наявність емоційно-оцінних суджень людини щодо навколишнього світу, інших людей та себе самої.

Необхідною і важливою умовою формування всіх компонентів свідомості людини виступає мова, оскільки оволодіваючи мовою, людина оволодіває мовою, людина оволодіває суспільно-історичним досвідом суспільства. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, вона притаманна лише людині.

3.Свідоме і несвідоме в психічній діяльності людини.

Несвідоме – це сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, дія яких людиною не усвідомлюється. Несвідома психіка являє собою неповне, недостатньо адекватне (правильне) відображення дійсності, оскільки знаходячись у такому стані людина не здатна контролювати свої дії, здійснювати оцінку результатів і при цьому порушується мовне регулювання поведінки.

До сфери несвідомого належить:

1. Явища, які відбуваються у процесі сну (сновидіння). Фрейд вперше виділив це.

2. Реакції-відповіді організму, які виникають в результаті впливу на людину реально діючих, але дуже слабких подразників. Такі реакції називають субсенсорними або субцептивними.

3. Навички – це рухи та дії, які людина спочатку здійснювала свідомо, а пізніше внаслідок постійних повторень ці рухи автоматизувались і вийшли з-під контролю свідомості (навички ходіння, читання, лічби).

4. Певне спонукання до дії, у яких відсутнє усвідомлення мети.

5. Деякі прояви хворої психіки (марення, галюцинації).

Несвідоме є також суспільним продуктом і притаманне лише людині.

4.Будова і властивості нервової системи.

Нервова система складається з нервових клітин, які називають нейронами. Нейрон включає в себе тіло, клітини, короткі відростки (дендрити) і довгий відросток (аксон). Місце контакту аксона одного нейрона з тілом або дендритами іншого нейрона називають синапсом. Синапс відіграє важливе місце у проведенні нервового збудження, оскільки виступає ніби бар’єр на шляху цього збудження, визначаючи тим самим вибіркову спрямованість даного збудження.

Нервова система складається з двох відділів:

1. периферійної нервової системи, яка включає спинномозкові та черепномозкові нерви;

2. центральної нервової системи, яка включає спинний і головний мозок.

Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Він поєднує головний мозок та периферійну нервову систему, його волокна передають інформацію від головного мозку до тіла й назад. Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості рефлекси, зокрема колінний рефлекс. Входячи в череп, спинний мозок розширюється і створює стовбур мозку, в якому містяться структури, що відповідають за основні фізіологічні функції: дихання, роботу серця, травлення тощо.

Головний мозок складається з великих півкуль, вкритих шаром клітин які називаються корою, з проміжного мозку, середнього мозку, довгастого мозку, варолієвого містка, також мозочка. Довгастий, проміжний, середній мозок і варолієв міст утворюють стовбур мозку. Спинний мозок і стовбур мозку відповідають за вроджені (безумовні) рефлекси, а кора великих півкуль головного мозку відповідає за набуті в процесі життя, тобто умовні рефлекси. Також він підтримує тонус м’язів кістяка, реалізує рефлекси боротьби із земним тяжінням, рефлекси орієнтації у просторі та природжені рухи.

Великі півкулі головного мозку як відділ центральної нервової системи в людини досягають найвищого розвитку. Основну масу великих півкуль утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5 – 3 мм, який називається корою великих півкуль.

Спинний мозок і мозковий стовбур виконують головним чином види рефлекторної діяльності, котрі є природженими (безумовні рефлекси), а кора великих півкуль – це орган набутих упродовж життя форм поведінки, що регулюються психікою.

До кори головного мозку надходять імпульси з рецепторів, або органів чуття, що утворюють периферійний кінець аналізаторів. Схематично аналізатор складається з трьох частин рецептора, провідних шляхів і мозкового кінця аналізатора, який розташований у певній ділянці кори великих півкуль.

Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції: взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нервова діяльність) і об’єднання й регулювання роботи внутрішніх органів (нижча нервова діяльність).

Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність організму та умов життя і виявляється в рухах. Важливою її властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змінюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдосконалюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності.

Особливий інтерес для психології становить експериментально виявлена школою І.П. Павлова складна форма фізіологічного синтезу - системність у роботі великих півкуль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що утворюють систему позитивних і негативних умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім того, він характеризується більшою економністю рухів і зниженням втомлюваності, але залишається динамічним.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку – півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за аналітичну й послідовну обробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у діяльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяльності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності. Права півкуля оперує образною інформацією, переробляючи її одночасно й цілісно (симультанно), керує навичками, пов’язаними із зоровим і просторовим досвідом, забезпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об’єктів, зокрема музики.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності людини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І.П. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

5.Три блоки мозку.

В процесі дослідження було виявлено три блоки мозку:

1. Енергетичний блок – забезпечує тонус роботи верхніх відділів кори головного мозку. Цей блок включає в себе верхні відділи стовбура мозку, сітчасту (ретикулярну) формацію, а також ділянки давньої кори (медіальної та базальної).

2. Блок прийому, переробки та збереження інформації різної модальності. Цей блок включає в себе: потиличні ділянки великих півкуль, скроневі та тім’яні ділянки цих півкуль. Для цього блоку характерною є локалізація центрів, які відповідають за прийом, переробку і збереження інформації різного характеру (інформація, яка забезпечується слуховим аналізатором, слуховим, нюховим, а також аналізаторами, які забезпечують дотикові відчуття).

3. Блок програмування і регуляції поведінки і діяльності людини. Він відповідає за програмні дії, за порівняння кінцевих результатів з вихідними намірами, тобто відповідає за забезпечення ціле утворюючої діяльності та регуляцію поведінки. Він включає в себе лобні та тім’яні ділянки великих півкуль.

Всі три блоки мозку функціонують в тісній єдності, проте кожний блок виконує власні функції.

6.Рефлекторна природа психіки

Відображувальна діяльність психіки людини забезпечується рефлекторною діяльністю нервової системи. Засновником вчення про рефлекторну природу психіки був Сеченов. Він обґрунтовував положення про те, що джерелом всіх психічних актів виступають зовнішні подразники, які діють на організм. У своїй праці «Рефлекси головного мозку» (1863). Сеченов писав, що всі акти свідомого і несвідомого життя за своїм походженням є рефлексами, тобто без впливів зовнішніх подразників на організм психічне відображення виникнути не може. Погляди Сеченова експериментально розвинув Павлов у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Основним положенням цього вчення було матеріалістичне розуміння організму та середовища. Зв'язок між організмом і середовищем здійснює нервова система. Павлов довів провідну роль кори великих півкуль у життєдіяльності людського організму: кора великих півкуль відповідає за утворення складних, тимчасових нервових зв’язків, які забезпечують пристосування людини до оточуючого середовища. Виділяють два типи рефлексів як реакції організму у відповідь на впливи зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Безумовні рефлекси, які є вродженими і виступають результатом тривалого біологічного розвитку певних видів. Система безумовних рефлексів утворює інстинкти. Інстинкти переважають у тварин з більш примітивною нервовою системою. У більш високоорганізованих тварин і людини, крім безумовних рефлексів в процесі життя формуються умовні рефлекси. Основними нервовими процесами є гальмування і збудження. Павлов відкрив закони вищої нервової діяльності.

І закон іррадіації і концентрації нервових процесів.

ІІ закон взаємної індукції.

ІІІ закон першої і другої сигнальних систем.

І закон іррадіації і концентрації нервових процесів. Іррадіація – це розширення сфери діяльності. Закон іррадіації і концентрації нервових процесів означає, що при іррадіації збудження або гальмування поширюється по корі великих півкуль, а при концентрації вони збуджуються у певний невеликий осередок.

ІІ закон взаємної індукції означає, що між збудженням і гальмуванням існує постійна взаємодія. Виділяють:

1. позитивну індукцію, коли на місці гальмування виникає тенденція до збудження;

2. негативну індукцію, коли на місці збудження виникає тенденція до гальмування.

ІІІ закон першої і другої сигнальних систем означає, що І сигнальна система притаманна тваринам і людині. Сигналом цієї системи є предмети оточуючого світу, їх властивості та природні явища. ІІ сигнальна система притаманна лише людині, оскільки вона виникла в процесі суспільно-історичного розвитку людства. Сигналом цієї системи є слово, яке замінює собою реальні предмети і природні явища, а тому виступає сигналом сигналів.

Функцією кори великих півкуль є аналітико-синтетична діяльність. Рефлекторна діяльність здійснюється за допомогою аналізаторів. Аналізатор має три основні відділи:

1. рецептор, на який діє зовнішній подразник і при цьому у рецепторі відбувається перетворення зовнішньої енергії в енергію нервового імпульсу;

2. провідні нервові шляхи (аферентні, еферентні);

3. центральна частина аналізатора, яка знаходиться в корі великих півкуль і забезпечує аналіз та синтез отриманої інформації. Після цього нервовий імпульс іде від центрального відділу аналізатора до робочого органу (ефектора), який здійснює реакцію-відповідь організму на вплив подразника на вплив подразника після такої реакції-відповіді від робочого органу знову йде інформація в центральний відділ аналізатора, проте наскільки реакція-відповідь відповідає особливостям подразника. Таким чином утворюється рефлекторне кільце.

Школа Павлова експериментально виявила особливу форму фізіологічного синтезу, тобто системну роботу головного мозку, яка отримала назву динамічного стереотипу. Людина звикає до певного способу сприймання, запам’ятання, мислення. Такі дії, повторюючись, автоматизуються і перетворюються у навички та звички людини, які полегшують виконання людиною свідомої діяльності. В основі цього лежать динамічні стереотипи, тобто вони виникають, коли певний подразник повторюється багаторазово у певній послідовності через відповідні часові інтервали. Вчені довели, що існує функціональна асиметрія великих півкуль головного мозку, вона проявляється у тому, що кожна півкуля виконує власні функції:

• ліва півкуля відповідає переважно за мову, за послідовну, аналітичну переробку інформації, яка лежить в основі аналітичного мислення. Порушення функції півкуль приводить до порушення мовлення і до глибоких дефектів розумової діяльності;

• права півкуля відповідає за образні сприйняття інформації, ця образна інформація сприймається одночасно і цілісно. Відповідає за формування навичок, пов’язаних із зоровим і просторовим досвідом, за орієнтування у просторі і за емоційне сприймання об’єктів.

Тема: Історія психологічних вчень, будова, завдання і методи сучасної психології

2. Історія психологічних вчень.

3. Основні напрями сучасної психологічної науки.

4. Матеріалістична психологія та її принципи.

5. Місце психології у системі наук.

6. Структура і завдання сучасної психології.

7. Методи сучасної психології.

8. Конкретні методики психологічних досліджень.

1. Історія психологічних вчень. Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця ХІХ ст.). У другій половині ХІХ ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці ХІХ ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше – з особистістю.

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган – це серце людини.

Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало «ці», жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551 – 479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він виділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші – мудрі правителі. Другі – мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватися. Треті – вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні – «народ» - потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (ІІ тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 – бл. 483 до н. е.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

За Анаксагором (бл. 500 – 428 до н. е.), розум («нус») визначається як «принцип усього». «Нус» присутній в усьому – від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості.

Демокріт (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 – 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469 – 399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності («маєвтика» як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

Засновник філософського ідеалізму Платон (427 – 347 до н. е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні «ідеї». З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить, по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані у різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384 – 322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях – почуттєвих, рухових, розумових. Аристотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування людського характеру у процесі діяльності.

Видатний римський лікар Гален (129 – 199) використовував при тлумаченні душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

У ІІІ – V ст. поняття свідомості завдячуючи працям Плоті на (бл. 205 – бл. 207) й Августина (354 - 430) набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980 – 1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов'язував із тілесними змінами.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 – 1274) – томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відбиття променя світла від дзеркала.

Англійський вчений Гоббс (1588 – 1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху.

Нідерландський філософ Спіноза (1632 – 1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом.

Німецький мислитель Лейбніц (1646 – 1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і аперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу пам'ять).

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632 – 1704) є фундаментом емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabula rasa (чисту дошку), на якій дослід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямив психології.

У ХVІІІ ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині ХІХ ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829 – 1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і переробляється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись про вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І. П. Павловим (1849 – 1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи.

Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундта (1832 – 1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

На зламі ХІХ – ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна а культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К. Блера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джемс, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості. Лідер структурної школи Е. Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природних наук.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості.

На початку ХХ ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгаймер (1880 – 1944), В. Келер (1887 – 1967), К. Коффка (1886 – 1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання та інтелекту вони з'ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку.

Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 – 1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду «стимул-реакція». Поведінка побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною.

У психології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають використовувати поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 - 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на головне для нтого поняття «потоку свідомості».

У концепціях З. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, «відкритої системи» тощо.

У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20 – 30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченим або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів.

Лише в 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О. В. Веде нова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентрується дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою.

Вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом, тощо.

2. Основні напрями сучасної психологічної науки.

Інтроспективна психологія використовується як основний метод досліджень – метод спостереження (інтроспекція). Цей метод існував у психології в 17-19 ст.

Асоціативна психологія використовувала для пояснення психічних явищ термін «асоціація», який означав зв'язок між певними об’єктами. Цей напрям існував в 18-19 ст.

Глибинна психологія. Даний напрям був представлений трьома основними підходами:

• психоаналіз З.Фрейда (фрейдизм),

• індивідуальна психологія Адлера,

• аналітична психологія Юнга.

З.Фрейд – видатний психолог. Запропонував таку структуру душевного життя:

1. «Воно» (Ід) – несвідома психіка, яка включає в себе потяги та інстинкти, серед цих інстинктів Фрейд виділяв: сексуальні та самозбереження (потяг «Я»), які він об’єднував у групу потягів до життя і назвав Еросом. Крім цих потягів, Фрейд виділяв потяги до руйнування, до смерті які назвав Танатосом.

Фрейд вважав, що «воно» є глибиною психіки, оскільки виступає могутнім мотиваційним началом та джерелом енергії.

2. «Я» (Его) –це поверховий шар психіки, який виступає посередником між «Ід» та оточуючим світом і називається свідомістю.

3. «Понад Я» (супер-Его) – являє собою систему суспільних норм та стандартів поведінки.

Фрейд доводив значення ранніх періодів дитинства для подальшого психічного розвитку дорослої людини. Проте даний вчений вважав, що у період раннього дитинства у хлопчиків існує Едипів комплекс, а у дівчаток – комплекс Електри (за міфологією), розв’язання яких сприяє нормальному психічному розвитку. Ці положення Фрейда про дані комплекси не відповідають дійсності.

Адлер у своїй індивідуальній психології виступив проти запропонованого Фрейдом поділу особистості на 3 підструктури і висунув ідеєю про єдність психіки. Адлер вважав, що не статеві потяги, а почуття неповноцінності та прагнення його компенсувати становлять основу психічного життя людини.

Юнг у своїй концепції аналітичної психології також визнавав домінуючу роль несвідомої психіки, пороте виділив індивідуальне несвідоме та колективне несвідоме, колективному несвідомому і надавав вирішального значення при поясненні психічного життя людини.

Неофрейдизм являє собою соціалізований варіант психоаналізу. Представниками цієї течії були Хорні, Фромм, Салліван.

