1. Предмет макроекономіки

Макроекономіка – наука, що вивчає функціонування економіки країни в цілому, або її частинах, такі загальні процеси і явища як інфляція, безробіття, економічне зростання.

Предмет макроекономіки – механізм функціонування економічної системи та засоби впливу на неї з боку держави.

Завданням макроекономіки є пізнання, аналіз, систематизація, узагальнення процесів і явищ, які відбуваються в народному господарстві в цілому, та визначення основних економічних заходів його розвитку.

Об'єктом макроекономічного аналізу є економічна система в цілому та ЇЇ агреговані параметри.

Суб'єкти макро: 1. Сектор домашніх господарств, що включає усі при­ватні господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Проявляють три види економічної активності: пропонують економічні ресурси, споживають частину отриманого доходу і заощаджують. 2. Підприємницький сектор, який виконує роботу з виробництва і розподілу товарів та послуг. Він представлений усією сукупністю підприємств, які зареєстровані і діють у межах країни. Інвестує, пропонує результати своєї діяльності, пред'являє попит на фактори виробництва. 3. Державний сектор – це усі державні підприємства, інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага для задоволення потреб споживачів, забезпечує досягнення фундаментальних наук та вирішення загальнодержавних програм, соціальної та виробничої інфраструктур. 4. Сектор закордон, що містить усі економічні суб'єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути.

2. Методи та функції макроекономіки

. Методологія макроекономіки

Методи макроекономіки дають їй можливість узагальнювати ффакти та відображати певні закономірності у функціонуванні економіки. Головним методом такого узагальнення та відображення є моделювання макроекономічних процесів.

Модель – спрощена картина реальності. Абсрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ. Застосовуються різні типи моделей: графічні, табличні, схематичні, математичні. В моделях використовують 2 типи змінних: ендогенні та екзогенні. Ендогенні – внутрішні чинники, які визначаються в процесі побудови моделі. Екзогенні – зовнішні для моделі чинники, які визначаються до початку її побудови. Модель показує як екзогенні змінні впливають на ендогенні.

3. Макроекономічні суб'єкти та їх взаємозв'язок

В економіці діють 4 основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства), держава та закордон.

1.Домогосподарство — економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і вико­ристовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задоволь­няють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як понят­тя не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні. • містить усі приватні господарства країни, діяльність яких на­правлена на задоволення власних потреб. Домашні господарства проявляють три види економічної активності: пропонують фактори виробництва, споживають частину отриманого доходу і заощаджують.

2.Фірма — це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами (MacDonald's). Підприємницький сектор - це сукупність усіх фірм, зареєстрованих у межах країни. Підприємницький сектор проявляє такі види еко­номічної активності: пред'являє попит на фактори виробництва, пропонує результати своєї діяльності та інвестує. У вітчизняній економіці — кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх біль­ше 20 млн.

3.Держава виконує важливі економічні функції. • формує правове середовище, що визначає "правила гри", яких зобов'язані дотримуватись економ. суб”єкти, •через податки й трансфери держава перерозподіляє доходи, •забезпечує суспільство благами громадського. Державний сектор - усі державні інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага, які надходять споживачам “безоплатно” (безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної, соціальної та ви­робничої інфраструктур).

4.Сектор закордон містить усі економічні суб'єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється че­рез взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

4. Макроекономічні показники

Динамiка основних макроекономiчних показників в Україні.

Основні макроекономічні показники: національний обсяг виробництва, загальний рівень цін, зайнятість.

Національний обсяг виробництва призначений для того, щоб встановити обсяг продукції та послуг, вироблених у суспільстві за певний період часу. За методикою, яка використовується в більшості країн, виготовлену національну продукцію чисельно визначають показником ВВП. ВВП визначають як сумарну ринкову вартість всіх кінцевих товарів та послуг, вироблених у країні за рік. Приріст валового внутрішнього продукту на 2001 рік склав 9%, у 2002 році становив 107,2 млн. грн., що складає 5,2%, у 2003 році склав – 9,3%. Кабінет Міністрів у програмі своєї діяльності на 2004 рік , затвердженій Верховною Радою, прогнозує прискорення росту реального ВВП у поточному році до 9,5% порівняно з минулим роком, за прогнозами незалежних експертів – 7,8%.

Загальний рівень цін визначає середній рівень цін певної групи товарів, який обчислюється за допомогою індексу цін. Під рівнем цін розуміють грошову оцінку блага або сукупності благ, яке служить масштабом цін. Індекс цін показує відносну зміну середнього рівня цін за певний період. Індекс цін виробників промислової продукції за 2002 рік склав – 101,2%, у 2003 році – 104,5%. Індекс споживчих ціну 2002 році – 102,6%, у 2003 році-101,8% до попереднього.

Зайнятість відображає співвідношення між чисельністю дорослого працездатного населення і чисельністю безробітних у даній країні. Основним показником для обчислення безробіття і оцінки зайнятості є норма безробіття: =кількість безробітних / чисельність працездатного населення х 100%. Зареєстровано безробітних на кінець 2003 року 938,6 тис. осіб, що відображає темп зростання на 95,0%, на січень 2004 року темп зростання досяг – 104,2 тис. осіб.

Макроекономічні показники: випуск, проміжна та кінцева продукція.

СНР спирається на низку макроекономічних показників, за допомогою яких вимірюються результати функціонування національної економіки. Первинним таким показником є валовий випуск (ВВ), який відображає повну ринкову вартість усіх товарів та послуг, вироблених у країні за певний період. Але найбільше значення серед макроекономічних показників має валовий внутрішній продукт (ВВП).

За своєю суттю ВВП — це ринкова вартість кінцевої продукції або додана вартість, створена резидентами всередині країни. Кінцевою продукцією є лише та частка валового випуску, яка спрямовується на невиробниче споживання, інвестування та експорт. Це означає, що при обчисленні ВВП із валового випуску має відніматися проміжна продукція, яку використовують для виробництва товарів та послуг і яка прибирає форми матеріальних витрат (МВ).

5. ВНП,ВВП та способи розрахунку

ВВП ― це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік.

ВВП можна обчислити 3-ма методами:

1. За виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом субсидії.

ВВП = (ВВ - МВ) + (ПП - С),

де ВВ ― валовий випуск окремих галузей, МВ ― матеріальні витрати окремих галузей, ПП ― продуктові податки, С ― субсидії;

2. Метод доходів (розподільчий метод)

ВВП= ЗНП + ВКП + ЗД + П – С

ЗНП – зарплата найманих праціників; ВКП – валовий корпораиний прибуток, ЗД – змішаний дохід; П – податки на виробницво та імпорт, С – субсидії.

