28. Принцип універсального сумніву та його методологічне значення у філософії р.Декарта.

Декарт наголошує,щопідлягають перевірці сумнівом всі знання, в тому числі й ті, щодо істинності яких є давня і міцна згода (що особливо належить до математичних істин). Теологічні судження про Бога та релігії не становлять винятку. Велику роль сумнів відіграє в правилах методу.До важливих зауважень методологічного характеру щодо сумніву вар­то згадати про істотну відмінність зміс­ту сумніву Р. Декарта від сумніву в скептицизмі. Скептицизм, відмінний від догматизму власним послідовним сумнівом щодо вихідних тверджень сумнівності все ж не отримує позитивного добутку з застосування власних підходів. Нове знання скептика полягає у доведенні суперечнос­тей щораз нового вчення чи теорії, які стають предметом осмислення ске­птика. Р. Декарт наполягає саме на евристичній функції застосування принципу сумніву. Наслідком такого застосування може стати не лише підтвердження сумнівності предмета дослідження, але й ствердження іс­тинності того чи іншого положення та спонукання до методологічного досягнення нового знання на основі вже безсумнівних істин (аксіом). Сумнів не повинен бути самоцільним і безмежним. Його результатом має стати ясна і очевидна першоістина. Сумнів, роз'яснює Декарт, треба зробити рішучим, послідовним і універсальним. Його мета - аж ніяк не приватні, другорядні за значенням знання. Отже,в ході сумніву повинні вибудуватися всезагальні принципи знання про природу і людину. Вони,за Декартом,і складають міцний фундамент наук про природу і людину.

29.Детермінізм Спінози. Визначення свободи. Аналізу людської свободи Спіноза присвячує 2 останні глави своєї «Етики».4-глава «про людське рабство» або «Про сили аффектів». 5-глава «Про могутність розуму» або «Про людську свободу». Свобода є те, що саме визначає себе до дії або діє згідно з необхідністю лише власної природи.Тобто,свобода протиставляється не необхідності, а примусу.За Спінозою,лише Бог є вільним. Адже, лише Бог чи субстанція є причиною самої себе, лише Бог сам визначає себе до дії і діє згідно з необхідністю лише власної природи. Субстанція, таким чином, абсолютно вільна,але вона ж і абсолютно необхідна. Тому,в Богові свобода і необхідність співпадають.Згідно із Спінозою, людина перебуває у рабстві афектів. Рабством Спіноза називає “людське безсилля в приборкуванні й обмеженні афектів”. Людина, яка підпадає під дію афектів, уже не володіє собою настільки, що “хоча й бачить перед собою краще, але змушена прямувати до гіршого”о ще повернемося. Під афектами Спіноза розуміє “стани тіла, які збільшують або зменшують властивість тіла до дії, сприяють їй або обмежують її, а водночас і ідеї цих станів” Відтак людина, що перебуває під впливом афектів, є невільною, адже вони не сприяють пізнанню істини, тому причиною дій людині стає не її воля, а зовнішні чинники.Людина не визначається до дії сама собою – на неї діє низка зовнішніх обставин. Як тіло людини підкоряється змінам, так і на душу впливають пристрасті. Людина з огляду на це є рабом. Водночас, людина не згідна миритися з цими обставинами, вона прагне утвердитися у власній сутності, скеровуватися до дії самою собою. Шлях до цього Спіноза визначає через приборкання афектів за допомогою розуму. Розум тут відіграє головнішу роль за волю людини, адже воля, на думку філософа, не є нескінченою. Крім того, оскільки людина має причину, вона не має свободи волі. Розум, навпаки, має нескінчену кількість представлень.Там, де зникає спрямування до пізнання, зникає будь-яка воля.слідуючи своїй природі, пізнаючи світ, людина перетворює афекти із суб’єктів дії на людину на об’єкти її споглядання, і, відтак, стає вільною від їхньої дії.Таким чином, мислення і діяльність у Спінози ототожнюються. Мислення згідно з настановами розуму, з перетворенням афектів із зовнішніх причин на об’єкти розгляду власного розуму, сприяють свободі людини, свободі її діяльності. Відтак, можемо зробити висновок, що розумова свобода від впливу афектів є свободою діяльності людини.

