1. Таблиця людських пізнань Ф.Бекона.

2. Вчення Б.Спінози про єдину субстанцію та її атрибути.

3. Доба європейського просвітництва.

4. Критика Ф.Беконом попередньої філософії та визначення істинного шляху наукового пізнання.

5. Онтологічна концепція Д.Локка. Вчення про матеріальну субстанцію та його суперечності.

6. Просвітництво у Франції. Загальна характеристика.

7. Вчення про «ідоли» людського розуму у філософії Ф.Бекона.

8. Гносеологія (епістемологія) Д.Локка. Структура досвіду.

9. Попередники доби просвітництва у Франції : П`єр Бейль, Жан Мель`є та інші.

10. Ф.Бекон про значення експериментального дослідження природи.

11. Критика Д.Локком вчень про вроджені ідеї (принципи).

12. Особливості філософського вчення Вольтера.

13. Індуктивний метод дослідження Ф.Бекона та його особливості.

14. Концепція простих та складних ідей Д.Локка. Інші види ідей.

15. Рецепція основоположних ідей нової філософії у творчості Вольтера.

16. Філософія природи Ф.Бекона. (За таблицею людських пізнань).

17. Концептуалізм Д.Локка. Значення мови.

18. Соціально-філософські погляди Вольтера.

19. Критика Р.Декартом попередньої філософії. Висновки критики.

20. Пантеїзм Б.Спінози.

21. «Філософія історії» Вольтера.

22. Вчення Р.Декарта про метод. Головні правила методу.

23. Соціальна філософія та філософія історії Д.Локка.

24. Сенсуалістична теорія пізнання Е.Конділь`яка.

25. «Coqito erqo sum» Р.Декарта.

26. Переосмислення Дж.Берклі філософії Д.Локка.

27. Соціальна теорія Жан-Жака Руссо.

28. Принцип універсального сумніву та його методологічне значення у філософії Р.Декарта.

29. Детермінізм Б.Спінози. Визначення свободи.

30. Просвітницька педагогіка Жан-Жака Руссо.

31. Вченя Р.Декарта про духовну субстанцію.

32. Вчення Д.Юма про емоції та афекти.

33. Типологія систем у «Трактаті про системи» Е.Конділь`яка.

34. Вчення Р.Декарта про тілесну субстанцію. Фізика та космологія.

35. Дедуктивно-геометричний метод пізнання Б.Спінози. Види знань.

36. Д.Дідро як ініціатор створення «Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел».

37. Ідея Бога у філософській системі Р.Декарта та її методологічне значення.

38. Принцип асоціації ідей та види асоціативних зв`язків у філософії Д.Юма.

39. Аналітичний метод Е.Конділь`яка.

40. Метафізика Р.Декарта.

41. Основний принцип філософії Дж.Берклі: «Esse est percipi».

42. Вчення Д.Дідро про природу та внутрішні причини її розвитку. Ідеї філософського монізму.

43. Поняття «субстанційна форма» у філософії Г.Лейбніца.

44. Вчення Р.Декарта про людину. Психофізична проблема.

45. Англійське просвітництво. Основні представники та напрямки.

46. Етика Б.Спінози.

47. Розвиток філософії Р.Декарта: картезіанство. Основні представники та напрямки.

48. Теорія імматеріалізму Дж.Берклі.

49. «Монадологія» Г.Лейбніца.

50. Матеріалістичний напрямок у картезіанстві.

51. Номіналізм Дж.Берклі. Концепція абстрагування.

52. Принципи та закони монадологічного вчення Г.Лейбніца.

53. Логіка та лінгвістика «Пор-Рояля».

54. Томас Рід та шотландська школа «common sense».

55. Оказіоналізм Н.Мальбранша.

56. Принцип заздалегідь встановленої гармонії у філософії Г.Лейбніца.

57. Матеріалістичні тенденції у англійському просвітництві.

58. П.Гассенді як критик раціоналізму та метафізики Р.Декарта..

