Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Безугла. Квалифак..doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
888.83 Кб
Скачать

Розділ 3 матеріали та методи дослідження

Матеріали для нашої роботи були зібрані протягом 2011 - 2012 рр. на території Черкаського району. Дослідження видового складу та встановлення відносної чисельності проводилися в околицях с.Дубіївки, с. Червона Слобода та смт. Ірдинь Черкаського району Черкаської області.

Дослідження чисельності ящірок зеленої та прудкої, особливостей їх екології проводилися в 2011 - 2012 році з третьої декади травня по червень. За цей час були отримані дані по динаміці добової чисельності популяцій двох видів ящірок.

При вивченні чисельності досліджуваних видів використовувалися стандартні методики кількісного обліку – маршрутні лінії на 100 м для ящірки прудкої і на 1 км для ящірки зеленої, пробні площі і контрольні ділянки. Крім того, був використаний метод квадратів, який дозволяє найбільш об’єктивно оцінити стан популяцій тварин на досліджуваній території. Його суть полягає в наступному: на ділянці дослідження проходять 6 маршрутних ліній по 100 м кожна, 4 із яких утворюють сторону квадрату, а 2 розміщені по діагоналі. Це допомагає охопити просторове розміщення особин на даній ділянці і потім провести порівняння результатів, отриманих таким чином з двох ділянок, з наступним співставленням їх в різні роки спостережень [21, 23].

Розмноження вивчали шляхом спостережень в природі та в лабораторних умовах. Кількість яєць або новонароджених визначали, утримуючи вагітних самок в неволі до відкладання яєць або народження молоді; тривалість інкубації – інкубацією в лабораторних умовах.

Живлення вивчали шляхом визначення залишків харчових об’єктів в екскрементах або вмісті шлунку, отриманого шляхом видавлювання здобичі та за спостереженнями в неволі. Ворогів реєстрували на підставі власних спостережень та за літературними даними. Температуру вимірювали ртутним термометром ТНЗ № 248.

Лінійні розміри визначали за допомогою лінійки, штангенциркуля або окуляр-мікрометра, в залежності від розмірів об’єкту [3].

При вивченні гібридної зони підвидів прудкої ящірки для вибірок обчислювали фенетичний індекс за двома діагностичними для підвидів ознаками: ступенем виразності потиличної лінії та кількістю лусок між світлими тім’яними лініями на рівні середини тіла. Цей індекс дорівнює 0 % для популяцій Zootoca vivipara та 100 % для популяцій Lacerta agilis [13].

Розділ 4 особливості біології та екології найпоширеніших плазунів черкаського району

4.1. Видовий склад та екологічні особливості найпоширеніших плазунів Черкаського району

Протягом 2011-2012 років нами були проведені дослідження стосовно видового складу плазунів на території Черкаського району. Дослідження подоводилися на стаціонарних ділянках Черкаського району у селах Дубіївка, Червона Слобода та смт. Ірдинь. Отримані результати досліджень порівнювали із літературними даними. За період досліджень нами встановлено, що на території Черкаського району зустрічається 9 видів плазунів.

Веретінниця ламка (Anguis fragilis)

Довжина тулуба досягає 260 мм. Хвіст довгий; довжина його досягає довжини тулуба, або навіть трохи перевищує її. Загальна довжина (з хвостом) може досягати 600 мм. Ніг немає зовсім. Тулуб циліндричний, змієподібний, який поволі звужується до хвоста. Лусочки не ребристі, гладенькі.Хвіст закінчується тупо й надзвичайно ламкий, через що веретільниця й дістала назву „ламкої”. Голова конічна, тупо заокруглена і без шиї [15, 20].

Спина буває забарвлена від попелястого до бурого або сіро-мідного кольору. Черево чорне. Молоді веретінниці мають спину та верхню частину хвоста забарвлену у світлий, сріблястий колір, з двома вузькими темно-бурими або чорними смугами. З віком колір спини темнішає і стає коричневим, бурим. Самець забарвлений майже однаково з самкою. Проте у дорослих, старих самців з'являються на спині ближче до голови, блакитні, а інколи (досить рідко) чорно-бурі плями.

