Сергій Плохій– Брама Європи

на українців Австро-Угорщини. У Східній та Центральній Європі війна спочатку послабила, а потім знищила імперії, у той час як революція покінчила зі старими порядками. Обидва імперські уряди впали. Як і решта Європи, Україна вийшла з лих війни зовсім іншою — психологічно контуженою та бруталізованою, зі зруйнованою економікою, втратами населення, а також мобілізованою етнічною самосвідомістю та більш антагоністичними відносинами між етнічними групами, ніж будь-коли раніше. Але крах імперій дав українцям також нову самосвідомість, створив Українську державу з власним урядом та армією і розмістив Україну на політичній мапі Європи. Нові політики, народжені війною, дали українцям по обидва боки колишнього імперського кордону чітку політичну мету — незалежність. Не більше, ніж фантазія до війни, вона стала частиною ідеології, спільної для соціалістичних лідерів Ради, консервативних прихильників Скоропадського й ліберально налаштованих борців за Західноукраїнську Народну Республіку в Галичині. Справа незалежності мобілізувала українців, але також налаштувала проти нової країни сусідів. Одна справа — проголосити незалежність, та зовсім інша — здобути її. Українцям доведеться боротися за неї, і не на один фронт.

Р о з д і л 19

Втрачена мрія

Усереду, 22 січня 1919 року, у Києві був чудовий зимовий день — з легким морозом, але без снігу. Нам відомо про

це, бо того дня в місті була знімальна група, яка робила одну з перших зйомок масового заходу в столиці. Минув рік із того часу, як Центральна Рада проголосила незалежність України у своєму Четвертому універсалі. Повернувшись тепер до влади, деякі з її колишніх лідерів скористалися цією нагодою для іншої важливої декларації — проголошення об’єднання в одній державі колишніх австрійської та російської частин країни. Вони побудували тріумфальну арку від Володимирської вулиці до Софійського собору, обравши собор часів Київської Русі історичним фоном для проведення масового мітингу, церковної служби та військового параду — детально розроблених церемоній для відзначення того, що ще кілька місяців тому здавалося не більше ніж мрією маленького кола українських інтелектуалів по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Коли опівдні дзвони Святої Софії почали свій передзвін, камера вихопила зображення щасливих облич, жінок із квітами, юрби чоловіків у військовій формі. У центрі уваги були члени Директорії, нового революційного уряду, очолювані високим чоловіком із борідкою, вдягненим у темний шкіряний плащ і вовняний капелюх з широкими крисами. Це був голова Директорії та колишній прем’єр-міністр уряду Центральної Ради Володимир Винниченко. Праворуч від нього йшли представники Західної України, уповноважені народними зборами українських

земель колишньої імперії Габсбургів укласти акт про об’єднання двох українських держав. Але найбільшу увагу оператора привернули не Винниченко і не Лев Бачинський, голова делегації від парламенту ЗУНР. Найбільше «ефірного часу» дісталося чоловікові середнього віку й середньої статури в смушковій шапці — такій самій, як і в офіцерів, що його оточували. В одному кадрі він стоїть поруч із Винниченком, палячи цигарку,

апотім поправляючи свій ремінь та одяг. Це був Симон Петлюра, головний отаман, або командувач військ Директорії.

На момент зйомки фільму Петлюрі, який народився 1879 року в Полтаві, було 38. Як і Йосип Сталін, який був на півроку старший за нього, Петлюра почав свою революційну діяльність, будучи студентом духовної семінарії. Незабаром він став одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Після поразки революції 1905 року він редагував низку українських журналів та газет, спочатку в Києві, потім у Санкт-Петербурзі, а з 1912 року — у Москві. 1917 року, як голова Українського генерального військового комітету,

апотім як генеральний секретар з військових справ Центральної Ради, він керував формуванням українських підрозділів у лавах російської армії. Імперські урядовці доручать командувати одним із таких підрозділів майбутньому гетьманові Павлу Скоропадському.

