87. Основи філософії б. Паскаля.

Головною рисою філософії Б. Паскаля є послідовне, авґустиніанське відстоювання позиції свободи волі людини, як Божої благодаті. Він виступав проти релігійного догматизму і наукового романтизму суспіль. Вже в «Трактаті про пустоту» Б. Паскаль зазначає характерні особливості і відмінності у емпіричних наук і теологічних. Декартівська основа вияв­ляється у запереченні значення «авторитету» в науках, які мають базува­тися на методі логічної дедукції. Навпаки в теології, яка надзвичайно канонізована і стверджена сис­темою вимог, принцип авторитету одкровення виключно необхідний. Ві­чність істин теологічних, божественних не суперечить перманентному прогресу істин, які відкриваються розумом. Наукове дослідження ґрунту­ється на накопиченні знань. Таке накопичення постає як перехід від одних істин до інших. У науковому пізнанні немає місця авторитету і догматиз­му, оскільки предмет наук передбачає поступове проникнення в галузь дослідження, а відтак, передбачає вдосконалення істини. Така позиція Б. Паскаля лише зовні має вигляд класичного у серед­ньовіччі протиставлення істини наукової (філософської) та істини теоло­гічної (істини віри). Мислитель намагається не протиставити, а доповнити цілісне ставлення людини до світу як таке, що застосовує обидві істини. Вочевидь, що провідного значення тут набуває дуалістична основа філо­софії Р. Декарта, оскільки прогрес досліджень природи як тілесної суб­станції не торкається основоположень духовної субстанції. Вони є рівнозначними по відношенню до власної зовнішньої причини – Бога. Цілком за Р. Декартом Б. Паскаль вирішує і питання збереження наукових здобутків. Завдячуючи пам'яті, яка відсутня у тварин та інших істот, досвід у вигляді знання накопичується і передається у книгах. Нау­кові книги мають інше представництво істин, аніж теологічні. Накопи­чення знань поступово призводить до перегляду наукових істин, які були зафіксовані попередніми поколіннями дослідників як істини незмінні. Са­ме тому істотним твердженням є те, що Б. Паскаль доходить висновку про нескінченний прогрес пізнання в науках. Що ж стає засобом до пізнання за Б. Паскалем? Філософ стверджує, що джерелами знання є розум, досвід та відчуття, яке більше нагадує по­чуття – це пізнання «серцем». У працях Паскаля значного поширення на­буває дедуктивно–аксіоматична побудова знання, як основа гносеологіч­ного раціоналізму. Б. Паскаль деталізує основи і складові такого методу. Водночас, Б. Паскаль не певний в абсолютній досконалості такого методу пізнання. Найближчий до досконалості є метод «геометричний». –« Те, що перевершує геометрію, перевершує й нас». Метод Б. Паскаля обіймає проміжну позицію між методами Ф. Бекона та Р. Декарта: високо поціновуючи раціоналістичну основу методу мислитель висував вимогу не відкидати досвіду. У досвіді Паскаль вбачає першочерговий момент пізнання, джерело наукового знання. Окрім розуму і досвіду (суто відчут­тєвого) Б. Паскаль наголошує на ще одному впливовому джерелі знань: «Ми пізнаємо істину не лише розумом, але й серцем». В інших значеннях це пізнання називається пізнання «відчуттям» чи «інстинктом». Це знання раціонально не доводиться і логічно не виводиться. Воно двозначне. Перший рід цього знання унаочнює нам, що існує простір, який має три виміри; що існує час і рух; що існують числа, і що числовий рід нескінченний – це знання «перших начал» (Арістотель). Другий рід знань, які подаються цим відчуттям – це знання про те, що наявне, позірне дійсно є таким; що те, що сприймається за сон, уявне, примарне – дійсно є таким; те, що ми існуємо, мислимо, народилися та вмремо і т. д.Перший рід («перші начала») і другий рід такого знання є лише не­значною часткою всіх наших знань. Все інше знання здобувається нами шляхом розмірковувань, розумовим висновком і т. д. Хоча раціонально обґрунтувати, довести ці положення почуттів неможливо, але неможливо й заперечувати їх. Вони так само достовірні, які і досвідні, та раціонально обґрунтовані. Зумовлюючи відмінність між положеннями, логічно доведеними, та положеннями, істинність яких з'ясовується лише відчуттями (почуттями), але доведення яких неможливе, Б. Паскаль наголошує на існуючому між ними зв'язку. Дуже часто, зазначає Паскаль, строгі і чіткі логічні побудо­ви, доведення, якими ми обґрунтовуємо ті чи інші наукові засновки, ма­ють у якості власних вихідних засад, у якості вихідного пункту положен­ня, які надаються почуттям афектами, пристрастями і т.д., чи серцем. У цих випадках на ці істини серця «спирається розум, згідно з ними він розгортає власне розмірковування.... Начала відчуваються, теореми доводяться – і ті, й інші з достовірністю». На питання, чи є ці положення серця вродженими ідеями, він відповідає негативно – це є ніщо інше як результат звички, характер цих знань має виключне досвідне підґрунтя. Це те, що подається почуттями, серцем, і приймається нами за власне природу, натуру. Однак ці зовні «вроджені», «необхідні», «глибинні» по­ложення – є лише результатом звички, тривалого спостереження, часом неусвідомлюваного, певних явищ. Тому і виникає підміна першої, вихід­ної природи в людському сенсі на послідовність звичних, досвідних осно­воположень: «Звичка – друга натура (natura), яка знищує першу. Однак, що ж таке натура? ...Побоююсь, що насправді натура виявиться лише першою звичкою подібно до того, як звичка є другою натурою». Подібно до цих аргументів Б. Паскаль обґрунтовує і неможливість встановлення до–досвідного характеру «перших начал», чи порядку по­стання в душі знань, які ми називаємо знаннями серця. Вони виникають сумісно з розвитком того, що ми називаємо природою людини. І розрізни­ти стан першої природи людини, яка б до всякого досвіду сприйняла пер­ші причини, від досвідного стану природи людини, тобто звички – немо­жливо. Варто зазначити, що цей мотив щодо першої природи та звички, пошуку власної, необтяженої досвідом і звичкою першої природи і, на жаль відшукання лише першої звички – став основою для песимістичного сприйняття дійсності Б. Паскалем. Однак, чи цей песимізм став звичним ставленням щодо світогляду Б. Паскаля зусиллями знаного французького іроніста Вольтера, чи він дійсно був притаманний Б. Паскалю стверджу­вати важко, оскільки сама спадщина філософа не надає такого висновку.