Зустрічається веретінниця переважно у хвойних, мішаних та листяних лісах, у садах, а також на полях та луках, але поблизу лісу. Взагалі уникає сухих відкритих просторів, і хоч охоче вигрівається на сонечку, оселюється здебільшого по вогких місцях.

У лісі веретінниця знаходить собі сховища під опалим листям, під корою напівзгнилих корчів, під стовбурами повалених дерев. Іноді вона викопує собі нірку, якщо земля досить пухка, або навіть закопується у мурашник.

Прокидається від зимової сплячки, і вилазить із своїх сховищ десь у середині або наприкінці квітня.

Здебільшого веретінниця добуває свою поживу в сутінках. Удень же її часто можна зустріти, коли вона вигрівається на сонці, де-небудь на відкритому місці. Проте у жарку посушливу погоду вона рідко вилазить вдень із свого сховища і, навпаки, з настанням дощової, похмурої погоди буває найбільш активна. Можливо, це залежить від того, що саме в цей час виходять на поверхню дощові черви, які становлять улюблену поживу веретінниці [14].

Парування у веретінниці відбувається не раніше як через два тижні після весняного пробудження.

Веретінниці яйцеживородні. Наприкінці серпня або на початку вересня самка народжує малят, які звільняються з шкірястих напівпрозорих яйцевих оболонок ще в тілі матері або відразу ж після відкладення яйця. Кількість малят буває здебільшого 8 - 12, але іноді й 25. Новонароджена веретінниця має у довжину 106-115 мм.

У другій половині жовтня веретінниці залазять до природних заглибин землі, під коріння дерев або у старі нірки гризунів на глибину до півметра та більше. Іноді на зимівлю збирається докупи 30 - 40 тварин, які разом і зимують в одній нірці.

Головну їжу веретінниці становлять дощові черви, багатоніжки, слимаки та різні комахи, зокрема гусінь метеликів.

Веретінниця ламка була виявлена на контрольних ділянках с. Червона Слобода – суходільні луки та в околицях смт. Ірдинь.

Ящірка зелена (Lacerta viridis)

Довжина тулуба з головою досягає 150 мм. Хвіст дуже довгий, у 2 – 2,5 рази довший за тіло. Загальна довжина до 400 мм. На голові є 3 задньоносових лусочки, 1 вилична; 4 (дуже рідко 5) верхньогубних лусочок лежать попереду від підорбітальної лусочки. По середній лінії горла від нижньощелепних лусочок до коміра є 17-22лусочки. Спинні лусочки видовжено-шестикутні, дуже ребристі, на шиї більш округлі, на боках ширші та взагалі більші, ніж на середині спини. Навкруги тулуба посередині його є 44-54 лусочки. Черевні лусочки розміщені у 6 поздовжніх рядів. Анальний щиток овальний або багатокутний, ширина його в 1 2/5-3 рази більша за довжину. Стегнові пори (13 - 20 з кожної сторони) доходять до колінного згину. Стопа задньої кінцівки довша за голову.

Забарвлення молодих ящірок одноманітне (коричневе або сірувато-буре), іноді з двома темними смугами по боках хребта. З віком ящірки зеленіють, особливо самці. Нерідко у самок, а іноді й у самців, з'являються дві верхньоскроневі білі смуги. Самці зелені, з чорними або жовтими цяточками. Горло та боки шиї самців навесні ясно-блакитні, влітку темно-сині. У самок горло біле, але у дуже старих може стати блідо-блакитним. Черево ясно-жовте у самців і біле у самок [10, 15].

Населяє зелена ящірка переважно горбисті, сухі та сонячні місця, що поросли чагарниками та рідкими деревами, з добре розвиненим трав'яним покривом – схили горбів, балок та ярів, узлісся, галявини, лісові дороги, садки тощо. Зовсім відкритих степових просторів, як і густих лісів, уникає.