На стрічці, знятій 22 січня 1919 року в Києві, Петлюра стоїть поруч із Володимиром Винниченком, але не розмовляє з ним. Між двома політиками не було приязні. Їхнє суперництво тривало ще з довоєнних часів, коли обидва були лідерами УСДРП. У часи Центральної Ради Винниченко, який мав сильні пробільшовицькі симпатії, звинуватив Петлюру в тому, що той спровокував більшовицьке вторгнення. У грудні 1917 року, напередод­ ні цього вторгнення, Петлюра змушений був піти у відставку. Хоча Петлюра й Винниченко об’єдналися, щоб підняти повстання проти гетьмана, їхнє суперництво продовжилося і в Директорії, але швидко було розв’язане. До березня 1919 року Вин-

ниченко, чиї настрої так і залишилися прорадянськими та пробільшовицькими, уже буде і поза Україною, і значною мірою поза політикою. На початку травня 1919 року Петлюру оберуть головою Директорії з диктаторськими повноваженнями.

Існували важливі політичні та військові чинники, що сприяли зростанню впливу Петлюри в той час, коли в еміграції опинилися не лише Винниченко, а й Михайло Грушевський, інша важлива постать 1917 року. Петлюра здобув популярність, оскільки його посада секретаря військових справ, а потім головнокомандувача стала критично важливою у той період, коли Українська революція перейшла з парламентської до військової стадії. На початок 1919 року, коли Україна знову опинилася під нападом більшовиків, Петлюра став ключовим міністром в уряді. Другого лютого 1919 року, менш ніж за два тижні після святкування Акту злуки, Директорію витіснили з Києва. Вона пере­ їхала спочатку до Вінниці, а потім створила свою штаб-квар- тиру в Кам’янці-Подільському, ще ближче до колишнього російсько-австрійського кордону, на той час — кордону з ЗУНР.

Альтернативи відступу не було, бо в українській армії знову був безлад. Селянські загони, які Петлюра повів наприкінці 1918 року проти гетьмана Скоропадського, майже повністю зникли: зі 100 тисяч вояків-селян лише чверть лишилася з Петлюрою, решта повернулися до сіл, вважаючи, що вже виконали свою місію, а решту хай робить уряд, якому вони допомогли здобути владу. Більшість із тих, хто залишився, очолювали отамани — цим словом козацької доби тепер називали тих, кого за сто років будуть називати польовими командирами. Титул головного отамана, який мав Петлюра, відображав сумну реальність: він командував групою недисциплінованих польових командирів, а не дисциплінованою армією. Петлюрі та його офіцерам так і не вдалося здійснити перехід від повстанських загонів до регулярної армії. Будучи успішними бунтівниками, українські політики виявилися аматорами в справі державного будівництва та організації збройних сил.

Єдиними надійними підрозділами на службі УНР були ті, що складалися з галицьких вояків — українців австрійської армії, які були захоплені росіянами під час Першої світової війни. Колишні галицькі полонені приєдналися до сил республіки після Лютневої революції 1917 року. Вони виявилися найбільш дисциплінованими з’єднаннями кількох українських урядів. У липні 1919 року Петлюра отримав нове підкріплення з Галичини. П’ятдесятитисячна Українська Галицька армія (УГА) перетнула річку Збруч, що раніше розділяла імперії Габсбургів та Романових, і приєдналася до військ Петлюри на Поділлі. Здавалося, що об’єднання Східної та Західної України, проголошене півроку тому в Києві, почало давати свої перші плоди. Та обставини, у яких відбулося це об’єднання, насправді були жахливими — і армія Петлюри, і УГА були на межі поразки, причому останню витіснив із Галичини наступ польської армії.

Як і чому це сталося? Незважаючи на захоплення Львова поляками в листопаді 1918 року, західноукраїнському уряду вдалося встановити досить ефективний контроль над більшою частиною Східної Галичини, населеної українцями. Він створив адміністративну систему, яка реально працювала, запропонував низку реформ, у тому числі перерозподіл землі, що був вигідним для селянства, і згуртував українське населення навколо ідеї незалежності від Польщі. Поворотним моментом у польсько-­ українській війні став прихід до Галичини у квітні 1919 року 60-тисячної армії під командуванням генерала Юзефа Галлера фон Галленбурга. Вона була сформована у Франції з польських військовополонених (які спочатку воювали на боці австрійців) і озброєна Антантою. Частина офіцерів, які командували армійськими корпусами, була французами. Армію було відправлено на Східний фронт для боротьби з більшовиками, але Галлер розгорнув її проти українських військ у Галичині. Французи протестували, надсилаючи телеграми, але поляки витісняли погано озброєну українську армію на схід і запевняли французів, що всі українці є більшовиками. Улітку 1919 року УГА від-

ступила до Збруча й перетнула його, щоб об’єднатися з силами Петлюри на Поділлі.