Біхевіоризм виник на початку 20 ст. і виступав проти свідомості як предмету психологічної науки. Засновником біхевіоризму був американський вчений Уотсон, який вважав, що предметом психології повинна бути поведінка. Уотсон замінив психологічні терміни поняттями м'язевих та секреторних функцій. Уотсон запропонував класичну формулу біхевіоризму: S --- R і вважав, що за допомогою цієї формули можна пояснити будь-яку поведінку та діяльність людини. Цим біхевіоризм показав свою обмеженість.

Необіхевіоризм виник у 30-х роках XX ст. з метою подолання недоліків біхевіоризму. Необіхевіористи також вважали, що предметом психології може бути поведінка, проте у класичну формулу S --- R, вони ввели новий компонент – проміжну змінну (0) S --- 0 --- R. Між проміжними змінними і вчені розуміли пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки. Необіхевіористи вважали, що такі проміжні змінні не піддаються об’єктивному вивченню.

Гештальт-психологія (гештальтизм) виникла у 20 р.р. XX ст. і визнавала примат (домінування) цілого над частинами, форми над матеріалом. Засновником гештальтизму були: Вертгеймер, Келер, Кофка.

Гештальтисти вважали, що вихідним та основним елементом психічного життя виступають не відчуття, а цілісні утворення – гештальти. Ці гештальти виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості утворювати прості, завершені, симетричні і замкнуті фігури, які відрізняються цілісністю і константністю. Гештальтисти перенесли гештальти із сфери сприймання на мисленнєву і культурну сфер, що приводило до абсолютизації ідеї гештальту.

Когнітивна психологія виникла у середині XX ст. і спрямувала свої зусилля на вивчення різних сторін мисленнєвої діяльності людини. Одним із основних принципів когнітивної психології було розуміння людини як діяльної активно сприймаючої інформації особистості, яка при розв’язанні розумових завдань керується певними планами, правилами та стратегіями. На поняттєвий апарат когнітивної психології вплинули теорія інформації та дослідження у сфері штучного інтелекту.

Гуманістична психологія виникла у 50-х роках XX ст. як антитеза психоаналізу та біхевіоризму. Гуманістична психологія не є однорідною, проте спільною ознакою всіх представників цього напряму є необхідність вивчення людини як активного об’єкта дослідження. Представниками гуманістичної психології виступили Мерфі, Мей, Бюлер, Маслоу, Роджерс. Ці вчені досліджували ті психологічні проблеми, які до цього жодною психологічною школою цілісно не вивчались: кохання, гра, гумор, особистість, розвиток, активність, креативність (творчість), само актуалізація, самовдосконалення, прагнення людини до вищих цінностей, відповідальність. Чесність, спонтанність. Погляди представників гуманістичної психології мали важливе практичне значення. Свідченням цього є, наприклад, клієнт-центрована психотерапія Роджерса.

3.Матеріалістична психологія та її принципи.

Виділяють такі основні принципи вітчизняної гуманістичної психології:

1. детермінізму;

2. принцип єдності свідомості і діяльності;

3. принцип розвитку психіки, свідомості у діяльності.

Принцип детермінізму означає, що психіка обумовлена образом життя і змінюється зі зміною образу життя. Психіка тварин підпорядковується природному відбору як біологічному закону. Розвиток психіки та свідомості людини підпорядковується законам суспільно-історичного розвитку людства.. Основним висновком із такого положення є положення про суспільно-історичну природу людської свідомості.

Принцип єдності свідомості і діяльності означає, що свідомість і діяльність не можна протиставляти і ототожнювати, оскільки свідомість і діяльність знаходяться у тісній єдності. Свідомість виступає ідеальним планом діяльності, оскільки у свідомості утворюються динамічні моделі дійсності, на основі яких відбувається орієнтація людини у навколишньому середовищі. В той же час вивчення поведінки та діяльності людини дозволяє психологам робити висновки про закономірності функціонування свідомості людини.

Принцип розвитку психіки, свідомості у діяльності означає, що психіка може бути правильно зрозумілою та адекватно поясненою лише тоді, коли вона розглядається як продукт розвитку і як результат діяльності. Цей принцип був обгрунтований у працях таких вітчизняних вчених: Блонський, Рубінштейн, Леонтьєв, Теплов, Виготський. Ці вчені доводили, що психічний розвиток відбувається під впливом різних видів діяльності (гри, навчання, праці). В процесі цих видів діяльності людина засвоює суспільно-історичний досвід людства, а це і виступає своєрідною формою психічного розвитку. Виготський показав провідне значення для психічного розвитку дитини навчання. Блонський вивчав вплив гри на мисленнєву діяльність дошкільників та вплив навчання на мисленнєву діяльність молодших школярів та підлітків. Теплов, вивчаючи здібності, підкреслював, що вони існують лише у розвитку, а розвиток цих здібностей відбувається лише у певній діяльності. Тобто Теплов дійшов висновку, що здібності розвиваються лише у певній, конкретній діяльності.

4.Місце психології у системі наук.

Психологія має тісний зв'язок з цілим рядом наук.

1. Зв'язок психології з природничими науками. Рефлекторна теорія психіки Сєченова, Вчення Орбелі, Ухтомського, Красногорського, Бернштейна та їхніх послідовників виступили природничо-науковою основою психологічних знань. Передове природознавство, вивчаючи механізми функціонування нервової системи і головного мозку дозволять зрозуміти фізіологічні основи психіки. На сучасному етапі особливий внесок у розробку цієї проблеми здійснює нейрофізіологія.

2. Зв'язок психології з філософськими науками. Філософія виступає методологічною основою психологічної науки.

3. Зв'язок психології з суспільними науками. Психологія пов’язана з педагогікою, соціологією, теорією мистецтв, історією, юридичними науками. Зв'язок психології з педагогікою виявляється у розв’язанні психологічною наукою таких основних завдань:

   • психологія повинна не лише здійснювати психологічне обґрунтування вже сформованої педагогічної практики, алей насамперед, виявляти нові шляхи і напрями організації навчально-виховного процесу у відповідності з сучасними вимогами;

   • психологія повинна розробляти шляхи і засоби розвитку у підростаючого покоління таких якостей мислення, які б дозволили людині у майбутньому самостійно оволодівати все новою інформацією, яка постійно змінюється в умовах науково-технічного прогресу;

   • зв'язок психології з соціологією привів до виникнення нової психологічної галузі – соціальної психології, а зв'язок психології з юридичними науками привів до виникнення юридичної психології.

4. Зв'язок психології з медичними науками виявляється у тому, що методики при взаємодії хворими, при вирішенні проблеми лікування різних захворювань, проблем охорони повинні використовувати психологічні знання. При зв’язку медичних наук з психологією виникла нова психологічна дисципліна – медична психологія.

5. Зв'язок психології з технічними науками виявляється насамперед у вивченні пристосування людини до роботи з новими інформаційними технологіями та новими технічними засобами.

5.Структура і завдання сучасної психології.

В залежності від спрямованості діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки прийнято виділяти такі великі групи галузей:

1. теоретична психологія;

2. науково-прикладна психологія;

3. практична психологія.

Теоретична психологія

1. Загальна психологія узагальнює експериментальні результати, отримані в інших психологічних галузях, розв’язує фундаментальні психологічні програми, розробляє загальні принципи, методи, категорії, поняття психологічної науки і виступає фундаментом розвитку всіх галузей психологічної науки.

2. Історія психології вивчає історичний розвиток психологічної науки.

3. Експериментальна психологія розробляє нові методи психологічного дослідження з метою глибокого вивчення психологічної реальності.

4. Генетична психологія вивчає розвиток психіки тварин і людини у філогенезі (процесі біологічної еволюції психіки тварин та історичного розвитку людської психіки) та онтогенезі (процесі індивідуального життя окремої людини).

5. Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають в процесі взаємодії людей у великих та малих соціальних групах.

6. Порівняльна психологія має на меті порівняння особливостей психіки тварин і психіки людини.

7. Диференціальна психологія вивчає індивідуально-психологічні особливості людини з урахуванням вікового рівня її розвитку та механізмів функціонування психіки.

8. Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми функціонування нервової системи і головного мозку як фізіологічні основи психіки.

9. Психологія особистості вивчає психічні властивості людини як цілісне утворення.

10. Моделювання психіки використовує наукові дані про психіку з метою побудови математичних кібернитичних моделей психічних функцій.

Науково-прикладна психологія

За психологічними особливостями діяльності:

1. психологія праці;

2. інженерна психологія;

3. психологія творчості;

4. психологія «штучного» інтелекту;

5. військова психологія;

6. авіаційна психологія;

7. космічна психологія;

8. психологія торгівлі;

9. економічна психологія;

10. психологія управління та менеджменту;

11. екологічна психологія;

12. психологія спорту;

За психологічними питаннями розвитку виділяють:

1. вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини на різних вікових етапах її індивідуального життя (онтогенезу). Вікова психологія поділяється на такі розділи: дитяча психологія, психологія підліткового віку, психологія юності, психологія дорослої людини, геронтопсихологія;

2. педагогічна психологія вивчає педагого-психологічні закономірності навчання, виховання та педагогічної діяльності вчителя. Має такі розділи:

   • психологія учіння;

   • психологія навчання;

   • психологія виховання;

   • психологія педагогічної діяльності вчителя.

3. спеціальна психологія поділяється на такі розділи:

• патопсихологія вивчає порушення психічної діяльності у їх порівнянні з нормою;

• олігофренопсихологія вивчає психічний розвиток розумово відсталих дітей;

• сурдрпсихологія вивчає психічний розвиток дітей з вадами слуху;

• тіфлопсихологія вивчає психічний розвиток дітей з вадами зору.

За відношенням до здорової чи хворої психіки людини виділяють:

1. психологія здоров'я;

2. медична психологія.

За відношенням до права – юридична психологія.

Практична психологія

Практична психологія являє собою систему спеціальних психологічних служб, які мають на меті безпосередню допомогу людям при розв’язанні їхніх психологічних проблем.

1. Психологічна служба сімї та соціального захисту населення.

2. Психологічна служба системи освіти.

3. Психологічна служба системи охорони здоров’я.

4. Практична юридична психологія та педагогіка.

5. Практична психологія політичної діяльності управління та масових комунікацій.

6. Практична психологія і соціологія бізнесу.

7. Практична психологія і педагогіка спорту.

8. Соціальна психологічна служба армії.

9. Практична психологія праці та профорієнтації.

6.Методи сучасної психології.

Виділяють такі методи психологічної науки:

І. Основні методи психології:

1. Спостереження.

2. Експеримент.

ІІ. Додаткові, допоміжні методи:

• бесіда;

• анкетування;

• інтерв’ю;

• тестування;

• метод аналізу процесу і продуктів діяльності;

• соціометрія;

• референтометрія;

• шкальні техніки;

• біографічний метод;

• методи якісного і кількісного аналізу.

Спостереження – метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психологічних особливостей, які виявляються в поведінці та діяльності людини на основі їх безпосередньго сприймання дослідником.

Види спостереження:

1. Побутове, життєве спостереження – воно проводиться у побутовому житті неорганізовано, без плану, фрагментарно, залежить від багатьох випадкових чинників і не спирається на застосування наукових психологічних знань, а тому є поверховим.

2. Наукове спостереження грунтується на застосуванні наукових психологічних знань і повинно відповідати таким основним вимогам:

• Цілеспрямованість – чітка постановка мети спостереження, коли дослідник визначає за якими особистісними особливостями чи поведінковими характеристиками досліджуваного він буде спостерігати.

• Планомірність – розробка плану спостереження, яка передбачає визначення об’єкту (за ким спостерігати) та завдань спостереження (що спостерігати), місця і часу його проведення, показників (що фіксувати), можливих помилок і шляхів їх попередження, передбачуваних результатів.

• Природній характер спостереження - спостереження повинне проводитись у природних, тобто звичних для людини умовах.

• Самостійність спостереження - спостереження повинне виступати головною, а не другорядною метою.

• Систематичність – спостереження повинно проводитись не час від часу, не за бажанням дослідника, а постійно, у чіткій відповідності з планом через заплановані проміжки часу.

• Об’єктивність - спостерігач повинен записувати реальні результати, а не ті, які він хотів би бачити.

• Обов’язкова фіксація результатів спостереження або в процесі самого спостереження або відразу після нього. Записи повинні вестись в хронологічному порядку, через певні інтервали часу.

Переваги спостереження:

1. Досить простий метод, оскільки не вимагає громіздких процедур обчислення результатів і застосування спеціальної складної апаратури.

2. За допомогою спостереження можна виявити ті психологічні особливості, які не вдається виявити за допомогою інших методів.

3. Аналізувати поведінку, діяльність людини в природніх, звичних для неї умовах.

4. Природній характер спостереження, коли досліджуваний не знає, що за ним ведеться спостереження і веде себе вільно та звичним чином, що підвищує достовірність одержаних результатів.

Недоліки:

1. Пасивний метод, тобто дослідник не може щось змінити в процесах, які він спостерігає.

2. Іноді вимагає багато часу.

3. За допомогою спостереження часто не вдається виявляти глибинні психологічні закономірності.

4. При проведенні спостереження практично неможливо виключити вплив випадкових чинників, які можуть викривлювати його результати.

Експеримент – це цілеспрямований, чітко поставлений дослід, який дозволяє точно враховувати умови, змінювати їх, планово втручатись, багаторазово змінювати і повторювати хід його проведення, слідкувати за ходом розвитку психічного явища, не очікуючи, коли воно виникне, а викликаючи, активно відтворюючи його в найсприятливіших умовах.

Як підкреслював академік І.П. Павлов, експеримент бере у природи те, що дослідник хоче, на відміну від спостереження, яке збирає те, що йому пропонує природа.

Види експерименту:

1. Природний експеримент проводиться у звичних для людини умовах її життя та діяльності, коли досліджуваний не здогадується про психологічне дослідження, об’єктом якого він є.

2. Лабораторний експеримент проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях з використанням відповідної апаратури.

Переваги природного експерименту:

1. Людина веде себе природньо, звичним чином, а тому можна отримати об’єктивні результати дослідження, оскілки відсутні негативний вплив емоційного напруження досліджуваного, переднаміреності його реакції-відповіді, прагнення «захиститись від дослідження».

2. Природній експеримент досить простий і доступний для проведення, поєднує у собі переваги спостереження та експерименту.

Недоліки природного експерименту:

1. Вимагається іноді багато часу.

2. Це досить пасивний метод, оскільки дослідник не може суттєво змінювати умови та хід проведення дослідження.

3. Природній експеримент має меншу у порівнянні з лабораторним експериментом точність вимірювання психологічних показників.

4. В умовах природного експерименту важче виділяються окремі елементи досліджуваної діяльності у порівнянні з лабораторним експериментом.

5. Його результати важче отримати і піддати кількісній обробці.

Переваги лабораторного експерименту:

1. Активний метод дослідження, оскільки він дозволяє потрібну кількість разів змінювати хід та умови дослідження.

2. Застосовування спеціальної апаратури дозволяє забезпечити точність вимірювання діагностованих показників.

3. В умовах лабораторного експерименту значно легше виділяються окремі елементи досліджуваної діяльності.

4. Його результати легше отримати і здійснити кількісну обробку.

5. Кількісна оцінка результатів, високий ступінь їх надійності і достовірності дозволяє не лише описувати, виміряти, але й пояснювати психічні явища.