Прокидаються зелені ящірки від зимової сплячки наприкінці квітня – на початку травня. Зразу після пробудження відбувається парування. Період розмноження охоплює травень та першу половину червня. Самка відкладає 5- 14 яєць у круглу ямку завглибшки 7-8 см, яку після того засипає землею. Місце для відкладення яєць вибирається сухе, яке добре прогрівається сонцем, з м'яким ґрунтом. Молоді ящірки з’являються переважно в другій половині серпня та зрідка в першій половині вересня.

Зелена ящірка – денна тварина. Активна вона від сходу й до заходу сонця. З'являється вранці після того, як висохне роса та земля трохи

обігріється. У велику спеку вдень зелені ящірки ховаються в нори, під коріння дерев, а в похмуру та вітряну погоду вони зовсім не вилазять із своїх сховищ. Уночі та в похмуру погоду ці тварини перебувають у виритих ними нірках або займають для цього старі нори гризунів. Нірки зелених ящірок містяться на глибині 17 - 25 см і мають у довжину 1 м і більше.

У кінці нора трохи розширюється, утворюючи ніби камеру. Часто нори мають 2-3 виходи. Починаючи з перших днів серпня активність зелених ящірок значно зменшується, а в середині місяця ящірки зовсім ховаються на зиму. Старі особини на зимівлю йдуть раніше від молодих. Зимують зелені ящірки в тих самих норах, в яких живуть і влітку, але на зиму забивають виходи землею.

Живиться зелена ящірка переважно комахами (різними жуками, прямокрилими, гусінню, клопами, перетинчастокрилими тощо). Серед комах, яких винищує зелена ящірка, є багато шкідників сільського господарства (різні коники, довгоносики, листогризи, вусачі, трав’яні клопи, різні пластинчастовусі – хрущі, бронзівки, кузьки та ін.). Взагалі шкідники становлять в раціоні зеленої ящірки близько 60 - 70%. Корисні комахи, яких іноді поїдають ящірки, складають невеликий відсоток. Виходячи з цього, можна вважати, що зелена ящірка приносить велику користь як винищувач шкідників сільського господарства [16].

Ящірка зелена була відмічена на всіх стаціонарних ділянках. Даний вид є домінантом в Черкаському районі.

Ящірка прудка (Lacerta agilis)

Представники цього виду найчастіше мають на голові два задньо- носових щитки. Ширина клоакального щитка у 2-3 рази більша за його довжину. Попереду від нього є два півкола переданальних щитків, серед яких два середні у внутрішньому півколі значно більші, ніж інші. У молодих ящірок та самок вздовж хребта йде темна смуга, поділена на дві тоненькою білуватою потиличною смужкою.

Прудка ящірка зустрічається скрізь, але віддає перевагу тим місцям, які добре прогріваються сонцем. Так прудкі ящірки живуть на узліссях, на

відкритих галявинах, на полях та городах, на відкритих сонячних схилах горбів та гір, на сухих луках, в місцях, що заросли рідким чагарником, в садах та соснових лісах. Уникає прудка ящірка вологих та тінистих лісів, вологих лук, хоч часто зустрічається біля відкритих боліт [35].

З’являються прудкі ящірки навесні в останніх числах березня або у перші дні квітня; масова поява у першій декаді квітня. Дорослі ящірки вилазять із зимових сховищ на два-три дні раніше від молодих. До середини травня прудкі ящірки з'являються на поверхні звичайно через 1,5-2,5 години після сходу сонця і полюють весь день без перерви. У літні місяці вони виходять з нічних сховищ із сходом сонця. У деяких районах переважно у степах в період з 11-12 до 16 години в активності ящірок буває так звана „денна” перерва. Восени (вересень - жовтень) ящірки активні з 10-11 і до 16-17 годин.

Ці ящірки ховаються від ворогів на ніч та у погану погоду в нори, які найчастіше вони риють самі, зрідка займають старі нірки гризунів [17].

