30. Характеристика цілей державного регулювання економіки.

Головна мета державного регулювання економіки майже завжди зводиться до зростання добробуту населення. В умовах дії демократичного механізму виборів підвищення добробуту населення є єдиною гарантією переобрання і отримання владних повноважень на наступний термін. Але сформульовану в такому вигляді головну мету важко або навіть неможливо реалізувати через занадто загальне її формулювання, тому зазвичай головна мета розгортається в систему цілей державного регулювання більш прикладного характеру:

1. економічне зростання;

2. повна зайнятість;

3. стабільність цін і національної валюти;

4. зовнішньоекономічна рівновага;

5. екологічна рівновага;

6. збалансування доходів у суспільстві та зменшення майнової диференціації;

7. адаптаційна здатність економіки до технологічних, зовнішьоекономічних та інших викликів.

Реалізацію першої цілі пов’язують зі зростанням ВВП або ВНП на душу населення.

На сучасному етапі стратегія економічного зростання повинна тією чи іншою мірою узгоджуватись з концепцією сталого розвитку. Це положення не має примусового характеру, кожна країна самостійно формує власну стратегію, але дотримання цього положення більшістю чи всіма країнами буде гарантією стабільності та стійкого розвитку в глобальному масштабі.

Реалізація другої цілі пов’язується переважно з подоланням циклічного безробіття, але в сучасних умовах переходу до постіндустріальної епохи все більших масштабів буде набирати структурне безробіття, тому саме на його подолання необхідно переорієнтувати зусилля держави в сфері зайнятості.

Реалізація третьої цілі часто пов’язується з подоланням інфляції попиту, але очевидно, що необхідною є переорієнтація державного регулювання у сфері подолання інфляції на створення механізмів максимально можливої нейтралізації інфляції витрат. Це пов’язано з тим, що світова економіка вступила у фазу перманентної інфляції витрат через вичерпання ресурсів.

Досягнення цих трьох цілей означає досягнення макроекономічної рівноваги в країні.

31. Методи державного регулювання економіки.

Методи державного регулювання економіки.

1. Правові методи - це формування правового поля, в якому здійснюється господарська діяльність в країни. Воно формується у вигляді системи державних законів і підзаконних актів. Розрізняють закони прямої дії, в яких безпосередньо виписаний механізм їх реалізації, і закони непрямої дії, процес реалізації яких потребує системи підзаконних актів.

Структурно будь-який закон чи підзаконний акт складається з трьох частин:

- гіпотеза, нею формулюються можливі господарські ситуації;

- диспозиція, нею формулюються права і обов’язки сторін в можливих господарських ситуаціях;

- санкція, нею формулюється спосіб покарання за порушення прав чи невиконання обов’язків сторонами у можливій господарській ситуації.

Основою правового регулювання господарської діяльності в Україні є Господарський кодекс України, Цивільний кодекс.

2. Адміністративні методи. До них відносяться:

- система дозволів;

- система заборон;

- система покарань.

Найбільш застосовуваними є такі адміністративні методи:

- ліцензування;

- квотування;

- надання дозволів;

- заборона певних видів діяльності;

- арешт майна;

- штрафи;

- пені і т.д.

3. Економічні методи. Найбільш широко використовуються такі економічні методи, як:

- фіскальна політика;

- грошово-кредитна політика.

Фіскальна політика, як і правові та адміністративні методи, є методом прямої дії і безпосередньо впливає на ринкові процеси, змушуючи господарські суб’єкти організувати свою діяльність таким чином, щоб вона сприяла досягненню цілей державного регулювання економіки.

Грошово-кредитна політика - це непрямі методи, вони впливають на господарських суб’єктів через створення певних умов, сприятливих для організації суб’єктами діяльності у напрямку реалізації цілей державного регулювання економіки.

4. Інституційні методи - це формування та реформування органів державної влади, організаційно-психологічний вплив на населення з метою формування певної суспільної думки, інформаційна, технічна та інша підтримка з боку держави господарських суб’єктів (організація конференцій, симпозіумів, виставок і т.д.).