30.Просвітницька педагогіка Жан-Жака Руссо. Роман-трактат “Еміль чи про виховання” є головним педагогічним твором Руссо, цілком і повністю присвяченим проблемам виховання людини. Для вираження своїх педагогічних ідей Руссо створив таку ситуацію, коли вихователь починає виховувати дітей, що остались з малолітства сиротою і бере на себе права й обов'язки батьків. І Еміль є цілком плодом його численних зусиль як вихователя. Руссо намічає три види виховання і три типи вчителя: Природа, Люди і Предмети. Усі вони беруть участь у вихованні людини: природа внутрішньо розвиває наші задатки й органи, люди допомагають використовувати цей розвиток, предмети діють на нас і дають досвід. Природне виховання не залежить від нас, а діє самостійно. Предметне виховання частково залежить від нас. Виховання – велика справа, і воно може створювати вільну і щасливу людину. Природна людина – ідеал Руссо – гармонічна і цілеспрямована, у ній високорозвину ті якості людини-громадянина, патріота своєї країни. Така людина абсолютно вільна від егоїзму. Роль вихователя для Руссо полягає в тому, щоб навчати дітей і дати їм одне єдине ремесло – життя. Як заявляє вихователь Еміля, з його рук не вийде нісудовий чиновник, ні військовий, ні священик, - насампередце буде людина, що зможе бути і тим, і тим.Кожному віковому періоду повинні відповідатиособливі форми виховання і навчання. Виховання повинне носити трудовий характер і сприяти максимальному розвитку самостійності й ініціативи учнів. Інтелектуальному вихованню повинне передувати і супроводжувати вправа фізичних сил і органів почуттів вихованців. У своєму романі Руссо дає періодизацію, поділяючи життя дитини на чотири етапи:1 – віднародження до двохроків. Це період фізичного виховання. Вихователі дитини мати і батько.2 період – дитячий віквід 2 до 12 років;3 період – підлітковий вік від 12 до 15 років;4 період – юнацький вік від 15 до 18 років.Отже,У своєму творі Жан-Жак Руссо висловлює ідею про самостійність дитини в історії природного виховання. Він застосовує метод природних наслідків і непрямого впливу. В основі виховання “по Руссо” повинен лежати принцип проходження вказівкам природи. Відповідно до цьогопринципу:кожному віку повинні відповідати особливі форми виховання і навчання;виховання повинне носити трудовий характер і сприяти максимальному розвитку самостійності й ініціативи учня;інтелектуальному вихованню повинне передувати вправа фізичних сил і органів почуттів вихованців.Педагогічні погляди Руссо були корисні в той час, а деякі актуальні й донині.Так, актуальної залишається розбивка життя дітей на етапи відповідно до їхнього розвитку і необхідність різного рівня підходу до цих етапів. Кожен етап має своє особливе і дуже важливе значення. 

31.Вчення Декарта про духовну субстанцію. Декарт піднімає проблему субстанції у своїх творах. Він вважає, що є дві незалежні субстанції - матерія і мислення. Ці дві субстанції існують незалежно одна від одної, їх поєднує між собою Бог та надає їм змісту. Ці дві субстанції створені Богом але Бог відіграє роль Першопочатку. Головне визначення духовної субстанції-це неподільність, найважливіша ознака матеріальної це подільність до нескінченності. Тут Декарт відтворює античне розуміння духовного і матеріального початку, розуміння, що в основному успадкувало і середньовіччя. Таким чином, основні атрибути субстанції це мислення і протяжність. Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декарта, ідеї, що властиві їй вічно, а не придбані в досвіді, а тому в XVII столітті їх називали уродженими. Питання про сутність духовної субстанції, згідно з традиційною термінологією, постає в Декарта як питання про її головні атрибути. Кожна субстанція має певні атрибути, себто властивості або якості, що доступні нашому сприйняттю. Що ж є тим атрибутом, який становить сутність і природу душі? Можливо, це рух, на думку Декарта, стосується тіла, а не душі. Він заперечує існування так званої рослинної душі, так само як і тваринної. Не можна вважати за її сутність також і відчуття, бо й вони неможливі без тіла. Декарт абстрагується від усіх виявів людського духу, які тим чи іншим способом пов’язані з тілом.Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мислені, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою - Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом. Душа, як і Бог, є передусім предметом метафізики, тому можливість її пізнання важлива філософська проблема для Декарта. Виходячи із свого розуміння сутності душі, Декарт вважає, що її пізнання, так само як пізнання Бога, - суто інтелектуальний акт. їх можна тільки розуміти, але аж ніяк не уявляти. 

