65.Як ви оцінюєте політичну та державотворчу діяльність м.Грушевського.

Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві, від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких в’язалися з ідеологією визволення України і мали домінуючий вплив на Грушевського. Грушевський і його однодумці обстоювали федеральний постулат кирило-мефодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. Грушевський створив у Львові школу істориків України. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні. В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступовців. В цей період Грушевський видав ряд публікацій щодо українського питання - «З біжучої хвилі», «Визволення Росії і українське питання», «Наша політика», «Вільна Україна». Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. В1929 Грушевський обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Грушевський заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. Грушевський - автор понад 2 тис. наукових праць. Для історичної концепції Грушевського була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників. Грушевського, як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії. Грушевський був великим патріотом України й українства, але ж він був і великим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слов'янськими народами, роз'єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши після трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти «московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від певного обов'язку супроти Московщини».

66 Дайте оцінку ііі та іv Універсалу Центральної Ради

7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Охарактеризуйте діяльність Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив Скоропадського гетьманом України. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію.

Історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі.

За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському.

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви.

Німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя.

Скоропадський у своїх політичних поглядах був консерватором. Хоча з огляду на його дії щодо національного відродження він був революціонером. Головне своє завдання він так і не реалізував – створення армії через протидію німців. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманській владі.

Визначте суть політики уряду Директорії.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату Скоропадського.

Склад: Володимир Винниченко — голова Директорії , Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії, Федір Швець — виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі, Панас Андрієвський, Андрій Макаренко, Євген Петрушевич.

Внутрішня політика.

Відразу після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.

Аграрна реформа Директорії Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу. Щоби заспокоїти поміщиків, їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені у маєтках; недоторканність земель промислових підприємств; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Зовнішня політика

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Проаналізуйте роль Українських Січових Стрільців у національно-визвольному русі України.

Коли почалася перша світова війна, створена з усіх українських партій

Головна Українська Рада у Львові 3 серпня 1914 року видала маніфест,

який закликав підтримати Австрію в її боротьбі з Росією, бо, мовляв,

перемога над царським деспотизмом принесе українцям визволення. Головна

Українська Рада закликала всіх українських юнаків, зголоситися і стати в

ряди українських січових стрільців. Безпосередньо організацією українського

легіону Головна Українська Рада доручила Бойовій управі в складі: Т.

Рожанковського, Д.Катамая (родом з Ямниці), М. Волошина, М. Геника

(суддя з Печеніжина), К.Трильовського, С. Шухевич, Д. Вітовського. На

місцях організацією добровольців займалися: в Богоридчанськім повіті

адвокат Михайло Новаковський, у Калузькім – лікар Іван Куровець, на

Гуцульщині посол до сейму Петро Шекерик, син Івана Франка. В результаті

цих заходів зголосилося майже 28 тисяч добровольців, переважно

гімназистів, синів ремісників, селян. На збірний пункт у м. Стрий

прибуло 10 тисяч добровольців, але з них лише 2500 було зараховано до

легіону, а решта розчарованих юнаків змушена була повернутись додому.

Перед загрозою розпуску українського легіону добровольці вимушені були

прийняти присягу на вірність Австрії.

Перші бої УСС з царськими військами проходили на Закарпатті, а потім, в

районі стрия. В боях за гору Маківку загинуло 47 стрільців

В боях за Болехів у травні 1915 р. полягло 15,

поранено 50, полонено 150 чоловік. 27 червня 1915 року сотня Д.

Вітовського ввійшла до Галича і підняла в колишній княжій столиці

синьо-жовтий прапор. В боях на околиці Галича стрільці понесли такі

втрати: 10 вбитих, 30 ранених і 27 полонених. В жовтні 1915 року в боях

за Се маківці брали участь сотні отаманів Горука і Вітовського,

прославився тут і П. Франко. Загинуло в цьому бою 49 стрільців, 168

поранено і 157 попало в полон.

Визначте пріоритетні напрямки національно-визвольного руху на західноукраїнських землях 1918-1920 рр.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p.: держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. національно-визвольна боротьба в західноукраїнських землях за незалежність і суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.

Чому бій під Крутами 29 січня 1918 року був одночасно і символом героїзму та відданості українського юнацтва і символом національної трагедії.