3. Метод видатків (метод кінцевого використання)

Y=C+I+G+NX

ВВПне повністю відбиває доходи. Що їх отримує крахїна у своє розпорядження. 1. ВВП не враховує первинних доходів, зароблених резидентами в інших країнах та нерезидентів в даній країні. Тому застосовуєтьс більш широкий показник – валовий національний дохід, що вібиває доходи, що їх отримує країна у своє розпорядження. ВВП не враховує первинних доходів, зароблених резидентами в інших країнах та нерезидентів в даній країні. Тому застосовуєтьс більш широкий показник – валовий національний дохід (GNI), який, крім ВВП враховує також чисті доходи. Отримані резидентами за кордоном (NI): GNI = Y+NІ. Отже. GNI - це сума як внутрішніх, так і звонішніх первинних доходів.

Інший аспект, що не враховується ВВП це те, що за рахунок первинних доходівв резидентів мжуть надаватися трансферти нерезидентам і навпаки – за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансферти резидентам. Цю обставину враховує валовий національний наявний дохід (GNDI), який крім ВВП та чистих доходів, враховує також чисті поточні трансферти, отримані від зовнішнього світу (NTR): GNDI = Y + NI + NTR. ВННД відображає весь дохід країни ( як заробений. Так і отриманий від зовнішньог світу), яким може розпоряжатися економіка вцілому.

С – споживання, G – державні закупки, I – інвестиції, NX – чистий експорт

6. Номінальний та реальний ВВП. Дефлятор

ВВП - це сумарна ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, виготовлених у країні протягом певного періоду часу. Номінальний ВВП - вартісний показник, обчислений за діючими ринковими цінами, тобто такими, які склались на момент його розрахунку. Реальний ВВП – вартісний показник обчислений за базовими (незмінними) цінами.

Якщо ВВП розраховується за поточними цінами, то в сусп-ві складається не зовсім правильне уявлення про стан економіки, життєвий рівень населення. Виходить, що ВВП збільшується і, отже, життєвий рівень повинен підвищуватись, а фактично він зменшується. Для точнішого вимірювання резельтатів економ. діяльності сусп-ва на показникові кількості вироблених в економіці товарів і послуг не повинно позначатися зміна цін (тому реальний краще).

На величину номін. ВВП впливають 2 чинники: фізичний обсяг вир-ва і рівень цін, а на величину реального ВВП - лише обсяг вир-ва. Тому: реальний ВВП = номін. ВВП / дефлятор ВВП. Звідси випливає, що дефлятор ВВП - це відношення ном. ВВП до реального. Дефлятор ВВП хар-є динаміку загального рівня цін в економіці:

Темп зростання реального ВВП = темп зрост. мінімального ВВП - дефлятор ВВП. Загальний рівень цін визначає середній рівень цін певної групи товарів, який обчислюється за допомогою індексу цін. Під рівнем цін розуміють грошову оцінку блага або сукупності благ, яке служить масштабом цін. Індекс цін показує відносну змінну середнього рівня цін за певний період.

Індекс цін визначається за формулою: індекс цін поточного року = ціни поточного року/ ціни базового року * 100%. Індекс цін, що використовується для усунення впливу інфляції на величину ВВП, називають ВВП-дефлятором. Дефлятор визначається як середня зважена ціна всіх товарів та послуг у ВВП, а вага кожного товару дорівнює його частці у сумарному ВВП. Зведення номін. ВВП до реального відбув. шляхом інфлювання та дефлювання. якщо дефлятор ВВП більший за 1, то зведення номін. ВВП до реального назив. дефлюванням, якщо дефл. ВВП менший за 1, то зв. ном. ВВП до реал. назив інфлюванням.

7. Чистий національний продукт. Національний доход

8. Цінові індекси

9. Економічний цикл та його фази

Економічні цикли: сутність, структура, види та причини циклічних коливань.

ЕЦ – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється. Окремі цикли суттєво відрізняються одне від одного по інтенсивності і довжині. Але всі вони мають одні і ті ж самі фази, які послідовно змянюють одна одну. Економіка ніколи не перебуває у стані спокою. Цикли постійно повторюються. ЕЦ розподіляється на 4 фази: 1-спад, 2-депресія, 3-пожвавлення, 4-піднесення. Кінець однієї фази завжди являється початком наступної.

Види ЕЦ по тривалості:

Цикли Кондратьєва (40-60 років). Їх головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі сусп вир-ва, його структурна перебудова.

Цикли Кузнєца (20). Руш силою являється є зрушення у відтворюваній структурі виробництва.

Цикл Джаглера (7-11) як підсумок взаємодії баготьох грош-кред факторів.

Цикли Китчина (3-5) обумовлюються динамікою вдіносної величинизапасів тов-мат цінностей на підприємствах.

Приватні господ-кі цикли (1-12) існують у зв’язку з коливаннями інвестиційної активності.

Найбільш значними причинами циклічних коливань є: 1)великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлюють коливання в діловій активності; 2)політичні перевороти, різка трансформація соц.-ек. системи, війна та інші випадкові події системного хар-ру; 3)помилкові рішення в гр.-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної к-ті грошей або надмірним вилученням грошей з обігу; 4)різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування нац. ек-ки (зростання цін на імпортні енергоносії, фін. криза у торгових партнерів тощо).

10. Сутність і типи економічного зростання

Економічнне зростання - основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни - є однією з головних макроеконом. цілей, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

Найбільш розповсюдженим визначенням економічного зростання є:

1) реальний приріст обсягу нац продукту в результаті збільшення кількості факторів виробництва або удосконалення техніки та технології;

2) збільшення реального обсягу ВНП або реального доходу на душу населення.

Типи економічного зростання:

1) Інтенсивний - збільшення виробничого потенціалу шляхом вдосконалення техніки та технології.

2) Змішаний (реальний) - збільшення виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних факторів виробництва і вдосконалення техніки і технології.

3) Екстенсивний - збільшення виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використовуваних фак-ів виробництва.

Найважливіші фактори економічного зростання:

Ёфактори попиту;

Ёфактори пропозиції: - кількість і якість природних ресурсів;

- кількість і якість труд ресурсів;

- обсяг основного капіталу

- технологія.

Ёфактори розподілу.

Джерела економічного зростання:

и Приріст обсягу виробництва(DQ)може бути досягнутий за рахунок 3-х окремих джерел:

®приросту праці (DL);

®приросту капіталу (DК);

®технічних нововведень (Т.Н.).