32.Вчення Д.Юма про емоції та афекти. З самого початку II Книги «Трак­тат про людську природу» Юм підкреслює , що в ній зберігається поділ перцепцій на враження і ідеї , і додає , що враження допускають підрозділ на первинні та вторинні , тотожні підрозділу на враження відчуття і враження рефлексії. Афекти і інші емоції , подібні з ними , належать до вторинних вражень. Юм розбиває враження рефлексії на спокійні, які треба відрізняти від слабких , і бурхливі, що відрізняються від сильних. До спокійних відносяться почуття прекрасного і огидного , які відчувають при сприйнятті якось вчинку , творів мистецтва або зовнішніх об'єктів. Добурхливиї - опосередковані (випробовувані щодо інших) афекти це любов - гордість - (приємні афекти) і ненависть і приниженість - (неприємні афекти) . Афекти також поділяються на прямі і непрямі. Прямі безпосередньо викликаються будь-яким благом або злом , стражданням або задоволенням. Це бажання , відраза , сум, радість,надія, страх , відчай і впевненість.Непрямі виробляються тими ж принципами , але за сприяння інших якостей. Під ними розуміються гордість , приниженість , честолюбство , марнославство , любов , ненависть , заздрість , співчуття , зловтіха , великодушність і всі вироблені від них афекти. Щоб розкрити психологічні механізми бурхливих афектів, яким приділяється в книзі основна увага, Юм проводить відмінність між причиною і об'єктом даних афектів, а також між якістю, яка сама собою виробляє незадоволення або задоволення, і предметом, якому належить ця якість . Наше Я, як зв'язкова послідовність перцепцій, є об'єктом афектів і ніколи причиною, оскільки її однієї недостатньо для того, щоб порушити їх. Афект, власне, відбувається між двома ідеями, одна з яких виробляє його, а інша ним виробляється . Перша є причиною, друга - об'єктом афекту. Юм ставить завдання виявлення операційних принципів або властивостей людського духу в процесі виникнення афектів . Таких властивостей виявляється три . Перша з них - асоціація ідей. Друга властивість - аналогічна асоціація між враженнями. Під впливом радості ми , природньо , переходимо до любові , великодушності , жалості , хоробрості , гордості та іншим подібним афектам . Існує тяжіння або асоціації не тільки між ідеями , а й між враженнями , з тією різницею , що ідеї асоціюються за подібністю , суміжністю і причинністю, а враження тільки за подібністю. Зазначені два види асоціації взаємодіють і тим полегшують перехід від одного афекту до іншого. Це і є третя властивість людського духу. 33. Типологія систем у «Трактаті про системи» Е.Конділь`яка. Серед інших представників французького просвітництва вагоме значення в галузі теорії пізнання має вже згадуваний Е. Б. де Кондільяк(1714–1780). Крім теорії сенсуалізму він знаний і як дослідник у галузі історії філософії. Саме йому належить спроба систематизації та аналізу існуючих у попередній філософії систем. Французький філософ застосо­вує для критики філософських побудов минулого та сучасного власні фі­лософські погляди на природу знання та дійсності. Сенсуалізм стає своє­рідною призмою у ставленні до історико–філософської спадщини. Підби­ваючи підсумки Кондільяк вирізняє три основні види принципів, на яких розгортаються всі можливі системні побудови. По–перше, це загальні, чи абстрактні принципи; по–друге, визнання у системах причин речей та явищ, які не спостерігаються, а лише передбачаються; по–третє, принци­пи, які вимагають орудування безумовно обґрунтованими фактами.Перші два види принципів мають для філософа негативне значення. Застосування першого виду нечинних принципів розбудови систем у пе­ршу чергу стосується філософських систем. Другий вид притаманний природничо науковим дослідженням та гіпотезам. Об'єктом критичного переосмислення в галузі філософії стають системні розбудови Р. Декарта, Н. Мальбранша, Б. Спінози, Г. Ляйбніца.