Налічуючи близько 50 тисяч вояків УГА, 35 тисяч солдатів, вірних Петлюрі, та близько 15 тисяч повстанців під командуванням союзних отаманів, українські війська становили серйозну бойову силу. Прихід галичан дав Петлюрі шанс відбити захоплені більшовиками території Центральної та Східної України. Але єдність двох Україн виявилася менш міцною, ніж здавалося. Консервативному в політичному відношенні керівництву ЗУНР було важко робити спільну справу з лівими членами уряду Директорії, галицькі командири не могли зрозуміти слабкої дисципліни колишніх повстанців, і обидві групи почали поглядати в різні напрямки, шукаючи можливих союзників.

Більшовицькому перевороту, що стався у жовтні 1917 року в Петрограді, чинив опір не лише український уряд у Києві. Проти більшовиків виступили національні уряди в інших частинах імперії, особливо в Балтії та на Північному Кавказі. У південній Росії колишні імперські офіцери й донські козаки об’єднали сили та створили Білу армію, яка боролася за відновлення добільшовицького політичного та соціального ладу. Західні держави, у тому числі Британія та Франція, надали підтримку цій армії під командуванням Антона Денікіна, коли влітку 1919 року вона почала наступ на більшовиків на території України. Поява Денікіна в Південній Україні та його просування на північ поставило нове питання перед українським урядом та його збройними силами. Чи слід їм укладати союз із Денікіним чи остерігатися його, оскільки він прагне не лише знищити соціальну революцію, яку відстоювали ліві українські лідери, а й відновити єдину та неподільну Російську державу?

Галицькі та наддніпрянські українці по-різному відповіли на це питання. Західняки не бачили жодної проблеми в союзі з антибільшовицькою та антипольською Білою армією. Східняки, зі свого боку, розглядали поляків, яких зневажали галичани, як потенційних союзників у боротьбі з більшовиками та білими,

у той час як деякі напівсамостійні у своїх діях отамани були не проти приєднатися до Червоної армії. Об’єднані ідеологією та обставинами, дві сторони й досі вели кожна свою війну. У серпні, коли білогвардійські та галицькі підрозділи одночасно увійшли до Києва, галичани люб’язно відступили, залишивши місто білим, що спричинило серйозний конфлікт між Петлюрою та галицькими командирами. Повний розрив відбувся в листопаді 1919 року, коли велика епідемія тифу ледь не знищила обидві армії, змусивши вцілілих галичан приєднатися до білих, а Петлюру — укласти угоду з поляками.

1919 рік, який почався на високій ноті та з великими надіями для обох українських держав, завершився катастрофою. На кінець року українських збройних сил більше не існувало, а з ними не стало й державності. Східні українці зазнали поразки через те, що були політично розділені й погано організовані, тоді як галичани програли через те, що, маючи недостатню чисельність та вогневу потужність, не отримали ніякої допомоги від східних братів. Об’єднання двох держав та армій призвело радше до військового союзу, ніж до створення єдиної держави чи збройних сил. Тривалий період існування в окремих імперіях з різними політичними та соціальними порядками дуже вплинув на політичну та військову культуру двох українських еліт та їхніх послідовників, які вважали, що належать до однієї нації. Та, незважаючи на лиха 1919 року, вони не були готові відмовитися від цієї ідеї.

