63.Розвиток моральної науки у англійському просвітництві: д.Толанд, а.Коллінз та інші.

Дж. Толанд – яскравий представник англ. Просвітництва, його основна праця – «Християнство без таємниць» стала класичним каноном деїзму. У своїй праці Толанд слідує за Локком, який в роботі «Розумність християнства» намагався з’єднати розум та християнську віру. Однак Толанд іде значно далі за Локка, він робить розум «суддею віри» та усуває з християнства будь-який елемент таємниці. На його думку, Євангеліє не містить нічого такого, що суперечить розуму чи є недосяжним для нього, тому жоден догмат християнства не може бути названий незбагненною таємницею. Те, що вважається таємницею, будучи піддано суду розуму, може бути вичерпним чином доведено та пояснено – центральна теза Толанда. Коли ми говоримо про «таємницю», маємо на увазі дві речі: або це те, що суперечить розуму,а отже воно не має змісту, тому має бути виключене з серйозної дискусії, або ж таємниця – це дещо ще не пізнане і не пояснене , тому має стати об’єктом дослідження та раціонального пояснення. Для Толанда ідеї християнства є таємничими лише у 2-му сенсі. Він вважає, що ніщо не має бути недоступним для розуміння, і нічого неприйнятного та нелогічного не може бути в Євангелії. Саме природна релігія без культів, інститутів та вірувань позитивних релігій по душі Толанду. Однак, дя того, аби ця релігія змогла відродитися, необхідно усвідомити всі забобони, які «тримають в полоні» наш розум, що нам нав’язують з самого нашого народження. Школа також не є найкращим місцем для виховання розуму, де молодь також чує «розмови про демонів, німф, злих духів, пророцтва, перевертництво». Потім починається навчання в університеті , а університет за Толандом – джерело будь-яких найшкідливіших забобонів – те, що ми думаємо навчитися всьому, а насправді виходить – нічому, окрім зазубрювання. Отже, радикально розв'язував Толанд питання про співвідношення віри та розуму. Він не тільки проголошував первинність розуму перед вірою, як це робив, наприклад, Локк, а й намагався довести, що "істинна віра" нічим принципово не відрізняється від знання, оскільки передбачає розуміння. Проте якщо віра є знанням, то "розум більш важливий, аніж одкровення". І хоча Толанд заперечував висновок, що таке поняття віри робить непотрібним одкровення, не важко помітити, що філософ, насправді, приходив до заперечення значення віри і одкровення, проголошуючи безумовний пріоритет розуму.

Ентоні Коллінз обуплікував працю «Рассуждение о свободомыслии», яка викликала бурхливу полеміку в науковому дискурсі. Під свободо мисленням Коллінз розумів застосування розуму з метою пізнати значення будь-якого положення, розглянути характер доведень «за» та «проти» нього. Щодо причин, якы лежать в основі свободомислення Коллінз розмірковує наступним чином: 1) якщо знання деяких істин заповідано Богом, якщо знання інших істин корисне для суспільства, якщо незнання небезпечне для нас, тоді ми маємо право знати будь-яку істину, бути свободомислячим; 2) як і в ремеслах, лише шляхом спроб, порівнянь та досвіду ми розуміємо, що є кращим та досконалішим, так і в науках досконалості можна досягнути лише через свободо мислення; 3) якщо люди нехтують мисленням чи дозволяють себе переконати себе, що вони не мають права вільно мислити, то вони не тільки не зможуть досягти досконалості в науках, але й дойдуть до найбільшого абсурду, який тільки можна уявити. Відповідно, сводобомислення полягає у неупередженому аналізі значення причин, доказів, які підтримують чи спростовують будь-яку теорію. Прикладом такий необґрунтований абсурдних ідей є: уявлення про непогрішність якоїсь людини; дана священикам влада осуджувати чи рятувати; поклоніння образам, реліквіям.; самозахист у всіх випадках оцінювався отцями церкви як незаконний тощо. Критикуючи пророцтва у роботі «Рассуждения об основах и причинах християнской религии» Коллінз у «Філософському дослідженні людської свободи» прийшов до обмеження свободи волі. Коллінз пише, що хоча він і заперечує свободу волі у певному сенсі цього слова, однак він бореться за свободу, оскільки вона означає можливість робити те, що подобається. Під необхідністю він має на увазі тільки те, що називається «моральною необхідністю», розуміючи під цим те, що мисляча та відчуваюча істота керується розумом і своїми почуттями; однак він заперечує те, що людина є детермінованою, вона не підкорена абсолютній необхідності. Коллінз не вважає свій психологічний детермінізм таким, що суперечить моралі, навпаки, він є найкращим способом врятувати мораль, оскільки показує, що людські дії детерміновані раціональними мотивами.

Ентоні Ешлі Купер, граф Шефтсбері в «Опыте о добродетели и достоинстве» намагається пізнати до якого моменту релігія з необхідністю включає доброчинність і чи правим є той, хто вважає, що неможливо, щоб атеїст був чесним, добрим з відчуттям гідності. За загальною думкою, релігія та доброчинність тісно взаємопов’язані. Однак, відомі приклади, пише Шефтсбері, людей, які виявляли великі релігійні поривання, однак були позбавлені звичайних людських почуттів; а інші, що вважалися атеїстами на практиці слідували нормам моралі та діяли при багатьох обставинах з любов’ю до людей, що вимагало визнати їх доброчинними людьми. Шефтсбері, визнаючи мораль автономною, приходить до теорії вроджених якостей людини; серед них не скільки раціональні ідеї, скільки «почуття», естетичні та етичні аспекти поведінки. У людини є «почуття», що складає частину її природного дару, що лежить в основі естетичних, етичних оцінок рівноцінно як і релігійних переконань. Шефтсбері зазначає, що людина ще до ясного та точного знання про Бога володіє почуттям справедливого та несправедливого, зла та добра. Відповідно, мораль є самостійною. Мораль може існувати й поза релігійними практиками.