Кондільяк не визнає існування певних аксіоматичних принципів, які мусять передувати будь–якому методологічному дослідженню. Особ­ливо яскраво цей недолік виявив себе у філософії Б. Спінози. На думку французького філософа все те, що складає зміст мислення людини стає наслідком відчуттєвої активності індивіда, і не може мати власним джере­лом щось, що не належить безпосередній відчуттєвій природі людини. Ця вимога, однак, істотно розрізнює сенсуалістичну основу філософії Кондільяка від досвідної основи філософій британських емпірицистів. Останні, не визнаючи жодних метафізичних принципів пізнавальної спроможності людини (вроджені ідеї та моральні принципи), все ж обумовлювали існу­вання двох самочинних джерел наших знань (ідей) – від відчуттів та від рефлексії (розуму). Кондільяк же наполягає на тому, що діяльність розуму не має самостійної основи, а є своєрідною діяльністю модифікації ідей, які людина отримує від відчуттів, у поняття, які є суто похідними і щодо відчуттів, і щодо ідей. До того ж, сама спроможність до модифікації стає наслідком відчуттєвої активності та виховання людини.Розрізнення знань на ідеї та поняття, як модифіковані (видозмінені) ідеї, спонукало до створення «аналітичного методу». Осно­вне завдання методології полягає у пошуках причин, а точніше першо­причин у вигляді від чуттєвих сприйняттів, наших ідей, тобто знанню лю­дини. І саме орудування поняттями, модифікованими ідеями, дає можли­вість прослідкувати всю причинну послідовність у появі тієї чи іншої ідеї.

34.Вчення Р.Декарта про тілесну субстанцію. Фізика та космологія. Фізична природа, за Декартом, це сфера, де цілком панує одна лише матеріальна субстанція.Але ідея тілесної субстанції, доведення її реального існування і розуміння її сутності належать до компетенції метафізики. Саме в її царині Декартом формулюються онтологічні і методологічні засади всього природничо-наукового пізнання. Відповідно до картезіанського раціоналізму, це пізнання опосередковане діяльністю мислення, базується на принципах розуму. Все, що пов'язане з чуттєвим досвідом, має недостовірний характер. Єдино реальними властивостями речей проголошуються їх кількісні визначення. Тому природа в її об'єктивній реальності постає лише як предмет математичного розуму. На думку Декарта, тіла, власне кажучи, не пізнаються відчуттями або сприймаються на дотик, а тому, що їх розуміють, осягають мисленням. Таким чином у визначенні природи фізичного світу Р. Декарт виходить зі структури мислення. І якщо Ф. Бекон має своїм предметом справжню у своїй конкретності природу, то Декарт - лише абстрактну, математичну природу. У розв'язанні питання про сутність матеріальної субстанції, про її головний атрибут Декарт користується тим самим тетодом, яким він назначив природу духовної субстанції: послідовно абстрагується від усіх її конкретних форм, від усіх її випадкових та відносних визначень. Єдина властивість, без якої тіло не існує, - це місце, яке воно займає в просторі. За своєю сутністю тіло є не що інше, як певним чином необмежений простір, геометрична форма. Сутність або атрибут матеріальної субстанції, - протяжність, до якої можна звести всі явища матеріального світу. З точки зору мислення матеріальність, тілесність і протяжність є цілком тотожними. Всі інші властивості ми можемо пізнати лише завдяки протяжності і через неї. Вони розглядаються Декартом тільки як її модифікації. Таке розуміння матеріальної субстанції приводить до певних висновків. Якщо, наприклад, матеріальне тіло зводиться до протяжності, до простору, який воно займає, то між тілами, а також частинами одного тіла не може бути ніякої порожнечі. Декарт заперечує її існування. За Декартом, протяжність матерії неперервна, вона принципово подільна до нескінченості. Декарт визнає лише існування певних часток матерії - корпускул, які подільно за своєю природою і можуть мати залежно від цього різну величину.З континуальних поглядів на природу випливають певні висновки, які мають важливе світоглядне значення. Так, ототожнення матеріальності з протяжністю приводить Декарта до думки про безмежність Всесвіту, що цей світ, або сукупність тілесної субстанції, не має ніяких меж у своїй протяжності. Оскільки простір немає меж, безмежним є і матеріальний світ. Декарт також приходить до висновку про матеріальну однорівність світу. Він стверджує, що у всьому світі існує тільки одна матерія, але матерія неба не відрізняється від матерії землі. І взагалі, хоч як би були світи нескінченні, вони неодмінно складаються з однієї матерії. Такі погляди, звісно, суперечили традиційним уявленням про ієрархічну будову світу. Якщо протяжність є атрибутом тілесної субстанції, то рух є його найважливішим модусом. Тому всі фізичні процеси