Період розмноження у прудких ящірок починається з кінця квітня. Відкладення яєць починається з другої половини травня та продовжується до кінця червня. Одна самка відкладає від 2-х до 12 яєць, найчастіше 4-6. Вибравши сонячне місце з м’яким ґрунтом, самка вириває в ньому ямку завглибшки 6 - 7 см, відкладає туди яйця і засипає землею. Молоді ящірки починають з'являтися в середині липня; масова поява їх припадає на кінець липня - початок серпня. На зимівлю дорослі ящірки ховаються десь наприкінці вересня, а молоді – на початку жовтня [30].

Живиться прудка ящірка переважно жуками (54%), прямокрилими (16%), перетинчастокрилими (13%) [16]. Крім того, споживає також павуків, клопів, гусінь метеликів, двокрилих та ін. Серед комах, якими живиться ця тварина, є багато шкідників сільського господарства, а саме: коники, жуки-кузьки, хрущі, довгоносики, листоїди, трав’яні клопи, гусінь метеликів тощо, а тому прудкі ящірки є дуже корисними тваринами. За період досліджень ярка прудка була відмічена на всіх стаціонарних ділянках.

Ящірка живородна (Zootoca vivipara)

Довжина тулуба 70 - 75 мм, з хвостом досягає довжини 140 - 160 мм. Хвіст у 2 рази довший за тіло. Голова вузька, трохи загострена.

На голові є 1 задньоносовий щиток (як виняток - 2) та попереду від підочного 3-4 (дуже рідко 5) верхньогубних. Комір здебільшого зубчастий і складається з 7-12 щитків. Спинні лусочки витягнуті, овально-ромбічні або шестикутні, ребристі.

Анальний щиток невеликий, ширина його майже дорівнює довжині. Попереду від нього є два півкола лусочок, причому середні лусочки внутрішнього півкола збільшені порівняно з іншими.

Забарвлення молодих ящірок темно-коричневе, іноді й зовсім чорне. Дорослі ящірки з спинної сторони бурого, світло-бурого і навіть жовтуватого кольору з маленькими темними цяточками, з темно-бурою смугою вздовж хребта. По боках тіла є темна смуга, що зверху і знизу відмежована рядами світлих цяточок. Черево самців оранжеве, у самок – жовто-біле [15, 20].

Місцеперебування. Живе по берегах сфагнових боліт та лісових озер, зарослих вербою та вільхою, переважно у шпилькових лісах. Сухих, відкритих місць уникає. Майже завжди зустрічається біля води, хоч інколи мешкає й у сухих ділянках лісу, але все ж не дуже далеко від боліт чи озер.

Із зимових сховищ після зимової сплячки живородна ящірка виходить наприкінці березня – на початку квітня. Парування починається наприкінці квітня. Яйця живородної ящірки довго залишаються у яйцепроводах, ось чому молоді ящірки вилуплюються через кілька хвилин або відразу ж після відкладення яєць. Іноді яйцеві оболонки розриваються ще в тілі матері. Це явище є чудовим пристосуванням до життя в суворих північних умовах.

Одна самка народжує 5-6 і навіть 8-10 малят найчастіше наприкінці липня або на початку серпня. У перші дні після народження малята сидять у розколинах землі й не вилазять на відшукання їжі і живляться за рахунок залишків жовткового міхура. Після цього вони починають інтенсивно розшукувати їжу і в цей час надзвичайно швидко ростуть, так наприклад, щойно народжені малята мають у довжину (з хвостом) 15-16 мм, через 20 днів вони вже досягають 27 мм завдовжки.

Живородна ящірка активна від сходу до заходу сонця. На ніч та у холодну погоду вона ховається у нірці. У жовтні живородні ящірки ховаються на зимівлю. Для цього вони здебільшого переходять у сухіші місця, де й зимують, залазячи у гнилі корчі, у нірки, під коріння дерев та кущів тощо.