Відповідно приріст обсягу виробництва за рік визначається таким фундаментальним рівнянням: DQ=aDL+(1-a)DK+ТП,

де ТП - технічний прогрес;

а,(1-а) - відносні внески кожного ффактора виробництва в ек. зростання відповідно до їхніх відносних часток у НД, які можуть змінитись з часом

Економічне зростання визначається переміщенням кривої виробничих можливостей праворуч,тобто від АВ до CD. ГРАФІК 9(ст.105,6.2) Приріст кількості і якості ресурсів і вдосконалення технології забезпечує можливість такого переміщення. Повна зайнятість і оптимальний розподіл ресурсів мають суттєве значення для його реалізації.

Показник темпу зростання: Темп зростання ВНП=(ВНП1/ВНП0)*100%.

ВНП1 - звітнього року;

ВНП0 - базового року;

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК = ек. зростання (характер використання продуктивних сил суспільства) + еволюція економ сис-ми в цілому.

Моделі економічного зростання:

- неокласична модель;

- модель Р.Солоу;

- неокейнсіанська модель.

11. Цілі і фактори економічного зростання

12. Модель економічного зростання Домара

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтуються на попиті. Один із факторів попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход. Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара-Харрода (30-і р. ХХ-ого ст).

Модель Домара.

В моделі припускається, що:

Існує тільки ринок благ і він початково збалансований.

На ринку праці є надлишкова пропозиція і це забезпечує постійний рівень цін.

Фактором зростання сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інвестицій.

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є не тільки фактором створення доходу, а й фактором створення капіталу (основних фондів), чого не враховував Кейнс. Динамічна збалансованість попиту і пропозиції за Домаром визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і новий капітал. Таким чином, завдання зводиться до визначення обсягів і темпів зростання інвестицій, необхідних для підтримки збалансованого довгострокового зростання. Домар запропонував систему з трьох рівнянь:

Рівняння сукупного попиту:

DYDt = DIt / Sy (1)

де, DYDt – приріст сукупного попиту в періоді t;

DIt – приріст інвестицій в періоді t;

Sy – гранична схильність до заощадженнь.

Рівняння сукупної пропозиції:

DYSt = b DKt (2)

де, DYSt – приріст сукупної пропозиції в періоді t;

DKt – приріст капіталу в періоді t;

b – гранична продуктивність капіталу.

b = DY / DK або b = Y / K (3)

де, Y – створений продукт.

Остання формула пояснюється тим, що за умов відсутності технічного прогресу в ДП після досягнення обсягів капіталу, які забезпечують максимум прибутків, гранична продуктивність капіталу (DY / DK) стає постійною і дорівнює середній продуктивності капіталу (Y / K).

Для того, щоб на початок поточного періоду капітал збільшився на величину DK, у попередньому періоді необхідно здійснити певний обсяг інвестицій:

DKt = Kt - Kt-1 = It-1 (4)

Тобто:

DYSt = b * It-1 (5)

Рівняння рівноваги:

DYDt = DYSt (6)

або

DIt / Sy = (It - It-1) / It-1 (7)

звідки

b * Sy = (It - It-1) / It-1 (8)

Отже, в моделі Домара рівноважне економічне зростання досягається тоді, коли темпи приросту інвестицій (DIt / It-1) дорівнюють добутку продуктивності капіталу (граничної або середньої) на граничну схильність до заощаджень. Змінити рівноважний темп зростання можливо лише за рахунок зміни граничної схильності до заощадження (Sy), тому що в стані динамічної рівноваги (виходячи з моделі Домара) гранична продуктивність капіталу (b) визначається існуючим рівнем розвитку техніки.

Модель Харрода.

Аналогічних висновків дійшов і Харрод. На відміну від Домара, Харрод особливу увагу приділяє зайнятості робочої сили за умов економічного зростання.

Модель Харрода враховує такі припущення. Якщо в попередньому періоді сукупний попит перевищує сукупну пропозицію (YDt-1 > YSt-1), то підприємці збільшують темпи розширеного відтворення. Якщо YDt-1 < YSt-1, темпи виробництва зменшуються, і якщо Yt-1D = Yt-1S, темпи зростання залишаються незмінними. Формалізовано це записується так:

(Yt - Yt-1) / Yt-1 = n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) (9)

де, n – темп розширеного відтворення;

n > 1, якщо YDt-1 > YSt-1;

n < 1, якщо YDt-1 < YSt-1;

n = 1, якщо YDt-1 = YSt-1.

Помножимо обидві частини рівняння 9 на Yt-1 і додамо до них Yt-1, після чого отримаємо:

Рівняння сукупної пропозиції:

YSt = Yt-1 * (n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) (10)

Сукупний попит визначається, як і в моделі Домара:

YDt = It / Sy (11)

Але якщо в моделі Домара обсяг інвестицій задається екзогенно, то Харрод вводить в свою модель ендогенну функцію інвестицій, яка базується на принципі акселератора (а). Тобто,

It = а (Yt - Yt-1) (12)

Акселератор є величиною, зворотною мультиплікатору. З урахуванням формули 12 рівняння сукупного попиту можна записати:

YDt = а (Yt - Yt-1) / Sy (13)

Рівняння рівноваги:

Yt-1 * (n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) = а (Yt - Yt-1) / Sy (14)

Запишемо це рівняння в іншому вигляді:

n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) = ((а / Sy)*((Yt - Yt-1) / Yt-1) (15)

Останнє рівняння (15) описує рівноважне економічне зростання.

Якщо економіка знаходиться в стані динамічної рівноваги, то п = 1. Тоді темп зростання виробництва в поточному періоді буде дорівнювати темпові зростання в попередньому періоді. Звідси, рівняння 9 набуде вигляду:

(Yt - Yt-1) / Yt-1 = (Yt-1 - Yt-2) / Yt-2 (16)

Тепер рівняння 15 можна записати так:

((Yt - Yt-1) / Yt-1) + 1 = (а / Sy) * ((Yt - Yt-1) / Yt-1) (17)

або

((Yt - Yt-1) / Yt-1) = Sy / (а - Sy) (18)

Права частина рівняння 18 визначає величину рівноважного темпу приросту в моделі Харрода. Цей темп Харрод назвав “гарантованим”, тобто таким, що забезпечує повне використання капіталу.

Поряд з “гарантованим” Харрод вводить поняття “природного” темпу економічного зростання, який забезпечував би повну зайнятість. Якщо існує повна зайнятість і капіталоозброєність праці постійна, як це припускається в неокейнсіанських моделях, то “природний” темп зростання економіки дорівнює темпу зростання трудових ресурсів.

Співвідношення між “гарантованим” і “природним” темпами зростання визначає стан економіки.