Френсіс Хатчесон у роботі «Дослідження про походження наших ідей про красу та доброчинність» досліджує етичні питання. Якщо Шефтсбері об’єднав естетичні та етичні почуття, то Хатчесон їх розрізняє. Для нього спроможність до естетичної оцінки настільки ж першозадата на самостійна, як і до етичної. Відповідно, за ним є почуття прекрасного та почуття добра. І саме це почуття добра дозволяє нам конкретизувати кінцеві цілі, про які мовчить розум. Почуття добра та справедливості є вродженим, безпосереднім, незалежним. У «Системі моральної філософії» він пише, що більшість і навіть кожен індивід можуть бути «зіпсовані» несправедливістю, однак суспільство рідко дає можливість жити несправедливим законам. Політична організація суспільства , за ним, може бути викликана недосконалістю людей, які за своєю природою є справедливими та добрими. Більше того, в основі людської природи лежить, врешті-решт, безкорисливе бажання щастя іншим, і наше моральне почуття спонукає нас вважати доброчинними тільки ті дії, які витікають , хоча б частково, з цього бажання.

64. Особливості антикартезіанського спрямування ідей Дж.Віко. У праці «Про метод наук нашого часу» Віко намічає серію проекцій картезіанського методу на педагогіку, фізику, геометрію, медицину. Небезпечна переоцінка картезіанства, на його думку, позбавляє розвитку соціальні науки. Будучи методологією природничих наук, картезіанство не так добре співвідносилося з науками про суспільство та мораль. Віко зазначає, що ціна повної ясності та чіткості картезіанського методу , що є типовою для математичного та геометричного знання – абстрактність. Критичні зауваження Віко щодо картезіанського методу дають нам уявлення про дистанцію, яка розділяла його з провідними течіями думки того часу. Галілео-картезіанський метод являв собою шлях наукового пізнання, в основі якого лежав принцип радикальної однорідності Бога, людського розуму та світу, одностороннього, подібно до тієї ж математичної структури, ідеала досконалості і простоти. Однак там, де Галлілей і Декарт вводили передумову гомогенності, Віко наполягав на принципі гетерогенності. Бог не геометр, реальность зовсім не є математичною структурою, а зв’язок лише через математику і тільки через неї – хибне уявлення на думку Віко. Окрім неспроможності картезіанства в області наукового методу, Віко показує його низьку ефективність у філософії. Принцип «я мислю, отже, я існую» не є на його думку фундаментальною істиною. У дійсності цей принцип не здатен нейтралізувати скептицизм , оскільки він досягає, у кращому випадку, усвідомлення факту існування суб’єкта, але ніяк не обґрунтовує науку; він сприяє психологічній визначеності, але не науковій. Усвідомлення рівноцінно прийняттю факта, наука ж має справу з причинами та елементами, які формують факти. Тому cogito засвідчує факт існування думки і її усвідомлення, але не має природнього відношення до причин, а відповідно і до науки. Віко підкреслює, що скептик ні скільки не сумнівається ні в тому, що він мислить, ні у визначеності того, що він бачить, ні в тому, що він відчуває. Однак визначеність думки про присутність свідомості – ще не наука. Врешті-реш Віко завдяки відчайдушній боротьбі проти редукції філософського знання до фізико-математичної моделі, сам того не підозрюючи , відкрив нову главу в історії наукової думки. Спроба зміщення філософської рефлексії з космосу на людину , тим паче лишилася маргінальним явищем на фоні наукової думки, що набирала обертів. Полеміка з раціоналізмом та тенденцією інтенсивного поширення картезіанства привела Віко до переконання, що можлива лише одна наука – про те, що можна зробити і відтворити. Критерій істинності – в «делании», зробити щось – означає досягти справжньої ясності та виразності на шляху пізнання. Зразкова чіткість геометрії неможлива без припущення, що вона винайдена людиною. Факт і фактор-діяч – умови й запорука істини. 65. Вчення Ляйбніца про істину: «істини розуму» та «істини факту». Слід впливу емпіризму можна знайти у ляйбніцевському поділі істин на істини факту та істини розуму. Істини факту Ляйбніц у певній згоді з Гоббсом чи Гассенді готовий звести до досвіду. Як і весь досвід, істини факту, що його виражають, є випадковими, ймовірними. До них ми доходимо шляхом індукції. У звичайному житті та природознавстві часто будуються й фігурують саме такі істини. Досить важливим є те, що навіть закони природознавства, оскільки вони не містять у собі безумовної необхідності та все загальності, можуть бути, за Ляйбніцем, віднесені лише до істин факту. Для того, щоб їх отримати, достатньо спертися на закон достатнього обґрунтування. По-іншому справа склалася з істинами розуму. Для їхнього обґрунтування потрібні закони логіки (наприклад, закон тотожності чи закон протиріччя), однак лише цих законів не достаньо. Всезагальні, основоположні істини математики та логіки – не можуть бути виведені шляхом індукції з досвіду. Ці істини – є конструкціями розуму, його свідомості, які підлягають строгому логічному та математичному аналізу, синтезу, приведення до єдності. Як саме здійснюється таке конструювання, що спирається і на природу, але більшою мірою на розум, - тому вчать математика, логіка, метафізика. Також слугують цьому і ті розділи природознавства, де емпіризм тривалий час «бачив» поле власної діяльності – де трактуються, наприклад, такі поняття як простір, час, фігура, величина, рух. І звідси походять якщо не самі істини розуму, то нові імпульси до їх розуміння та побудови