Недоліки лабораторного експерименту:

1. Досліджуваний знає, що над ним ведеться експеримент, тому веде себе неприродно, скуто, а це породжує його емоційну напруженість, переднаміреність реакцій-відповідей, прагнення «захиститись» від дослідження. Це, в свою чергу, знижує достовірність одержаних результатів.

2. Досить складний, доступний лише фахівцям метод.

3. Лабораторний експеримент хоча і відображає певною мірою реальні життєві ситуації, проте часто далекий від їхнього дослідження.

Бесіда – метод встановлення в ході безпосереднього спілкування психічних особливостей досліджуваного, який дозволяє отримати інформацію, яка цікавить дослідника за допомогою попередньо підготовлених запитань.

В бесіді можуть бути виявлені особливості характеру людини, мотиви її поведінки, оцінки нею різноманітних сторін життя, основні факти її біографії та ставлення до них.

Види бесіди:

а) регламентована бесіда – це стандартизована бесіда, яка ведеться за чітко регламентованою програмою, із визначеною послідовністю чітко сформульованих питань.

Переваги регламентованої бесіди:

• даний вид бесіди дає можливість точно фіксувати відповіді досліджуваних;

• порівняно легко здійснювати кількісну обробку результатів та їх порівняння між собою;

• не вимагає високого рівня комунікативної компетентності дослідника, є досить простим і доступним методом.

Недоліки регламентованої бесіди:

• це негнучкий метод, оскільки дослідник не може швидко змінити хід проведення бесіди;

• дослідник може пропустити досить важливі психологічні особливості досліджуваного, не включивши їх у план бесіди.

б) нерегламентована бесіда – це вид бесіди, при якому зміст запитань заздалегідь не планується, спілкування протікає вільніше та ширше.

Переваги нерегламентованої бесіди:

• це гнучкий метод, оскільки дослідник може швидко змінити хід проведення бесіди;

• дослідник може виявити в ході бесіди ті психологічні особливості досліджуваного, про які він навіть і не здогадувався.

Недоліки нерегламентованої бесіди:

• цей метод вимагає високого рівня комунікативної компетентності дослідника;

• при такому виді бесіди значно ускладнюється її організація та проведення;

• результати нерегламентованої бесіди важко піддаються кількісній обробці.

Вимоги до проведення бесіди:

1. Розпочинати спілкування слід з тематики, приємної досліджуваному, щоб він охоче розпочав говорити. Такий початок сприяє встановленню оптимального психологічного контакту з ним. Справжній інтерес до досліджуваного, поважне ставлення до його позиції, доброзичлива, оптимістична атмосфера розмови, бажання переконувати, а не примушувати до згоди, увага та співчуття не менш важливі, ніж вміння переконливо та аргументовано розмовляти.

2. Оптимальний вибір часу та місця проведення бесіди.

3. Бесіда повинна бути не випадковою, а планомірною. Не варто задавати питань (особливо на початку) анкетного або біографічного характеру, оскільки це дратує досліджуваного і не дозволяє встановити з ним оптимальний психологічний контакт.

4. Лексикон дослідника, сенс запитань повинні бути зрозумілими досліджуваному та вестись з урахуванням його вікових та індивідуальних особливостей, інтересів, потреб, схильностей.

5. Доцільність використання непрямих запитань, завдяки яким дослідник може дізнатися про приховані сторони життя досліджуваного, його неусвідомлювані мотиви поведінки, ідеали тощо.

6. При необхідності уточнення відповіді дослідник ні в якому разі не повинен давати підказку або навідні питання; краще формулювати ці питання нейтрально (наприклад: «Як це слід розуміти?»).

Переваги бесіди:

1) Контакт з досліджуваним, можливість враховувати його реакції, оцінювати поведінку, ставлення до змісту розмови, задавати додаткові запитання, які конкретизують зміст його висловлювань.

2) При всій плановості та регламентованості бесіда може носити індивідуальний характер, бути гнучкою та максимально адаптованою до досліджуваного.

3) На усну відповідь зазвичай витрачається менше часу, ніж на письмову, тому на проведення бесіди вимагається менше часу, ніж на анкетування.

4) Помітно скорочується кількість запитань, на які неотримані відповіді, а досліджувані більш серйозно ставляться до запитань.

Недоліки бесіди:

1) Слід враховувати, що під час бесіди ми отримуємо не об’єктивний факт, а думку людини. Досліджуваний може сказати те, чого від нього не очікують.

2) В деяких ситуаціях проведення бесіди може статися, що досліджуваний усвідомлено чи не усвідомлено фальсифікує результати.

3) Іноді сам дослідник може неусвідомлено вплинути на об’єктивність відповіді досліджуваного шляхом додаткового запитання, жесту, виразу обличчя тощо.

Анкетування являє собою методичний прийом отримання психологічної інформації за допомогою складених у співставленні з визначеними правилами систем питань, кожне з яких логічно пов’язане з метою дослідження. За допомогою анкетування на основі словесного звіту досліджуваних дослідник отримує емпіричний матеріал для встановлення особистісних якостей, суджень, орієнтацій та установок.

В залежності від запропонованих питань, анкети можуть бути різних видів за складом, функціями, формі.

І. За складом анкета може стосуватися:

1) фактів;

2) характеристик оточуючих людей, подій, суджень досліджуваних;

3) намірів;

ІІ. За функціями, які виконують питання, анкети містять:

1) питання-фільтри з функцією відсіювання;

2) перевірочні або контрольні питання, головна функція яких - перевірити достовірність інформації.

ІІІ. За формою анкети можуть бути:

1) відкритими, в яких прямі запитання передбачають вільні відповіді;

2) закритими, в яких до запитань дані готові відповіді, і досліджуваний повинен обрати один з них, або оцінити в балах достовірність кожної з представлених відповідей.

Вимоги до анкетування:

1. Питання закритих анкет повинні передбачати відповідь лише один з варіантів чи пропонувати декілька відповідей, з яких потрібно зробити вибір.

2. Забороняється пропонувати питання, які потребують моральної або соціальної оцінки своїх якостей.

3. Питання повинні бути якомога лаконічними, чіткими, зрозумілими, простими, конкретними.

4. На виявлення однієї характеристики повинно бути спрямовано декілька запитань, які контролювали б достовірність відповідей досліджуваного.

5. В анкеті бажано мати питання як прямої, так і непрямої форми, як особові, так і безособові.

6. Бажано на початку анкети (перша третина) розташовувати легкі запитання, потім важчі, далі найважчі, в заключення (остання третина) – знову прості питання.

Переваги.

1) Масовість дослідження;

2) велика швидкість збору інформації;

3) легка обробка результатів;

4) широке застосування математичних методів аналізу даних;

5) можливість отримання писемних відповідей на такі запитання, на які не даються в усній формі;

6) можливість порівняння результатів декількох досліджень;

7) зручні засоби фіксації результатів;

8) зниження вірогідності не розуміння запитань.

Недоліки:

1) не дозволяє повність охарактеризувати всі сфери особистості;

2) з його допомогою важко розраховувати на глибоке поглиблення в ситуацію;

3) важко розраховувати на повні, точні, вірні відповіді, тому що досліджувані можуть відповідати на запитання по-різному, а саме тому виникають труднощі з класифікацією відповідей;

4) відповіді не завжди є достатньою умовою для остаточних висновків;

5) в анкетне опитування неможна втручатися, змінювати щось, тому цей метод не можна назвати гнучким;

6) об’єктивність відповідей не завжди висока, тому що досліджуваний може відноситись до запитання не серйозно;

7) жорсткий список запитань може обмежити коло думок опитуємих і змусити їх відповісти не те, що вони думають;

8) анкетування - штучний, а не природній метод;

9) він не враховує різне розумінні досліджуваним відповідей.

Аналіз процесу і продуктів діяльності.

Володіння цим методом дозволяє досліднику отримувати психологічну інформацію про досліджуваних, керуючись вмілим аналізом їх звичайної роботи, спеціальним підбором завдань. Наприклад, аналізуючи твір, написаний учнем, вчитель може з певною вірогідністю зробити висновок про його літературні здібності, рвні розвитку, словарному запасі, образному мисленні та ін. Аналіз результатів контрольної роботи з математики, малюнків, креслень, поробок може скласти враження про індивідуально-психологічні особливості та здібності, про рівень мислення, знання, вміння та навички учня. При постійному використанні цього методу вчитель може отримати як якісні, так і кількісні, як змістовні, так і формальні характеристики трудових вмінь, творчих здібностей та ін. у конкретного учня в різні періоди та на протязі всіх років навчання. Дуже велику інформацію для аналізу дають чернетки учня. Співставлення чернеток з остаточним результатом діяльності може не лише вказати на рівень, але й дати уявлення про сам процес, засоби та прийоми досягнення певного результату.

7.Конкретні методики психологічних досліджень.

Методика виступає конкретним варіантом методу психологічного дослідження. На основі методу тестування розроблено безліч різних методик. У психологічній науці виділяють чотири етапи психологічного дослідження за допомогою конкретних методик:

1. Підготовчий етап – на ньому ставиться мета дослідження, обирається об’єкт дослідження, розробляється план, відбираються методи і методики дослідження.

2. Власне дослідження – на цьому етапі дослідник на практиці застосовує конкретні методи дослідження.

3. Етап обробки результатів дослідження за допомогою якісного і кількісного аналізу.

4. Інтерпретаційний – передбачає формування загальних висновків.

Тема: Виникнення і розвиток психіки у тварин і людської свідомості

1. Розвиток форм відображення. Виникнення психіки як результат еволюції матерії.

2. Три стадії розвитку психіки у тварин.

3. Спілкування і «мова» тварин. Залежність психіки від середовища та будови органів.

4. Історичний розвиток людської свідомості.

5. Суттєві відмінності психіки людини і тварин.

1.Розвиток форм відображення. Виникнення психіки як результат еволюції матерії.

Розвиток - це рух від простих форм і структур до більш складних. Розвиток життя передбачає рух від елементарних простих форм життя до більш складних. Загальною властивістю всієї матерії є її здатність до руху, тобто нерухомої матерії, яка знаходиться в стані абсолютного спокою, взагалі не існує. Матерія постійно змінюється, розвивається, тобто рухається. Властивістю і живої, і неживої матерії є її здатність до відображення – здатність реагувати на впливи оточуючого середовища, при чому форми відображення залежать від характеру впливу і від форми організації матерії.

У неживій природі відображення виявляються у вигляді такої взаємодії тіл та речовин:

1. Механічна взаємодія (хвилі моря і скелі).

2. Фізична взаємодія (сонячний промінь і поверхня води – відбивання).

3. Хімічна взаємодія (виникнення озону після грози).

Для всієї неживої матерії характерною є пасивність об’єкта щодо зовнішнього впливу. У живій органічній матерії перша виникає біологічна форма відображення у вигляді подразливості. Для всіх живих істот спільною є їх здатність активно, тобто вибірково ставитись до впливів зовнішнього середовища, що свідчить про саморегулювання цих організмів.

Подразливість – це здатність живої істоти реагувати на біологічно значущі для неї впливи зовнішнього середовища. Такі біологічно значущі зовнішні впливи, які дозволяють організму підтримувати своє життєдіяльність та забезпечувати обмін речовин між собою та зовнішнім середовищем називають біотичними.

Тропізми – здатність реагувати на біотичні подразники своєрідними рухами. Виділяють такі види тропізмів (або таксисів):

1. фототропізм – реагування рухами на світло;

2. термотропізм – реагування рухами тепло;

3. хемотропізм – здатність обирати певне фізико-хімічне середовище;

4. топотропізм – здатність реагувати рухами на механічні подразники.

Вчені вважають, що тропізмами вичерпується біологічна форма відображення (подразливість) у рослин.

Подразливість виступає основою для виникнення більш складної форми відображення, яка називається психічним відображенням.

Елементарною формою психічного відображення є чутливість, тобто здатність відчувати. Чутливість – це здатність живої істоти реагувати не лише на біологічно значущі (біотичні) подразники, а насамперед, на ті подразники, які безпосереднього біологічного означення для цієї істоти не мають, проте сигналізують про біотичні подразники. Такі подразники, які виконують сигнальну функцію, називають абіотичними. Отже, психіка живих істот виконує сигнальну функцію у пристосуванні цієї істоти до навколишнього середовища.

Психічне відображення у живих істот постійно розвивалось і ускладнювалось під впливом ускладнення способів життя цих істот та розвитку їх нервової системи, органів чуття та органів руху.

Розвиток психіки розвивається у тісній єдності зі спеціалізацією органів чуття (зорового, смакового, слухового, нюхового) та органів руху (ніг, крил, лап). А також поступовою централізацією нервової системи, її розвиток від сітчастої нервової системи до гангліозної і від неї до трубчастої.

У хребетних тварин постійно підвищується роль головного мозку та його вищого відділу – кори великих півкуль.

Отже, весь тривалий розвиток психіки можна поділити на два якісно відмінних періоди:

1. Розвиток психіки тварин, який підлягає законам спадковості, мінливості та природного добору.

2. Розвиток людської психіки та свідомості який підлягає дії суспільно-історичних закономірностей.

2.Три стадії розвитку психіки у тварин.

Стадії розвитку психіки тварин у філогенезі (за А.П. Леонтьєвим)

3.Спілкування і «мова» тварин. Залежність психіки від середовища та будови органів

Спілкування і «мова» тварин

Більшість тварин з метою виживання об’єднуються в групи з особинами свого виду. Взаємовідносини «суспільних» тварин сягають високого рівня складності й характеризуються своїми нормами співжиття, високорозвиненими інстинктивними реакціями на форми поведінки та системами сигналізації для передачі інформації (їх умовно називають «мовою» тварин). Що краще розвинутий той чи інший орган чуття, то частіше тварина вдається до нього для передачі інформації.

«Мова» запахів – найдавніша, майбуть, з усіх «мов», адже нею й досі користуються тварини, які раніше за інших з’явилися на Землі. Пахучими речовинами помічають свої дороги мурахи. Бджоли-розвідниці, знайшовши їжу, просочують своїм запахом повітря й навколишні предмети, щоб робочі бджоли могли швидко й безпомилково знайти дорогу до годівниці.

Мова запахів дуже важлива для багатьох тварин-мисливців. Собака та його родичі знаходять здобич головним чином завдяки органам чуття. Відстань, на яку собака може чути запах дичини, передусім залежить від напряму і сили вітру та вологості ґрунту.

З диких тварин хорошим чуттям володіють вовк, шакал, лисиця.

«Мова» звуків. Звуковий код тварин дуже різноманітний. Найчастіше ми чуємо «пташину розмову». Треба розмежовувати пісню птахів і сигнали, які вони подають у різних випадках життя. Звуки можуть мати різне значення залежно від тональності.

«Мова» звірів складається з не багатьох «слів», якими передаються задоволення, страх, жаль, лють, перехід у напад та інші емоційні стани.

Тварини, які живуть угрупуваннями, балакучіші від одинаків, адже їм є про що «поговорити» один з одним.

Океанічні ссавці також не безмовні. Звуки подають усі кити, та «найговіркішими» виявились дельфіни. Вони вдаються до звукових сигналів найрізноманітнішої частоти. Подані ними ультразвуки служать головним чином для ехолокації.

«Мова» жестів. Рідко звуковий сигнал тварин не супроводжується якимись жестами. А іноді «німа розмова» зрозуміла і без будь-яких «слів».