Якщо темп зростання трудових ресурсів (“природний” темп зростання) відстає від темпу зростання капіталу (“гарантованого” темпу зростання), то внаслідок нестачі трудових ресурсів очікуваний підприємцями темп зростання не буде досягнутий, обсяг інвестицій скоротиться і виникне депресія.

І навпаки, коли “природний” темп зростання перевищує “гарантований”, надлишок трудових ресурсів дозволяє збільшувати інвестиції. Тоді фактичний обсяг виробництва починає перевищувати очікуваний, стимулюючи подальше зростання інвестицій і економіки в цілому.

Отже, в моделі Харрода, як і в моделі Домара, динамічна рівновага в умовах економічного зростання є нестійкою.

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара-Харрода. Її модифікації набули широкого практичного застосування.

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL – приріст праці; DK – приріст капіталу).

Модель не враховує технологічних змін.

У моделі приймається, що К / Y = DK / DY; (див. формулу 3);

У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).

Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK).

Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:

ЕЗ = DY / Y (19)

де, ЕЗ – економічне зростання;

DY - приріст продукту протягом певного періоду;

Y – обсяг продукту в попередньому періоді.

Sy = S / Y = І / Y (20)

де, Sy – схильність до заощадження;

S – обсяг заощаджень;

Y – обсяг продукту;

І – обсяг чистих інвестицій (І = S).

Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k:

k = DK / DY = І / DY (21)

Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / DY = k, і визначивши:

Y = І / Sy і DY = І / k

отримаємо функцію економічного зростання:

ЕЗ = DY / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k (22)

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Згідно з формулою 22 економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем заощаджень, інвестиціями та економічним зростанням.

13. Модель економічного зростання Харрода

14. Модель економічного зростання Р.Солоу

Модель Солоу (1956р.) враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає картину економічного зростання порівняно з моделлю Домара-Харрода. В 1987 році моделі Солоу було присуджено Нобелівську премію.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба-Дугласа.

Основними рисами моделі Солоу є такі:

Враховано вплив трьох факторів – запасу капіталу, зростання населення та технологічного прогресу.

Серед чинників зростання визначено ті, що мають короткотерміновий вплив (запас капіталу та зростання кількості населення) і довготерміновий (технологічний прогрес).

Визначальну роль відіграють заощадження, що споріднює її з моделлю Домара-Харрода.

Кінцевим результатом є не зростання продукту як такого (Y), а зростання продуктивності праці (Y / L = y).

Заощадження дорівнюють інвестиціям.

Пропозиція валового продукту в моделі Солоу формалізується у вигляді виробничої функції

Y = F(K, L) (23)

Цю функцію можна записати у вигляді взаємозвязку між рівнем продуктивності праці і фондоозброєності:

Y / L = f(K / L) (24)

або

y = f(k) (25)

де, у – рівень продуктивності праці (Y / L);

k – рівень фондоозброєності (капіталоозброєності) (K / L).

Необхідно з’ясувати, які фактори визначають капіталоозброєність праці.

Обсяг капіталу залежить від обсягу інвестицій та вибуття капіталу (амортизації). Тобто це є чисті інвестиції, які визначають зростання капіталу.

Функція інвестицій зображується рівнянням:

І = S’f(k) (26)

В останній функції прийнято, що норма заощаджень є постійною, а заощадження дорівнюють інвестиціям. Оскільки це так, то саме норма заощаджень визначає розподіл продукту на споживання (С) та інвестиції (І).

Чим більшим є обсяг капіталу, тим більшим буде його зношування. Але в економіці завжди є стійкий рівень капіталоозброєності праці (k*), за якого досягається рівність між величиною інвестицій та амортизації (вибуття) капіталу.

Отже, стійкий рівень капіталоозброєності (k*) – це певний стан рівноваги, що, за моделлю Солоу, визначає економічну динаміку. Це означає, що з якого б рівня капіталоозброєності не починався рух економіки, вона завжди тяжіє до рівноважного (k*) стану, за якого величина капіталу, що вибуває, дорівнює капіталу, що інвестується. Якщо рівень інвестицій перевищує рівень вибуття капіталу, то в економіці нарощуються запаси капіталу. І, навпаки, якщо рівень інвестицій є меншим, ніж рівень вибуття капіталу, то це означає абсолютне зменшення запасу капіталу.

Висновок Солоу: лише за умови, що капіталоозброєність праці не досягла стійкого стану (всі значення, менші за k*), зростання капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного зростання. Тобто, капіталоозброєність, як фактор зростання, діє обмежено, до досягнення значення k*.

Якщо нам відома виробнича функція (формула 23), норма заощаджень (S’) і норма вибуття капіталу (АN), ми можемо визначити стійкий рівень капіталозброєності. Як вже зазначалось, нарощування капіталу відбувається за умови, що інвестиції перевищують вибуття капіталу, тобто:

Dk = S’f(k) - АN k (27)

На рівні k* приросту капіталу немає, тобто Dk = 0. Звідси, формула 27 набуває такого вигляду:

0 = S’f(k*) - АN k*

або

S’f(k*) = АN k* (28)

Розділивши обидві частини рівняння 28 на АN f(k*), запишемо:

S’ / АN = k* / f(k*) (29)

Отже, з рівняння 29 моделі Солоу випливає, що норма заощаджень є ключовим параметром рівноважного економічного зростання. За інших рівних умов при зростанні норми заощаджень економіка матиме більше інвестицій, більший запас капіталу, більший рівень виробництва.

Але збільшення норми заощаджень супроводжується скороченням норми споживання. Як вирішується ця суперечність в моделі Солоу? Існує так зване, золоте правило, згідно з яким критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто споживання. “Золотому правилу” відповідає така норма заощаджень, за якої формується стійка капіталоозброєність, але з урахуванням максимуму споживання. Максимум споживання в моделі Солоу досягається лише тоді, коли приріст продукту на додаткову одиницю капіталу дорівнює вибуттю капіталу. Тобто, “золоте правило” витримується за умови, коли гранична продуктивність капіталу дорівнює амортизації.

В моделі Солоу також досліджується вплив зростання населення і кількості зайнятих на капіталоозброєність праці. Доведено, що збільшення населення діє на капіталоозброєність так само, як і зношування капіталу. Якщо інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, то зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують. Цей зв’язок зображується рівнянням:

Dk = І - АN k - nk = S’f(k) – (АN + n) k (30)

Складову ((АN + n) k) називають критичною величиною інвестицій, оскільки вона показує, на скільки треба збільшити величину капіталу, щоб його запас, який припадає на одного працюючого з урахуванням вибуття капіталу та зростання кількості працюючих, залишився незмінним.

