Сергій Плохій– Брама Європи

у тому числі й гетьмани. Якщо духівництво не могло уявити свою батьківщину без православного царя, то козацька старшина не потребувала ніякого царя взагалі. Вона заявляла про свою вірність спільній козацькій «вітчизні», що охоплювала обидва боки Дніпра.

До 1663 року, коли на різних берегах Дніпра з’явилися окремі гетьмани та в політичному, якщо не в юридичному відношенні стався перший поділ України, козацька старшина використовувала термін «вітчизна» щодо всієї Речі Посполитої, або Польського королівства. Під час Гадяцької унії (1658) їх заманили під сюзеренітет польського короля закликами повернутися до польської вітчизни. Але після поділу ситуація змінилася. Спочатку один гетьман, а потім інший почали виступати в своїх циркулярах або універсалах за єдність їхньої української вітчизни — Гетьманщини на обох берегах річки. Після Андрусівського перемир’я всі вони, зокрема й Петро Дорошенко, посилалися на інтереси української вітчизни як найвищий об’єкт відданості, що підпорядковував собі всі інші відданості й зобов’язання. Козацька батьківщина була ширшою за Військо Запорозьке — більш традиційний об’єкт відданості козаків. Вона включала не лише територію козацького війська, а й землі та мешканців Гетьманщини. Козаки називали цю вітчизну Україною. Після 1667 року козаки почали посилатися на неї як на Україну з обох боків Дніпра.

Останнім козацьким гетьманом, який намагався об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну під своєю владою, став Іван Мазепа (1639—1709). На банкнотах незалежної України зображені лише двоє з українських гетьманів. Перший — це Богдан Хмельницький, чиє зображення з’являється на 5-грив- невій банкноті, а другий — Іван Мазепа на купюрі вартістю 10 гривень. Мазепу краще, ніж Хмельницького, знають за межами України, особливо на Заході: Вольтер, Байрон, Олександр Пушкін та Віктор Гюго — усі писали про його життя та діяльність.

Він потрапив до європейських опер та північноамериканських театральних вистав, здобувши літературну та культурну популярність як правитель та як коханець. За гетьманства Мазепи поняття вітчизни, України та Малоросії знову стали предметом обговорення. Підсумком правління Мазепи стало формування нового типу української ідентичності.

Мазепа правив Гетьманщиною довше, ніж будь-хто з його попередників, протягом більш ніж двох десятиліть (1687— 1709), і помер природною смертю. Сам цей факт уже був досягненням. Більшість з його попередників були або вбиті, або страчені. Двоє гетьманів, які правили безпосередньо перед Мазепою, були звинувачені в «державній зраді», заарештовані московськими воєводами та відправлені до Сибіру. Членів їхніх сімей також переслідували. Щоб втратити гетьманську булаву, особисту свободу або власне життя, їм не довелося планувати змову проти царя або намагатися приєднатися до поляків, турків чи шведів. Достатньо було просто впасти в немилість при московському дворі.

Життєвий шлях Мазепи відображає загальну долю козацтва

востанні десятиліття XVII століття. Уродженець Лівобережної України, майбутній гетьман походив зі шляхетської православної родини. Здобувши освіту в Києво-Могилянській колегії та єзуїтській школі у Варшаві, він вивчав артилерійську справу

вЗахідній Європі. Після повернення додому молодий Мазепа почав дипломатичну та військову кар’єру при дворі польського короля. Пізніше він приєднався до Петра Дорошенка, але запорозькі козаки, які були союзниками Московії, захопили його. Згідно з історією, уперше розказаною західним читачам Вольтером, а потім повтореною іншими, Мазепа потрапив на Лівобережжя внаслідок роману, що закінчився для нього катастрофою. Він нібито став коханцем молодої дружини відомого польського урядовця, який, дізнавшись про це, наказав роздягнути Мазепу та прив’язати його до коня, якого потім випустили в дикий степ. Якщо вірити цій історії, то степовики знайшли

Мазепу напівмертвим і потім доглядали, доки він не одужав. Якою б не була правда, запорожці, звичайно, дали поштовх кар’є- рі Мазепи в козацьких лавах. Вони відправили свою здобич до гетьмана Івана Самойловича, і той зарахував високоосвіченого старшину, який багато подорожував, до себе на службу.

