71. Кримінально-правові відносини, їх структура.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею й державою виникають певні юридичні відносини (Кримінально-правові відносини), які визнаються як основні охоронні кримінально-правові відносини. Унаслідок зазначених правовідносин у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи — обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, як правило, ця особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; покарання було призначене лише в межах санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень про врахування пом’якшуючих обставин та особи засудженого. Держава уповноважена засудити злочинця за вчинене ним діяння і таким чином обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, при цьому зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначити покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що обтяжують або пом’якшують покарання. Специфіка кримінально-правових відносин полягає в тому, що вони реалізуються виключно у визначений Кримінально-процесуальним кодексом України спосіб. Кримінально-правові відносини існують, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину протягом усього часу, коли особа зазнає обмеження прав і свобод, пов’язаних з кримінальною відповідальністю. Остаточно кримінально-правові відносини припиняються з моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі, наприклад, через смерть винного, сплив строків давності, звільнення від кримінальної відповідальності, застосування акту амністії або помилування тощо.

72. Форми реалізації кримінальної відповідальності.

Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кри­мінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в об­винувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кри­мінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ура­хуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідаль­ності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покаран­ня у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослуж­бовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не біль­ше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення за­судженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою ре­алізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. Разом з тим судимість має свої межі, зазна­чені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-право­вих відносин. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення кримінально-правових відносин.

Суд призначає покарання:

- у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога озна­чає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особ­ливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного;

- відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприк­лад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов'язаний керу­ватися й іншими положеннями Загальної частини КК, зокрема йому на­дані широкі можливості звільнення від кримінально) відповідальності й покарання відповідно до статей 44 і 74 КК;

- зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен зважати на цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.

Звільнення від покарання. Відповідно до ч 4 ст 74 КК, особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що, беручи до уваги бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Таке звільнення особи від покарання можливе при констатації судом того, що вона вже не є суспільно небезпечною, тож до неї недоцільно застосовувати кримінальне покарання. Оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль.

Для визнання особи такою, що вже не вважається суспільно небез­печною, необхідно констатувати, що після вчинення злочину вона по­водилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці. Це має спостеріга­тися протягом порівняно тривалого часу. Тільки в такому разі можна го­ворити про формування в особи стійких позитивних навичок і установок, які б свщчили про її виправлення та недоцільність відбування покарання. При цьому суд зважає на три обов'язкові обставини: 1) особа вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості; 2) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці; 3) на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.

Звільнення від відбування покарання (статті 75,84 КК). Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом цо особи, якій призначено як покарання виправні роботи чи службове обмеження для військовослужбовців, обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років (ч. 1 ст. 75). Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104).

При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудже­ного без відбування покарання.

У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов'язки Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. З ст. 75), а неповнолітньому - від одного до двох років (ч. З ст. 104). Цей строк обчислюється від дня постановлений вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути при­значені додаткові покарання - штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки:

1) публічно чи в іншій формі вибачитися перед потерпілим;

2) не виїздити за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомляти орган кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;

4) періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворювання, небезпечного для здоров'я інших осіб

Відповідно до ч. 1 ст. 62 КУ особа вважається невинуватою у вчи­ненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвину­вальним вироком суду, а згідно зі ст. З КК кримінальній відповідаль­ності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно чи з необережності вчинила передбачене законом суспіль­но небезпечне діяння. Ці положення дають підстави розглядати кримі­нальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах яко­го здійснюється реагування держави на скоєний злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державни­ми органами поведінки особи як злочинної.

Таким чином, форми реалізації кримінальної відповідальності:

• призначення покарання;

• звільнення від покарання (ст.74);

• звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).

Власне факт порушення кримінальної справи щодо конкретної осо­би, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кри­мінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом вин­ною у вчиненні злочину й вирок суду не набере законної сили.

Поняття "притягнення до кримінальної відповідальності" не тотожне поняттю "кримінальна відповідальність", як і поняття "притягнення до юридичної відповідальності'1 не ідентичне поняттю "юридична відповідальність".

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній від­повідальності. Юридична відповідальність, зокрема й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень п. 14.22 ч. 1 ст. 92 КУ тільки законами України визначаються "судочин­ство. .. організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства", а також "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є зло­чинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями,

та відповідальність за них. Системі та аналіз норм КПК (статей 147',242, 246 та ін ) дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального переслідування почи­нається від моменту винесення слщчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред'явлення їй обвинувачення. Так, п. 4 ч. 1 ст. 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноосібно чи суд на розпорядчому засіданні зобов'язані з'ясува­ти, "чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними в справі доказами викриті у вчиненні злочину", а виповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 246 цього Кодексу суд на розпорядчому засіданні може вирішити повернути справу на додаткове розслідування за "наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий".

Згідно з пунктами 1.1 та 1 2 Рішення КС України у справі за конститу­ційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Закінчується кримінальна відповідальність з моменту припинен­ня відбування покарання.