9. Ресурси політичної влади, їх види.

Влада ніколи не є властивістю або відносиною лише однієї дійової особи. Влада - завжди двостороннє, асиметричне, з перевагою волі властителя взаємодія її суб’єкта та об’єкта. Найважливішою соціальною причиною підлеглості одних людей іншим є нерівний розподіл ресурсів влади.

Ресурси влади поряд із суб’єктом та об’єктом виступають однією із засад влади. Вони можуть бути різноманітними та поділяються на:

• утилітарні (матеріальні та соціальні блага, за допомогою яких влада «купує» не тільки окремих політиків, а й цілі шари населення);

• примусові (заходи адміністративного покарання);

• нормативні (засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини);

Існують і інші класифікації ресурсів, наприклад за методами здійснення та сферою поширення:

1. Економічні ресурси. Наявність розвиненої матеріальної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.

2. Політичні ресурси. Наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур.

3. Соціальні ресурси. Наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

4. Суб’єктні ресурси. Політична свідомість, компетентність, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.

5. Силові ресурси. Армія, міліція, служба безпеки, прокуратура, місця позбавлення волі та ін.

6. Інформаційні ресурси. Володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.

7. Демографічні ресурси. Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

8. Культурні ресурси. Наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін..

9. Правові ресурси. Наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, вирішення кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних і соціальних ресурсів. Тому у центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика.

10. Поняття, структура і функції політичної системи.

Політична система: суть, структура, функції. Розвиток тeopiї політичної системи Д. Істоном. Дж.Алмондом.

Термін політична система з'явився в політичному лексиконі в 50-60-х роках XX ст.

В стосунку до суспільства поняття „система” став використовувати Патерсон, який розглядав суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної і духовної. Кожна з них виконує певні функції, а разом, вони забезпечують життєдіяльність всього суспільства в цілому.

Засновником системного підходу в політичній науці є американський вчений Істон. В його розумінні, політична система представляє собою механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей. Істон розглядає політичну систему: 1) як відносно самостійну сферу суспільства, мета якої розподіл ресурсів; 2) як частину більшого за обсягом поняття — суспільство.

Функціональний підхід. Порівнюючи різні політичні системи, Алмонд виділяє їх основні функції, без яких не можливо забезпечити їх ефективний соціальний розвиток. Політична система визначається Алмондом як сукупність ролей, взаємопов'язаних між собою, що виконуються не тільки державними інститутами, але й іншими елементами суспільства (партіями, елітами тощо).

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політична система — це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобами яких здійснюється влада і управління суспільством.

Політична система — це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Ознаки політичної системи:

1. взаємозв'язок групи елементів;

2. утворення цими елементами певної цілості;

3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів;

4. прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства — це система інститутів(лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади), в межах яких відбувається політичне життя. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

• Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Такими є держава і політичні партії.

• Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

• Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади

2. політичні відносини — це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. Це міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями), відносини між організаціями та установами.

3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми — це норми, які регулюють політичні відносини. Одні політичні норми безпосередньо і цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями та громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються і розвиваються поступово, під впливом як політичних, та і економічних, соціальних, духовних чинників (норми моралі, звичаї, традиції).

4. культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість — це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, та на інші прояви суспільного життя. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура — це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології.

5. інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційна інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

1. вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства;

2. організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3. координація окремих елементів суспільства;

4. легітимація (діяльність спрямована на узаконення політичної системи);

5. політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6. артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7. агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8. інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

9. політична комунікація складових політичної системи.