Уряд більшовицької Росії, після відхилення Центральною Радою його ультиматуму, посилає на непокірний Київ війська. Північно-московська армія, очолювана командиром Муравйовим, розпочала наступ.

На залізничній станції Крути, що на Чернігівщині, маленький загін київ-ської студентської та учнівської молоді зійшовся у двобої з більшовиць-кими частинами, надісланими із Ставки Верховного головнокомандуван-ня в Могильові для приборкання українського руху.

Генерал армії УНР Удовиченко, який у січні 1918 року був начальником штабу Коша Слобідської України і брав активну участь у боях за Київ, згадував: «Сформовано студентський курінь у складі 200 юнаків. Йому доручено нести охорону Педагогічного музею, де відбувала свої засідання Українська центральна рада, та охорону інших державних установ.

… На станції Крути юнаки зайняли позиції. У глибокому снігу, при 15-градусному морозі, у легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули московські війська — 3000 — 4000 бійців… П’ять годин безупинно студентський курінь стримував червону навалу, будучи під градом куль і гранат». були буквально знищені; частина — 277 юнаків — потрапила в полон. Більшовики дико знущалися над полоненими і на другий день усіх розстріляли, заборонивши селянам хова-ти їхні тіла. Сімох поранених вони відправили помилково” до Харкова, і ті якимось чудом врятувалися. Вже після очищення Києва від більшови-ків почали розшукувати останки полеглих під Крутами. Кілька десятків понівечених трупів було знайдено і перевезено до міста. Тут їх урочисто поховано в одній братській могилі на Аскольдовому цвинтарі.

Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі…

29 січня 1918 року на жертовному вогні в ім’я незалежності України згоріли триста молодих життів. Юнаки, які вийшли захищати незалежність своєї держави, мали всього по три набої на кожного. їхній подвиг став символом героїзму та відданості й водночас національної трагедії та безпечності тодішніх українських провідників, які сподівалися на «нову будучність» під проводом більшовицьких вождів замість того, щоб одностайно й енергійно приступати до розбудови власної держави.

На схилах Дніпра знайшли вічний спочинок молоді захисники рідного краю. Під час похорону голова Центральної ради УНР Михайло Грушевський у своїй промові наголосив: «Бій під Крутами був одним із трагічних епізодів у боротьбі, яку проводила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність, — на сумному тлі загальної байдужості, безлюддя й безголов’я». Відтоді ці слова нагадують нам про юних героїв, які поклали своє життя на вівтар незалежності Батьківщини.

З’ясуйте становище України в період нової економічної політики (1921-1927) якими були наслідки входження України в СРСР ?

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики.

Основними складовими нової економічної політики були: -відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; -введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; -дозвіл приватної торгівлі; -денаціонізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; -введення господарчого розрахунку на підприємствах; -дозвіл іноземної концесії; -відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; -зменшення державного втручання в економіку ; -заміна продрозвертки продподатком. Цими складовими неп намагався забезпечити виживання більшовицькому режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Хоча ленінська партія погоджувалась лише на тимчасовий компроміс, не відмовляючись від мрії створення соціалістичної економіки. Уряд залишив за собою контроль за такими командними висотами в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927—1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Визначте особливості та хід індустріалізації в Україні в 30-ті роки ХХ ст.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот

насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на

"прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної

індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого

перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної

та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу

з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для

України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн

тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в

Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий

клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й

щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє».

Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період

НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і

колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно

було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму".

Визначте особливості колективізації сільського господарства в Україні та її наслідки для укр.. народу. Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі.

Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була «мало обіцяла» - до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили.

Найважливішим наслідком колективізації став голодомор навесні 1932 – кінця літа 1933рр. Про цю подію розповідати варто багато.

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство».

Дайте характеристику процесам українізації 20-30-х років в Україні.

Суперечливою сторінкою української історії є період проведення політики українізації, яка була проголошена у квітні 1923 р. і втілювалася в життя ціле десятиріччя, охопила різні галузі життя суспільства. На протязі цього проміжку часу процеси українізації зазнавали трансформацій: вони то уповільнювалися то прискорювалися. Все це в значній мірі впливало на стан українського суспільства.