Головну їжу живородної ящірки становлять дощові черви, багатоніжки, слимаки, павуки, різноманітні комахи. Здебільшого вона їсть різних жуків (зокрема довгоносиків), цикадок, прямокрилих, мух та комарів, гусінь метеликів та багато інших комах [21].

Господарське значення цього виду на Україні ще й досі не з’ясоване, але враховуючи, що живородна ящірка споживає за день досить багато комах (у шлунку часто знаходять до 10 і навіть до 15 екземплярів різних комах), із них, принаймні, половина шкідників сільського господарства (довгоносики, цикадки, гусінь метеликів тощо), то є підстава вважати, що живородні ящірки приносять велику користь [23].

За період досліджень живородна ящірка зустрічалася на стаціонарних ділянках Черкаського району. Особливуо велику кількість відмічали у 2011 році.

Вуж водяний (Natrix tessellata)

Тіло забарвлене в оливковий, оливково-сірий, оливково-зеленкувато- оранжевий, оливково-бурий, зрідка червонувато-оранжевий колір. Кольорових плям, типових для вужа звичайного, з боків голови немає. Зазвичай на спині розміщуються темні плями в шаховому порядку чи вузькі поперечні смужки. Часто дорослі особини одноколірні, без рисунку. Описані особини, забарвлені в чорний колір. В Україні вуж водяний виростає завдовжки понад метр.

Вуж водяний може заселяти зрошувальні землі, городи, сади, гідроспоруди, проте, у порівнянні з вужем звичайним, менш тяжіє до місць, що знаходяться під впливом господарської діяльності людини. Життя вужа водяного тісно пов’язане із водоймами. Оселяється він на обривистих берегах, кам’янистих схилах на берегах струмків та річок, на болотах, у заростях очерету, старицях. Зимує на суші. В горах зустрічається на висоті не вище 500 м над рівнем моря. В якості сховищ обирає тріщини в скелях, порожнечі під камінням, нори водяних пацюків [25].

Навесні після пробудження деякий час тримається по берегах водойм. Влітку більшу частину часу проводить у воді. На зимівлю йде наприкінці вересня – у листопаді. Зимують вужі поодиноко, або групами, іноді навіть з вужем звичайним (до 200 особин). Парування відбувається в квітні-червні у воді. Скупчення вужів у період розмноження часом досить масштабні – до 200 особин. У червні-липні самка відкладає 4-18 яєць. Молодь з’являється на світ у середині серпня – у вересні. Статевозрілими тварини стають на 3-4 роках життя. Майже весь час з весни до осені вуж водяний проводить у водоймах. Змія добре пірнає і плаває.

Понад 60% раціону вужа водяного становить риба (в умовах західної України – це гольян, щипавка, пічкур, марена, головень, бичок). Крім риби вуж водяний живиться пуголовками, жабами, ропухами, полівками, мишами, малюками ондатри. Великі вужі здатні проковтнути рибину завдовжки 20-25 см. Здобич ловить майже виключно у воді, проте заковтує її на суші [4].

Вуж водяний був нами відмічений на контрольній ділянці с. Червона Слобода.

Вуж звичайний Natrix natrix

Спина сірого, оливково-сірого, оливкового, оливково-бурого, чорного кольорів, часто з плямами чи поперечними смужками. По бокам голови дві плями білуватих, жовтих або яскраво-оранжевих відтінків. Для вужа звичайного описані випадки меланізму та альбінізму.

Його місця існування досить різноманітні, основною їх рисою є більша чи менша вологість. Віддає перевагу лісистій місцевості. На степових ділянках зустрічається і на відкритій місцевості, далеко від води. Добре плаває і пірнає. Може на досить тривалий час залишатися під водою, повзати по дну водойми і зариватися в мул. Типові сховища – щілини, порожнини під камінням, під коренями дерев та купами хмизу. Вужі здатні самостійно прокладати ходи в м’якій землі чи купах гною (особливо у період відкладання яєць). Пробудження після зимівлі відбувається у другій декаді березня – на початку квітня.