Щойно українські війська покинули головне поле бою й ідея української незалежності, здавалося, зійшла нанівець, три основні сили зіткнулися в боротьбі за контроль над Україною. Польські війська, ведені баченням відновлення польської держави в кордонах, близьких до тих, що існували до поділів Речі Посполитої, володарювали в Галичині й рухалися на Поділля й Волинь. Білі армії, підтримані Антантою, просувалися від південної України на північ, у напрямку Росії, з метою відновлення єдиної та не-

колишніх есерів, які прийняли ідею радянської організації майбутньої Української держави й увійшли в історію як «боротьбисти» (за назвою їхнього друкованого органу — газети «Боротьба»). Прийняті до партії в індивідуальному порядку, вони забезпечили більшовиків вкрай необхідними для них україномовними кадрами та культурною елітою. Настало примирення і з селянами, які отримали землю, яку їм так довго обіцяли: навесні 1920 року більшовики відклали свої плани щодо створення великих колективних господарств на землях, конфіскованих у дворянства, і дозволили селянам розділити землю їхніх колишніх господарів.

Нова стратегія працювала. 1920 року більшовики змогли встановити контроль над Центральною і Східною Україною та усунути останню реальну загрозу в регіоні. Наприкінці квітня 1920 року польські війська Юзефа Пілсудського, підтримувані залишками армії Петлюри, розгорнули наступ на Київ з боку Волині та Поділля. Метою Пілсудського було створення буферної Української держави між Польщею та Радянською Росією. Спочатку наступ був успішним. Сьомого травня Петлюра знову увійшов до Києва як голова українського уряду, але цього разу на його боці не було Галицької армії. Ціна, яку йому довелося заплатити за підтримку Польщі, навряд чи була великою в практичному плані, але мала величезне символічне значення. Головний отаман погодився визнати польський контроль над Галичиною, завдавши останнього удару по непростих відносинах між двома українськими державами.

Успіх Петлюри був недовгим. Більшовики перейшли в контр­ наступ, витіснивши польсько-українську армію з Києва 13 червня. Перша кінна армія на чолі з Семеном Будьонним прорвала оборону, перекривши супротивникові шлях до відступу та завдавши спустошливого удару ззаду по польських та українських позиціях. Червона армія наступала по всьому фронту не тільки в Україні, а й у Білорусі, долаючи до 32 на день. Незабаром вона досягла Львова, який Йосип Сталін, тоді комісар одного з червоноар-

мійських фронтів, вирішив взяти штурмом, аби здобути лаври великого полководця. За іронією долі, місто було врятовано від більшовицької навали польськими та українськими військами, причому останні, вояки Петлюри, були родом зі Східної України. Успішний захист Львова став важливим чинником, що призвів у підсумку до поразки Радянської Росії у війні з Польщею.

Військова фортуна знову змінилася в серпні 1920 року. За допомогою зброї, отриманої від Антанти, та завдяки порадам британських і французьких офіцерів (серед останніх був майбутній президент Франції Шарль де Голль) польські підрозділи зупинили радянський наступ на околиці Варшави, перемігши ворога в битві, відомій як «диво на Віслі». Одним із тих, хто забезпечив це «диво» з радянського боку, був Сталін. Це він закликав Будьонного не послухатися наказу своїх командирів і спробувати взяти Львів замість рухатися в напрямку Варшави. Тепер Червона армія хаотично відступала. До жовтня, коли сторонами було підписано перемир’я, радянсько-польський кордон перемістився в глиб Білорусі на півночі та України на півдні. В Україні під контролем поляків знову опинилися Волинь та частина Поділля. Незважаючи на цей успіх, польські спроби створити буферну Українську державу зі столицею в Києві зазнали краху, так само як і надії українців на відродження незалежної державності. «Диво на Віслі» також поклало кінець радянським планам перенести революцію до центру Європи.

Одним із найвідоміших «літописців» польсько-радянської війни був одесит Ісаак Бабель. Він воював у лавах Першої кінної армії Будьонного й вів щоденник, пізніше використаний ним під час написання збірки оповідань під назвою «Конармія». Ця книжка, розкритикована Будьонним за спотворення героїчного образу солдатів, описує жорстокість воєнного часу, насильства червоних кавалеристів і трагічне становище єврейського населення України в умовах постійної війни. Через численні армії, що билися одна з одною протягом майже трьох років,