59. Детермінізм. Проблема свобди та необхідності у філософії Г.Лейбніца.

60. Проблема істини у філософії Дж.Берклі.

61. Проблема причиннності у філософії Д.Юма.

62. Теорія пізнання Г.Лейбніца. Види знань.

63. Розвиток моральної науки у англійському просвітництві: Д.Толанд, А.Коллінз та ін.

64. Особливості антикартезіанського спрямування ідей Дж.Віко.

65. Вчення Г.Лейбніца про істину: «істини розуму» та «істини факту».

66. Соціальна філософія Д.Юма.

67. Складові філософської системи Т.Гоббса. Особливості онтологічної підстави системи.

68. Розрізнення наукового знання та релігійної віри у філософії Б.Паскаля.

69. Переосмислення Е.Конділь`яком філософії Д.Локка.

70. Особливості теорії пізнання Т.Гоббса. Сенсуалістична основа теорії пізнання.

71. Вчення Дж.Берклі про духовну субстанцію та його особливості.

72. Природничонаукова основа філософії Ж.Ламетрі.

73. Значення мови. Співвідношення мови та мислення у філософії Т.Гоббса.

74. Теоретичні передумови появи філософської концепції Д.Юма.

75. Концепція «людини-машини» Ж.Ламетрі.

76. Номіналізм Т.Гоббса.

77. Концепція історичного пізнання Дж.Віко.

78. Матерія як єдина субстанція у філософії Ж.Ламетрі.

79. Структура досвіду. Співвідношення вражень та ідей у філософії Д.Юма.

80. Теорія походження держави Т. Гоббса. Види держави та державні закони.

81. «Наука про моральність» К. Гельвеція.

82. Теорія пізнання Д.Юма

83. Політична філософія Т.Гоббса.

84. Вчення К.Гельвеція про людину.

85. Критика Д. Юмом ідеї субстанції.

86. Проблема свободи волі у філософії Б. Спінози.

87. Основи філософії Б. Паскаля.

88. Вчення Б. Спінози про сутність людини. Психофізична проблема.

89. Моральність вчення Д. Юма.

90. Матеріалістична підстава філософії П. Гольбаха. «Система природи»

1.Таблиця людських пізнань ф.Бекона.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи значення математики, він розробляє своє розуміння предмета пізнання. Пізнання форм реальності Бекон відносить до сфери метафізики (філософії), а пізнання природних причин, прихованої від чуття структури дійсності — до предмета фізики, яка широко використовує математику. Він пропонує три види таблиць, які роблять наукову індукцію послідовним засобом пізнання. Перша таблиця — позитивні інстанції. В гай збираються випадки, які з тими чи іншими властивостями узгоджуються, хоча носії цих властивостей виявляються не тотожними. Це уможливлює мати різноманітні прояви однієї властивості у різних носіях. Друга таблиця — негативні інстанції, тобто відхилення чи відсутність наявності очікуваного. Ця таблиця перелічує випадки, коли властивість відсутня, хоча за зовнішніми ознаками вона повинна бути присутньою. Порівняння цих таблиць дає змогу вченому на кожний позитивний випадок знайти негативний, що засвідчує розбіжність між сутністю та формою. Третя таблиця — ступенів, чи порівнянь. Вона дає дослідникові ступені залежності присутності відповідної властивості від інших властивостей. Математичний аналіз ступенів залежності одних властивостей від інших у багатьох випадках дає змогу відкрити залежності та закономірності, які під час їх подальшого вивчення, під час їх подальшої математизації можна зафіксувати у формі чіткої математичної конструкції — закону науки. Закони науки відображають математично сформульоване відношення причин та наслідків, знаючи які можна успішно використовувати природу у людських потребах.