Після виходу із зимових сховищ вужі линяють. Весняний період проводять далеко від водойм. До водойм переселяється в період літніх місяців. Іноді оселяється в підвалах, в сараях, на городах, у стіжках сіна, в купах сміття. У період парування в квітні-травні збираються в кількості 1-2 самки і 5-10 самців. Самка відкладає 6-35 білих яєць в червні-серпні у купи прілого листя чи перегною, в гнилі пні, нори гризунів, у місця з достатньо високою вологістю. Відомі знахідки понад 1200 яєць, відкладених різними самками, в одному місці. Інкубаційний період триває близько 60 діб. Молодь з’являється на світ наприкінці липня - на початку вересня. Статевозрілими вужі стають в 3-5-річному віці [1, 15].

Відчуваючи небезпеку чи при переслідуванні, вуж відригує проковтнуту здобич і намагається втекти. Захисною реакцією вужа є також виділення екскрементів з сильним і неприємним запахом. Максимальна активність тварин припадає на першу половину дня, на час їх полювання. Зимують у сховищах на глибині до 1 м під землею. На зимівлю йдуть залежно від погодних умов, переважно у жовтні.

У раціоні вужа звичайного домінують земноводні, переважно безхвості (кумки, ропуха зелена, ропуха звичайна, жаба ставкова, жаба озерна, жаба гостроморда, жаба трав’яна). Риба (плітка, головень), ящірки (зокрема, ящірка прудка), дрібні ссавці, птахи, черви та комахи також слугують їжею для вужа. Здобич вуж переслідує і завжди проковтує живцем [4].

Вуж звичайний був відмічений на всіх контрольних ділянках Черкаського району. Особливо велику кількість особин відмічали на контрольних ділянках с. Червона Слобода.

Мідянка звичайна (Coronella austriaca)

Дрібна змія, що має довжину тіла до 65 см. На території Черкаської області зустрічається у вогких місцях. Важливою умовою існування мідянок є волога, тому вони часто зустрічаються на вологих луках, у лісах та чагарниках. Змія отруйна, хоча її отруйні зуби заховані далеко у пащі. Вони риють нори в м'якій землі, або ховаються в коріннях дерев. У кам'янистих місцевостях мешкають під камінням. Мідянки зовсім не бояться мурах, тому добре з ними зживаються [6].

У період парування збираються по 2-5 особин. В серпні самка відкладає до 15 яєць або народжує таку ж кількість малят.

Посеред осені мідянки знаходять собі придатну для сплячки нору (часто це бувають покинуті кимось нори), і впадає у сплячку. Коли ж нори не знаходять, вони риють їх самостійно. Змія застромлює свою голову в землю і швидко крутиться навколо свої осі, вириваючи нору, за що і родина мідянки отримала назву. На зимову сплячку впадають групами 20-30 особин [34].

Живиться мідянка в основному ящірками та безхребетними тваринами.

За поведінкою мідянки люди почали передбачати погоду. Коли температура надворі помірна, мідянка годинами гріється на сонці. Коли спека затягається на кілька днів, мідянка не вилазить. Мідянка неодмінно виходить з укриттів перед дощем.

Даний вид занесений до Червоної книги України [33].

За результатами досліджень даний вид був відмічений нами на контрольній ділянці с. Червона Слобода та смт. Ірдинь. За період досліджень мідянку відмічали лише 2 рази.

Гадюка звичайна (Vipera berus)

Найпоширеніша отруйна змія в середній смузі України. Найчастіше зустрічається в мішаних лісах на галявинах, на полях, болотах, по берегах річок, озер і струмків.

Щільність заселення біотопів гадюкою дуже нерівномірна. У сприятливих місцях гадюки створюють великі скупчення – їх густота може сягати 90 екземплярів на 1 га, але частіше не перевищує 3-8 на 1 га. Після зимівлі з’являються на поверхні землі звичайно в квітні-травні. Влітку сховищем для гадюк слугують нори різноманітних тварин, пустоти в гнилих пеньках і поміж камінням, кущі, копиці сіна. Гадюки можуть поселятися в закинутих будівлях [7, 15].

