8.Легітимність політичної влади.

До політичної влади громадяни відносяться в тому випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж різними класами та верств населення та досягнути визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

В політології та правовій науці та влади, яка приймається масами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав’язується легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку ХІХ століття, означав законність влади у противагу владі незаконній узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Отже легітимність – це здібність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Легітимність є важливішою ознакою демократичної влади.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним режимом здійснюється згідно традицією.

По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав харизматичним.

По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці.

Які основні ознаки легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень до неї пригніченої більшості населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади є визнання суспільством значимості, цінностей як самої влади, так і її організації.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, і яке відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду, лідера.

Легітимність політичної влади поєднується з протилежним їм явищем - делегітимації – з утраченою довіри, з позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Делегітимація може чинитися внаслідок слідуючих причин:

- протиріччя між цінностями пануючими у суспільстві та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

- протиріччя поміж демократією та соціально-політичною, коли багато проблем розв’язуються не демократичним, а силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

- зростаюче соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція влади (як правило, із інтелектуалів);

- ріст бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процеса “знизу” та надзвичайно слабому – “зверху”;

-у багатонаціональній державі – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.