Зростання населення має досить неоднозначний вплив на економічне зростання.

У межах стійкого стану економіки випуск продукції (Y) на одного працівника залишається незмінним, оскільки незмінною є капіталоозброєність (k*). Однак, сукупний продукт може зростати за рахунок збільшення кількості працюючих. Але зростання населення може викликати і зменшення капіталоозброєності (k*), якщо воно не компенсується зростанням інвестицій.

Цей елемент моделі Солоу використовується як аргумент для пояснення того, чому в країнах із високим щорічним темпом приросту населення є низькими продуктивність праці та випуск продукції на душу населення. Високий темп приросту населення гальмує економічне зростання у тому випадку, коли зростання інвестицій не може його компенсувати.

Третє джерело економічного зростання за моделлю Солоу – технічний прогрес. З урахуванням цього фактора зростання виробнича функція (23) набуває іншого вигляду:

Y = F(K, L x E) (31)

де, Е – ефективність праці одного працівника;

L x E – робоча сила, виміряна в одиницях праці з незмінною ефективністю.

Якщо прийняти, що технічний прогрес зумовлює приріст ефективності праці (Е) з темпом g, то це означає, що віддача від кожної одиниці праці зростає протягом певного часу на g. Тоді формули для визначення капіталозброєності і продуктивності набувають вигляду:

k = К / (L x E); у = Y / (L x E),

де, k – капітал на одиницю праці з постійною ефективністю;

у – обсяг виробництва на одиницю праці з постійною ефективністю.

Звідси рівняння, що показує зміну капіталоозброєності, має вигляд:

Dk = І – (АN + n + g) k = S’f(k) – (АN + n + g) k (32)

Висновок з моделі Солоу такий: якщо населення зростає з темпом п, а ефективність праці – з темпом g, то загальний обсяг виробництва збільшується під впливом приросту населення та технічного прогресу з темпом (п + g). Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що тільки технічний прогрес може зумовити зростання рівня життя населення. Адже він забезпечує постійне зростання продуктивності та загального обсягу виробництва.

15. Безробіття в ринковій економіці

Безробіття — це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу, тобто це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Кількісна визначеність безробіття – рівень безробіття обчислюється за такою формулою:

РБ = ЧБ/ ЧРС*100,

де РБ- рівень безробіття, %; ЧБ- чисельність безробітних, чол.; ЧРС- чисельність робочої сили, чол.

У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів.- фрикційне безробіття - тимчасове безробіття, яке пов*язане з добровільним чи вимушеним пошуком або очікуванням роботи). Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку із добровільною зміною місця роботи.-інституціональне безробіття - пов'язане з функціонуванням самих інститутів ринку робочої сили та факторами, які впливають на його попит та пропозицію.- структурне безробіття - виникає ситуація, за якої структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, внаслідок чого з'являється структурне безробіття.- циклічне безробіття. Воно виникає внаслідок цикліч­ного спаду виробництва і є результатом зниження сукуп­ного попиту на робочу силу.

Фрикційне та структурне безробіття дістало інтегровану назву — "природне безробіття”. У зв'язку з цим повна зайнятість — це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Коли виникає циклічне безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто має місце надмірне безробіття

Для визначення втрат ВВП у світовій практиці використ-ть положення та висновки досліджень А. Оукена. Він на основі макроек-го аналізу дійшов висновку, згідно з яким: якщо факт безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП складають 2,5%. Це положення дістало назву закону Оукена.

Спираючись на з-н Оукена, можна обчислити втрати ВВП від надмірного (циклічного) безробіття. Таке обчислення можна розкласти на декілька етапів.

І етап. Обчислення % відставання факт ВВП від потенційного ВВП: В=(РБ_ф – РБ_п)*2,5, де В – відставання факт ВВП від потенційного у %; РБ_ф і РБ_п – рівень відповідно факт і природного безроб-тя; 2,5 – число Оукена.

ІІ етап. Якщо ВВП_п прийняти за 100%, то звідси ВВП_ф дорівнює:

У цій формулі ВВП_ф – це реальний ВВП, який обчисл-ся в постійних цінах і є величиною зіставленою з ВВП_п. Після необхідних перетворень формули матимемо формулу потенційного ВВП:

ІІІ етап. Т.як ВВП_п.і ВВП_ф відомо, то звідси втрати ек-ки від циклічного безроб-тя будуть=:

ВВП_в =ВВП_п. – ВВП_ф, де ВВП_в – втрати від циклічного безробіття.

16. Форми безробіття. Методи виміру рівня безробіття

17. Економічні та соціальні наслідки безробіття. Закон Оукена

Ринок праці –сис-ма соц. ек. відносин між роботодавцями і найманими працівниками з приводу купівлі-продажу трудових послуг за цінами, що складаються під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Він відбиває досягнутий на даний період баланс інтересів між підприємцями, найманими працівниками, державою і суспільними організаціями, які приймають участь на ринку праці.

Об’єктом купівлі-продажу на ринку праці є трудові послуги.

Соціально – економічні умови існування ринку праці:

1. Єдність правових норм функціонування ринку на основі вільного вибору виду діяльності і конкурентності.

2. наявність єдиного економічного простору і можливості вільного переміщення громадян.

3. Організація єдиної ефективно функціонуючої системи біржі праці.

4. Відсутність обмежень на зарплату, а також наявність ринку житла і робочих місць. Суб’єктом ринку є робоча сила(підприємства, профспілки, держава, домашні господарства). Попит на робочу силу визначається як загальним обсягом сукупного попиту в економіці, так і технічним оснащення виробництва. Важливу роль відіграє порівняння витрат на зарплату з витратами на придбання машин. Пропозиція робочої сили визначається рівнем зарплати, податковою системою, впливом профспілок та ін. Масштаби та склад робочої сили змінюються залежно від тенденції в освітній, професійній і міграційних сферах.

Фактори, що визначають характер і структуру сучасного ринку робочої сили: 1. Циклічний характер розвитку виробництва 2. Структурні і глобальні зміни в економіці під впливом сучасного етапу НТР 3. Державна політика у сфері регулювання зайнятості та безробіття 4. Рівень та впливовість профспілкового руху 5. Диверсифікація виробництва і форм зайнятості 6. Характер трудового законодавства.

Коли У-на стала незалежною, її сфера зайнятості ха-лася :

• низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодавчого обмеження плинності кадрів, зміни місця роботи (через облік трудового стажу, відсутність ринку житла, наявність паспортної прописки)

• концентрацією зайнятості на підприємствах державного сектора

• відсутність державних і правових інститутів ринку праці, законодавства про зайнятість, а також невизнанням безробіття на державному рівні.