Політика українізації розпочалася «згори» і проводилася під безпосереднім керівництвом партійних і державних органів. Її початком стало залучення до управлінського апарату місцевих кадрів, а потім вона послідовна розповсюдилася на всі галузі суспільного життя, в тому числі і наукову сферу. Згідно з рішеннями ХІІ зїзду РКП/б/ і ІУ національної наради ЦК РКП/б/ було намічено ряд заходів по «коренізації». В документі під назвою « Заходи по втіленню в життя постанов з національного питання, прийнятих ХІІ з’їздом і національною нарадою» мова йшла про обов’язкове викладання національних мов як у республіканських радпартшколах, та і « у всіх без винятку навчальних закладах національних областей і республік», про « надання достатньої кількості місць « на робфаках вузів національних областей і республік представникам корінної національності …» Коренізацію в Україні очолили провідні державні і партійні керівники : О. Шумський, М. Скрипник, Я. Ряппо, Г. Гринько, В. Затонський та ін. Саме ця невелика група керівників України намагалася максимально використати офіційний курс коренізації ( українізації) в інтересах культурного національного відродження. На початковому етапі українізація не набрала очікуваних темпів і не мала значних результатів. Згодом почали створювати спеціальні гуртки по вивченню української мови, а також проводилися планові перевірки по здійсненню українізації в наукових і науково-дослідних установах.[6] Спеціально створені комісії по перевірці стану українізації приймали рішення про рівень знань і володіння українською мовою співробітниками установ.

Охарактеризуйте становище західноукраїнських земель у міжвоєнний період 20-30-ті роки ХХ ст.

Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад З млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин.

Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не суперечили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі конституції і була нелегальною. Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економічну кризу.

У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під владою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали участь представники різних кіл населення та політичних течій. Головним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Легальний демократичний рух було представлено також Українською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП).

Велика економічна криза 1929-1933 рр., яка супроводжувалася масовим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт.

Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі.

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), що об'єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники УВО напружено працюють в напрямку консолідації всіх націоналістичних сил.

До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати румунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. У 20-х роках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.

Визначте місце Західної України у геополітичних планах фашистської Німеччини та Радянського Союзу. Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною "третього рейху".

Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р. Початок цьому процесові поклав Акт злуки УНР і ЗУНР (1919).

26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР. 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР ухвалили закони про возз'днання Західної України з УРСР і включення її до СРСР.

У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл.

Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Розпочався демонтаж українських суспільно-економічних і культурних інфраструктур. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема "Просвіта", розпущено українську кооперацію.

Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії.

З посиленням загрози нападу нацистської Німеччини радянське керівництво дедалі більшу увагу приділяло обороноздатності країни.

Незважаючи на численні попередження, Й. Сталін до самого кінця не міг повірити, що Гітлер нападе на Радянський Союз влітку 1941 р.

Проаналізуйте становище України напередодні радянсько-німецької війни 1941-1945 рр.

Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.

Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.

На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.

Висвітліть боротьбу радянських партизанів та ОУН УПА проти німецьких окупантів в роки радянсько-німецької війни (1941-1944)

Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Нацизм нікому не дав свободи, в тому числі і німцям, не міг він принести волю й Україні. Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити ЗО червня 1941 р. у Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Нововстановлений уряд на чолі з Я.Стецьком було розігнано, його членів заарештовано. На невдачу була приречена і спроба ОУН здобути вплив в окупаційній адміністрації на місцях. Восени 1941 р. у різні регіони України було направлено так звані похідні групи ОУН під проводом С.Бендери (ОУН-Б), які мали згуртовувати свідомих українців, сформувати з них органи управління, контролювати їх. У жовтні 1941 р. члени ОУН, які діяли під керівництвом А.Мельника (ОУН-М), виступили з ініціативою утворення у Києві Української Національної Ради як зародка майбутнього уряду України. Всі ці дії аж ніяк не відповідали планам гітлерівців. Окупанти заарештували і стратили як багатьох членів похідних груп ОУН-Б, так і прибічників ОУН-М. які плекали державницькі ідеї. ОУН-Б і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бан-дери і розстрілу 40 провідних членів ОУН-М, серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців. Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т.Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити, Бульба-Боровець почав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН-М, яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич. УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Західною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Як партизанська, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинам Червоної армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по їхніх тилах тощо. Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.

