Сергій Плохій– Брама Європи

освіти, що ґрунтувався на участі та відданості поляків. Імператорський уряд прийняв виклик культурної війни, кинутий лідерами Листопадового повстання, розпочавши заходи з русифікації України та інших колишніх польських територій імперії. Граф Уваров прагнув розвивати російськомовну освіту й культуру на противагу домінуючій польській культурі національних окраїн.

1832 року був закритий Віленський університет, що певний час змагався з Оксфордом за кількістю вступників. Уряд більше не збирався терпіти заклад, що розглядався ним як осередок польського націоналізму. Інші освітні заклади, засновані поляками в регіоні, також зачинили свої двері, серед них і ліцей у місті Кременець на Волині. Уряд передав багату бібліотеку ліцею, колекцію скульптур, дерева та кущі з ботанічного саду до Києва, де 1834 року було відкрито новий імперський центр освіти, що мав замінити Віленський університет. Новий університет назвали на честь князя Володимира Великого — першого православного самодержця і до того ж росіянина, як це стверджувала офіційна історіографія. Імперські можновладці прагнули перетворити Київ, місто, де було лише 35 тисяч мешканців і яке Пушкін називав «одряхлілим» у порівнянні з Варшавою, на бастіон імперії та російськості на європейському культурному кордоні. Вони відновили православні церкви відповідно до імперських смаків того часу і заборонили євреям жити в місті, а також побудували нові бульвари й вулиці, і на мапі стародавнього міста з’явилися нові назви. Одних жандармських вулиць було дві — Велика та Мала, що відображало символічну та практичну значущість поліції для режиму та його стабільності на околицях. 1833 року новий київський, волинський та подільський губернатор, відправлений до Києва з інструкціями «злити» Правобережжя з рештою імперії, запропонував спорудити пам’ятник князю Володимиру. Микола I особисто розглянув пропозицію. Йому сподобалася ця ідея. На втілення проекту

пішло 20 років, але 1853 року місто врешті-решт отримало свій пам’ятник. Сьогодні він стоїть не біля університету, як це спершу планувалося, а на березі Дніпра, а його ідеологічний зміст та історичне значення мають ряд інтерпретацій — від символу російсько-української релігійної та етнічної єдності до увічнення пам’яті про засновника першої української держави. Мало хто сьогодні усвідомлює, що цей пам’ятник спочатку уособлював імперські претензії на колишні польські володіння на правобережжі Дніпра.

Заснування нового університету в Києві (третього на українських землях після Львівського й Харківського) було важливим поворотним пунктом в історії регіону. Основною метою університету була підготовка місцевих кадрів для поширення російського впливу й пропаганди російської самосвідомості на Правобережжі. Крім того, уряд створив археологічну комісію, завданням якої був збір та публікація рукописів і документів, які мали встановити, що Правобережна Україна, Поділля та Волинь історично були російськими землями. Усе почалося, як і планувалося. Місцеві таланти, в основному нащадки козацьких старшин та сини священиків і дрібних урядовців з колишньої Гетьманщини, приїхали до Києва, щоб долучитися до роботи нових інституцій та взяти участь в інтелектуальній боротьбі з традиційними польськими ворогами козацтва. Але до кінця 1840-х років імперська влада опинилася в небезпечній для неї ситуації: університет та археографічна комісія, задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової самосвідомості

йнового націоналізму.

Улютому 1847 року студент права Київського університету Олексій Петров звернувся до Київського навчального округу з доносом на таємне товариство, метою якого було перетворити Російську імперію на республіку. Слідство, розпочате за заявою Петрова, викрило підпільне братство Святих Кирила та

Мефодія, назване на честь християнських місіонерів, які передали слов’янам не лише нову релігію, а й новий алфавіт. До його складу увійшли професор історії Київського університету Микола Костомаров (пізніше він стане засновником модерної української історіографії) та новопризначений викладач малювання Тарас Шевченко. Народжений у сім’ї російського дворянина

уВоронезькій губернії, на кордоні зі Слобідською Україною, Микола Костомаров часто підкреслював, що його мати була українською селянкою. Він не дуже згадував про батька, оскільки в середині ХІХ століття київські інтелектуали цінували вихідців із селянства, бо всі вони хотіли працювати на народ і бути до нього якомога ближче.

Жоден із членів братства не мав кращих народницьких характеристик, ніж побратим Костомарова Тарас Шевченко. Народжений 1814 року в сім’ї селян-кріпаків у Правобережній Україні, молодий Шевченко потрапив до двору багатого польського поміщика та вперше вирушив до Вільна, а потім до Санкт-Петербурга як член його прислуги. Там Шевченко про­ явив себе як художник. Інший український художник у Санкт-­ Петербурзі, Іван Сошенко, «відкрив» його, коли він малював

узнаменитому Літньому саду міста. Шевченка познайомили з деякими провідними діячами тогочасної російської культури,

утому числі Василем Жуковським (найбільш відомим у Росії поетом до Пушкіна) і засновником російського романтичного мистецтва Карлом Брюлловим. Робота Шевченка, його особистість та життєва історія справили таке враження на творчу спільноту Санкт-Петербурга, що її представники вирішили будь-що звільнити його з кріпацтва. Вони купили його свободу за 2500 рублів — вражаючу суму як на той час; кошти взяли, продавши з аукціону портрет Жуковського, що його спеціально для цього намалював Брюллов.

