3.2. Рання класична політекономія: англійська та французька доктрини

Класична політична економія виникає у Англії ХVІІ століття і це пов’язано з тим, що саме дана країна стає першою із європейських країн, що вступили на шлях мануфактурного виробництва. Швидкі темпи первісного нагромадження капіталу, буржуазна революція 1682 року створили передумови бурхливого розвитку промислового виробництва. А це, у свою чергу, стимулювало і більш швидке зростання торгівлі, грошового обігу. Все це створювало досить сприятливі умови для теоретичного обґрунтування економічних процесів і поступового відходу від доктрини меркантилізму. Основоположником класичної політекономії в Англії є Вільям Петті.

У Франції, де домінуючим виступав аграрний сектор економіки і майже до останньої третини XVIII століття зберігались феодальні відносини, підприємницький капітал з великими труднощами втілювався у систему суспільних відносин. Тому для французьких економістів-класиків, першим з яких був П’єр Буагільбер, головним моментом виступають процеси лібералізації у сільському господарстві. У даному руслі працюють і фізіократи, стверджуючи, що багатство народжується саме у сфері сільськогосподарського виробництва.

Вільям Петті

(1623 – 1687)

«Трактат про податки і збори» (1661), Політична анатомія Ірландії» (1671), ««Різне про гроші» (1681), «Політична арифметика» (1690).

Методологія. В. Петті у своїх теоретичних побудовах прагне показати причинну залежність економічних явищ, пояснити природу грошей і податків, грошової і земельної ренти, ціни тощо і при цьому здійснює перехід від вивчення видимості явищ, їхнього опису до аналізу сутності. Тим самим вчений робить спробу застосування абстрактного методу аналізу. “Спосіб, яким я взявся, (досліджувати) однак, незвичайний, тому що замість того щоб уживати слова тільки в порівняльному і переважаючому ступені і прибігати до умоглядних аргументів, я вступив на шлях вираження своїх думок мовою чисел, ваг і мір, уживаючи тільки аргументи, що йдуть від почуттєвого досвіду і розглядаючи тільки причини, що мають видимі підстави у природі. Ті ж, що залежать від мінливості роздумів, думок, бажань, пристрастей окремих людей, я залишаю”.¹

Поряд з абстрактним методом, Петті успішно використовує кількісний аналіз економічних явищ, відкриваючи тим самим можливість застосування статистичних методів дослідження у економіці.

Застосовуючи дані методи, Петті значно розширює предмет дослідження і поступово втягує до аналізу процес виробництва. “Купці не доставляють ніякого продукту, - пише вчений, - а відіграють лише роль вен і артерій, що розподіляють туди і назад кров і живильні соки державного тіла, а саме продукцію сільського господарства і промисловості”. ²

Теорія вартості. Досліджуючи сферу матеріального виробництва, Петті вдається виділити вартість у самостійну економічну категорію. Розглядаючи ринкову ціну, яку він називає “політичною ціною”, Петті шукає приховану за нею основу, ”природну ціну”. Остання, як внутрішня основа цін, визначається працею, що може бути зведеною до витрат на виробництво золота і срібла. “Якщо одну унцію срібла можна добути і доставити у Лондон із перуанських родовищ з такими ж витратами часу, які необхідні для виробництва одного бушеля хліба, то перший із цих продуктів буде складати природну ціну другого; і якщо внаслідок відкриття нових, більш багатих родовищ дві унції срібла можна буде добувати так же легко, як тепер одну, то caeteris paribus хліб буде так само дешевим при ціні 10 шилінгів за бушель, як тепер при ціні 5 шилінгів.”³ Таким чином, Петті веде мову про вартість і вимірює її витратами праці, однак, пов’язує їх із продуктивністю праці при видобуванні дорогоцінних металів. По суті, він розглядає вартість у тому вигляді, в якому вона проявляється у обміні у якості грошей.

Подальші розмірковування приводять Петті до висновку, що “….оцінку всіх речей слід було б звести до двох природних знаменників – землі і праці”, так як “праця є батько і активний принцип багатства, а земля – його мати”. Трактуючи вартість як породження праці і природи, він намагається знайти природне відношення рівності між працею і землею і вбачає його в денних харчових пайках робітника, тобто у заробітній платі. “Загальною мірою вартості є середнє денне харчування дорослої людини, а не його денна праця; ця міра представляється настільки ж регулярною і постійною, як вартість чистого срібла ...Тому я визначив вартість ірландської хатини числом денних пайків, витрачених будівельником при її будівництві”...”.⁴

