85. Гіпотеза психофізичної взаємодії. Психофізичний паралелізм. Єдиний початок фізичного, фізіологічного та психічного.

Теорія психофізичного паралелізму

Теорія стверджувала, що фізіологічні і психічні процеси протікають лише паралельно, будучи абсолютно незалежними один від одного. Наприклад, коли під час ходьби в тілі людини відбуваються певні фізіологічні процеси, в його свідомості одночасно, але цілком незалежно від перших, відбувається деяка зміна психічних переживань (людина сприймає свою ходьбу). Згідно з цією теорією нервово-м'язові процеси, з одного боку, і рухові відчуття — з іншого, існують одночасно, але тільки як паралельні і по суті ніяк не пов'язані один з одним процеси: ряд матеріальних явищ в організмі і незалежно від нього існуючий ряд психічних явищ у свідомості людини збігаються один з одним за часом так, що певних змін в одному ряду відповідають строго певним, але повністю незалежним від перших, змін в другому ряду.

Чим же пояснюється такий дивний паралелізм? Представники дуалістичної філософії, слідом за її родоначальником Декартом, стоячи на позиціях ідеалізму, стверджували, що хоча світ і складається з двох початків — матеріального і духовного, але все ж в основі світу лежить і керує їм початок духовний (божественний). Паралельне існування настільки відрізняються за своєю сутністю матеріальних і духовних явищ є результат «передвстановленою гармонії». Таке пояснення показує, що теорія психофізичного паралелізму ненаукова.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В. Джемса, «душевне життя людини уявлялось би нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим і іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється із струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків» 1. Душевні і тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації. З цих міркувань випливає логічний висновок, що психіка (свідомість) позбавлена будь-якого регулюючого і стимулюючого значення в детермінації поведінки. Отже, психофізичний паралелізм у крайніх своїх формах перетворюється в епіфеноменалізм: за психікою не визнається ніякої реальної життєво важливої функції, вона є начебто фіктивним феноменом.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямку в психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму може бути теорія Д. Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють з внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціям в нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які і складають фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, у якого психофізична проблема (відношення психічних і фізичних явищ) перетворюється в психофізіологічну (відношення психічного і фізіологічного). В концепції Вольфа душа співвідноситься не з світом (всесвітом), а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена.

Визнаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, X. Вольф поряд з цим приписує їй спонтанну активність, що незалежна від матеріального «супутника» душі — тіла. Отже, тілесний субстрат втрачає свою пояснювальну цінність і перетворюється, якщо не в бездійового, так у пасивного акомпаніатора прояву душевних здібностей. В такому варіанті психофізичний паралелізм наближається до спіритуалізму, згідно з яким душа — це «артист, що керує інструментом, тобто мозком, але як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло тільки в тому разі, якщо є мозок» 1. Мозок перетворюється в слухняний інструмент душі. Концепція X. Вольфа може бути прикладом того, як паралелізм стає формою ідеалістичного та індетерміністичного тлумачення природи психічних явищ.

Отже, психічні і фізіологічні явища перебігають не паралельно і не перебувають між собою в причин-но-наслідковому зв'язку. Вони не підкоряються і принципу взаємодії, оскільки самі виступають суттєвими і необхідними моментами взаємодії суб'єкта (організму) з об'єктом (оточуючим середовищем). Між психічними і фізіологічними (зокрема, нейрофізіологічними) явищами існує залежність, але не причинно-наслідкового характеру. Між психікою і центральною нервовою системою наявний функціональний, а не при-чинно-наслідковий зв'язок. Адже психічні і нейрофізіологічні процеси здійснюються одномиттєво (на цю обставину звертав увагу ще В. Вундт). тоді як причина, відомо, не тільки зумовлює наслідок, а й має передувати йому в часі.