Шевченко став вільною людиною в 24 роки. Він виявився не тільки талановитим художником, але й видатним поетом. 1840 року, за два роки після здобуття свободи, Шевченко опуб­

слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?» — писав він про провідних діячів сербського та словацького культурного рухів. «Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної».

Шевченко написав ці слова після того, як покинув Санкт-­ Петербург і переїхав до України, де спілкувався з членами Кирило-Мефодіївського братства. Якщо ми не знаємо, чому Іван Котляревський, засновник сучасної української літератури, писав українською мовою, Шевченко в передмові до Кобзаря не залишив жодних сумнівів щодо власних мотивів та мотивів його друзів і послідовників. Вони черпали натхнення в панслов’янському русі на початку ХІХ століття, що став відповіддю на пангерманізм тієї епохи. Вони вважали, що Україна відстає в розвитку своєї мови, літератури й культури, але також припускали, що мають що запропонувати іншій частині слов’янського світу, якщо тільки її сини, такі як Гоголь, поставлять свій талант на службу власній країні. Вони уявляли Україну вільною республікою в ширшому слов’ян­ ському союзі.

Микола Костомаров написав програмний документ братства під назвою «Книга буття українського народу». Костомарова надихнула «Книга народу польського й польського пілігримства», що в ній Адам Міцкевич представляв польську історію як історію месіанських стверджень та страждань польського народу. За Міцкевичем, польський народ повстане з могили та врятує всі поневолені народи. Костомаров призначав цю роль для України, чиї козацькі витоки робили її унікально демократичною та егалітарною: на відміну від росіян, українці не мали царів і, на відміну від поляків, не мали шляхти. Члени Кирило-Мефодіївського братства оспівували козацьке минуле, прагнули скасування кріпацтва і виступали за перетворення імперії на федерацію рівноправних республік, одною з яких мала б стати Україна.

Товариство мало небагато членів і проіснувало не більше року. Його учасників невдовзі заарештували — Костомарова за кілька днів до одруження, а Шевченка під час приїзду до Києва, куди він прибув на весілля свого друга. Деякі імперські чиновники побачили в діяльності братства зародки нової і потенційно небезпечної тенденції. Вони описували ці підозрілі ідеї як «сепаратистські», і сам імператор назвав їх наслідком паризької пропаганди (малися на увазі впливи польської еміграції). Але інші вважали, що члени братства були вірними підданими імперії, справжніми захисниками Русі від польських впливів, які просто занадто далеко зайшли у своєму малоросійському патріотизмі, і тому їх не слід карати надто суворо. Зрештою, чиновники вирішили виголосити відносно м’які вироки, щоб не привертати занадто багато уваги до членів братства й не підштовхувати українофілів (термін, що з’явився в урядових колах у середині ХІХ століття) до союзу з польським національним рухом.

Російські урядовці представили прагнення братства як «об’єднання усіх слов’ян» під скіпетром царя. Його справжню програму тримали в секреті навіть від найвищих чиновників імперії. Костомарова засудили на рік в’язниці. Інші члени братства отримали терміни ув’язнення від 6 місяців до 3 років або були відправлені на заслання зазвичай працювати на чиновницьких посадах у віддалених губерніях. Найтяжчий вирок Микола І виніс Шевченкові, відправивши його служити рядовим до імперської армії протягом довгих 10 років без права писати й малювати. Імператора вразили особисті нападки на нього та його дружину в Шевченкових віршах і малюнках. Шевченко вважав самодержавство відповідальним за тяжке становище його народу та Батьківщини, якою вважав не Росію, а Україну. Його твори таким чином атакували два з трьох елементів уваровської «офіційної народності»: самодержавство та народність. Його православ’я також було не імперського взірця.

Через свої твори та діяльність Костомаров, Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського братства започаткували те, що ми зараз називаємо українським національним проектом. Вони вперше використали знахідки збирачів старожитностей, фольклористів, лінгвістів для того, щоб сформулювати політичну програму, що призведе до створення національної спільноти. Протягом наступного століття ідеї, пропаговані членами братства та представлені широкій аудиторії в пристрасній поезії Шевченка, спричинять глибокі перетворення в Україні та всьому регіоні. Найбільш очевидною ознакою цієї зміни сьогодні є пам’ятник Шевченку перед головним корпусом Київського університету. Він замінив статую засновника університету імператора Миколи I.