• відсутність гнучкої сис-ми оплати праці внаслідок її державного регулювання.

Попит на працю є похідним від попиту на на товари і послуги. Звуження сукупного попиту в У-ні внаслідок скорочення інвестиційних видатків фірм і споживчих видатків домогосподарств зменшило і попит на працю.

Причиною зниження попиту на працю є й зменшення реальних споживчих видатків населення. Фізичний обсяг роздрібного товарообороту скоротився майже в три рази, що різко звузило ринок збуту вітчизняних підприємств, які були змушені ліквідовувати наявні робочі місця.

Важливим елементом ринку праці є її пропозиція.Динаміку пропозиції ха-ють зміни

коефіцієнта участі в робочій силі. Впродовж 1990-х років 75-85% працездатного населення були зайнятими або шукали роботу. Частка фонду оплати праці у структурі ВВП зменшилася з 46,7% у 1990р. до 25% у 2000р.

В У-ні існує само зайнятість переважно в особистому підсобному господарстві. Приблизно половина населення великих міст має такі господарства.

Формування ринку праці в У-ні відбувається вкрай повільно.Це зумовлено слабкою структурною перебудовою економіки і неефективністю роздержавлення і приватизації , що не привели до зростання продуктивності праці, появи реального власника, трансформації прихованого безробіття у відкрите і зменшення надлишкової зайнятості. Через недостатній розвиток малого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не забезпечуються новими робочими місцями.

Безробіття - такий стан на ринку, коли пропозиція праці перевищує попит на неї. Безробіття робить економіку вразливою, соц. сферу –напруженою, психологічний клімат- збуреним, суспільний спокій- порушеним.

Види:1. Фрикційне – тимчасове безробіття. Яке пов’язане з добровільним чи вимушеним пошуком роботи. 2. Структурне – вивільнення робочої сили під дією структурних перетворень в національній економіці, які призводять до зміни попиту на певні професії 3. Циклічне – супроводжується вивільненням робочої сили, яке викликане загальним спадом у національній економіці, тобто з тими фазами економічного циклу, які характеризуються недостатнім сукупним попитом.На фактичний рівень безробіття впливають кон’юктурні коливання економіки. Закон Оукена: в ситуації, коли фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на1%, відставання фактичного ВНП від потенційного йог обсягу становить 2,5%. Наслідки : 1. Відбувається відставання фактичного обсягу ВНП порівняно з тим обсягом, якого б суспільство могло б досягти за умов повної зайнятості. 2. Відбувається не рівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення. 3. Під час кон’юктурного безробіття – через тривалі періоди бездіяльності – втрачається кваліфікація робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення. 4. Безробіття призводить до до погіршення фізичного і психологічного стану робітників. 5. Призводить до громадського і політичного безладдя.

Проте воно виконує й важливі суспільні ф-ї:

• стимулювання ефективної зайнятості та конкуренції на ринку праці.

• Пристосування найман6их працівників до умов ринку

• Забезпечення мобільності ресурсів у просторі й часі

• Стихійне регулювання попиту і пропозиції в галузевому, територіальному, професійному та кваліфікаційному аспектах

• Резервування частини робочої сили в різні періоди економічної кон’юнктури в одних сегментах ринку та надання можливості їх використання в інших

• Надання тимчасової перерви в трудовій діяльності найманим працівникам із метою зміни роботи.

Існує межа, за якою безробіття переходить із нормального явища у небезпечне. Рівень безробіття, який вважається суспільно нормальним, відповідає повній зайнятості і дорівнює 5-6% для розвинених країн змішаної економіки.

18. Ринок праці. Попит і пропозиція робочої сили. Рівновага на ринку праці

19. Державне регулювання ринку праці і зайнятості населення

Класична теорія розглядає процес втручання держави зайвим. Безробіття - наслідок прагнень до підвищення заробітної плати. Б може знижувати рівень w, що підвищить рівень зайнятості.

За кейнсіанською теорією зайнятості в умовах ринкової економіки не існує механізму, що забезпечує і гарантує певну зайнятість. Одним із висновків цієї теорії є фундаментальне положення про те, що ринкова система не може вважатись саморегулюючою і потребує планомірного і цілеспрямованого державного регулювання. Державне регулювання ринку праці здійснюється за 3-ма основними принципами:

• Працевлаштування незайнятого населення та надання допомоги, щодо підготовки та перепідготовки

• Стимулювання формування гнучкого ринку праці. Правове забезпечення трудових відносин передбачає утворення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення

• Соціальний захист потерпілих від безробіття людей.

Методи забезпечення зайнятості:

прямі методи:

• законодавче регулювання умов найму

• стимулювання утворення нових робочих місць

• заходи, щодо підвищення рівня зайнятості

непрямі методи:

• державна фіскальна політика

• монетарна політика

• виплати різних допомог по безробіттю

Взаємозалежність між Б в інфляцією показує крива Філіпа.

20. Причини інфляції, її види

Інфляція

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 10 %. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються ек-ні суперечності та соц-не напруження в сусп-ві. Окремі групи ек-них суб'єктів добиваються різкого підвищення цін, що змушує й інших посилювати свої економічні й соціальні вимоги.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, порушуються фі-вий та кред-ний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в ек-ці та ін.

Причини інфляції.

З-поміж причин інфляції найголовнішими вважаються дві: 1) надмірний випуск паперових грошей (інфляція попиту); 2) скорочення виробництва товарів (інфляція пропозиції). Іноді дослідники відзначають і деякі другорядні причини інфляції:

* імпортована інфляція (внаслідок інфляції в країні-експортері, зростання цін імпортних сировинних товарів і як наслідок товарів власного виробництва в країні-імпортері); * інфляція очікування (очікування інфляції стимулює ажіотажний попит, що веде до підвищення цін. Одним з наслідків цього явища може бути скорочення інвестицій, що спричинює інфляцію пропозиції в майбутньому); * дефіцит державного бюджету (зростання внутрішнього боргу здійснює певний інфляційний тиск на курс грошової одиниці).

Відношення номінального ВВП до реального показує, як змінився ВВП виключно за рахунок зміни цін. Це відношення називають індексом цін, або дефлятором ВВП, або індексом Пааше:

З наведеної формули індекса Пааше (3.22) видно, що на цей індекс впливають структурні зрушення у поточному виробництві товарів і послуг (Qu), які компенсують підвищення цін на окремі товари й послуги. Тому дефлятор ВВП недооцінює зростання цін у цілому по економіці. Отже, підкреслимо, що індекс Пааше розраховується для набору товарів і послуг, що змінюється. Для фіксованого, незмінного набору споживчих товарів і послуг розраховується індекс споживчих цін (СРГ), або індекс Ласпейреса.