Аргументуйте значення звільнення українських земель від фашизму та втрати України у війні. Після взяття Києва війська 1-го Українського фронту, продовжуючи наступ на Коростень, Житомир і Фастів, створили на Правобережній Україні Київський стратегічний плацдарм. Спроби німців у другій половині листопада - в грудні 1943 р. перейти в контрнаступ і знову оволодіти Києвом не мали успіху. В цей час війська 2-го і 3-го Українських фронтів вели запеклі бої на півдні України. Вони визволили Запоріжжя й Дніпропетровськ і створили на Дніпрі другий великий стратегічний плацдарм, У січні 1944 р. після короткої перерви Червона Армія розпочала звільняти від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. Внаслідок наступальної операції, проведеної військами 1-го й 2-го Українських фронтів (24 січня - 17 лютого 1944 р.), було оточено й знищено німецьке угруповання. Гітлерівське командування втратило 73 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 18,2 тис. потрапили в полон. Важливою ланкою в ланцюгу зимового наступу на Правобережній Україні була Нікопольсько-криворізька операція, що проводилася силами 3-го й 4-го Українських фронтів (ЗО січня - 29 лютого 1944 р.). Під час її проведення було розгромлено 12 дивізій противника, в тому числі три танкових і одну моторизовану. Весняний наступ розпочався на величезному просторі - від Прип'яті до Чорного моря. 26 березня війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією поблизу Чернівців. 10 квітня було визволено Одесу Кримська наступальна операція проводилася окремо військами 4-го Українського фронту. Вона розпочалася 8 квітня й завершилася 12 травня повним розгромом 17-і німецької армії. Фашисти втратили 100 тис. солдатів і офіцерів; 61,5 тис. з них потрапили в полон. Третій етап у визволенні України розпочався в липні 1944 р. Радянські війська оточили й розгромили лід Бродами В німецьких дивізій (6л. 60 тис. чоловік). Після цієї перемоги вони пройшли через Галичину, здобувши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні досягли Карпат, і до 28 жовтня 1944 р. всі українські землі було визволено від загарбників. м З листопада 1944 по травень 1945 р. українці брали активну участь у воєнних операціях Радянської Армії по звільненню Східної Європи від гіт-леризму та його поплічників. 9 травня 1945 р. капітуляцією Німеччини за­вершився розгром третього рейху на його власній території. В середині серпня - на початку вересня 1945 р. було завдано поразки мілітаристській Японії. 2 вересня 1945 р. Акт її капітуляції від імені СРСР підписав українець генерал К. Дерев'янко. Друга світова війна закінчилась перемогою країн антигітлерівської коаліції над фашизмом.

Понад 3 млн. громадян України загинуло в лавах діючих частин на фронтах. Чимало жителів України пропали безвісти, їхня доля лишилася невідомою до цього часу. Всього за роки війни Україна втратила понад 10 млн. чол., або кожного четвертого свого громадянина. Людські втрати України в роки Другої світової війни перевищують втрати будь-якої іншої країни. Тільки за період з червня 1941-го по червень 1943 р. з України, яка була, за словами Герінга, «зерновим складом» Німеччини, було вивезено 11 млн. тонн сільськогосподарських продуктів, 3,5 млн. голів худоби, 16 млн. штук птиці, 680 млн. яєць та ін. А в період масового вигнання фашистів з української землі вони вантажили у вагони взагалі все, що потрапляло під руку. Цілими ешелонами вивозився полтавський чорнозем. Викопавши із землі, гітлерівські мародери вивезли до Німеччини більше 1 млн. фруктових дерев. Вже на перших порах окупації, тільки до вересня 1941 р. зі Східного фронту від солдатів і офіцерів у різні міста Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Зрозуміло, що заповнювалися ці посилки продуктами, награбованими в українських селян. Окупанти зруйнували майже асі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, хімічної, машинобудівної та інших галузей промисловості. Вони вивели з ладу 9 залізниць, потопили і пошкодили сотні пасажирських, вантажних і спеціальних суден Чорноморського і Азовського пароплавств. Нацисти за час окупації викрали і вивезли з України не менш як 330 тис. музейних експонатів. Було зруйновано і спалено 568 будинків вузів і технікумів, 20 тис. шкільних приміщень (67% їх загальної кількості), майже 700 театрів і стаціонарних кінотеатрів на 198 тис. місць, 12.5 тис. приміщень клубів, 18 тис. будівель лікувальних установ, 11 радіостанцій магістрального, 25 широкомовних і 127 радіостанцій внутрішньообласного зв'язку. Пограбувавши музеї, бібліотеки, архіви, школи, вузи, окупанти перетворювали їх на стійлища солдат, смітники, склади, нищили безцінні скарби українського народу.

