2. Норми сучасної української літературної мови
Літературна мова – це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є однією з форм національної мови (інші форми: діалекти (територіальні, соціаль-ні), просторіччя, мова фольклору).
Головними ознаками літературної мови є:
її наддіалектний характер;
стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;
функціонально-стильова розгалуженість.
Інші вчені вважають, що основною ознакою української літературної мови є унормована форма загальнонародної мови.
Отже, літературній мові характерні:
поліфункціональність;
унормованість;
стандартність;
уніфікованість;
розвинена система стилів.
Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме:
1) функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;
2) є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури;
3) є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови вважають І. П. Котляревського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка», написані на основі живого усного мовлення народу. Вони започаткували новий етап формування літературної мови.
Характерною для мови поеми є:
1) багата синоніміка;
2) народна фразеологія;
3) народні прислів'я та приказки.
Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів розвитку української літературної мови завершився у творчості Т. Шевченка.
Саме Кобзаря називають основоположником сучасної української літературної мови. Т. Г. Шевченко зі скарбниці народної мови відібрав багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфографічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.
Традиції Т. Г. Шевченка продовжили розвивати у своїй творчості І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Підмогильний, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина, М. Стельмах, О. Гончар та інші письменники.
Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення культури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письменників. Триває і процес розвитку літературних норм.
У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мову художніх творів, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні норми літературної мови. Творцем літературної мови стає культурна особистість (культурний соціум). Важлива роль належить і мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують слово.
Однією з головних категорій культури мови є мовна норма.
Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.
Мовними нормами мають володіти всі носії української мови.
Вони – єдині і загальнообов'язкові. Виробляються мовні норми суспільномовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами.
Мовознавці розрізняють такі мовні норми:
Усі мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною обумовленістю. Мовні норми можуть бути стабільними упродовж довгого часу, але це не означає, що вони не можуть змінюватися. Існування норм літературної мови не виключає паралельного існування мовних варіантів, які збагачують мову у стилістичному плані.