Р о з д і л 15

Прозорий кордон

У1848 році, за рік після того, як російські урядовці застосували репресії проти членів Кирило-Мефодіївсько-

го братства, українці імперії Габсбургів створили у Львові свою першу політичну організацію — Головну Руську раду. Галицькі українці називали себе русинами і зазвичай під цим іменем були відомі в імперії. Рада дуже відрізнялася від організації, що існувала в Києві в 1846—1847 роках. Якщо братство діяло таємно, мало обмаль учасників і було знищене російською імперською владою, рада розпочала свою діяльність з допомогою та підтримкою австрійського губернатора Галичини, мала велику кількість членів і широку громадську підтримку.

Незважаючи на всі відмінності між цими двома організаціями, збіг у часі їх створення вказує на дуже важливу рису в розвитку української культури, національної ідентичності та політичної активності. Цей розвиток мав два шляхи, і, коли рух на одному сповільнювався або зупинявся, прогрес на іншому міг продовжуватися і навіть набирати швидкості. Відокремлені імперським російсько-австрійським кордоном, українські активісти були об’єднані безліччю зв’язків у процесі націєтворення. Такі зв’язки простягалися через політичний кордон, що в ХІХ столітті став ще й релігійним, відокремивши українських католиків (уніатів) від українських православних. Досить часто контакти між двома групами українських діячів тривали всупереч бажанням двох імперій, що боролися одна з одною. Ці зв’язки розвивалися за кількома каналами,

що допомагало двом гілкам руху створити спільне бачення майбутнього України.

Українським діячам, поділеним політичними кордонами, але об’єднаним за духом та національною ідеологією, подолати їхні обмеження допомагав той простий факт, що два імперських уряди проводили різну політику щодо своїх українських меншин. Ці відмінності не були ніде настільки сильно вираженими, як у підході до уніатської церкви, яку обидві держави успадкували від польсько-литовської Речі Посполитої. На відміну від російських можновладців, австрійці ніколи не переслідували уніатів і не намагалися «возз’єднати» їх з панівною (у їхньому випадку католицькою) «материнською церквою». Насправді, вони ставилися до уніатів з повагою, про що свідчила нова офіційна назва конфесії — греко-католики (тобто католики візантійського обряду). Їхні польські католицькі брати називалися римо-католиками. Уряд створив семінарію для підготовки греко-католицького духівництва — спочатку у Відні, а потім у Львові. На початку ХІХ століття церква отримала незалежність від інших уніатських єпархій, що опинилися в Російській імперії, а статус Львівської єпархії було підвищено до рівня митрополії. Оскільки більшість світської еліти перейняла католицизм і польську культуру, греко-католицькі священики залишилися єдиними лідерами русинського суспільства і з часом сформували основу новітнього українського національного руху.

Чому Габсбурги діяли в такий спосіб? Як це не парадоксально, з тієї ж причини, що й Романови. Обидві імперії мали ту саму проблему — зростання польського націоналізму, але обирали різні стратегії боротьби з нею. Російський імперський уряд ліквідував уніатську церкву й загальмував розвиток українського національного руху з метою захисту імперської російської нації від польської «пропаганди», у той час як австрійські урядовці намагалися протидіяти цій пропаганді,

посилюючи русинський рух у своїй державі. Вони ніколи не прагнули перетворити русинів на німців і не мали жодної проблеми з їх розвитком як самостійної нації. Насправді, вони підтримували цей процес як противагу добре розвиненому й організованому польському руху.

Такою була політика, уперше втілена на практиці австрійською владою в революційному 1848 році. Від Палермо до Парижа й Відня у Європі піднімався ліберальний націоналізм, кидаючи виклик кордонам, установленим Віденським конгресом, і урядам, які правили в цих кордонах. У березні 1848 року угорці, натхненні революційними подіями в Парижі, стали вимагати від Габсбургів незалежності. Вони боролися за свою свободу зі зброєю в руках. Поляки взяли з них приклад, піднявшись спочатку в Кракові, а потім у Львові з вимогою громадянських свобод та автономії. Багато з цих вимог не влаштовували ані уряд у Відні, ані щонайменше половину галицького населення. Українці становили близько половини від 4,5-міль- йонного населення провінції. Поляків налічувалося близько 40 %, євреїв — близько 7 %. Українці становили абсолютну більшість у так званій Східній (справжній) Галичині, у той час як поляки були в більшості в Малопольщі, що тепер називалася Західною Галичиною і включала Краків. Євреї жили по всій збільшеній імперській провінції, при цьому приблизно 60 % східногалицького єврейства проживало в містах та маленьких містечках.

Провінція була аграрною і менш економічно розвиненою, ніж більшість володінь Габсбургів. Після поділів Речі Посполитої імператор Йосиф ІІ відсторонив традиційну польську еліту від управління і залучив імперських чиновників (дуже часто онімечених чехів із Богемії) до створення нової адміністративної системи; він також намагався підняти освітній та культурний рівень населення і захистити селян від зловживань їхніх господарів. Прибравши польську еліту від влади, Йосиф спочатку ігнорував євреїв, дозволивши їм зберегти автономію