Розкрийте суть та наслідки післявоєнної відбудови в Україні (1944-1955)

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна.

Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА. Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р.

Проаналізуйте суспільно-політичне та культурне життя в Україні в другій половині 40-х першій половині 50-х. ХХ ст.

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності — герб, прапор, гімн УРСР, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників — А. Жданова. Протягом 1946— 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка.. Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.

Дайте оцінку політиці десталінізації суспільно-політичного життя в Україні.

М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

Охарактеризуйте Дисидентський рух в Україні в 60-70-ті роки ХХ ст. Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мо­тивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розу­му» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

Політизація суспільного життя в Україні у другій половині 80-х на початку 90-х років ХХ ст.

Проголошений квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики. Це повністтю відносилось і до України.

Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості і валової продукції сільського господарства міцно займала 13 місце в СРСР. Таким чином її економіка поступово і неухильно втрачала динаміку свого розвитку.

Трагічні події, пов’язані з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, змусили багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру. В Україні, як і в цілому в СРСР, виникають громадські організації, які отримали назву “неформальних”.

Поступово у надрах неформальних самодіяльних організацій України визріває ідея створення широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики.

15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати у парламентському режимі (сесія тривала не 1-2 дні, як раніше, а 60 робочих днів). В ній більшість (група 239 депутатів) складали представники Компартії України.

Першим головою Верховної Ради було обрано В.Івашка, який до цього змінив В.Щербицького на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Слід підкреслити, що опозиція з перших днів роботи Верховної Ради починає в ній відігравати досить активну роль. З ініціативи опозиції 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

Фактично з цього законодавчого акту розпочався історичний процес незалежного державотворення України. Декларація послужила правовою основою для цього процесу, основою всього подальшого законодавства в цьому напрямку.

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу починає діяти більш самостйно і сміливо. Впродовж короткого  часу (з червня 1990 р. по червень 1991 р.) Верховна Рада ухвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики.

Одночасно було прийнято Постанову Верховної Ради УРСР про те, щоб проголосити 24 серпня 1991 р. Україну незалежною демократичною державою та 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум для підтвердження Акту її незалежності.

Отримання незалежності України відбулось демократичним шляхом. Головними документами його стали Декларація і Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р., які законодавчим шляхом створили умови для будівництва незалежної і суверенної Української держави.

Охарактеризуйте культуру в 60-80-х. У чому проявлялися застійні явища? У 1960-х — середині 1980-х рр. культурне життя України продовжувало активно розвиватися.

Проте і воно зазнавало негативного впливу тоталітарного режиму. Розвиткові наукових досліджень у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, надавалося великого значення. Так, Академія наук УРСР на чолі з Б.Патоном стала провідним науковим центром України. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів.

У цей час динамічно розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П.Загребельного, Д.Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Стали відомими імена нових поетів, і серед них В. Стуса, твори якого не видавалися в Україні за життя поета. Але на початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор», у якому зображуються події української історії, розкривається глибока повага до його традицій і звичаїв, починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

Кіно залишалось найбільш масовим мистецтвом. Великим успіхом користувався фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Кінофільми Ю. Ілленка, К. Муратової, І. Миколайчука. Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. У цей період у кіномистецтві зародився новий напрямок — «поетичне кіно». Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва.

Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Найбільш яскравими серед театральних зірок були такі майстри, як Б.Ступка, А. Роговцева тощо. У цей період зросла кількість театрів.

В образотворчому мистецтві провідними стали історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха.

У 1970-х рр. відбувався перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що стало значним досягненням того часу. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації навчання. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Кількість україномовних шкіл зменшувалася, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях.

Але переважна більшість діячів культури виконували вимоги партійних ідеологів, за що одержували великі гонорари, лауреатські звання, державні премії, різні соціальні блага.

Процеси, що відбувалися в даний період мали суперечливий характер. З одного боку - бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в мистецтві, стають широко відомими імена нових театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку - посилювався процес русифікації, наступ на національно-культурні права республіки.