Мазепа був частиною великої групи козацьких страшин, пересічних козаків, міщан і селян, які переселилися з Правобережжя до контрольованої російським урядом Лівобережної України в останні десятиліття XVII століття. Політична стабільність у регіоні в поєднанні з відносно широкою автономією, наданою Гетьманщині царями, допомогли пожвавити економіку й культурне життя, що, як і за часів Петра Могили, зосе­ реджувалося в Києві, де були митрополичий престол, Києво-­ Печерський монастир та Київська колегія. Ставши гетьманом, Мазепа зробив усе можливе, щоб сприяти подальшому економічному відродженню Гетьманщини та розквіту її релігійного й культурного життя.

Гетьман Мазепа доручив відновити церкви, що занепали під час довгих козацьких війн. Серед них був Софійський собор, уперше відреставрований П. Могилою, а також Успенський собор і Свято-Троїцька церква в Печерській лаврі — усі належали до архітектурної спадщини Київської Русі. Він також почав будувати нові церкви, у тому числі церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі й численні церкви в Києві та гетьманській столиці Батурині — місті, розташованому в пів- нічно-східному куточку Гетьманщини, біля московського кордону. Більшість церков за межами Печерського монастиря не пережила 1930-х років: бригади підривників знищили їх одна за одною, оскільки більшовики намагалися перетворити Київ на справжню соціалістичну столицю. Але церкви, споруджені в межах монастиря, збудовані Мазепою, як і частина його стін, стоять і досі, як свідки не лише щедрості, а й статків гетьмана. Архітектурний стиль будівель того часу став відомий як козацьке, або мазепинське, бароко.

На відміну від попередніх гетьманів, Мазепа зміг зосередити у своїх руках не тільки економічну, але й політичну владу. Це було пов’язано з безпрецедентною підтримкою, яку він мав на верхівці імперської піраміди. Цар Петро І вважав Мазепу своїм вірним слугою. Під час боротьби Петра з Софією Мазепа став на бік Петра. Згодом Петро І зробив його першим кавалером ордена Андрія Первозваного — престижної нагороди, запровадженої самим царем. Коли козацькі старшини скаржилися царю на свого гетьмана й традиційно звинувачували його в зраді, Петро відправляв ці доноси до Мазепи, усупереч загальноприйнятій традиції московських правителів використовувати такі скарги для підриву становища козацьких гетьманів. Він виказував Мазепі навіть більшу довіру, дозволяючи йому страчувати своїх обвинувачів із середовища козацької еліти.

Союз Петра й Мазепи раптово розпався восени 1708 року, у розпал Великої Північної війни (1700—1721), що точилася між Московською державою та Швецією і пов’язаними з ними союзниками в Балтиці. На початку війни здавалося, що Швеція має перевагу. Розгромивши союзника Московії, польського короля Августа Сильного, і змусивши його зректися престолу, молодий та амбітний шведський король Карл ХІІ розпочав похід на Москву. Петро відступав, застосовуючи тактику випаленої землі, щоб уповільнити просування ворога.

Такі деструктивні заходи посилили старе невдоволення козацької еліти, відштовхнувши її від Петра І і підштовхнувши до Карла ХІІ. Козацькі полковники роками скаржилися Мазепі на те, що Петро використовує козаків за межами Гетьманщини, зокрема для риття каналів навколо Санкт-Петербурга, майбутньої столиці Російської імперії, яку цар заклав 1703 року. Там козаки помирали від холоду та хвороб, як мухи. Крім того, запровадження Петром І нових податків та адміністративних реформ ставило Гетьманщину під загрозу перетворення на звичайну провінцію Московської держави, а не на її привілейований анклав.