утворюються рухом. Модуси протяжності - це різні рухи, вони є об'єктом фізики. Сама собою матерія в Декарта мертва, позбавлена внутрішнього руху. І для того, щоб пояснити, звідки він береться в матеріальному світі, Декарт змушений звертатися по допомогу до Бога. Проте неважко помітити, що роль, яку виконує Бог, створивши матерію, надає їй певну кількість руху й визначає його закон, після чого матеріальна природа, яка живе з цими законами, не потребує втручання Бога. Його функція - бути лише гарантом збереження законів і кількості загального руху в природі. Принципи механістичного матеріалізму, вихідні положення фізики Декарта були зреалізовані передусім у його космології. Щоб пояснити весь матеріальний світ, усі процеси, що відбуваються у ньому, на думку Декарта, потрібно лише дві речі: матерія і рух. Він говорить, якщо б дати мені матерію і рух, то я побудую світ. Поняття матерії і поняття руху утворюють онтологічні засади фізики й космології Декарта. Спираючись на ці поняття, він прагне створити грандіозну картину розвитку природи, від первісного до сучасного стану.Еволюційний підхід до природи значно обмежував творчі функції Бога, якому Декарт залишив творення первісного хаосу. Основою розвитку Всесвіту Декарт уважає вихровий рух первісне однорідної матерії. Вихровий тому, що відсутність порожнечі унеможливлювала будь-який рух, крім такого, що відбувається по колу. Створивши первісну матерію, надавши їй руху та встановивши його закони, Бог далі самоусувається.

35.Дедуктивно-геометричний метод пізнання Б.Спінози. Види знань. У своїй гносеології Спіноза виступив прихильником раціоналізму. Пізнання сутності різних обєктів досягається за допомогою розуму, чуттєвий ж «досвід не вчить ніяким сутностей речей» Досвід не може розкрити природу субстанції, вона осягається тільки за допомогою розуму. Тим не менше пізнавальний процес не може обходитися без досвіду: з його допомогою ми дізнаємося про існування окремих модусів. Спіноза вважав світ пізнаваним. Автор «Етики» виділяє три ступені пізнання. Перша - чуттєве пізнання, яке він називає також «думкою» і «уявою». Спіноза поділяє його на два види: а) пізнання «через безладний досвід», коли окремі речі «відтворюються» почуттями, причому почуття здійснюють це «перекручено» і «смутно»; б) Пізнання «із знаків»: коли завдяки читання чи почутого знайомому слову людина згадує про будь-які предмети, при тому в такій формі, яка відповідає способу, яким він вперше сприйняв їх. Другий ступінь пізнання - розум. На цьому рівні людина утворює загальні поняття і «адекватні ідеї про властивості речей». Нарешті, третій ступінь - інтуїтивне пізнання (йдеться про інтелектуальну інтуїції). Це вищий рівень пізнання. Інтуїтивне пізнання «веде від адекватної ідеї про формальну суті будь-яких атрибутів Бога до адекватного пізнання суті речей» . Вичерпна розуміння природи якої-небудь речі можливо лише у випадку, коли вона розглядається в справжній перспективі - як один із виявів божественної субстанції. Тому вищий рівень пізнання речей на увазі пізнання Бога. Інтуїтивне пізнання - це осягнення розумом речей «з точки зору вічності». Спіноза говорить про те, що людина може представляти речі двома абсолютно різними способами. Звичайний шлях полягає в тому, що речі розглядаються як окремо існуючі в певному місці і часу. Другий, глибший спосіб бачення реальності полягає в тому, що речі розглядаються як знаходяться в Бога і що випливають з необхідності його природи (це і є - пізнання «під формою вічності»). Осягаючи предмети «під формою вічності», розум трактує їх не як випадкові, а як необхідні. Адже необхідність речей - наслідок необхідності божественної природи. Тому третій рід пізнання - це пізнання «під формою необхідності». Істинна ідея, на думку автора «Етики», така, що вона погоджується зі своїм обєктом. Істинна ідея ясна і виразна. Людина, яка має справжню ідею, пізнає ту чи іншу річ «найкращим чином» і не може сумніватися в цьому. Істинна ідея завжди достовірна. «Як світло виявляє і самого себе, і навколишнє темряву, так і істина є мірило і самої себе, і брехні». Ідеї, що випливають з істинних ідей, також завжди будуть істинними. Причому ясні й виразні ідеї людини «так ж правдиві, як ідеї Бога". Помилкові ідеї неадекватні; хибність полягає в «недоліку пізнання».

