 рр.) вважав, що стан миру між людь­ми, що живуть по сусідству, не є природним станом і навпаки, стан війни, тобто якщо і не безперервні ворожі дії, то постійна загроза — характерні для суспільства. Отже, стан миру повинно бути встановлено.

На думку німецького філософа Георга Гегеля (1770-1831 рр.), головна причина конфлікту криється у соціальній поляризації між «накопиченням багатства», з одного боку, і «прив'язаного до праці класу», — з іншого. Будучи прихильником сильної держа­вної влади, Гегель виступав проти смути і безладів усередині країни, які розхитуютьдержавну єдність. Він вважав, що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язана регулювати конфлікти.

Прусський військовий теоретик Карп Клаузевіц (1780- 1831 рр.) у праці «Про війну» визначив природу міжнародного військового конфлікту.

// період — 1924-1990 рр. Це період зародження, становлення і розвитку приват­них конфліктологічних наук — галузей конфліктології. В цей час конфлікт починає ви­вчатися як самостійне явище у рамках спочатку двох наук (правознавство, соціологія), а до кінця періоду — більшого числа наук. Інтенсивність дослідження конфлікту постійно збільшується.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у розробках англійсько­го біолога Чарльза Дарвіна (1809-1902 рр.). Його погляди сприяли розвитку соціологіч­них і психологічних теорій конфлікту.

Томас Мапьтпус (англ. економіст, священик, 1766-1834 рр.) знаходив причину без­робіття у тому, що зростання населення випереджає розвиток економіки. Таким чином, він вважав, що вічна боротьба населення за засоби існування є природною, а виникаючі на цьому ґрунті конфлікти — чинником розвитку суспільства.

Герберт Спснсер (1820-1903 рр.) основою життя суспільства вважав принцип бо­ротьби за виживання найбільш пристосованих індивідів. Боротьба, конфлікт виступають як загальний та основоположний закон.

Уїльям Самнер (1840-1910 рр.) висунув теорію природної селекції, якій безглуздо протистояти. Боротьба за існування є важливим чинником прогресу. У ній гинуть най-слабкіші, гірші представники людства, а переможці є творцями цінностей, якнайкращими людьми. Самнер був проти втручання держави у суспільне життя, засуджував соціалізм, вважаючи абсурдною ідею про свідоме поліпшення світу. Поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо-групових і міжгрупових відносин. Відзначив зв'язок міжгрупових конфліктів з внутрішньою єдністю груп.

Людвіг Гумпловіч (1838-1909 рр.) розглядав історію людства як постійну боротьбу рас та окремих індивідів за існування. Досліджував джерела конфліктів у відмінності інтересів як окремих осіб, так і цілих народів. Основні положення його теорії:

• розподіл суспільства на пануючих і підлеглих — явище вічне, тому конфлікти вічні;

• конфлікти – чинник прогресу. Конфлікти сприяють єдності суспільства, а також виникненню нових об'єднань, держав.

Карл Маркс (1818-1883 рр.) – автор соціологічної теорії конфліктів стверджував, що в умовах класової боротьби соціологічні конфлікти – неминуче явище суспільного життя. Причина конфліктності капіталістичного суспільства полягає у непримиренності інтересів робітників і капіталістів. Але в результаті революційних перетворень, усунен­ня приватної власності у суспільстві зникнуть об'єктивні причини для виникнення конф­ліктів. Таким чином, буде створене безконфліктне суспільство. К. Маркс вважав, що структура суспільства складається з чотирьох елементів: продуктивні сили; виробничі відносини; політична надбудова; форми суспільної свідомості.

Георг Зіммель спеціально зайнявся розробкою теорії конфлікту, виходячи при цьому не тільки з її соціальної значущості, але і позитивної цінності як стимулюючого засобу. Зіммель ввів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту». Основні моменти теорії Г. Зіммеля:

• чим сильніші міжгрунові конфлікти, тим менш вірогідне зникнення меж між групами;

• чим гостріше конфлікт, тим сильніше внутрішня згуртованість усередині конфлік­туючих груп.

Австрійський психолог Зігмуид Фрейд (1856-1939 рр.) створив одну з перших кон­цепцій конфліктології — теорію психоаналізу, відповідно до якої поява і розвиток внут­рішньо-особових конфліктів визначаються зіткненням усередині несвідомих психічних сил (лібідо) і необхідністю вистояти у ворожому соціальному середовищі. Запропонував ідею розчленовування особи на три інстанції, тобто ступені — «Воно», «Я» і «Сверх-Я».

Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961 рр.) заснував школу аналі­тичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропону­вав типологію характерів особи, яка до певної міри пояснює поведінку особи у конфлікті. У книзі Юнга «Психологічні типи» (1921 р.) враховувалися, з одного боку, загальна переважаюча спрямованість особи на зовнішній або внутрішній світ (екстравертний та інтровертний типи), а з іншого — виділено домінуючі у даної особи психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїція). Розрізнялися відповідно розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи характеру.