Бджоли-розвідниці передають інформацію танком: прилетівши до вулика, бджоли на сотах робить швидкі колові рухи і водночас крутить черевцем.

Різноманітними є жести, рухи і пози птахів у шлюбний період. Деякі птахи підносять один одному подарунки (рибу, водорості, ягоди, гілочки), що мають символічне значення. При цьому вони прибирають найрізноманітніших поз. Іноді птахи, відлякуючи ворога, стають у загрозливу позу.

У мові жестів звірів не останню роль відіграє хвіст. Якщо собака крутить хвостом, значить він задоволений і ніколи в цей час не вкусить. Інша річ, коли хвіст у нього нерухомий, напружений. Наближається до такого собаки небезпечно. Коли ж собака чимось наляканий, він підгинає хвоста, ніби каже: «Я й так боюся, не чіпай мене».

Коти також уміють розмовляти хвостом. Якщо в кота благодушний настрій, він ліниво помахує хвостом. Якщо є розгніваний, то різко крутить ним з боку на бік, «б’є хвостом».

Різноманітними є погрозливі жести у тварин: вишкіряння зубів, вигинання спини дугою, наїжачення шерсті, биття копитом, притискування вух тощо.

У багатьох звірів, як і в птахів, є поза підкорення. Коли дорослий собака накидається на цуценя, те лягає на спину і піднімає лапки вгору. Зайнявши таку позу, цуценя опиняється в повній безпеці. Мабуть, це один із способів збереження виду що виробився в процесі еволюції.

«Мова» фарб і вогників. За допомогою кольорів тварини ховаються від ворога, лякають його, маскуються, підкрадаючись до здобичі, «говорять».

Найяскравішого забарвлення набирає багато птахів та риб у шлюбний період, хоча однозначного пояснення цьому явищу немає: одні вчені вважають, що яскраве забарвлення самця потрібне, щоб полонити самиць, інші гадають, що це турнірна зброя, яка відлякує суперника, чи просто розпізнавальна ознака. Те, що забарвлення може слугувати «посвідченням особи», незаперечне.

Різноманітні світні органи та «ліхтарики» також виконують різні функції – від освітлення для полювання та застереження до запрошення на побачення.

У табунах та групах ссавців установлюється біологічно виправдана нерівноправність. Як правило, в такій групі є вожак. Ним буває доросла, дужа й досвідчена тварина, що може постояти за себе рогами, копитами й зубами. Шукаючи для себе кращі кормові угіддя, кращі місця для відпочинку і ночівлі, вони забезпечують таким чином іншим тваринам найкращі умови життя. У диких північних оленів, слонів, вовків вожаком бувають самиці, а в горил, павіанів, диких коней – самці.

Залежність психіки від середовища та будови органів

Тварини залежать від умов їхнього існування, тобто навколишнього середовища. Чим нижчий рівень розвитку психіки, тим більш вона залежить від умов оточуючого середовища. Чим вище рівень розвитку психіки тварин, тим більше вони звільняються від впливу оточуючого середовища, тому що мають здатність активно пристосовуватись до змінюваних умов навколишнього середовища. Проте слід пам’ятати, що яким не був рівень розвитку живої матерії, вона ніколи не зможе повністю звільнитись від умов навколишнього середовища, оскільки умови існування виступають головним фактором життєдіяльності істоти, тобто життя живих істот детерміноване умовами існування.

Адекватність відображення залежить від будови органів чуття та нервової системи. Чим складніша будова органів чуття, тобто, чим більш рецептор здатний до тонкого сприймання зовнішніх впливів, тим більш психічне відображення буде правильно забезпечувати орієнтування та пристосування живої істоти до навколишнього середовища. Розвиток органів чуття відбувається у зв’язку з розвитком нервової системи визначає рівень розвитку органів чуття та нервової системи визначає рівень і форми психічного відображення.

Чим примітивніша, простіша будова нервової системи та органів чуття, тим простішим і менш адекватним є психічне відображення у даних істот. Про це свідчить рівень розвитку психіки тварин із сітчастою та гангліозною нервовими системами, які є здатними лише до відчуття і демонструють домінування інстинктивної форми поведінки. Чим складніша будова нервової системи та органів чуття, тим більш досконалою є психіка. Про це свідчить рівень розвитку психіки у хребетних тварин. У цих тварин виникає спинний і головний мозок, які утворюють центральну нервову систему. Важливе значення в еволюції тварин відіграє розвиток головного мозку. В головному мозку виникають локалізовані центри, які представляють різні психічні функції. Саме тому у тварин з цереброспінальною нервовою системою виникає здатність не лише до відчуттів, але й до сприймань та пам’яті. А у поведінці переважають навички.

У приматів спостерігається цереброспінальна нервова система з переважанням головного мозку, що забезпечує можливість високоорганізованих тварин до конкретного мислення і до інтелектуальної поведінки. Це означає, що у високоорганізованих тварин з центральною нервовою системою з переважанням головного мозку є найбільш адекватним психічне відображення дійсності у порівнянні з іншими тваринами.

4.Історичний розвиток людської свідомості

Психіка людини є продуктом суспільних відносин. При різній зміні кліматичних умов в певний історичний період пращури людини опинились перед вибором: або вимерти, або змінити спосіб існування. Виходом із цього складного становища стало здійснення спільних перед трудових дій, тобто дій по виготовленню і застосуванню певних предметів, які виступали знаряддями праці. Спільна трудова діяльність приводила до поступового перетворення зграї твариноподібних пращурів людини у людське суспільство, а суспільні відносини приводили до ускладнення трудової діяльності. В процесі спільної трудової діяльності предки людини почали виготовляти складні знаряддя праці і це поступово змінило середовище існування людей. Людина, на відміну від тварини почала жити у світі постійних речей. Знаряддя праці виступали матеріальними носіями операцій, дій та діяльності людських спільностей.. за допомогою цих знарядь від одного покоління до іншого почав передаватись суспільний досвід. Знаряддя праці ставали все складнішими і виникла необхідність розподілу операцій по виготовленню цих знарядь між різними членами спільноти. Таке ускладнення праці робило все більш віддаленим задоволення природної потреби із їжі, як кінцевої мети праці. Розуміння такої віддаленої мети було під силу лише істоті з логічним мисленням. Ускладнення праці приводило до зміни функцій руки. Рука розвивалась не лише як хапальне знаряддя, але і як орган активного обстеження, за допомогою якого людина пізнавала все нові об’єктивні властивості предметів оточуючого світу. Це означає, що рука виступила не лише органом праці, але і її продуктом. Такий розвиток функцій руки привів до її звільнення від участі у пересуванні і до виникнення у людини прямоходіння. Прямоходіння сприяло інтенсивному розвитку нових функцій руки. Представництво руки як важливого органу праці у мозку, привело не лише до збільшення маси мозку, але й до зміни його структури. В процесі праці почали виникати нові людські потреби, яких не було у тварин. Під впливом трудової діяльності та суспільних відносин виникла людська свідомість як вищий рівень розвитку психіки, для якого характерним є не лише відображення, але й перетворення дійсності. Свідомість породила необхідність виникнення вищих форм людського спілкування – спілкування за допомогою мовлення, оскільки свідомість і мислення нерозривно пов’язані з мовленням.

Отже під впливом трудової діяльності виникло людське суспільство, людські потреби, людська свідомість, спілкування за допомогою мовлення, тобто людина з твариноподібного пращура перетворилась в особистість.

5.Суттєві відмінності психіки людини і тварин.

1. Тварина живе і діє у межах конкретної ситуації і її акти поведінки породжуються лише потребами. Це означає, що тварина не робить нічого. що виходить за межі її біологічних потреб, саме тому тварина не може звільнитися від безпосереднього впливу конкретної ситуації. Тварині притаманне конкретне мислення, яке робить її залежною від безпосередньої ситуації. Лише людина, якій притаманне абстрактне, конкретне мислення, здатна діяти відповідно необхідності, тобто свідомо. Мислення тісно пов’язане з мовленням. Тварини здатні за допомогою звукових сигналів інформувати своїх сородичів про власні емоційні стани, тоді як людина за допомогою мовлення спілкується з іншими людьми у просторі, часі і завоює за допомогою мови суспільний досвід людства, тобто мова людини відрізняється від так званої мови тварин тим, що за допомогою людської мови відбувається передача суспільного досвіду від одного покоління до іншого.

2. Тварина здатна використовувати певні предмети як знаряддя, проте вона не здатна до спільного виготовлення і збереження цих знарядь. Лише людина здатна створювати знаряддя праці за продуманим планом, зберігати їх, використовувати спільно з іншими людьми за призначенням і передавати іншим. В цьому полягає суттєва відмінність умов існування людини і тварин. Тварини існують у світі постійних речей.

3. Лише людина здатна передавати суспільний досвід за допомогою мови, тварини до цього не здатні.

4. Існують суттєві відмінності у почуттях тварин та людини. І тварини, і людина здатні до переживання позитивних і негативних емоцій, проте лише людина здатна до переживання так званих вищих почуттів (інтелектуальних, моральних, естетичних).

5. Суттєво відрізняються умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки тварин підкоряється біологічним законам, тоді як розвиток психіки людини, її свідомості підкоряється суспільно-історичним закономірностям.

Дитина здатна сформуватися як людська особистість лише під впливом виховання при спілкуванні та спільній діяльності з іншими людьми.

Тема: Діяльність

1. Потреби як джерело активності

2. Поняття про діяльність. Структура діяльності.

3. Управління дією та контроль за нею.

4. Освоєння діяльності. Закономірності формування навичок.

5. Взаємодія навичок і виникнення умінь. Звички, їх роль у поведінці і діяльності людини.

6. Основні види діяльності людини. Специфіка педагогічної діяльності.

1. Потреби як джерело активності.

Загальною властивістю всіх живих істот є їх активність, яка забезпечує встановлення життєво значущих зв’язків живого організму з оточуючим середовищем.

Активність –це здатність живого організму до самостійної сили реагування. Джерелом активності живих істот є їх потреби, які спонукають істоту діяти певним чином і у певному напрямі. Потреба – це стан живої істоти, який виражає її залежність від умов її існування, що породжує активність живої істоти щодо цих умов. Активність і потреби людини суттєво відрізняються від активності і потреб тварин. У тварин їхня активність обумовлена їх тілесною організацією. У людини її потреби формуються в процесі виховання, тобто і потреби людини і її активність по задоволенню цих потреб мають суспільно-історичний характер людини.

Види потреб людини виділяють за двома основними критеріями:

За походженням:

1. природні потреби;

2. культурні потреби.

За предметом:

1. матеріальні потреби;

2. духовні потреби.

Природні потреби відображають залежність людини та її потомства від умов існування, які підтримують і зберігають життя людини і її нащадків. До цих потреб належать: потреба у їжі, у питві, в істоті протилежної статі, у захисті від холоду і надмірної спеки, потреба у сні. Якщо природні потреби людини тривалий проміжок часу не задовольняються, то гине або сама людина, або вона втрачає можливість мати нащадків Проте вчені довели, що природні потреби людини суспільно-історичний характер, тобто задовольняються іншими способами і засобами у тварин.

У культурних потребах виражається залежність активної діяльності людини від продуктів людської культури. До таких об’єктів культурних потреб належать ще предмети, які прийняті у даній культурі у ролі засобів задоволення природних потреб та предмети необхідні для трудової і культурної взаємодії між людьми для їх активної громадської діяльності. Якщо культурні потреби тривалий проміжок часу не задовольняються, то людина як природна істота не гине, але власне людські якості в ній жорстко страждають.

У матеріальних потребах відображається залежність людини від об’єктів матеріальної культури (потреба у засобах для задоволення їжі, в одязі, у житлі, у предметах побуту).

У духовних потребах виражається залежність людини від об’єктів суспільної свідомості, тобто від об’єктів духовної культури (потреба людини обмінюватись думками та почуттями з іншими людьми, потреба читати літературу, дивитись фільми, бачити вистави) – відображають потреби людини у спілкуванні, у пізнанні.

2. Поняття про діяльність. Структура діяльності.

Якщо поведінка тварини залежить від її безпосереднього оточення, то активність людини з самих ранніх років її життя підкоряється суспільним умовам і вимогам. Такий тип людської активності настільки своєрідний, що для його позначення використовується спеціальний термін – діяльність. Головною відмінною ознакою діяльності від активності тварин є те, що зміст діяльності не визначається повністю потребою, яка її породила.

Діяльність спонукається потребами як джерелом активності, а управляється та регулюється свідомо поставленою метою як регулятором активності. Ще однією специфічною особливістю діяльності є те, що психічна регуляція цієї діяльності може бути успішною тоді, коли психікою людини адекватно відображаються об’єктивні властивості предметів, які дозволяють досягти мети діяльності.

Діяльність тісно пов’язана з пізнавальними та вольовими процесами, оскільки людина за допомогою волі повинна підтримувати власну активність на шляху досягнення мети діяльності.

Діяльністю називається зовнішня (фізична) та внутрішня (психічна) активність людини, яка регулюється свідомо поставленою метою. Інші сторони діяльності (мотиви, способи виконання діяльності) можуть бути усвідомленими або неусвідомленими. Проте мета діяльності повинна бути завжди усвідомленою.

Якщо свідомо поставлена мета відсутня, то це вже не діяльність, а імпульсивна поведінка. Імпульсивною називають поведінку, яка керується безпосередньо потребами та емоційними станами і потягами людини.

Структура діяльності

1. Діяльність складається з певних дій. Кінцева мета діяльності, як правило, носить більш або менш віддалений характер, тому для здійснення цієї мети людина повинна розв’язати цілий простих, поточних завдань. Відносно завершені елементи діяльності, які спрямовані на розв’язання цієї простої поточної задачі називаються діями.

2. Дії в свою чергу складаються з певних рухів або операцій.

Види рухів:

1. предметні рухи, які включають в себе 3 основні компоненти: «взяти», «перемістити» і «відпустити» певний предмет у поєднанні з додатковими рухами тіла, голови і ніг;

2. рухи, які забезпечують збереження пози та рівновагу тіла (стояння, сидіння);

3. рухи, які забезпечують переміщення тіла у просторі (ходіння, біг);

4. рухи, які забезпечують комунікацію:

   • виразні рухи (міміка та пантоміміка);

   • жести, які забезпечують висловлювання і називаються мовними;

   • мовленеві рухи.

3. Управління дією та контроль за нею

Здійснення дії не обмежується виконанням певної системи рухів. Виконання дії завжди включає контроль та корекцію її результатів шляхом порівняння цих результатів з кінцевою метою дії. У такому контролі за процесом виконання дії беруть участь органи чуття, тому такий контроль називається сенсорним контролем. Контроль та регулювання виконання дії здійснюється за типом зворотного. Каналами такого зв’язку є органи чуття, джерелами інформації – ті ознаки предметів та рухів, які забезпечують досягнення кінцевої мети дії. Такий тип зворотного зв’язку Анохін назвав зворотною аферентацією. При здійсненні дії важливе значення має порівняння кінцевих результатів цієї дії з її метою, тобто опора на так звані чуттєві орієнтири – властивості предметів, які інформують мозок про стан оточуючого середовища, про рухи, які здійснює людина та відповідність цих рухів кінцевій меті. Чуттєві орієнтири важливі не самі по собі, а їх важливість пов’язана з метою дії, яка визначає та регулює систему рухів, що утворюють дію. Саме мета дії визначає і об’єктивні властивості предметів, які виступають основою для визначення, контролю та регулювання дії. Мета дії, представлена у мозку у вигляді певного образу динамічної моделі майбутніх результатів цієї дії. Такі моделі майбутньої дії (програма майбутньої дії) та її результатів (програма мети) були названі Анохіним рецепторами дії або випереджаючим відображенням, а інші вчені називають ці моделі моделями потрібного майбутнього.