Теорія доходів. Заробітна плата за думкою Петті – це природна ціна праці, що повинна тяжіти до необхідних засобів до життя і регулюватися законодавчим шляхом. “Закон повинен забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому давати вдвічі більше за необхідне, то він буде працювати вдвічі менше, ніж він міг би працювати і фактично працював би без такого подвоєння заробітної плати, а це для суспільства означає втрату продукту відповідної кількості праці”, - розмірковує вчений.⁵

Рента трактується ним як надлишок додаткової праці виробника над належною йому заробітною плаатою і відшкодуванням капіталу. “Я стверджую, - говорить Петті,- що коли … людина відніме з отриманого нею врожаю своє насіння, … а також усе те, що вона сама зїла і що віддала іншим в обмін на одяг і інші предмети, необхідні для задоволення насущних потреб, то залишок хліба складе природну і істинну ренту з землі за цей рік”.⁶

З рентою пов’язується і процент, як доход, рівний “ренті з такої-то кількості землі, яке може бути придбаним на ті ж надані у позику гроші за умови повної суспільної безпеки”.

Джерело ренти Петті знаходить у неоднаковій родючості земельних ділянок та продуктивності праці, у різному їх місцезнаходженні до ринків збуту. «... Поблизу від населених місць, для харчування яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять ... більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж землі точно такої ж якості, але які знаходяться в більш віддалених місцях».⁷ «Багатство або бідність землі, або її цінність, залежить від відношення тієї, більшої або меншої, частки продукту, що приноситься нею, яка сплачується за користування нею, до простої праці, витраченої на вирощування вказаного продукту».⁸

Ціна землі. Продаж землі у Петті розглядається як продаж права на одержання ренти і повинна обчислюватися як певна сума річних рент, оскільки землю купують заради отримання доходу. Вирішуючи питання про безпосередню кількість річних рент, вчений звертається до опублікованих в Англії смертних таблиць Граунда, в яких наводились дані про середню тривалість життя різних верств населення. Для людини, стверджував В.Петті, представляє інтерес купити стільки річних рент, скільки йому необхідно для забезпечення себе і своїх найближчих нащадків, тобто стільки років, скільки «можуть розраховувати ще прожити одночасно представники трьох поколінь, з яких одному 50 років, другому – 28, третьому – 7, тобто дід, батько і син». Зводячи цю кількість років до цифри 21, В.Петті, попередньо помноживши на неї суму річної ренти, і пояснював ціну землі: ціна землі = 21 ∙ річну ренту. «... Я приймаю, писав він, - що число річних рент, які складають природну вартість якої-небудь ділянки землі, дорівнює звичайній... тривалості сумісного життя трьох таких осіб».⁹

Школа фізіократів. Школа фізіократів виникає у Франції ХVІІ століття і відображає економічну ситуацію періоду формування і розвитку мануфактурного виробництва в країні і поступового розкладання в системі її економічних відносин феодалізму. Протекціоністська політика, яку активно проводила держава в той час, заохочувала розвиток зовнішньої торгівлі, судноплавства і промисловості. Сільське ж господарство продовжувало існувати на основі кріпацтва і оброчної системи. Поєднання феодальних порядків у сільському господарстві з протекціонізмом неминуче приводило до занепаду галузі: ціни на хліб утримувалися на найнижчому рівні, заборонявся вивіз хліба за кордон, а ввіз дешевого іноземного – усіляко заохочувався. При таких обставинах сільськогосподарське виробництво Франції стає центром економічних протиріч. Тому питання пошуку причин занепаду сільського господарства і, взагалі, всієї економіки Франції, стають найбільш актуальними. Їх вирішення і взяла на себе школа фізіократів, яка поєднала у своїй назві два латинських слова: “ фізіос”- земля, природа і “кратос” – влада. “Влада природи” над всім сущим – ось головна теза прихильників даної школи.

Сільське господарство проголошувалось вченими єдиною галуззю, в якій створюється дійсне багатство. Праця у землеробстві вважається більш продуктивною, ніж у промисловості і торгівлі, завдяки самій природі, тому тільки сільське господарство створює додатковий продукт. Якщо, наприклад, селянин посадить мішок картоплі, а коли настане час збору врожаю, отримає шість – то п’ять мішків і є додатковий продукт, багатство. Очевидність і наочність процесу створення багатства саме у сільському господарстві робила ідеї фізіократії досить популярними у співвітчизників. Фізіократи являли собою дійсну школу – поєднання однодумців з регулярними засіданнями, центром яких став салон маркіза Мірабо. Франсуа Кене, Дюпон де Немур, Віктор Мірабо, Мерсьє де ла Рівьєр, Анн Жак Тюрго регулярно публікували наукові праці з питань економічної теорії, видавали журнал. Однак, визнаним лідером школи фізіократів був Ф.Кене.