Американський психотерапевт Ерік Берн (1902-1970 рр.) на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу: структура особи об'єднує в собі три компонентні стани: «дитина» (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), «родич» (ваблення до стереотипів, забобонів, повчань) і «дорослий» (ра­ціональне і ситуативне відношення до життя).

/// період -теперішній час. З'являються перші міждисциплінарні дослідження, конфліктологія починає виділятися у самостійну науку, спостерігається різке збільшення щорічної кількості публікацій, створюються центри, групи з дослідження і регулювання конфліктів.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф узагальнив теорію «конфліктної моделі суспільст­ва», діалектичну теорію конфлікту. Він прагнув визначити і показати загальні для всіх суспіль­них систем причини конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу. Р. Дарендорф виділив не тільки негативні сторони конфлікту, а і позитивні (конфлікт може бу­ти джерелом інновацій, соціальних змін). Дарендорфа вважають класиком конфліктології.

Толкотт Парсонс запропонував теорію структурно-функціональної моделі суспіль­ства. Парсонс виступає за безконфліктні відносини у системі. Природний стан суспільст­ва — соціальний порядок, а конфлікт Т. Парсонс вважає соціальною хворобою суспільс­тва, яку необхідно лікувати. Можливість конфлікту закладена у самому процесі соціалі­зації. Він переростає з напруженості, яка виникає між фізіологічними потребами організ­му і потребами людини у соціальних відносинах. Психологічну напругу у суспільстві не­обхідно знімати, оскільки вона небезпечна для системи і може її зруйнувати. Парсонс формує функціональні передумови стабільності суспільства, забезпечення яких дозволяє уникнути соціальних потрясінь:

• задоволення потреб більшої частини членів суспільства;

• ефективна робота органів «соціального контролю» у вихованні членів суспільства відповідно до встановлених в ньому норм; співпадання індивідуальних мотивів з суспільними прагненнями, завдяки чому ін­дивіди виконують функції і задачі, покладені на них у даному суспільстві.

Елтон Мейо представник школи «людських відносин», яка розглядає конфлікт як соціальну аномалію, вважав, що природний стан суспільства – стан гармонії і соціаль­ного консенсусу. Елтон Мейо зазначав необхідність встановлення миру у виробничих відносинах, визначав конфлікт хворобою соціальною, а соціальну рівновагу і співпрацю – вірною ознакою здорового суспільства. Наполягав на заміні індивідуальної винагороди колективною, економічної – соціально-психологічною (дружня атмосфера, задоволе­ність роботою, схвалення керівництва, демократія та ін.).

У 1960-і —1990-і рр. конфліктологія змінила напрям теоретичних досліджень і повернулася до вивчення переважно конфліктної моделі суспільства. Чинниками, що сприяли цьому, були:

• нова ситуація у світі;

• бурхливе економічне зростання;

• посилення конкуренції.

Все це привело до розповсюдження сучасних концепцій, зокрема Люіса Козера, Лаондорфа Боулдінга та інших.

Люіс Козер розробив концепцію позитивно-функціонального конфлікту. Відповідно до даної концепції конфлікт – явище, якого не можна уникнути і воно позитивно діє на функціонування суспільної системи. Чим більше конфліктів у суспільстві, тим стабільніше суспільство і тим складніше розділити його членів на групи. По Козеру функції конфлік­ту у суспільстві полягають у тому, що конфлікт: є способом періодично розряджати обстановку і вирішувати суперечності; сприяє встановленню і підтримці стабільних внутрішньо-групових і міжгрупових відносин; попереджає про наявність у системі проблем і суперечностей.

Кеннет Боулдінг прихильник загальної теорії конфлікту, відповідно до якої конфлікти неминучі, насильство закладене у природі людини, основою є прагнення до ворожнечі і боротьби з собі подібними. Боулдінг розглядав конфлікт з різних ракурсів: з погляду біології, фізики, соціології та інших сфер діяльності. На думку автора, всі конфлікти ви­никають і розвиваються за єдиними зразками, їх можна попередити і подолати. Основу при подоланні конфлікту складають 3 чинники:

• розуміння причин виникнення;

• правильний вибір способів їх усунення;

• етичне вдосконалення людей.

У вітчизняній науці конфликтологія не одержувала визнання і не розвивалася. Тому наукові дослідження, присвячені опису, аналізу та оцінці конфліктів, стали з'являтися у нас лише з кінця 80-х років.

За останнє десятиліття в Україні і теоретична, і прикладна значущість конфліктоло-гії зросла. Певною мірою це викликано соціально-економічними реформами у країні, становленням ринкових відносин і, зокрема, ускладненням взаємозв'язку економічних партнерів, інтересів підприємців і взагалі господарюючих суб'єктів, загостренням різно­го роду суперечностей між виробниками і споживачами товарів (послуг), нестиковками у розподілі і споживанні благ, дотриманні соціальних гарантій, прав та обов'язків громадян.