36.Д.Дідро як ініціатор створення «Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел». Робота полягала з 35 томів. Перші 28 томів (17 томів тексту (60 тисяч статей) і 11 томів "гравюр" (ілюстрацій до тексту), опубліковані між 1751 і 1766 роками, були створені під редакцією Дідро. Серед енциклопедистів ми знаходимо найбільш відомих представників механістичного матеріалізму - Кондильяка , Гольбаха , а також Монтеск'є , Вольтера і Руссо. Ідейним вождем енциклопедистів був Д. Дідро. Зі своїм найближчим співробітником Д'Аламбером він склав план « Енциклопедії» і визначив її концепцію. Створення « Енциклопедії» було засновано на просвітницькому ентузіазмі , на переконанні в силі людського розуму , в необхідності все надійно пізнати і пояснити . Згідно з намірами укладачів , «Енциклопедія » не повинна бути лише оглядом досягнутого рівня людського пізнання , але найбільш систематичної розробкою новітніх наукових підходів , що спираються на прогресивні філософські концепції . Дені Дідро (1713-1784) був одним з найбільш всебічно освічених французьких мислителів в епоху, що передує Великої французької буржуазної революції. Крім підготовчої та організаційної роботи над проектом «Енциклопедії » він написав для неї ряд статей . Дідро є також автором ряду літературних творів. Найбільш відомі серед них романи « Жак- фаталіст і його господар » і « Племінник Рамо ». Найважливіші філософські ідеї Дідро містяться в роботах « Думки про пояснення природи » , «Розмова Д'Аламбера з Дідро » і « Філософські принципи матерії і руху ».Основні філософські погляди Дідро перегукуються з поглядами механістичних матеріалістів свого часу. Він вважає світ об'єктивним і матеріальним. Матерія і рух , згідно з ним , є єдиною існуючою реальністю . Майже у всіх його філософських трактатах присутня ідея про матеріальну єдність і нескінченності світу .Найважливішим елементом матеріалізму Дідро є концепція сталого розвитку . Як і інші матеріалісти цього періоду , він відкидає будь-які втручання "ззовні" у розвиток матеріального світу. У єдиний процес розвитку світу він поміщає і людини.У зв'язку з роботою над « Енциклопедією » Дідро займається і методологічними питаннями, і проблематикою систематизації наук . І хоча він вихідним джерелом пізнання вважає почуття , але визнає значення роботи розуму , тобто мислення , і підкреслює їх взаємозв'язок .У «Запровадження до Енциклопедії» виражені ідеї , які абсолютно однозначно свідчать про матеріалістичної орієнтації Д'Аламбера . Всі знання , які людина набуває , Д'Аламбер ділить на безпосередні (отримані безпосередньо сприйняттям , без втручання волі) і придбані шляхом міркувань , мислення. Він підкреслює , що «все наше пізнання прямо обмежена знаннями , які ми набуваємо допомогою почуттів » (у цій тезі повністю проектується прийняття сенсуалистской принципу Локка ) . Творці Енциклопедії бачили в ній інструмент, за допомогою якого вони знищать забобони, надаючи доступ до знань людства. Це було квінтесенцією думок Просвітництва. "Енциклопедія" піддавалася жорсткій критиці, в основному через тону, в якому вона обговорювала релігію. "Енциклопедію" звинувачували в тому, що вона завдає шкоди релігії та суспільної моралі, е `видання неодноразово припинялося. "Енциклопедія" висловлювалася на користь протестантизму і оскаржувала католицькі догми. Більше того, в ній релігія розглядалася як галузь філософії, а не як останнє слово в науці і моралі. Заступництво впливових прихильників, в тому числі маркізи де Помпадур, допомогло завершити роботу.Крім того, "Енциклопедія" служила довідником і коротким посібником по всіх існуючих на той момент технологій, описуючи інструменти і способи їх застосування.

