13. Правопорядок. Правопорушення: ознаки та види.

Результатом законності визнають певний її стан - правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.

Правопорядку притаманні наступні риси: не порушення загально-правових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків; невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок - реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.

Громадський порядок - порядок у громадських місцях. Дисципліна - своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі Ті види: державна, фінансова, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадським порядком.

Поняття, ознаки та види правопорушень Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб'єктів суспільних відносин. За¬коном регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями, підкреслював К.Маркс, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз'єднує їх. За¬кони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції беззаконня. Правопорушення — це, перш за все, діяння (дії або бездіяльність). Воно відрізняється від права і від право¬мірної поведінки наступними ознаками: 1. Це суспільно небезпечне або шкідливе діяння. Усі пра¬вопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти суб'єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи природні права або права, які закріп¬лені законом, правопорушник наносить шкоду людям, при¬роді, державі чи організаціям. Шкода або соціальна небез¬пека буває різна: матеріальна, моральна, — іноді дуже не¬безпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоро¬в'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш соціально небезпечними серед усіх правопорушень. Наприклад, крадіжка особистого чи державного майна наносить шкоду особі або державі. 2. Правопорушення — це протиправне діяння (дія або бездіяльність). Усі правопорушення спрямовані проти ви¬мог чинного законодавства чи природних прав людини, які Ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника (порушення пра¬вил дорожнього руху, хуліганство тощо). В окремих випад¬ках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юридичні обов'язки, перед¬бачені законом чи договором, а він не виконує їх, в резуль¬таті чого наноситься шкода або створюється соціальна не¬безпека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обо¬в'язків і трапилось розкрадання майна. Тому «дія» і «без¬діяльність» охоплюються одним поняттям — діяння. 3. Правопорушення — це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діян¬ня. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням безвинної відповідаль¬ності при використанні джерел підвищеної небезпеки, які нанесли шкоду іншим особам). Вина — це психічне відно¬шення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об'єктив¬ну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчиненні правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доказується державними органами або позивачем по цивільних справах. 4. Правопорушення — це юридичне карне діяння. Ка¬раність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень, і встановлена міра юридичної відпо¬відальності. В зв'язку із цим всі правопорушення і юри¬дична відповідальність за них закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, по¬винні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена. 5. В окремих видах правопорушень, особливо криміналь¬них злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо та¬кого причинного зв'язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення. Наприклад, громадянка В. під час суперечки із своїм на¬чальником штовхнула його об одвірок дверей, в результаті чого начальник був негайно доставлений в лікарню і через кілька годин помер. Слідчі органи кваліфікували дії гр. В. по ст. 206 ч. 2 КК України, незважаючи на те, що громадя¬нин помер, тобто наступили тяжкі наслідки. Було встанов¬лено, що між діями гр. В і наслідками не було причинного зв'язку. Якби був причинний зв'язок, то її дії можна було б кваліфікувати по ст. 94 — як вбивство. Таким чином, правопорушення — це соціально-небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чин¬ним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду. Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів – нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля). Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах сус¬пільного життя, порушувати норми різних галузей законо¬давства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправ¬ні дії класифікуються за наступними видами. 1. Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи). 2. Цивільно-правові проступки — заподіяння майнової шко¬ди, порушення інших майнових або особистих інтересів лю¬дей, що захищаються законом. 3. Адміністративні проступки — порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспіль¬ства. 4. Злочини — суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання. Порушення правових норм називають правопорушення¬ми, а найбільш тяжкі з них — порушення уголовно-правових норм — називають злочинами. Таким чином, відрізняються: 1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людсь¬кому суспільству (мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою (закон); 2) примусова влада суспільства, притаманна будь яко¬му людському суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення, покарання). Правопорушення по колу осіб: особисті і групові (колективні). Груповими називаються правопорушення, скоєні об’єднанням дій членів групи, які характеризуються визначеним ступенем загальності інтересів, цілей і єдністю дій. Поряд із національним правом держав існує і міжнародне право. Порушення міжнародно-правової норми є міжнародним правопорушенням, яке породжує міжнародно-правову відповідальність. Поняття злочину визначається його суспільною приро¬дою, походженням, витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення. Злочин — це порушення уголовно-правових норм — за¬борон, встановлених державою, порушення правил, вста¬новлених уголовним законом. Чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи зло¬чин (ст.7), виділяє в його понятті дві головні ознаки злочи¬ну — суспільну небезпечність та протиправність. Стаття З КК виділяє ще дві важливіші ознаки злочину — вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а та¬кож караність злочину. Із законодавчого визначення злочину витікають його го¬ловні ознаки: 1) злочинне діяння, 2) суспільна небезпечність, 3) протиправність, 4) винність, 5) караність. Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло уголовно караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викри¬ває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежу¬вання злочину від інших правопорушень. Злочини та інші правопорушен¬ня — проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які пору¬шують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення за суджуються суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від злочинів, а саме: а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за про¬ступки — адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова; б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні роботи та ін.) визначає суд, а за проступки міру покарання визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські організації; в) покарання за злочини більш суворі, ніж за проступки; г) найістотніша відміна злочинів від інших правопору¬шень — у характері і ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням на більш важливі об'єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним відносинам, ніж проступки. На підвищений ступінь суспільної небезпечності злочинів порівняно з проступками впливають об'єктивні і суб'єктивні ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета. Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотран¬спорту тягне за загальним правилом адміністративну або дис¬циплінарну відповідальність, але якщо таке порушення супро¬водилося завданням потерпілому тілесних пошкоджень, на¬станням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди, то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин, передбачений ст. 215 КК. Знищення особистого майна громадян є злочином за умо¬ви, якщо воно вчинене навмисно (ст. 145 КК). Необережне зни¬щення такого майна розглядається як цивільно-правове пра¬вопорушення. Міри кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які приймає Верховна Рада Ук¬раїни, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність ре¬гулюється як законами, так і підзаконними актами. Отже, ми визначили різні види правопорушень і можемо зробити висновок, що всі вони знаходяться в тісному зв’язку та взаємозалежності між собою.