25.Основні теорії демократії

Й.Шумпетер - основоположник сучасних теорій демократії. (Праця "Капіталізм. соціалізм. демократія").

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовладінння, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур`є, Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

•  заперечення автономності особистості;

•  первинність народу у здійсненні влади;

•  однорідність народу за складом;

•  абсолютність влади більшості.

Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

•  поділ суспільства на еліту і маси;

•  тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;

•  володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;

•  розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

•  визнання особистості основним джерелом влади;

•  пріоритет прав людини над правами держави;

•  обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;

•  пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;

•  розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

26.Суть і структура, функції політичних партій

Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади. Слово "партія" (лат. рагtis - частина) означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні. Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:

1. партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне).

2. партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму);

3. партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири елементи, які конституюють політичну партію. Партія:

• є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію;

• це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей;

• метою партії є завоювання і здійснення влади;

• партія прагне забезпечити собі підтримку народу - аж до членства або активної участі в ній.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст. У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняє три стадії:

• аристократичної котерії (угруповання);

• політичного клубу;

• масової партії.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

1. політичне представництво соціальних інтересів;

2. соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

3. розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

4. боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

5. участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

6. участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

7. політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми;

8. формування громадської думки;

9. політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

10. підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

Типологія політичних партій (М.Дюверже, С.Коен. Е.Вятр).

Партії відрізняються за:

1. соціальною основою;

2. організаційною побудовою і характером членства;

3. ідеологією;

4. місцем у системі влади;

5. цілями, методами й засобами діяльності.

Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. У більшості країн світу є робітничі партії - комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва, це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі.

Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності.

За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.

• Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо.

• Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців.

• Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії.

Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів.

Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.