Усе це, як переконували гетьмана полковники, порушувало угоду про протекторат, укладену Хмельницьким із Московією.

Мазепа листувався з польськими союзниками Карла ХІІ і слідкував за змінами його зовнішньої політики, однак відмовлявся діяти. Тільки тоді, коли шведський король вирішив зробити гак і зайти в Україну на шляху до Москви, а цар відмовився надати будь-яку військову допомогу (Мазепа мусив захищати Гетьманщину самотужки та палити міста й села на шляху Карла), гетьман поступився вимогам полковників і перейшов на інший бік. Московія не виконувала своєї основної функції за численними угодами між гетьманами й царями — захисту Гетьманщини. Настав час подумати про інший вибір навіть для Лівобережної України. Козацькі старшини почали вивчати умови Гадяцької унії 50-річної давнини. У листопаді 1708 року з групою довірених людей та невеликим загоном козаків Мазепа залишив свою столицю Батурин і приєднався до армії Карла ХІІ, що наступала.

З метою конспірації Мазепа не вів агітації проти Петра І до свого від’їзду з Батурина. Це було розумним рішенням з огляду на особисту безпеку Мазепи, але створило серйозну проблему для повстання. Дізнавшись про дії Мазепи, Петро відправив до України корпус під командуванням Олександра Меншикова, своєї правої руки, але козацьке військо не було мобілізоване для того, щоб його зупинити. Московські війська змогли захопити зненацька гетьманську столицю Батурин, отримавши військове спорядження та провізію, які Мазепа приготував для власної армії і шведів. Ще більш руйнівний ефект захоплення Батурина справило на українське суспільство в цілому. Меншиков не лише захопив Батурин, а й наказав вирізати все його населення. Від рук загарбників загинуло понад 10 тисяч захисників міста, у тому числі жінки й діти. Археологи, які працюють там сього­ дні (Батурин є значною туристичною пам’яткою, а також місцем розкопок), продовжують знаходити скелети тих, хто загинув у ті часи. Сигнал, надісланий Меншиковим, був гучним і зрозумілим: цар не потерпить дезертирства.

Почалася битва за прихильність козаків і мешканців Гетьманщини. Вона проводилася, зокрема, прокламаціями, які видавав Петро, а Мазепа відповідав йому в той самий спосіб. Ця так звана війна маніфестів тривала від осені 1708-го до весни 1709 року. Цар звинувачував Мазепу в державній зраді, називав його Юдою і навіть наказав виготовити фальшивий орден Святого Юди, щоб нагородити ним Мазепу, щойно той буде схоплений. Мазепа відкидав звинувачення. Так само як колись Виговський, він розглядав відносини між ним і царем як договірні. З його точки зору, цар порушив козацькі права та вольності, надані Богдану Хмельницькому та його наступникам. Гетьман стверджував, що вірний не правителеві, а козацькому війську та українській вітчизні. Також Мазепа урочисто присягав на вірність власній державі. «Москва, то єсть народ великоросійський, нашому народові малоросійському завше ненависна, іздавна в замислах своїх постановила злосливих народ наш до згуби приводити», — писав Мазепа в грудні 1708 року.

«Війна маніфестів», разом із рішучими діями московських військ та обранням нового гетьмана за наказом Петра — Івана Скоропадського, спричинили розкол у лавах Мазепи. Налякані перспективою відплати, козацькі полковники, які раніше тиснули на Мазепу, підштовхуючи його до повстання, тепер поводилися обережніше. Багато хто з них перейшов на бік царя. Невеликою була й підтримка Мазепи з боку рядових козаків, городян і селян. Простолюд волів бути під владою православного царя, ніж католицького, мусульманського чи, у випадку Карла ХІІ, протестантського правителя. Коли для Петра й Карла настав час випробувати сили в бою, то на боці московитів було більше козаків, ніж на шведському. На початку липня 1709 року 25-тисячний шведський корпус зійшовся у двобої з московським військом, що налічувало вдвічі більше вояків, біля міста Полтава. На боці Мазепи та шведів було від 3 до 7 тисяч козаків; на бік московітів перейшло принаймні втричі більше. З обох боків козаки билися як допоміжна сила — не лише через сумніви