де Qio — обсяг виробництва і-го товару і послуг у базовому році

Існує також індекс Фішера, який визначається як середня геометрична значень індексів Ласпейреса і Пааше:

21. Методи виміру рівня інфляції. Темпи інфляції

Інфляція – це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина грошової маси виявилась не забезпеченою економічними благами.

Загальний рівень цін отримують за допомогою індексів :

І пааше =

І ласпейреса =

І фішера =

За допомогою індексів розраховують темп інфляції

= І цін – 100%

22. Інфляція і зайнятість. Крива Філіпса. Соціально-економічні наслідки інфляції

46. Економічні та соціальні наслідки інфляції.

Інфляція є дуже небезпечною для економіки, порушуючи макроекономічну стабільність. Головними економічно – соціальними наслідками є:

• Перерозподіл доходів та падіння рівня життя населення

• Прихована державна конфіскація грошей у населення через податки

• Прискорена матеріалізація грошей

• Нестабільність економічної інформації

• Падіння реальної процентної ставки

• Зниження ефективності функціонування нац. економіки

Вона ускладнює макроекономічні перетворення. Зростання цін призводить до порушення системи економічних зв’язків між галузями; обумовлює диспропорції між попитом і пропозицією. Посилює процес термінового обміну грошей на товар. Призводить до знецінювання надходжень від податків, які сплачують суб’єкти господарювання. Руйнує податкову систему, погіршує фінансовий стан держави, призводить до дефіциту бюджету, а ефективність урядових заходів низькою. Велика шкода заощадженням населення. Зубожіння населення, відставання темпів зростання зарплати.

За передбаченої помірної інфляції отримувачі доходів можуть ужити заходів, щоб перешкодити або зменшити негативні наслідки інфляції,. Непередбачена інфляція перерозподіляє доходи від тих, хто отримує фіксовані номінальні доходи (пенсії, допомогу з безробіття, службові оклади тощо), до інших груп населення. запроваджуючи індексацію (підвищення рівня номінальної зарплати та інших виплат населенню відповідно до рівня інфляції.) Особливо потерпають від інфляції працівники державного сектора й ті, що працюють у застійних галузях, які позбавлені підтримки впливових трудових спілок.

Інфляція перерозподіляє доходи між боржниками і кредиторами. ( повертають борги знеціненими грішми). Уряд, який нагромадив значний державний борг, також виграє від інфляції. Інфляція дає йому можливість оплачувати державні борги грошима, які мають меншу купівельну спроможність, ніж узяті в позику. Водночас зі зростанням у періоди інфляції номінального національного доходу зростають і податкові надходження, що дає змогу урядові усувати дефіцити державного бюджету. Отже, інфляція, яка є своєрідним неявним податком, полегшує урядові реальний тягар державного боргу.

Інфляція негативно відбивається на реальній вартості заощаджень. У періоди інфляції зменшується реальна вартість готівки, вкладів у банках, страхових полісів тощо. Кожен новий стрибок цін скорочує кількість благ, яку можуть придбати заощадники. Найменших збитків від інфляції зазнають ті, хто вкладає заощадження у нерухоме майно, а також у золото, дорогоцінності тощо.

Інфляція нерідко знижує рівень життя населення..

Номінальний дохід — це сума грошей, які особа отримує у вигляді заробітної плати, пенсії тощо. Реальний дохід визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити за суму номінального доходу. В Україні в останні роки реальні доходи, а отже й рівень життя населення, знижувалися.

Інфляція негативно позначається на ефективності функціонування національної економіки,

Інфляція спотворює й динаміку номінальної процентної ставки. Як нам відомо, реальна процентна ставка г дорівнює різниці номінальної процентної ставки і та темпу інфляції ж. Отож непередбачені стрибки інфляції можуть різко змінювати рівень номінальних процентних ставок, що підриває стимули до інвестування.

Значна частина економістів уважає, що досягти повної зайнятості можна лише за помірного рівня інфляції, який стимулює сукупні видатки. Інакше кажучи, помірна інфляція супроводжується зростанням обсягу національного виробництва.(кривої А8), в національній економіці існує зворотна залежність між рівнем інфляції та обсягом виробництва й безробіттям. Однак в останні роки більшість економістів уважають, що можливість альтернативного вибору між рівнями інфляції та безробіття є лише у короткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді такий вибір неможливий.

За певних обставин інфляція зменшує обсяг виробництва і рівень зайнятості у національній економіці.

Загалом інфляція знижує стимули до трудової діяльності, бо підриває можливість нормальної реалізації зароблених грошей. Крім того, вона посилює диспропорції між виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції. Продаж сільськогосподарських продуктів звужується, оскільки їх виробники очікують підвищення цін на продовольство.

Якщо наслідки нетривалої непередбаченої інфляції добре відомі та здебільшого несприятливі для всіх господарських одиниць, то наслідки повністю передбаченої тривалої інфляції в аналітичній економії ще до кінця не досліджені Зміна цін нерідко передбачає значні витрати, наприклад, це може потребувати передруку та розповсюдження нових каталогів. Ці збитки, як уже зазначалося, називають витратами меню. За вищих темпів інфляції люди в середньому мають на руках меншу кількість грошей, тому їм доводиться частіше відвідувати банки і їхнє взуття швидше зношується. Звідси й назва — витрати на стоптані черевики.

Відомі й інші несприятливі наслідки передбаченої інфляції. Наприклад, вона може спричиняти неефективний розподіл ресурсів, оскільки відносні ціни часто й несинхронно змінюються. Крім того, інфляція завдає багатьох незручностей населенню, зокрема індукує психологічні напруження і стреси. Так, широке соціологічне опитування громадян СІЛА, Німеччини та Бразилії показало, що в умовах інфляції більшість населення перебуває у стані невдоволення й дис-комфорту. Тому 84% американців згодні із твердженням про те, що "управління інфляцією є одним із найважливіших завдань економічної політики США". У Німеччині та Бразилії відповідно 94 і 88% опитаних погодилися із цим. Опитування виявило й основну причину дискомфорту від інфляції — це впевненість у тому, що інфляція знижує рівень життя внаслідок ерозії номінальних доходів.

Управління інфляцією дає значні вигоди суспільству загалом, зокрема зростають його задоволення життям та згуртованість. Незважаючи на тривалу й затяжну депресію в економіці України та на безпрецедентні масштаби фактичного безробіття, приборкання гіперінфляції помітно зміцнило дух народу, посилило довіру до держави та сприяло суспільній злагоді й стабільності.