Визначте шлях України до свободи та незалежності. Навесні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України, які ще більше посилили розшарування політичних сил. Зміцнюється опозиція режимові. З'являються організації з різними політичними концепціями, програмами культурного відродження: товариство "Меморіал", Спілка незалежної української молоді (СНУМ),Українська студентська спілка (УСС), Християнсько-демократичинй фронт, товариство "Спадщина", екологічна організація "Зелений світ". У лютому 1990 р. було утворено Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка. Тоді ж започаткований Народний Рух України за Перебудову. У липні 1991 р. утворено Спілку офіцерів України (СОУ). Відроджується Українська автокефальна православна церква. Сотні православних парафій по всій Україні оголошують себе автокефальними. Під тиском українських автокефалістів Російська православна церква на архієрейському соборі 30-31 січня 1990 р. у Москві прийняла рішення дати Екзархатові РПЦ в Україні назву Українська православна церква, УПЦ дозволено було самостійно вирішувати питання внутрішнього самоврядування при підпорядкованості Московському патріархатові у всіх основних питаннях церковного життя. Прохання надати повну самостійність УПЦ було відхилене архієрейським собором у Москві навесні 1992р. Продовжуються між церковні конфлікти. У Західній Україні вийшла з підпілля не законно заборонена у 1946 р. Українська греко-католицька церква.

У 1990р. в Україні розпочався новий етап демократизації і розмежування політичних сил-створення політичних партій, як правило, альтернативних комуністичній. У квітні 1990 р. була утворена Українська республіканська партія на чолі з Л.Лук'яненком. Платформа багатопартійності розширилася з утворенням Демократичної партії України, Партії зелених. Партії демократичного відродження України, Української селянсько-демократичної партії. На кінець 1990р. в республіці існувало 15 партій.

Розкрийте суть проголошення та розбудови Української незалежної держави. Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет”, яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Визначте пріоритетні напрямки діяльності української діаспори.

Діяльність української діаспори щодо відродження державної незалежності України, незважаючи на важливість проблеми,взагалі являється “білою плямою” української історіографії. Українська діаспора країн Заходу вела наполегливу боротьбу за відродження державної незалежності України. Важливу роль в цьому процесі повинна була відігравати молода генерація української еміграції, зважаючи на поступове старіння та відхід від громадсько-політичної діяльності старшого покоління зарубіжних українців. У зв’язку з цим, перед українською громадою в країнах Заходу гостро стояло питання створення відповідної освітньо-виховної системи, яка давала б змогу на належному рівні готувати нові кадри патріотів та борців за державну незалежність України. Ситуація в цьому плані погіршувалася в зв’язку з асиміляційними процесами, які впливали, в першу чергу, на молодь. Адже молоде покоління еміграції було народжене поза Україною, фізично не брало участь в національно-визвольній боротьбі, не проживало на рідних для кожного українця землях та рахувалося громадянами країн Заходу. Їх дитинство та юність протікали в умовах чужорідного середовища і,відповідно, справа боротьби за державність України, рідна і близька їх батькам, могла залишити їх байдужими. Відповідно, за найгіршим сценарієм розвитку подій, громадсько-політичні організації зарубіжних українців, з відходом старшого покоління, могли залишитися без кадрів та припинити свою діяльність. Такого українська діаспора не могла допустити. Її лідери чітко розуміли, що справа боротьби за державну незалежність України, в великій мірі залежала від притоку до громадсько-політичних об’єднань еміграції нових молодих кадрів.

Визначте сучасні проблеми соціально-економічного та політичного розвитку України та можливі шляхи її розв’язання. На початковому етапі самостійного існування України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил-гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності.

11 жовтня 1991р. ВР затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В ній констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. У відповідності з концепцією цей процес повинен був іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8-0,9% від чисельності населення України (420 – 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4 – 5% державного бюджету. 6 грудня 1991р. Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права проголосила створення власних збройних сил Законом «Про Збройні сили України». ВР України прийняла майже півсотні документів щодо регламентації і будівництва Збройних сил. На їх основі відбувалося реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення технічного забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей. Процес будівництва Збройних сил здійснювався на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей з додержанням міжнародних угод, які Україна визнала обов’язковими для себе – Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документи Стокгольмської конференції по зміцненню довіри та безпеки і роззброєнню в Європі (1976) , документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992р, тощо.