2.Вчення Б.Спінози про єдину субстанцію та її атрибути. Відомо, що слабким місцем у вченні Декарта був невизначений статус субстанціі.С одного боку, справжнім буттям володіє тільки нескінченна субстанція - Бог, а з іншого боку, всі інші субстанції (створені і нескінченні) знаходяться в залежності від першої. Виходить, статус субстанцій є неоднаковим. Цей дуалізм у вченні Декарта про субстанцію намагався подолати Спіноза. Він поставив перед собою мету створити моністичний вчення про єдину субстанції. Вчення Спінози про єдину субстанції дається в першій частині «Етики», названої «Про Бога». На думку філософа, істинної є лише одна субстанція, атрибутами якої є мислення і поширеність, або природа. Крім Бога, не існує жодної іншої субстанції. Бог і субстанція зливаються у нього в одне поняття, Бог не стоїть над Природою, не є Творцем поза Природи, Він знаходиться прямо в ній. Атрибути і модуси субстанції. Вищеназвані властивості субстанції істотні і фундаментальні. Але субстанція володіє і іншими істотними і загальними властивостями, які Спіноза назвав атрибутами. Відповідно до концепції Спінози, кожна субстанція може мати нескінченне число атрибутів. Для опису одиничних речей, які є «кінцевими», Спіноза використовує поняття «модус». Одиничні речі, іменовані модусами, мають «зовнішню причину» своего виникнення та існування. Таке існування характеризується кінцівкою, зміною, рухом в рамках простору і часу. У філософській системі Спінози відношення між субстанцією і модусами набуло характеру суперечності. Проблема виникнення одиничних речей із субстанції з'ясовна лише з дуже великими труднощами. У цих цілях Спіноза вводить поняття «природа чинить» і «природа створена». Субстанція виступає в ролі природи творить, а одиничні речі - природою створеною. До світу одиничних речей застосовні час, міра і число, які не мають ніякої сили по відношенню до самої субстанції, бо нескінченна величина недоступна виміру. Поняття детермінізму займає у вченні Спінози про субстанцію самостійне місце. Все на світі має свою причину, і тільки субстанція має причину в самій собі. Одиничні речі (модуси) мають лише зовнішню причину свого існування та розвитку. Усе є причиною чогось іншого, бо не існує жодної речі, з природи якої не витікала б ціла дію. У світі, згідно з Спіноза, панує жорсткий детермінізм.