Фахівці нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Одні з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення. Інші вважають, що проблему відсутності еластичності номінальної зарплати у напрямі зниження можна розв'язати за допомогою інфляції, знижуючи, отже, реальну зарплату. Ще одна група економістів стверджує: чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, що забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання. Однак очевидно те, що інфляція, яка виходить за граничну межу, завдає суспільству значних утрат, які в період гіперінфляції сягають гігантських масштабів.

23. Антиінфляційна політика держави

Інфляція - процес знецінення грошей, котрий проявляється як стійке підвищення загального рівня цін у результаті перевантаження сфери обігу грошовою масою, незабезпеченою матеріальними цінностями.

Основні протиінфляційні заходи: стабілізація інфляційних очікувань; грошові обмеження; розв'язання проблем бюджетного дефіциту; реформи оподаткування; структурна перебудова і конверсія військового виробництва; регулювання валютного курсу; підвищення ступеня товарності економіки; приватизація; засоби збільшення норми заощаджень та зменшення їхньої ліквідності.

Взагалі усі методи боротьби з інфляцією умовно можна поділити на дві групи. Застосування методів першої групи дає змогу знизити рівень інфляції упродовж короткого відтинку часу, наприклад року. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.

Основним знаряддям першої групи є стримувальна макроекономічна політика, яку називають дезінфляцією. Але її впровадження супроводжується зниженням реального обсягу національного виробництва і зростанням безробіття. Коефіцієнт дезінфляційних витрат показує відсоток річного реального ВВП, який потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%.

Для недопущення інфляції уряд країни розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є:

1) ефективна монетарна політика (щорічний приріст грошової маси темпом, який ненадто перевищує темп зростання національного продукту);

2) впорядкування державних фінансів (поступове скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації) і скорочення дефіциту державного бюджету;

3) раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності.

У 1993 р. в Україні було здійснено кілька спроб стримати інфляцію через припинення грошової емісії. Проте для проведення послідовної макроекономічної політики уря дові бракувало політичної волі. Застосування у першій половині 1994 р. адміністративних заходів із приборкання інфляції дещо уповільнило темпи зростання цін, але спричинило катастрофічне падіння обсягу національного виробництва в уже лібералізованій економіці. Ефективна політика у цьому напрямі

24. Сукупний попит та його структура

С укупний попит (AD) - це кількість товарів і послуг, яку можуть і згодні придбати макроеконом суб’єкти. Основними покупцями товарів і послуг можуть бути: домогосподарства, які поділяють споживчий попит, підприємства, котрі формують інвестиційний попит, держ. сектор, який формує попит держави, закордонні суб’єкти. AD = C + I + G + NE = ВВП .

На обсяг сукупного попиту впливають цінові та нецінові чинники.

До цінових чинників впливу на сукупний попит відносяться:

●процентна ставка (ефект проц. ставки демонструє залежність між рівнем цін, процентною ставкою та попитом макроеконом. суб’єктів. Якщо рівень цін зростає, то процентна ставка за кредитами також зростає. При зростанні при ставки населення і під-ва не зацікавлені к кредитах під високі відсоткі. Внаслідок цього знижується споживчий та інвестиційний попит, що своєю чергою веде до зменшення сукупного попиту ).

●реальні касові залишки (ефект – характеризує збереження цінності грошових заощаджень у період інфляції. Якщо протягом певного періоду часу відбув знецінення грош. од., то цінність фінансових активів виражених у товарах знижується. Отже чим вищим є рівень цін котрий супроводжує інфляцію, тим меншу кіль-ть благ (товарів)зможе придбати населення на відкладенні для цієї мети гроші. Внаслідок цього скоротиться обсяг сукупного попиту.)

● імпортні закупівлі (ефект - виявляється у тому, що підвищення рівня цін у певній країні порівняно з цінами закордоном призводить до зменшення попиту на вітчизняні товари (покупці даної країни купуватимуть більше імпортних тов. замість вітчизняних, а іноземці також зменшать попит на тов. цієї країни)усе це призведе до зменшення чистого експорту, а відповідно і сукупного попиту). Цінові фактори визначають траєкторію кривої AD, тобто залежність між рівнем цін і обсягом реального вир-ва.

До нецінових факторів впливу на сукупний попит відносяться:

●бюджетно-податкова політика держ;

● очікування споживачів та виробників;

●зміни у дедж закупівлях;

●зміни у витратах на чистий експорт. Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту переміщується праворуч і в гору попит зростає (AD₁) і ліворуч, і вниз, коли попит скорочується(AD₂).

Нецінові чинникі, які впливають на сук. попит:

1)основні політико-економічні чинники, або змінні, що перебувають під контролем уряду:ямонетарна політика (Вона буває стримувальною і стимульованою. За стимульованої монетарної політики зростають обсяги інвестицій та споживання товарів тривалого користування, що збільшує сукупний попит і переміщує криву AD вправо. Стримувальна монерарна політика зменшує сукупний попит, і крива AD переміщується вліво) фіскальна політика (вона повязана з державним бюджетом. Збільшення держ. видатків на товари і послуги прямо розширює сукупний попит, і крива AD переміщується вправо);

2. зовнішні чинникі: обсяг вир-ва в зарубіжних країнах (Серед них важливе місце належить величині нац. доходу інших країн. Крива сукупного попиту країни переміщуватиметься, якщо змінюватиметься обсяг товарів і послуг країни, який купуватимуть іноземні фізичні та юридичні особи незалежно від рівня цін в останній. Підвищення темпів економ. зростання в інших країнахзбільшує попит на товари і послуги даної країни, якщо вона входить у систему міжнар. поділу праці і є торгівельним партнером цих держав) динаміка вартості активів (Зміни в динаміці курсів цнних паперів та вартості нерухомого майна істотно позначаються на сукупному попиті. Скорочення видтків на споживання перемістить криву сукупного попиту вліво) ціни на ресурси (Важливим зовнішнім чинником сукупного попиту є стан світового вир-ва ключових продуктів економіки, зокрема енергоносіїв. Споживачі та інвестеційні видатки збільшаться, і крива сукупного попиту переміститься вправо)

3) сподівання споживачів та підприємств (Вагомим чинником сукупного попиту є сподівання населення і фірм. Поточні видатки на споживання зростають, і крива сукупного попиту переміщується вправо. Песимістична оцінка людьми своїх майбутніх доходів зменшить їхні поточні споживчі видатки, а отже крива сукупногопопиту переміщуватиметься вліво. Сподівання підприємців щодо поліпшення стану ділової активності й підвищення прибутків від інвестеційних проектів збільшать попит на капітальні блага і перемістять криву сукупного попиту вправо).