4.Освоєння діяльності. Закономірності формування навичок.

Кожна дія має три основні сторони або компоненти:

1. моторні (рухові) компоненти;

2. сенсорні (чутливі) компоненти;

3. центральні.

Кожний з цих компонентів дії виконує певні функції: моторні компоненти здійснюють функцію виконання дії, сенсорні компоненти – функцію контролю за дією, а центральні компоненти – функцію регулювання дії.

Способи виконання, контролю та регулювання дій, які застосовуються у ході певної діяльності називаються прийомами цієї діяльності. Перелічені функції компонентів дії можуть здійснюватись як свідомо, так несвідомо. Часткова автоматизованість виконання і регулювання доцільних рухів у людини називають навичкою. При формуванні навички мова йде про несвідоме регулювання саме рухів, тоді як дії людини і її діяльність завжди регулюються свідомістю. Це означає, що про формування навички можна казати лише у тварин.

При формуванні навички у людини автоматизуються, тобто виходять з-під контролю свідомості способи виконання дії, але розширюється поле свідомого контролю за загальною метою, умовами виконання дії та її результатами (при формуванні навички гри на музичному інструменті свідомість людини починає зосереджуватись не на тому, які клавіші треба натискати, а на відображенні тонких нюансів музичного твору).

При формуванні навички відбуваються суттєві зміни у структурі дії.

1. Змінюються способи виконання рухів. Окремі рухи, які до цього виконувались ізольовано поєднуються у єдині акти, складні рухи, які виконуються без перерв щодо виконання окремих простих рухів, складових цього складного процесу. Ліквідуються зайві і непотрібні рухи. Спостерігається суміщення, тобто поєднання рухів обома руками (чи ногами), прискорюється темп виконання рухів. Отже, такі зміни відкривають можливості для більш економного використання певної дії: спрощується склад рухів, які забезпечують виконання дії, змінюється їх послідовність (вона стає безперервною), спостерігається поєднання суміщення рухів і збільшення швидкості їх виконання.

2. Змінюються способи сенсорного контролю над дією. Зоровий контроль значною мірою замінюється на мускульним (кінестетичним) контролем. У людини формуються певні сенсорні синтези, які дозволяють виявляти суттєві співвідношення різних властивостей об’єктів, які важливі для здіснення певної дії. починають формуватися певні орієнтири, які дозволяють успішно виконувати дію.

3. Змінюються способи центрального регулювання дії. Зосередження свідомості переноситься зі сприймання способів виконання дії на її мету, умови та кінцеві результати. При таких змінах певні розв’язки, інтелектуальні операції здійснюються поєднано, без попереднього планування, тобто інтуїтивно. Внутрішня підготовка людини до здіснення наступного руху відбувається в процесі виконання попереднього руху, тобто без спеціальної підготовки. Таке передбачення свідомістю цілої серії рухів, яку необхідно виконувати в процесі певної діяльності називається антиципацією.

Умови успішного утворення навичок

1. Свідоме зацікавлене ставлення особистості до вправляння у виконанні певних дій;

2. Методика навчання, правильне керівництво процесом утворення навички з боку вчителя;

3. Створення сприятливих зовнішніх умов для утворення навички: робочого місця, наявності необхідних матеріалів і знарядь, їх якості, відповідності вимогам завдання;

4. Усвідомлення тим, хто оволодіє навичкою, своїх досягнень і недоліків, своїх помилок і їх причини, критична оцінка результатів своєї діяльності з погляду вимог, які до неї ставляться;

5. Правильна організація і достатня кількість вправ;

6. Певна послідовність тренування у виконанні даної дії, поступовий перехід від повільнішого до швидкого темпу, від простішого до складнішого завдання.

7. Процес утворення навичок залежить від вікових та індивідуальних особливостей людини.

При утворенні навички відбуваються зміни структури дії. Як виникають такі зміни в прийомах дії, який їх психологічний механізм?

Основою цього механізму є дослідницькі спроби та відбір. Людина робить спроби виконати певний рух, контролює його результат. Успішні рухи, виправдані орієнтири та способи регуляції поступово відбираються і закріплюються, невдалі та невиправдані відкидаються. Таке багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності, метою якого є засвоєння, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, називається вправою.

Зміна характеру дій людини під час вправ відображає зміни в будові її психічної діяльності. Кожна нова спроба, що супроводжується свідомим контролем, виявляється не тільки в запам’ятовуванні прийомів і завдань дії. Вона, як правило, веде до змін самих способів розгляду завдання, прийомів його розв’язання, способів регуляції дій.

Виникнувши в результаті багаторазових практичних спроб, навичка функціонує як автоматизований прийом виконання дії.

Процес засвоєння дії можна зображувати кількісно, як виміряти, як змінюються в залежності від кількості вправ (спроб) якась з ознак дії (наприклад, кількість часу). Кількість спроб відмічається на горизонтальній вісі (абсцис), а вимірювана ознака дії – по вертикальній вісі (ординат). Лінія, яка поєднує отримані на графіку точки, називається кривою вправ, чи кривою на учіння. Вона характеризує хід розвитку навички, яка формується.

У цілому всі криві вправ можна поділити на 2 типи:

1. криві з негативним прискоренням (спочатку формування навички йде швидко, а потім все більше сповільнюється, наближаючись до деякого максимально можливого рівня швидкості, кількості помилок);

2. крива з позитивним прискоренням (спочатку оволодіння дією йде повільно, а потім все швидше).

Перший тип кривих характерний для процесу, у якому переважає научіння шляхом спроб і помилок (таким для людини є проходження невідомого лабіринту). Другий тип кривих характерний для задач, коли правильне виконання дії вимагає розуміння. У тих випадках, як тільки спосіб розв’язання зрозумілий, задача виконується правильно помилки не повторюються.

5. Взаємодія навичок та виникнення умінь. Звички та їх роль у поведінці особистості.

Формування окремої навички ніколи не буває самостійним, ізольованим процесом. На нього впливає, у ньому бере участь увесь попередній досвід людини. Кожна навичка функціонує і складається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них допомагають новій навичці складатися і функціонувати, інші заважають, треті її видозмінюють тощо. Це явище названо в психології взаємодією навичок.

Як відомо, дія визначається її метою, об’єктом та умовами (ситуацією). Виконується вона як система певних прийомів рухового виконання, сенсорного контролю і центрального регулювання.

Загальна закономірність вироблення навички полягає в тому, що, діставши нове завдання, людина намагається спочатку виконати такі прийоми діяльності, якими вона володіє. При цьому керуючись завданням, переносить у процесі його виконання прийоми, які вже раніше застосовувалися для розв’язання аналогічних завдань. Успішність перенесення прийомів діяльності залежить від того, наскільки точно оцінюється схожість завдань з погляду способів їх розв’язання. Можна вирізнити два крайні випадки:

1. Коли мета або об’єкти, або умови двох дій сприймаються людиною як схожі, хоча насправді ці дії різні за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. У такій ситуації вихідними виявляються неефективні прийоми дії. Виявлення їх помилковості, переборення і заміна правильними новими прийомами потребують часу та багаторазових спроб. Формування навички утрудняється й уповільнюється. Тоді говорять про негативне перенесення, або інтерференцію, навичок. Наприклад, на уроках малювання дітей навчають проводити вертикальну пряму рухом олівця згори вниз. На уроках креслення їх навчають розв’язувати ту ж задачу рухом знизу вгору. Ця протилежність способу виконання дій, схожих за метою, викликає серйозні утруднення у школярів при оволодінні навичками креслення.

2. Інший можливий крайній випадок – коли мета, об’єкти або умови двох завдань зовні різні, тоді як дії, необхідні для їх правильного розв’язання, схожі за прийомами виконання, контролю і центрального регулювання. Так, наявність у учнів хороших навичок користуванням напилком значно полегшує для них оволодіння прийомами різання металу іншими інструментами. В цьому разі, за наявністю різних об’єктів і мети дії має місце схожість прийомів виконання і сенсорного контролю. В обох ситуаціях розподіл зусиль між двома рухами, необхідний для забезпечення горизонтального руху інструмента практично є одним і тим самим. Вхідною позицією служать правильні дії, і формування навички значно полегшується. У цій ситуації говорять про позитивне перенесення, або індукцію навичок.

Виникнення вмінь

Будь-яка поведінка у нових умовах чи щодо нових об’єктів ґрунтується на перенесенні операцій. Перенесення ж спирається на схожість умов чи речей за ознаками, суттєвими для цілей діяльності.

Таке перенесення можна розглядати як уміння – використання завдань і навичок, якими володіє людина для вибору і здійснення прийомів дії у відповідності з поставленою метою.

Уміння передбачають екстеріоризацію – втілення знань у фізичні дії. Її вихідний складає переробка інформації на ідеальному рівні, тобто у свідомості. Її підсумок – регулювання практичних дій результатами цієї ідеальної діяльності.

Терміном «уміння» позначають володіння складною системою психічних і практичних дій, необхідних для доцільної регуляції діяльності знаннями і навичками, які є у суб’єкта. Ця система включає відбір знань, пов’язаних з задачею, виділення суттєвих для задачі властивостей, визначення на цій основі системи перетворень, які ведуть до розв’язання задачі, здійснення самих перетворень, контроль результатів шляхом їх співвіднесення з поставленою метою і коректування на їх основі описаного процесу.

Формування вмінь являє собою оволодіння всією системою операцій по переробці інформації, яка міститься у знаннях, та інформації, яка отримується від предмету, операцій по виявленню цієї інформації, її зіставленню і співвіднесенню з діями.

Процес на учіння умінням можу здійснюватися двома різними шляхами:

1. У першому випадку людина навчається вмінню, має необхідні знання. Перед нею ставиться завдання їх раціонального застосування, і людина сама шукає розв’язки, виявляючи шляхом спроб і помилок відповідні орієнтири, способи переробки інформації і прийоми діяльності.

2. Другий шлях полягає у тому, що вчитель управляє (керує) психічною діяльністю учнів, необхідною для застосування знань. У цьому випадку педагог знайомить учня з орієнтирами відбору ознак та операцій, організує діяльність учня по переробці і використанню отриманої інформації для розв’язання поставлених завдань. Цей шлях є більш ефективним.

Звички та їх роль у поведінці особистості.

Навички в результаті багаторазових повторень перетворюються у звички. Звички – це навички, які стали потребою людини. Звичка є ще одним елементом діяльності. Від умінь і навичок вона відрізняється, що являє собою непродуктивний елемент діяльності. Звичка – негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, що не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички). Від навичок звички відрізняються тим, що навички можуть бути або корисними, або нейтральними, тоді як звички можуть бути чи корисними, чи шкідливими. Корисні звички слід формувати у дітей, а зі шкідливими звичками потрібно вести боротьбу.

6. Основні види діяльності. Специфіка педагогічної діяльності.

Основні види діяльності, притаманні усім людям, відповідають видам соціальної людської активності, в які залучається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. До основних видів діяльності належить: 1 – гра; 2 – учіння; 3 – праця.

1. Гра – це вид діяльності, результатом якого не є вироблення якогось матеріального чи ідеального продукту. Ігри найчастіше мають характер розваг, дають змогу відпочити. Дитяча гра – вид діяльності, який полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямований на пізнання навколишньої дійсності. Існує кілька типів ігор:

- Індивідуальні і групові. Індивідуальні ігри – це різновид діяльності, коли грою займається одна людина, групові – охоплюють декілька індивідів;

- Предметні і сюжетні, рольові ігри та ігри з правилами. Предметні ігри пов’язані з включенням в ігрову діяльність якихось предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри передбачають поведінку людини обмежену певною роллю. Ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників.

Ігрова поведінка й ігрові взаємини мало впливають на реальні стосунки людей, особливо дорослих. Проте іграм належить неабияке місце в житті людей. Для дітей ігри мають розважальне значення.

2. Учіння – це специфічна людська діяльність по засвоєнню певних знань, умінь і навичок. У тварин немає учіння, можливе лише на учіння. На учіння – це процес нецілеспрямованого засвоєння дітьми досвіду дорослого. Учіння – це спеціально організована діяльність дітей.

Активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини на оволодіння нею суспільним досвідом людства називають навчанням. Узятий з погляду його впливу на розвиток особистості дитини цей процес називається вихованням. Основні засоби за допомогою яких педагоги і батьки здійснюють навчання і виховання – це наказ і пояснення, заохочення і покарання, постановка задач і пред’явлення вимог, перевірка і виправлення. За допомогою цих впливів дорослі керують пізнавальною і практичною діяльністю дитини, викликати її, спрямовуючи, контролюючи, коректуючи і тим самим формуючи.

Яким чином все це здійснюється, якими засобами, з якою метою, яка інформація повідомляться і які дії засвоюються – всі ці питання вивчає педагогіка. Учіння не лише озброює людину знаннями, вміннями і навичками, необхідними для різних видів суспільно корисної активності. Воно формує у людини також уміння керувати своїми психічними процесами, вміння вибирати, організовувати і спрямовувати свої дії та операції, навички і досвід у відповідності з завданнями, які розв’язуються. Таким чином учіння готує людину до праці.

3. Праця являє собою діяльність, спрямовану на виробництво певних суспільно корисних (чи хоча б використовуваних суспільством) продуктів – матеріальних чи ідеальних. Трудова діяльність – провідна, головна діяльність людини. Людство (як вид) перестало б існувати, якщо б перестало працювати. Саме тому, трудова діяльність може розглядатись як специфічна видова поведінка людини, яка забезпечує її виживання, перемогу над іншими видами і використання людиною сил і речовин природи.

Трудова діяльність людей за своєю природою є суспільною. Колективна трудова діяльність виявляється у предметах оточуючого світу їх об’єктивні властивості. Праця примушує обмінюватись інформацією з іншими людьми і закріплювати цю інформацію в особливих комунікативних діях – мовленні. Саме колективна трудова діяльність примушує бачити в інших людях співучасників діяльності. Нарешті, вона вчить скеровувати свої дії ідеальними цілями і визначати їх суспільним досвідом.

4. Педагогічна діяльність є складною і багатогранною. Специфічні особливості цієї діяльності зумовлені передусім її завданнями та об’єктом. Завдання вчителя полягає в тому, щоб озброювати учнів міцними та глибокими знаннями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно насамперед самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знання, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність. Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як любов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що ґрунтується на правильному психологічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної роботи, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної майстерності.

Тема: Спілкування

1. Поняття про спілкування та його види.

2. Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

3. Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

4. Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.

5. Спілкування як розуміння людьми один одного. Психологічні механізми сприймання людини людиною.