вїхній лояльності, а й тому, що вони поступалися бойовими якостями європейським регулярним арміям: їхня колись грізна бойова сила вже відійшла в минуле. Чисельна перевага супротивника ніколи не була проблемою для Карла ХІІ, який до цього перемагав набагато численніші російські й польські армії. Але ця битва була іншою. Зимівля на ворожій території послабила його армію. Карл ХІІ, який зазвичай особисто вів військо

вбій, був поранений кількома днями раніше і передав свої повноваження не одному командиру, а низці офіцерів, що створило плутанину в шведських лавах під час битви.

Результатом стала рішуча перемога московської армії. Карл ХІІ і Мазепа змушені були рятуватися втечею з України й шукати притулку в османській Молдові. Іван Мазепа помер у вигнанні

вмолдовському містечку Бендери восени 1709 року. Карлу знадобилося 5 років, щоб повернутися до свого королівства. Історики часто розглядають Полтавську битву як поворотний момент у Великій Північній війні. За дивним збігом долі, військовий конфлікт за контроль над Балтикою був вирішений у битві на українській землі, що підірвала гегемонію Швеції в Північній Європі й започаткувала шлях Росії як великої європейської держави. Але ніде наслідки Полтавської битви не були такими драматичними, як у країні, де вона відбулася.

Перемога Петра відкрила новий етап у стосунках між київським духівництвом та царською владою. Восени 1708 року цар змусив київського митрополита засудити Мазепу як зрадника й оголосити йому анафему. Після битви ректор Київської колегії Феофан Прокопович, який раніше порівнював Мазепу з князем Володимиром, виголосив довгу проповідь перед царем, засуджуючи свого колишнього благодійника. Учинок, який Мазепа вважав би зрадою, в очах Петра І був декларацією лояльності. Пізніше Прокопович стане головним ідеологом Петрових реформ. Він підтримуватиме рух царя до абсолютної влади та обґрунтує його право передавати трон за власним

бажанням, а не за звичайною лінією успадкування (від батька до сина). Свого сина Олексія Петро посадив до в’язниці за звинуваченням у зраді. Олексій не вийшов із в’язниці живим. Прокопович не бачив у цьому великої проблеми. Він також був основним автором «Духовного регламенту», що замінив патріарше правління в православній церкві владою Священного Синоду під головуванням світського чиновника. Він також стояв за ідеєю називати Петра «батьком вітчизни». Це нове визначення царя було принесене до Росії Прокоповичем та іншими київськими священнослужителями. Раніше вони використовували його для звеличування Мазепи.

Блискуча імперська кар’єра Феофана Прокоповича відображала ширше явище — перехід на імперську службу прозахідних випускників Київської колегії, які були потрібні Петру І для реформування церкви, культури та суспільства Московії за західними зразками. Десятки, а пізніше сотні випускників Київської колегії переїхали до Росії і зробили там кар’єру. Їх обирали на посади від місцеблюстителя патріаршого престолу до провінційного єпископа та військового священика. Один із українців, Димитрій Туптало, митрополит ростовський, був навіть канонізований за боротьбу проти старообрядництва. Вони допомогли Петру І не лише «вестернізувати» Московію, а й перетворити її на Росію — модерну державу. Вони досягли цього, просуваючи ідеї нової російської вітчизни і навіть нового «славеноросійського» народу, невід’ємною частиною якого вважалися українці, або малороси.