37.Ідея Бога у філософській системі Р.Декарта та її методологічне значення. Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. Якби не було Бога, тоді він не був би досконалим. Оскільки людина є недосконалою істотою, а із недосконалого не може вийти щось досконале, то Бог існує за межами людської уяви. Отже, існування Бога є джерелом об'єктивного значення людського мислення. А оскільки Бог у своїй досконалості не обманює людину, а дає їй можливість пізнання, не може бути обманом те, що людина має тіло, природа існує, а 2 плюс 2 дорівнює 4. Неправильні сприйняття спричинені тим, що Бог наділяє нас свободою, одне називати правильним, а друге — неправильним, що і є доказом нашої богоподібності. Таким чином Декарт ставив світ на метафізичний фундамент. Декарт був противником аристотелізму, як, між іншим, і Гоббс, його конкурент. Тому він відкидав телеологію, заміняючи її на каузалістику, створюючи таким чином підґрунтя для механіки. У механічному світі, подібному до годинника, Бог є основною пружиною, рушієм. Після приведення світового механізму в рух розвиток Всесвіту визначається самостійно. Декарт також відкидав органіку Аристотеля, вважаючи людське тіло машиною із кінцівками, які взаємодіють із мозком через рефлекторний акт. Дух є королем тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення. Дух, який належить до останнього, є суб'єктом пізнання, який стоїть перед об'єктивним світом. Проблему дуалізма — поєднання цих двох постатей / царств Декарт не зміг вирішити . Її вирішує, зокрема, Спіноза, який висуває тезу «психофізичного паралелізму», відповідно до якої співвідношення між духом та тілом базується на тому, що обидві є формами явищ однієї й тієї ж самої субстанції, які поводять себе паралельно одна до одної. Субстанція, за Декартом, є щось, що існує й не потребує нічого іншого для свого існування. Бог є в цьому сенсі єдиною субстанцією. З теоцентрічний світ став антропоцентричним . У новій раціональної картині світу виникла необхідність вписати в неї ідею Бога. Що зробив для цього Декарт? Він доводив існування Бога з ідеї Бога в людині. Оскільки ідея Бога дана людині від початку , то Декарт назвав її вродженою. Ідея Бога відображена в людині , за висловом Декарта , "як клеймо художника". Людина для Декарта - це відображення Бога. Декарт писав: " Тільки тому, що Бог створив мене , я вірю , що я створений на Його образ і подібний Йому . У цьому подобі образу і полягає ідея Бога. Це подобу - я сам".Головне для Декарта в пізнанні Бога - це достовірність цього пізнання . Декарт виходить з факту , який вважає достовірним : ми існуємо і обдаровані поданням про довершеному істоту. Він іде в доказі від природи людини до буття Бога , пропонуючи , таким чином , антропологічне доказ існування Бога.Ідея Бога - це дія Бога в людині , т. к. ця ідея не є створенням людини. Через вроджену ідею буття Бога проявляється в людині. За принципом " мислю , отже , існую " Декарт будує доказ " мислю Бога , отже , Бог існує". Він вважав , що основа самодостоверності в Богодостоверності . Ідея Бога для людини - сама справжня і єдина за значенням. Як вважав Декарт , " з усіх ідей , які ми маємо , вона сама ясна і виразна , а тому й сама справжня "