1.Поняття про спілкування та його види

Спілкування відображає всю систему ставлень людини до інших людей. Поняття «спілкування» є одним із центральних у психологічній науці. У спілкуванні людина формується і самовиражається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Соціальна функція спілкування полягає у передачі суспільно-історичного досвіду, а специфіка спілкування полягає у тому, що в процесі спілкування суб’єктивний внутрішній світ однієї людини розкривається для іншої людини. Спілкування виступає необхідною умовою спільної діяльності людей, воно забезпечує інтеграцію людей, сприяє виробленню певних соціальних норм взаємодії. Без спілкування між людьми неможливе існування соціальних груп як цілісних утворень. Спілкування забезпечує координацію спільних дій людей і задовольняє потребу людини у психологічному контакті з іншими. Спілкування забезпечує організацію та координацію спільної діяльності. Спільна діяльність утворюється шляхом об’єднання діяльностей декількох людей в процесі такої спільної діяльності формуються не лише суб’єкт-об’єктні стосунки (людина – предмет діяльності) але й суб’єкт-суб’єктні стосунки (людина – людина). Спілкування якраз і забезпечує взаємодію між суб’єктами діяльності. Спілкування може виступати окремою стороною, умовою спільної діяльності, а може бути окремою самостійною діяльністю, проте в усіх випадках зв'язок спілкування і діяльності виявляється у тому, що спілкування організує діяльність. Під впливом спілкування діяльність збагачується, оскільки в процесі спілкування виникають нові контакти, нові зв’язки між людьми.

Вітчизняний вчений Ломов виділив такі основні функції спілкування:

1. інформаційно-комунікативна;

2. регуляційно-комунікативна;

3. афективно-комунікативна.

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює процес формування, передавання і прийому інформації, реалізація цієї функції здійснюється на декількох рівнях. На першому рівні відбувається усунення розбіжностей у вихідній поінформованості учасників спілкування. на другому рівні відбувається передавання інформації і прийняття рішень. На цьому рівня спілкування виконує функцію навчання, інформування. На третьому рівні відбувається оцінка отриманої інформації, оцінка результатів діяльності.

Регуляційно-комунікативна функція передбачає регуляцію поведінки людини в процесі спілкування. За допомогою спілкування людина не лише регулює власну діяльність, але й діяльність інших людей, узгоджує з ними свої дії. Реалізація цієї функції спілкування передбачає прояв таких феноменів спільної діяльності як сумісність, спрацьованість учасників цієї діяльності.

Афективно-комунікативна функція відображає емоційну сферу людини в процесі спілкування. Спілкування може впливати на емоційні стани людини. За допомогою спілкування людини реалізує своє емоційне ставлення до середовища, в тому числі й соціального середовища. Важливою особливістю спілкування є те, що в процесі спілкування між людьми формуються певні міжособистісні стосунки.

На основі трьох виділених функцій спілкування вченими була виділена така структура спілкування:

1. комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між людьми за допомогою засобів вербальної та невербальної комунікації;

2. інтерактивна сторона спілкування означає обмін діями та вчинками між учасниками спілкування. В процесі спілкування обмінюються не лише словами, а й вчинками і діями;

3. перцептивна сторона спілкування передбачає розуміння людьми один одного на основі сприймання людини людиною.

Форми спілкування:

1. Анонімне спілкування передбачає спілкування незнайомих людей або людей, які не знаходяться в особистісних стосунках (спілкування між пасажирами в транспорті).

2. Функціонально-рольове спілкування передбачає встановлення звязків між людьми, які є носіями певних соціальних ролей у певний відрізок часу. Учасників такої форми спілкування поєднують взаємні обов’язки (пацієнт – лікар, керівник – підлеглий, вчитель – учень).

3. Неформальне, неофіційне спілкування забезпечує зв'язок між людьми, які знаходяться у дружніх особистісних контактах (спілкування між друзями).

4. Педагогічне спілкування належить до тих різновидів спілкування, які виконують провідну професійно-значущу роль. Педагогічне спілкування у навчанні та вихованні виступає інструментом впливу вчителя на особистість учня. Педагогічне спілкування виконує педагогічні функції і спрямоване на інтелектуально-особистісне зростання школярів.

Види спілкування

За контингентом учасників спілкування виділяють:

1. Міжіндивідне спілкування (між окремими учасниками).

2. Індивідно-групове спілкування (між людиною і групою).

3. Міжгрупове спілкування (між групами людей).

За ступенем опосередкованості:

1. Безпосереднє.

2. Опосередковане.

За ступенем завершеності, закінченості виділяють:

1. Закінчене спілкування.

2. Незакінчене спілкування.

2.Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

Комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між учасниками спілкування. При цьому один учасник спілкування повідомляє певну інформацію, кодуючи її у певних значеннях слів. Такий учасник спілкування, який передає інформацію називається комунікатором. Інший учасник спілкування, який приймає цю інформацію ставить на меті розуміння її змісту шляхом декодування тих значень слів, які повідомив комунікатор. Учасник спілкування, який розшифровує, приймає інформацію від комунікатора називається реципієнтом. При передачі інформації в комунікативному процесі використовуються певні способи, певні засоби в ролі яких виступають знакові системи. За критерієм характеру знакових систем вербальну і невербальну комунікації.

При взаємодії комунікатора та реципієнта в процесі обміну інформацією дуже важливо є використання і комунікатором, і реципієнтом однієї і тієї ж системи кодування та декодування смислів. Лише на цій основі можливе повноцінне розуміння інформації.

Невербальна комунікація

Необхідним та важливим параметром невербальної комунікації є міжособистісний простір – дистанція, яка несвідомо встановлюється між учасниками спілкування і відображає характер стосунків між ними.

Міжособистісний простір залежить від національних, культурних особливостей, від віку, статі та психологічних особливостей учасників спілкування.

За даними американських психологів виділяють такі види міжособистісної дистанції в залежності від типу взаємодії між людьми:

1. Інтимна дистанція до 0,5 м – при інтимних стосунках, а також у балеті і спорті.

2. Міжособистісна дистанція – 0,5 – 1,2 м. Це спілкування між друзями, тобто між людьми, які мають неформальні стосунки.

3. Соціальна дистанція. Спостерігається при спілкуванні зі значною аудиторією або таке спілкування передбачає можливість подати репліку у відповідь на репліку партнера або взагалі продемонструвати відсутність реакції-відповіді.

Для невербальної комунікації дуже важливим є візуальний контакт або контакт очей учасників спілкування.

Найбільш інформативною частиною зовнішності людини при спілкуванні є її обличчя, тому контакт очей має важливе значення при взаємодії між учасниками спілкування. Було виявлено психологами, що частіше людина дивиться на ту людину, якою захоплюється. Легше підтримує візуальний контакт при проведенні приємної, ніж неприємної розмови. Було виявлено, що при співробітництві контакт очей більш інтенсивний, тоді як при конкуренції суперники частіше відводять очі один від одного.

Одним із важливих засобів комунікації є також експресивні реакції. До експресивних реакцій належать: міміка, пантоміміка, жести та інтонація голосу.

Міміка – це виразні рухи м’язів обличчя для відображення певних емоцій та почуттів. Головною особливістю міміки є її виразність та специфічність для відображення різних емоцій, а також універсальність. Вираження емоцій за допомогою міміки виявляється у двох взаємопов’язаних напрямах, тобто міміка має подвійну природу: з одного боку міміка є природною формою відображення універсальних емоцій (радості, суму, гніву, болю) і тому міміка є зрозумілою при відображенні таки емоцій представниками різних культур.

Міміка з другого боку має специфічні форми вираження емоцій, на які впливають національні, етнічні, культурні стандарти та норми.

Пантоміміка представлена у вигляді жестів, рухів та інтонації голосу. Психологи виділяють такі види жестів, які належать до пантоміміки:

1. комунікативні жести часто замінюють мовлення і можуть використовуватись самостійно (жести привітання і прощання, погрози, заборони, привертання уваги, стверджувальні, запиту вальні, заперечні, подячні жести, а також брутальні та дратівні;

2. підкреслюючі жести - це жести, які підтримують мовлення та посилюють мовний контекст;

3. модальні жести – це жести, які передають оцінку ставлення людини до певних подій (жести розчарування, розпачу, страждання, здивування, задоволення і незадоволення, роздумів, зосередженості)

3.Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

Однією із суттєвих відмінностей психіки людини від психіки тварини є наявність людської мови як засобу формування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства. Мова –це система словесних знаків, яка включає в себе відповідні значення слів (лексику) та синтаксис (набір правил у відповідності з якими будуються речення). Мова – це об’єктивне явище суспільного життя. Мова містить у собі знання про той народ, який є носієм цієї мови. Мова є засобом прояву національної самосвідомості, духовності народу і за допомогою мови людина само розкривається і вступає у спілкування з іншими носіями цієї мови.

Функції мови

1. Формування, передача та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.

2. Комунікативна функція, яка є основною. Комунікативна функція має 3 основні сторони:

   • інформаційна сторона, пов’язана з передачею знань;

   • виразна сторона, пов’язана з передачею емоцій та почуттів;

   • впливова сторона, пов’язана з вольовими сугестивними властивостями мови, тобто здатністю людини за допомогою мови навіювати іншій людині певне ставлення або переконувати іншу людину у чомусь.

Мовлення – це спілкування людини з іншими людьми за допомогою мови. Отже, мовлення – це психічне явище, воно завжди конкретне та суб’єктивне, оскільки відображає ставлення людини до оточуючого світу. Мовлення використовується людиною для передачі своїх думок, почуттів, вражень. Мова як об’єктивне явище вивчається лінгвістикою, а мовлення як суб’єктивне психічне явище вивчається психологією.

Фізіологічні механізми мовлення

Фізіологічною основою мовлення є друга сигнальна система, сигналом якої виступають не предмети оточуючого світу, а слова. Мовлення є функцією кори великих півкуль головного мозку людини, поре існують певні зони кори, які відіграють особливу роль у функціонуванні мовлення. До таких зон належать:

1. моторний центр мовлення (центр Брока), який знаходяться в задній третині нижньої лобної закрутки лівої півкулі і відповідає за мовленнєву артикуляцію (за вимову слів та речень);

2. сенсорний центр мовлення (центр Верніке), який знаходиться у задній третині верхньої скроневої закрутки лівої півкулі і відповідає за розуміння мовлення.

Дані зони кори виступають не самостійними центрами, а лише компонентами складного нервового апарату, який лежить в основі формування мовлення. Це означає, що за формування мовлення відповідають всі центри та системи головного мозку у їх єдності і ураження певних зон кори може приводити до розладів мовлення, які називають афазіями.

При ураженні центру Брока, людина зберігає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але не здатна до вимови мовних зв’язків

Ураження центру Верніке приводить до мовних розладів, при яких людина втрачає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але здатна до вимовлення мовних звуків. Оскільки за формування мовлення відповідає вся кора мозку, то навіть при ураженні певних мовних зон можлива компенсація дефекту завдяки пластичності нервової системи і пластичності нервової системи і пластичності психіки.

Розвиток мовлення у дітей

Мовлення у дітей проходить ряд етапів:

1. Домовленнєвий етап (від 2 до 11 місяців):

   • гуління (від 2 до 5 місяців) – дитина починає випробовувати свій мовленнєвий апарат, намагається вимовляти мовні звуки, проте ці звуки ще не локалізовані;

   • лепет (від 5 місяців до 11 місяців) – дитина починає аналізувати звуки рідної мови і поєднувати їх у склади.

2. Етап первинного оволодіння мовленням (від 11 місяців до 1 року 5 місяців) – на цьому етапі дитина починає вживати перші слова для позначення відповідних об’єктів. Накопичення словникового запасу йде дуже повільно і наприкінці цього етапу не перевищує 20 слів.

3. Етап оволодіння простими граматичними структурами (від 1 року 5 місяців до 3 років) – на цьому етапі відбувається інтенсивне збільшення словникового запасу дитини і вона починає вживати прості речення.

4. Етап оволодіння складними граматичними структурами (від 4 до 7 років) – на цьому етапі дитина починає вживати прості багатослівні і складні речення.

5. Етап свідомого ставлення до мовлення у житті людини (від 6-7 до 11 років) – на цьому етапі під керівництвом дорослих молодші школярі усвідомлюють значення мовлення у житті людини.

6. Етап свідомого ставлення до мовлення у власному житті (від 11 до 15 років) – на цьому етапі підлітки самостійно усвідомлюють значення мовлення у власному житті.

Період від 1 року до 5 років є найбільш сприятливим для оволодіння дитиною мовленням. Проблемою розвитку дитячого мовлення займались такі вчені, як Піаже, Виготський та Люблінська. Піаже висунув думку про те, що розвиток мовлення дитини іде від так званого егоцентричного мовлення (мовлення для себе) до соціалізованого мовлення (мовлення для інших). Виготський, виступаючи проти таких поглядів Паже, підкреслював, що мовлення дитини з самого початку його розвитку є соціалізованим, а егоцентричне мовлення є одним з проміжних етапів для розвитку внутрішнього мовлення людини.

Класифікація видів мовлення

І.. За ступенем складності психофізіологічних механізмів, які лежать в основі мовлення виділяють такі види мовлення:

1. хорове мовлення ;

2. ехолалічне мовлення;

3. мовлення- називання;

4. комунікативне мовлення.

ІІ. За ступенем діяльності виділяють більш або менш довільне мовлення.

ІІІ. За ступенем планування виділяють:

1. активне (монологічне) мовлення;

2. реактивне (діалогічне) мовлення.

ІV. За ступенем ектериорізації чи інтериорізації виділяють:

1. зовнішнє мовлення;

2. внутрішнє мовлення.

Діалогічне мовлення завжди мотивоване, оскільки містить у собі прохання чи наказ, передачу повідомлення чи вираження почуттів. Діалогічне мовлення завжди обумовлюється умовами конкретної ситуації спілкування, а тому воно є ситуативним, скороченим, фрагментарним, але зрозумілим, оскільки кожне наступне висловлювання базується на попередньому висловлюванні. Діалогічне мовлення є мало організованим і містить у собі багато звичних зворотів та мовних штампів.

Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого протікає в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами спілкування – жестами, мімікою, пантомімікою тощо.

Діалогічне мовлення ситуативне, неповне, скорочене, фрагментарне, та все ж не перестає бути зрозумілим, оскільки кожне висловлювання зумовлене попереднім. Воно мало організоване, особливо велику роль відіграють у ньому різноманітні кліше й шаблони.

Усне монологічне мовлення – це складний різновид мовлення, який може виступати в різних формах: розповіді, доповіді, лекції.

На відміну від діалогу монолог характеризується розгорнутістю, значно меншим використанням допоміжних засобів, активністю, організованістю, зв’язністю, конкретністю, послідовністю, доказовістю, граматичною правильністю. Монолог не терпить неправильної побудови фраз, скоромовок, монотонності чи надмірної жестикуляції.

Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне мовлення. Воно з’явилося пізніше за усне.

Особливістю писемного мовлення є насамперед те, що це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником.

Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і розділових знаків. Почуття людини при цьому можуть бути передані лише вміло підібраними словами і зрозумілі читачем лише з усього контексту. Тому, порівняно з усним, писемне мовлення є більш розгорнутим.

Писемне мовлення характеризується також високою довільністю. Будуючи кожне речення, ми порівнюємо його з попередніми і за необхідності вносимо корективи, тим часом як у монологічному мовленні це не завжди можливо. В процесі вправляння можна досягти досить високого рівня культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.

Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрішнє мовлення. Вже сама назва вказує на його зверненість нібито до самого себе. Однак це не зовсім так. внутрішнє мовлення великою мірою звернене також до співрозмовника. Це може бути цілком конкретна людина, з якою ми ведемо внутрішній діалог.

Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки себе ми розуміємо з «півслова». Воно формується на основі зовнішнього мовлення, а отже, також має соціальне походження.

Професійне мовлення вчителя має свої особливості. Педагогічне мовлення – це діалогічне мовлення вчителя в навчально-виховному процесі, метою якого є вплив на учнів, спрямований на їх інтелектуальне та особистісне зростання.

Виокремлюють три боки педагогічного мовлення: інформаційний, виразний та впливовий.

Інформаційний бік педагогічного мовлення може виконувати різноманітні функції (дидактичну, науково-пізнавальну, комунікативну, організаторську тощо) і проявляється в передачі певних знань від учителя до учня. його реалізація залежить від розвитку таких якостей мовлення вчителя, як конкретність, чіткість, ясність, логічність, дохідливість.

Виразний бік педагогічного мовлення допомагає передати почуття й ставлення вчителя до учня та реалізується такими якостями, як емоційність, експресивність, образність мовлення. Проявляються почуття в інтонації, жестах, міміці, міра прояву яких дуже залежить від типологічних особливостей вчителя і підсилює значущість інформації.

Впливовий бік педагогічного мовлення забезпечується через реалізацію насамперед сугестивної та організаторської функцій. Значною мірою він залежить від розвитку вольових якостей учителя, його воле виявленої сили, яка нерідко сприймається учнями на інтуїтивному рівні.

Названі аспекти педагогічного мовлення присутні майже в кожному мовленнєвому висловлюванні з більшою чи меншою повнотою, залежно від мети педагогічного висловлювання, а мета може бути досягнута, в свою чергу, залежно від сформованості в учителя усіх боків мовлення.

Характерною особливістю педагогічного мовлення є те, що воно вимагає від учителя розвинених якостей як діалогічного, так і монологічного мовлення, хоча слід уточнити, що й в останньому випадку зберігаються ознаки діалогічної орієнтації. Якщо у звичайному спілкуванні мовлення партнерів є згорнутим і «еліптичним», тобто в ньому багато чого опускається, подається в підтексті, то педагогічне мовлення, хоч і залишається ситуативним і контекстуальним, є більш розгорнутим, оскільки думка вчителя має бути зрозумілою і однозначною з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учня чи групи учнів одночасно.

З психологічного погляду в педагогічному мовленні ми маємо справу з умінням побудувати й здійснити мовлення таким чином, щоб воно було оптимальним, тобто найкращим чином пристосованим до завдань інформування та переконання задля реалізації педагогічної мети. Ця оптимальність може бути представлена на різних рівнях: композиційно-логічному, фразеологічному, лексичному, синтаксичному та ін. для правильного здійснення мовлення необхідні певні мовленнєві навички та уміння, відпрацьована техніка.

Якщо розглядати педагогічне мовлення як процес, як діяльність, то в ньому можна виділити цільовий, мотиваційний, змістовий, операційний та контрольно-корекційний компоненти.

Джерелами формування педагогічного мовлення є особистий досвід учителя, наслідування, навчання та самостійна робота над собою.

4.Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.

Інтерактивна сторона спілкування – це спілкування як міжособова взаємодія. Інтерактивна сторона спілкування підкреслює аспекти, пов’язані з безпосередньою організацією спільної діяльності людей, їхньою взаємодією. В процесі діяльності для її учасників важливий не тільки обмін інформацією, а й планування спільної діяльності. При цьому регуляція дій здійснюється не окремими учасниками діяльності, а самою групою. Поняття «взаємодія» фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій, що створює можливість для спільної діяльності групи. Отже, інтерактивна сторона спілкування характеризується такими діями людей, які створюють реальну ситуацію взаємодії. Його найважливіша характеристика – спільне сприйняття та реалізація рішення.

Спільна діяльність і спілкування протікають в умовах соціального контролю, який здійснюється на основі соціальних норм – прийнятих у суспільстві зразків поведінки, які регламентують взаємодію і взаємини людей.

Суспільство вироблює як соціальні норми специфічну систему зразків поведінки, які прийняті суспільством, схвалюються, розвиваються та очікуються від кожного хто знаходиться у відповідній ситуації. Їхнє порушення включає механізми соціального контролю (несхвалення, осуд, покарання), які забезпечують корекцію поведінки, що відхиляється від норми.

Орієнтування на соціальні норми дозволяє людині співвідносити форми своєї поведінки з еталонами, відбирати потрібні, соціально схвалювані і відкидати неприйнятні, скеровувати і регулювати свої відносини з іншими людьми. Засвоєні норми використовуються людьми як критерії за допомогою яких здійснюється порівняння їх власної і чужої поведінки.

Соціальний контроль в процесах взаємодії здійснюється у відповідності з репертуаром ролей, які виконуються людьми в процесі спілкування. У психології під роллю розуміється нормативно схвалюваний зразок поведінки, який очікується оточуючими від кожного, хто займає дану соціальну позицію (за посадою, віковими чи статевими характеристиками, положенням у сімї тощо). Людина виступає у ролі вчителя чи учня, лікаря чи хворого, дорослого чи дитини, керівника чи підлеглого, матері чи батька, чоловіка чи жінки, гостя чи господаря. При цьому кожна роль повинна відповідати чітко визначеним вимогам і певним очікуванням оточуючих.

Одна і таж людина, як правило, виконує різні ролі входячи в різні ситуації спілкування. Наприклад, будучи за своєю службовою роллю директором, людина, захворівши, виконує всі вказівки лікаря, опиняючись в ролі хворого; разом з тим у домашній обстановці він зберігає роль слухняного сина своєї старенької матері; приймаючи друзів, він гостинний господар тощо. Множина рольових позицій нерідко породжує їхнє зіткнення – рольові конфлікти.

Взаємодія людей, які виконують різні ролі, регулюються рольовими очікуваннями. Хоче чи не хоче людина, але оточуючі очікують від неї поведінки, яка відповідає певному зразку. Те як роль виконується підлягає соціальному контролю, а обов’язково отримує суспільну оцінку, і значне відхилення від зразка засуджується. Це означає, що необхідною умовою успішності процесу спілкування є відповідність поведінки людей, які взаємодіють між собою, очікуванням один одного.

Кожна людина, вступаючи в спілкування, більш чи менш точно приписує людям, які спілкуються з нею певні очікування, щодо її поведінки, слів та вчинків. Здатність і вміння людини безпомилково точно приписувати іншим очікування того, що вони готові від цієї людини почути чи в ній побачити, називається тактом.

Це твердження, проте, не означає, що тактовна людина завжди і у всіх випадках повинна слідувати цим очікуванням. Якщо виникає ситуація, у якій принципи переконання людини вступають у різку суперечність з тим, що від неї, як вона розуміє очікують оточуючі, вона, проявляючи принциповість, може і не турбуватись про те, наскільки тактовною є її поведінка в даному випадку.

Проте, у повсякденних життєвих ситуаціях помилкове приписування очікувань іншим людям чи їхнє ігнорування є нетактовністю. Нетактовність – це деструкція очікувань в процесі спілкування, яка порушує взаємодію партнерів у спілкуванні та іноді створює конфліктні ситуації. Прикладом нетактовної поведінки є поведінка людини, яка на досить формальне питання при зустрічі двох знайомих: «Як справи?» - починає докладно розповідь про здоров’я всіх близьких, про незначні події останніх днів. У цьому прикладі нетактовна поведінка не приводить до серйозних негативних наслідків, однак у ряді випадків порушення вимог такту веде до дуже серйозних проблем. Це особливо стосується проявів нетактовності у педагогічному спілкуванні.

Механізми взаємовпливу (основні засоби впливу в процесі спілкування)

Взаємовплив – це взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії, який викликає у людини зміну поведінки, установок, оцінок. Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, вчинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій – відбувається процес уподібнення членів однієї групи.

1. Зараження – це психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість і інтелект, а через емоційну сферу.

Цей найдавніший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей – на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Психологія розглядає його як процес передавання емоційного стану одного індивіда іншому на рівні психічного контакту. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Сильним каталізатором емоційного збудження стають вибухи емоцій, викликані позитивним чи негативним станом людей (плач, заразливий сміх та ін.).

2. Навіювання, або сугестія – процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Навіювання може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість. Основою ефективності є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової, реклама та ін. навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до їх діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать , вік, емоційний стан тощо. Неабияким чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація. Ефективність залежить і від стосунків між сугестором і сугерендом (об’єкт навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність, залежність тощо. Показником ефекту навіювання є і спосіб конструювання повідомлення (рівень аргументованості, поєднання логічних та емоційних компонентів).

Психологія розглядає навіювання як стихійний компонент повсякденного спілкування і як спеціально організований різновид комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації, моді, рекламі та ін.

3. Наслідування – процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя.

Наслідування – це одна з наймасовіших форм поведінки людини у спілкуванні. Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда. Людина намагається повторити все, що здається їй правильним і корисним (навички майстерності, ефективні способи спілкування і діяльності, раціональні прийоми виконання трудових операцій). За несвідомого наслідування вона виявляє активність внаслідок впливу інших людей, які розраховують на таку реакцію, стимулюючи її різними засобами.

Наслідування – один з важливих механізмів соціалізації особистості, способів її навчання і виховання. Особливе значення воно має у розвитку дитини.

4. Переконання - метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда. Реалізуючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Ґрунтується воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Ефективність переконання залежить від багатьох чинників, особливо від майстерності його суб’єкта. Одна з передумов її – свідоме ставлення реципієнта до процесу формування переконань. Переконання, впливаючи на розум і почуття людини, є способом психологічного впливу однієї людини на іншу або групу людей, що діє на раціональне та емоційне начало, формуючи при цьому нові погляди, взаємини.

5.Спілкування як розуміння людьми один одного. Психологічні механізми сприймання людини людиною

Спілкування стає можливим лише у тому випадку, якщо люди, які вступають у взаємодію, можуть оцінити рівень взаєморозуміння і усвідомити, що являє собою партнер по спілкуванню. Учасники спілкування прагнуть реконструювати у свідомості внутрішній світ один одного, зрозуміти почуття, мотиви поведінки, ставлення до значимих об’єктів.

Проте ця реконструкція внутрішнього світу іншої людини – завдання дуже складне. Людині надається можливість бачити лише зовнішній вигляд інших людей, їх поведінку і вчинки, використовувані ними засоби, і їй доводиться здійснювати певну роботу для того, щоб опираючись на ці дані, зрозуміти, що являють собою люди з якими вона вступає у спілкування, зробити висновок про їх здібності, думки, наміри. Сам по собі окремий вчинок однозначно не пов’язаний з внутрішнім психологічним планом, який за ними стоїть, і ця обставина перетворює міжособистісне сприймання у розв’язання психологічної задачі. Перцептивний аспект спілкування – це сприймання, розуміння та оцінка людини людиною. Пізнаючи інших людей, індивід отримує можливість краще, більш надійно визначити перспективи спільної діяльності з ними.

В процес спілкування включені щонайменше дві же чином кожна з них, орієнтуючись на поведінкові характеристики іншої людини, які виявляються ззовні, формує уявлення про неї, про її внутрішній світ? В актах взаємодії пізнання повинна бути виділена дія трьох найважливіших механізмів міжособистісного спілкування: ідентифікації, рефлексії, стереотипізації.

1. Ідентифікація – це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення цієї людини характеристикам самого суб’єкта. В ситуаціях взаємодії люди будують передбачення про внутрішній стан, наміри і почуття іншої людини на основі спроб поставити себе на її місце.

2. Проте суб’єкту спілкування важливо не лише відсторонено, зі сторони зрозуміти іншу людину, але й брати до уваги, як індивід, який вступив з ним у спілкування, буде сприймати і розуміти його самого. Усвідомлення суб’єктом того, як він сприймається партнером по спілкуванню, називається рефлексією. Рефлексія входить у склад сприймання іншої людини. Зрозуміти іншого означає, зокрема усвідомити його ставлення до себе як до суб’єкта сприймання. У процесах спілкування ідентифікація і рефлексія виступають у єдності.

Якщо б кожна людина завжди мала повну, науково обґрунтовану інформацію про людей, з якими вона вступає у спілкування, то вона могла б будувати тактику взаємодії з ними з безпомилковою точністю. Проте у повсякденному житті суб’єкт, як правило, не має такої точної інформації, що примушує його приписувати іншим причини їхніх дій і вчинків. Причинне пояснення вчинків іншої людини шляхом приписування їй почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки носить назву каузальної атрибуції або причинної інтерпретації. Каузальна атрибуція здійснюється частіше неусвідомлено або на основі ідентифікації з іншою людиною, тобто приписуванні іншому тих мотивів чи почуттів, які сам суб’єкт, як він вважає, виявив би в аналогічній ситуації, або шляхом віднесення партнера по спілкуванню до певної категорії осіб, щодо якої вироблені деякі стереотипні уявлення.

3. Стереотипізація – класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин шляхом віднесення до вже відомих явищ чи явищ, які здаються відомими, тобто таких, які відповідають соціальним стереотипам. Стереотип тут – сформований образ людини, яким користуються як штампом.

Тема: Міжособистісні стосунки в групах

1. Групи та їх види.

2. Колектив як вища форма розвитку групи.

3. Диференціація в групах і колективах.

4. Інтеграція у групах і колективах.

5. Формування колективу та колективізму.

1.Групи та їх види

Термін «група» означає спільність людей, об’єднаних за певними ознаками. Виділяють такі види груп:

І. За безпосередністю взаємостосунків або формою існування групи виділяють:

1. умовні групи - це спільності людей, які утворені за певною ознакою (вік, стать, рівень освіти, професія, соціальна приналежність, національність тощо) і ці люди не вступають у безпосередню взаємодію та спілкування з іншими членами групи. Наприклад, студентство України.

2. реальні групи – це спільності, учасники яких вступають в безпосередню взаємодію та спілкування між собою (академічна група студентів).

ІІ. За розміром виділяють:

1. великі групи – це спільності людей, які об’єднані за певними соціальними ознаками (клас, нація, соціальний прошарок), або реальні складно організовані групи з великою кількістю членів (певні організації);

2. малі групи – це невеликі за кількістю учасників спільності, які передбачають безпосередню взаємодію між членами групи (учнівський клас).

ІІІ. За суспільним статусом виділяють:

1. формальні (офіційні) групи, які мають задані ззовні суспільно-цінні цілі спільної діяльності, мають юридичний статус і нормативне визначення структури керівництва та підлеглості, прав та обов’язків членів групи;

2. неформальні (неофіційні) групи, які утворюються під впливом їх внутрішніх факторів (симпатії, дружби, спільності інтересів) і які не мають юридичного статусу і законодавчо визначених прав та обов’язків. Неформальні групи можуть формуватися я к у межах офіційних груп, так і поза цими межами.

ІV. За значущістю для особистості:

1. референтна група – це група, на яку орієнтується людина, з якою порівнює себе і на норми та цінності якої спирається. Референтна група виконує дві функції:

   • нормативна функція виявляється у мотивації, тобто соціальні норми, соціальні установки та цінності цієї групи є еталоном для людини;

   • порівняльна функція полягає у тому, що людина оціню себе шляхом порівняння з референтною групою як еталоном.