Якщо для церковних лідерів політика Петра І зі зміцнення його влади та централізації державних інститутів відкривала нові й захопливі кар’єрні можливості, то для козацької старшини вона стала не чим іншим, як катастрофою. Перехід Мазепи на бік супротивника посилив прагнення царя інтегрувати Гетьманщину до інституційних та адміністративних структур імперії. Тепер за новим гетьманом Іваном Скоропадським наглядав російський резидент. Гетьманську столицю перенесли ближче

до московського кордону — зі зруйнованого Батурина до Глухова. Московські війська було розміщено в Гетьманщині на постійній основі. Родини представників козацької старшини, які пішли разом із Мазепою у вигнання, були заарештовані, а їхня власність конфіскована. Ще значніші події сталися, щойно 1721 року Велика Північна війна завершилася московською перемогою. Цар Петро перейменував Московське царство на Російську імперію та оголосив себе її першим імператором. Наступного року, скориставшись смертю Скоропадського, цар ліквідував посаду гетьмана. Він передав Гетьманщину під юрисдикцію так званої Малоросійської колегії, на чолі якої стояв призначений ним імперський офіцер. Козаки запротестували та відправили делегацію до Санкт-Петербурга на захист своїх прав, але безрезультатно. Цар наказав заарештувати лідера козацької опозиції, полковника Павла Полуботка, який згодом помер у камері Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі.

Мазепа 1708 року пішов на ризик і програв. Те саме сталося і з державою, яку він намагався захистити. Ми не знаємо, якою б могла бути доля Гетьманщини, якби Карл ХІІ не був поранений у битві та якби Мазепу підтримало більше козаків. Однак ми можемо сказати, яку країну хотіли побудувати наступники Мазепи. Це видно, зокрема, з документа під назвою «Пакти та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», погодженого з Пилипом Орликом — гетьманом, якого козаки-емігранти обрали в Молдові після смерті Мазепи. Зайве говорити, що автори цього документа не визнали Скоропадського, призначеного Петром І, законним лідером. «Пакти», відомі в Україні як «Конституція Пилипа Орлика», часто вважають першою конституцією держави, ухваленою раніше за американську, чим багато хто пишається. Насправді найближчу паралель щодо цього документа можна знайти в документах, на підставі яких польські сейми обирали своїх королів. Документ намагався обмежити владу гетьмана, гарантуючи права козацької старшини та рядових козаків, особливо запорожців, багато з яких пішли за Мазепою у вигнання.

«Пакти» пропонують нам унікальний за своїм масштабом погляд на минуле, теперішнє та майбутнє Гетьманщини. Козацькі старшини з оточення Орлика, який був генеральним писарем Мазепи, виводили своє походження не від Києва та князя Володимира — основоположний міф, що на нього спиралися київські прихильники царя, — а від хозар, які були серед кочових попередників Київської Русі. Цей аргумент був радше лінгвістичним, ніж історичним, і, як не дивно, доволі солідним за стандартами ранньомодерної філології: слова «козак» і «хозар» в українській мові мали схоже, хоч не ідентичне звучання. На кону стояла претензія на існування козацької нації — окремої й незалежної від московської. Орлик та його старшини описували її як козацьку, русинську або малоросійську, залежно від обставин. Більшість ідей Орлика залишилися невідомими або незатребуваними його співвітчизниками. Удома, в Україні, козаки запекло боролися за те, щоб зберегти хоча б те, що залишилося від їхньої автономії після Полтави.

Чимало хто з Гетьманщини вважали смерть Петра І, що настала в лютому 1725 року, за кілька тижнів після кончини ув’язненого козацького полковника Полуботка, Божою карою за жорстоке поводження з козаками. Козацькі старшини також сприймали її як можливість відновити деякі привілеї, узурповані царем. Відновлення посади гетьмана стояло першим пунктом у цьому переліку. 1727 року козаки досягли своєї мети, обравши одного з давніх опонентів Петра І, полковника Данила Апостола, на відновлене гетьманство. Вони оспівували цей факт як відновлення одного з привілеїв, наданих Богдану Хмельницькому, знову відкривши для себе образ засновника Гетьманщини й відродивши його культ не тільки як визволителя України від польського гніту, а й як гаранта козацьких прав і вольностей. У своєму новому посмертному втіленні Хмельницький став символом малоросійської самосвідомості еліти Гетьманщини — символом збереження особливого статусу й особливих прав старшини в обмін на її політичну лояльність.