Гадюка звичайна відносно невелика за розмірами, довжиною до 75 см, на півночі країни зустрічаються екземпляри довжиною до 1 м. Тіло відносно товсте. Самки зазвичай крупніші за самців. Голова округло-трикутна, чітко відмежована від шиї, на верхній частині знаходиться три щитки.

Зіниця ока вертикальна. Кінчик морди заокруглений, а носовий отвір прорізано в середині носового щитка. На переднім краї верхньої щелепи розташовані крупні рухливі трубчсаті отруйні зуби. Забарвлення тулуба варіює від сірого до червоно-бурого, з характерною темною зигзагоподібною смугою вздовж хребта та Х-подібним малюнком на голові. На півночі зустрічаються чорні форми.

Парування гадюк відбувається з середини травня до початку червня. Гадюка яйцеживородна. Нащадки народжуються в серпні. Малята гадюки досягають довжини 17 см і вже є отруйними [8].

Гадюки активні вдень. Люблять грітися на сонці, можуть це робити і просто на стежці, на пеньках, каменях, на гілках чагарників. Полюють, як правило, вночі. Живляться переважно дрібними гризунами, жабами, комахами. При зустрічі з людиною гадюка, як правило, намагається сховатися. При загрозі нападу займає активну оборону: шипить, здійснює погрозливі кидки і небезпечні кидки-укуси, котрі найлегше провокуються рухомим об’єктом. Тому різких рухів при зустрічі з гадюкою краще не робити.

Найхарактернішими стаціями гадюки звичайної є ділянки лісу з дрібним чагарником, лісові болота, лісосіки. Територію гадюка звичайна заселяє досить нерівномірно, іноді щільність досить висока – до 3-4 особин на 1 га. Площа індивідуальної ділянки гадюки становить 1,5-4 га. Як правило, гадюки ведуть осілий спосіб життя і міграції здійснюють навесні та восени на відстань 2-5 кілометри. Зиму гадюки проводять в норах кротів, гризунів, під стіжками сіна, у тріщинах скель. Зимують поодиноко, невеликими групами, іноді групами до 200-300 особин. У березні-квітні покидають місця зимівлі. В Україні після зими з’являються у квітні. Активність нічна і денна. На зимівлю тварини мігрують у другій половині вересня – у жовтні [26].

Сховищами в літній період для гадюки слугують нори, гнилі пні, кущі, тріщини в ґрунті, порожнечі між камінням. Протягом дня багаторазово виповзають погрітися на сонці. Живуть 11-15 років. Паруються навесні через 2-3 тижнів після того, як покидають місця зимівлі. Зародки розвиваються 12-16 тижнів. Тривалість вагітності – три місяці.

У другій половині липня – у вересні самка народжує 5-12 малят завдовжки 95-200 мм. Статевозрілими самки стають у віці 5 років, коли вони досягають довжини 54-55 см, самці – у віці 4 років, коли довжина їх тіла сягає 45 см. Самка народжує малят раз на два роки.

Жаби, мишовидні гризуни (нориці руда та звичайна), пташенята, землерийки (бурозубка звичайна, бурозубка мала) – основні кормові об’єкти гадюки. Крім теплокровних тварин гадюка живиться також земноводними та плазунами (жаба трав’яна, жаба гостроморда, кумка звичайна, ропуха звичайна, ропуха зелена, ящірка прудка, ящірка живородна). Зрідка трапляються випадки канібалізму. Полюють в сутінках, особливо активні в першу половину ночі. Ситі гадюки можуть 2-3 доби перебувати у сховищах і не полювати. Здобич гадюка підстерігає, здатна до переслідування. Отрута гадюки небезпечна для людини [31].

За роки спостережень гадюка звичайна зустрічалася на контрольних ділянках с. Дубіївка та смт. Ірдинь.