2. група належності – це реальна група, членом якої є людина.

V. За рівнем розвитку:

1. колектив;

2. просоціальна асоціація;

3. дифузна група;

4. асоціальна асоціація;

5. корпорація.

2.Колектив як вища форма розвитку групи

За рівнем розвитку виділяють певні види груп, враховуючи при цьому два види параметрів:

1. соціальна цінність цілей даної групи;

2. ступінь опосередкованості міжособистісних стосунків у групі змістом та цінностями спільної діяльності учасників групи.

1. Колектив – це група, яка має максимальну соціальну цінність своїх цілей та максимальну опосередкованість міжособистісних стосунків змістом спільної діяльності.

2. Просоціальна асоціація – це група з максимально соціально цінними цілями, але мінімальним ступенем опосередкування міжособистісних стосунків спільною діяльністю, оскільки така діяльність ще не сформована (дружня компанія).

3. Дифузна група – це група, у якій відсутня спільна діяльність, а тому ні спільних стосунків така група не має (група пасажирів в автобусі).

4. Асоціальна асоціація – це група, цілі якої мають асоціальний характер, тобто суперечать цілям суспільства, а міжособистісні стосунки мінімальною мірою опосередковуються спільною діяльністю (група підлітків-хуліганів).

5. Корпорація – це група з максимально вираженими анти суспільними та реакційними цілями і максимальною опосередкованістю міжособистісних стосунків змістом спільної (мафія).

Отже, колектив – це вища форма розвитку групи, у якій міжособистісні стосунки її учасників визначаються цілями, змістом та цінностями спільної діяльності.

Феномени колективу

Феномени колективу – це ті характеристики, які притаманні лише колективу і відрізняють його від усіх інших груп.

1. Колективістське самовизначення.

2. Колективістська ідентифікація.

3. Згуртованість як ціннісно-орієнтаційна єдність.

4. Адекватність покладання відповідальності за успіхи і невдачі спільної діяльності.

У зарубіжній психології при дослідженні малих груп, які мають характер дифузних груп були виявлені явища конформізму та нонконформізму. Явище конформізму означає, що певна частина членів групи під тиском групи змінює свою позицію на точку зору, яка прийнята більшістю членів групи, тобто не обстоює, не захищає власну позицію. У інших членів групи було виявлено явище нонконформізму, тобто відкрите протиставлення власно точки зору позиції більшості членів групи. Вітчизняні психологи вирішили експериментально дослідити явище конформізму та нонконформізму в колективі. При цьому вони висунули гіпотезу, що в колективі виникає своєрідна якість колективності, яка суттєво відрізняється від нонконформізму і конформізму. Дослідження проводилось методом підставної групи. В процесі такого дослідження було виявлено, що в умовах вирішення членами колективу завдань, які не стосуються їх життєвих цінностей та цілей і змісту спільної діяльності поведінка членів колективу не відрізняється від поведінки членів дифузної групи, тобто і тут спостерігається явище конформізму і нонконформізму. Коли проводили дослідження членів колективу за допомогою того ж методу підставної групи стосовно заходів, які безпосередньо стосувались цілей і змісту спільної діяльності колективу, життєвих цінностей ленів колективу, було виявлено нову якість. яка притаманна учасникам колективу. Так якість назвали колективістським самовизначенням.

Колективістське самовизначення – це здатність членів колективу вибірково реагувати на будь-які впливи з позиції, цілей, ідеалів, принципів, завдань спільної діяльності колективу. Це означає, що члени колективу були здатні захищати певну точку зору, навіть тоді, коли така позиція не підтримувалась більшістю членів колективу при умові, що дана точка зору об’єктивно сприяла згуртуванню колективу і відповідала змісту його спільної діяльності. Конформіст – людина, яка слідкує за групою. Нонконформіст – її цілі протистоять цілям групи, настоює на своєму, на своїх цілях.

3.Диференціація в групах і колективах

У групах та колективах встановлюються певні системи міжособистісних стосунків, де кожний член групи займає своє місце у системі стосунків і це місце свідчить про його значення для групи, тобто про його статус у групі.

Диференціація у групах і колективах виявляється в існуванні двох основних систем міжособистісних стосунків членів групи:

1. соціометричної системи міжособистісних стосунків;

2. референтометричної системи міжособистісних стосунків.

По психології розроблені спеціальні методи для дослідження цих систем стосунків:

1. соціометрія;

2. референтометрія.

Соціометрія була розроблена американським вченим Морено для вивчення міжособистісних стосунків на рівні емоційних переваг, тобто на рівні симпатій та антипатій. Соціометрична процедура починається з постановки питання: С ким би ти хотів ...? (піти в похід, відсвяткувати день народження). При обмеженій кількості виборів. На основі відповідей обстежуваних будується спеціальна таблиця. Яка називається соціометричною матрицею, де вказується кількість виборів і взаємовиборів. Крім табличного способу обробки результатів у соціометрії використовується графічний спосіб у вигляді побудови соціограми або карти групової диференціації. Така соціограма являє собою чотири концентричні кола у межах кожного з яких графічно зображаються номери тих обстежуваних, які обрали відповідну кількість виборів.

Соціометричне система взаємостосунків являє собою поверховий шар таких стосунків, тільки на рівні симпатій та антипатій. Це означає, що за допомогою соціометрії не вдається виявити глибинні особливості міжособистісних стосунків у групі, тобто ті стосунки, які виявляються соціометрією не задіяні у спільній діяльності членів групи.

Структура міжособистісних стосунків на рівні симпатій не є спільною і за допомогою соціометрії не вдається виявити причини зміни такої структури. За допомогою не вдається виявити мотиви виборів.

Референтометрія вивчає референтометричну систему міжособистісних стосунків, яка виявляє собою більш глибинний шар таких стосунків. Це означає, що за допомогою референтометрії виявляються міжособистісні стосунки на основі ціннісного фактору, тобто ці стосунки опосередковуються цілями, завданнями та змістом спільної діяльності. За допомогою референтометрії виявляється референтна група або референтне коло спілкування, тобто група людей, думки, цінності та ідеали якої є найбільш значущими для певної людини і тому вона орієнтується на цінності такої групи, використовуючи їх як еталон для порівняння та оцінки поведінки особистості інших людей і власної поведінки та особистості.

Сутність референтометрії полягає у тому, що обстежуваному дають можливість ознайомитись з думкою кожного учасника групи з приводу певних значущих об’єктів і при цьому різко обмежують кількість вибору тих осіб, з чиєю думкою людина має змогу ознайомитись. Референтометрія за зовнішніми характеристиками проводиться як соціометрія, тобто задається питання для вибору, будується референтометрична матриця та референтограма. За допомогою соціометрії, референтометрії та додаткових методик вдається виявити лідера групи.

Лідер – це той член групи, за яким всіма іншими членами групи визначається право приймати відповідальні рішення, які стосуються інтересів всіх учасників групи і які визначають напрямок та характер спільної діяльності.

4.Інтеграція у групах і колективах

Інтеграція, тобто об’єднання членів колективу здійснюється за допомогою відповідних феноменів колективу.

1. Колективістська ідентифікація означає застосування кожним членом групи одних і тих же моральних норм у ставленні до себе та до інших членів групи. Це означає, що кожен член колективу ставиться до себе як до інших і до інших, як до себе, тобто використовує одні і ті ж моральні норми. Колективістська ідентифікація експериментально вивчалась я к феномен співчуття, як співучасті.

2. Згуртованість як ціннісно-орієнтаційнна єдність означає спів падання поглядів, установок, суджень членів колективу щодо об’єктів (цілей, ідеалів, принципів, завдань), які є важливими і значущими для змісту спільної діяльності. Це не означає, що всі члени колективу повиннім ати схожі погляди на всі сторони їхнього життя, мати однакові інтереси та захоплення. Ціннісно-орієтаційна єдність означає спів падання поглядів членів колективу щодо ділових та моральних норм спільної діяльності, щодо цілей та змісту цієї діяльності.

3. Адекватність покладання відповідальності за успіхи і невдачі спільної діяльності означає, що у колективі внесок кожного учасника у спільну справу, не залежно від результатів цієї справи оцінюється правильно, об’єктивно, тобто адекватно. У групах, які є не колективами, кожний член групи намагається приписати собі заслуги при успіху спільної справи і перекласти відповідальність на інших при невдачі справи.

4. У колективі виникає психологічна сумісність як узгодженість темпераментів та характерів.

5.Формування колективу та колективізму

Колектив є спільністю, де створюються найсприятливіші умови для формування особистості учня. Сімейний колектив, навчально-виховний колектив у школі, трудові колективи, в які після закінчення середньої освіти входять юнаки та дівчата – це те соціальне середовище, в якому відбувається становлення особистості та її розвиток, формується така риса, як колективізм, що передбачає вміння жити і працювати в колективі.

Для розвитку колективізму потрібно організовувати всі види діяльності школярів, щоб вони мали колективний характер. Ігрова, трудова, учбова та інші види діяльності повинні бути організовані таким чином, щоб завжди і в усьому формувати колективістські принципи, зміцнювати і розвивати дружню підтримку, взаємодопомогу, враховувати вміння до співробітництва. Результати спільної праці не можуть не залежати від якості роботи кожної конкретної людини.

Для згуртування учнівського колективу дуже важливим є спільні переживання дітей в процесі різних колективних справ. Колективні емоційні переживання, які супроводжують різну суспільно0корисну діяльність учнів, сприяють формуванню колективу, згуртовують учнів.

У середній школі з метою розвитку колективізму, здатності до співробітництва, використовуються групові форми учбової діяльності, коли клас поділяється на групи і кожна група виконує певне завдання, підпорядковане загальній меті уроку. Завдяки груповій роботі, яка протікає в атмосфері спільної узгодженої взаємодії учнів і передбачає обмін продуктами діяльності і тим самим виникнення взаємин взаємозалежності і взаємоконтролю, процес учіння цих умовах може набути риси справжньої колективності. Спілкування з ровесниками, яке є важливим фактором розвитку особистості школяра і яке виявляється , як правило, за межами учіння при традиційній формі навчання, при застосуванні групових форм навчання стає її атрибутом, а продукти праці на уроці – безпосереднім предметом спілкування.

Колективізм дітей формується і під впливом сімейного виховання, коли сім’я має спільну для всіх її членів соціальну ціну та особистісно значиму діяльність, котра могла б опосередковувати внутрішньо сімейні взаємини. Однією з найбільш показових рис колективістських взаємин взагалі, а в сімї зокрема – справедливість при покладанні відповідальності за успіх чи невдачу у спільній діяльності. Це не лише ознака сприятливого психологічного клімату, але й умова сумісності членів сімейного колективу.

Тема: Психологія особистості

1. Поняття про особистість. Сучасні теорії особистості.

2. Структура особистості.

3. Активність особистості та її життєва позиція.

4. Спрямованість особистості як система мотивів її поведінки.

5. Самосвідомість особистості.

6. Самооцінка та рівень домагань особистості.

7. Психологічний захист особистості.

8. Формування особистості.

1. Поняття про особистість. Сучасні теорії особистості.

Індивід – це термін, який означає родову приналежність людини, тобто сказати про людину – індивід означає, що ця істота потенційно людина. Це означає, що народжуючись, немовля по спадковості отримує природні передумови, які дозволяють йому оволодіти пізніше людськими якостями та властивостями:

• будова тіла немовляти, яка дозволить йому оволодіти прямоходінням;

• структура мозку, яка виступить основою для розвитку інтелекту;

• будова мовленнєвого апарату, яка дозволить оволодіти мовленням;

• будова руки, яка дозволить оволодіти різними видами діяльності.

Людську істоту позначають терміном «індивід» на відміну від тварин, яких називають особинами.

Особистість – це системна соціальна якість індивіда, яка набувається цим індивідом під впливом предметної діяльності і спілкування з іншими людьми і у цій якості відображається рівень представленості індивідів суспільних взаємин. Поняття індивід та особистість знаходяться у нерозривній єдності, але не є тотожними.

Про тотожність цих понять свідчить:

1. існування індивідів, які не стали особистістю;

2. існування особистості, яка не має свого реального носія індивіда (літературні герої). Таку особистість називають квазіособистістю. Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, які ставлять її своєрідність та відрізняють від інших людей. Індивідуальність людини виявляється в рисах її темпераменту, характеру, у звичках, провідних інтересах, здібностях та індивідуальному стилі діяльності..

Немає двох людей з однаковим поєднанням рис індивідуальності, тобто особистість кожної людини самобутна і неповторна у своїй індивідуальності.

Поняття «особистість» та «індивідуальність» знаходяться нерозривній єдності, оскільки індивідуальність виступає однією із сторін особистості проте, ці поняття не є тотожними. Риси індивідуальності стають особистісними лише тоді, коли вони включаються у спілкування і спільну діяльність, які є дуже важливими для спільностей, членом яких є така людина. У зв’язку з цим педагог повинен здійснювати індивідуальний підхід до кожного учня, спрямований на врахування індивідуально-психологічних особливостей цього учня в навчально-виховному процесі. Проте індивідуальний підхід є лише частковим проявом більш загального особистісного підходу, коли педагог враховує також міжособистісні стосунки та характеристику тих соціальних груп, в які включений учень.

Теорії особистості

1. Теорія особистісних рис. Представники цієї теорії під особистістю розуміють певну систему якостей, яка належить відповідним категоріям людей або ці вчені намагаються виявити ті риси особистості, які змушують більшість людей діяти більш або менш однаково у відповідних ситуаціях. Олпорт виділяє від 2 до 10 основних рис особистості, які визначають стиль життя людини, інші ж риси він вважає другорядними.

Кеттел характеризує особистість за 16 факторами. Айзенк описує особистість за 3 основними параметрами:

• екстраверсія – інтроверсія (зверненість на зовнішній світ – зверненість на себе);

• нейротизм –емоційна стабільність;

• психотизм – сила Супер Его (неврівноваженість, складність стосунків та вміння контролювати свої прояви).

Біхевіористична теорія ґрунтується на ідеї про вплив на особистість соціального середовища. Вважається, що всі форми соціальної поведінки людини є результатом її спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, кіногероями). Особистість формується в результаті впливу на людину довкілля, які людина хоче пізнати з метою пристосування до нього.

Когнітивна теорія прагне виявити проблему контролю людиною свого існування або надання цьому існуванню сенсу. Представники цієї теорії твердять, що особистість не є пасивним результатом впливу довкілля на людину. Реакція людини на певну ситуацію залежить від когнітивної інтерпретації людиною цієї ситуації та особливостей її особистості.

Психодинамічний підхід (глибинна психологія):

• Психоаналітична теорія особистості Фрейда. Фрейд вважав, що риси особистості формуються дуже рано, а потім лише виявляються у дорослому житті. Саме тому психічне життя людини можна пояснити виходячи з її минулого, тобто з її раннього дитинства.

• Аналітична психологія Юнга, центральним поняттям якої є поняття індивідуалізації. Під індивідуалізацією Юнг розуміє розвиток особистості, який передбачає поєднання свідомого та несвідомого.

• Проблема особистісного зростання розглядається і в індивідуальній психології Адлера. На думку Адлера особистісне зростання здійснюється шляхом переходу людини від мети власної вищості до конструктивного пристосування до середовища, реалізації своїх здібностей. В процесі особистісного зростання людина розв’язує три важливі життєві завдання:: роботу, дружбу та кохання.