3.Доба європейського просвітництва. Просвітництво — доба філософів, соціологів, економістів, літераторів, які досить радикально вплинули па духовні орієнтири Європи і стали ідеологами буржуазно-демократичних змін. Просвітники виступали проти абсолютизму і втручання церкви у політичне життя, проти станових привілеїв, кріпосництва; обстоювали рівність усіх людей, загальне право на освіту і культуру, свободу совісті (релігійної). Запорукою прогресу вважали поширення знань, культури, ідей добра і справедливості. Підґрунтям нових ідей було усвідомлення залежності звичаїв від соціального середовища, а також віра в те, що ідеальне суспільство можна створити шляхом виховання народу (а також "освіченими" монархами: листування Вольтера з Катериною II мало саме таку мету). Просвітництво як інтелектуальний рух розпочалося у Великій Британії. Саме тут ідеї виховні, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх філософів і мислителів XVII—XVIII ст. Людина па цей час уже виокремилася із свого соціального стану, стала самоцінною й могла вільно визначати власну долю. При цьому вона втратила ту захищеність, котру мала раніше в межах гільдії, цеху, ордену, "двору" тощо. Незалежна, активна, діяльна, заповзятлива людина стає водночас морально і соціально відповідальним суб'єктом діяльності. Той ідеал людини, що ство рило Відродження, було переглянуто у напрямі буржуазного утилітаризму. Так, у трактаті Г. Пічема "Досконалий джентльмен" постає тип "зразкової людини" — досить прозаїчної і такої, яка передусім дбає про "користь". У цьому прикладі дидактичної літератури (поширеної в добу Просвітництві) є перелік знань, якими має оволодіти джентльмен, і акцентується увага на реальній потребі цих знань для людини. Не був байдужим до педагогічних ідей і Дж. Локк. Саме він створив образ "ділової людини", котра вміє досягати успіху в своїх справах х поєднувати особистий інтерес з громадським" Водночас Дж. Локк піддав сумніву корисність мистецтва як засобу виховання: "... ми мало бачили, щоб хтось відкрив золоті чи срібні рудники на Парнасі.., щоб хтось примножив своє успадковане майно за рахунок зібраних там плодів". Грація, вважав він, полягає у відповідності манер і вчинків природним властивостям душі, а умовності й етикет суперечать вільному і природному вихованню. Крім права на освіту і культуру, Дж. Локк та Т. Гоббс оголосили приватну власність і свободу теж "природними правами" людини. Англійська філософія проклала дорогу французькому і німецькому Просвітництву, представленому Вольтером, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Ж. Д'Ламбером, К. Гельвецієм (Франція), А. Баумгартеном, Й. Вінкельманом, Г.Е. Лессітом (Німеччина) та ін. На відміну від Дж. Локка, більшість згаданих просвітителів надавала великого значення культурному розвитку людини і відводила у цій справі велику роль мистецтву. В естетичних ученнях цього часу (вперше введено термін "естетика" — так Баумгартен назвав науку про" почуттєве пізнання) мистецтво розглядалось як можлива підойма історичних перетворень. Виховання" насамперед естетичне, розуміли ширше, ніж просто навчання мистецтву чи підготовку до його сприйняття, його трактували як засіб прилучення до культури взагалі. К. Гельвецій вважав, що геніальність притаманна всім людям і пробудити її може мистецтво через яскраві і сильні почуття. Щоправда, Ж.-Ж. Руссо — автор учення про "народну державу" рівних і вільних людей — не поділяв такого тлумачення культури, оскільки вважав, що мистецтво є частиною порочної, розбещеної цивілізації та знаходив істинні взірці доброго смаку у природі ("Еміль, або Про виховання")" Високий пафос виховного значення мистецтва проймає всі твори Д. Дідро, хоча при цьому він має на увазі суто дидактичний, напучувальний його аспект. Турбота про освіту народу дала поштовх величезній праці зі складання "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", яку він виконав разом з іншими просвітниками. Утвердження просвітницьких ідей в Європі йшло від імені третього стану. Це підтвердила Велика французька буржуазна революція — дискусія про освіту в Національних і Законодавчих зборах велася в дусі проголошених просвітниками гасел свободи, рівності і братерства. Ідеї європейського Просвітництва мали значний резонанс в Україні. Ще в другій половині XVIII ст. українські просвітники Г. Сковорода і Я. Ковельський висунули утопію суспільства, побудованого на засадах загальної рівності, та тезу залежності щастя людини від праці відповідно до її природних нахилів. Вирішальне значення освіти народу для розвитку суспільства обстоювали засновник Харківського університету В. Каразін та перший ректор цього самого університету І. Рижський, професор Львівського університету П. Лодій, українські письменники І. Котляревський і М. Шашкевич.

4.Критика Ф.Беконом попередньої філософії та визначення істинного шляху наукового пізнання. Філософська концепція Бекона детально переглядає уявлення про роль наукового пізнання, його призначення й місце в житті суспільства. Проблема мети наукового пізнання має важливе значення для прогресу науки. Саме через невизначеність цієї мети, через те, що філософи й науковці керувалися у своїй діяльності другорядними цілями, наука не діставала належного розвитку. Тому визначення істинної мети наукового пізнання, усвідомлення справжнього призначення науки є суттєвим складником Беконової програми її відновлення. Підкреслюючи негативне ставлення до всієї попередньої науки, яка мала принципово споглядальний характер і нехтувала потребами практики, Ф. Бекон пропонує нове порівняно з античністю і середньовіччям розуміння науки. Справжня мета її, на думку Ф.Бекона,полягає в тому, щоб приносити користь людині, збагачувати її життя новими винаходами. Лише завдяки науці людина може досягти справжньої могутності, панувати над природою. Наукове знання не самоціль, воно лише засіб, знаряддя, за допомогою якого людина може вирішувати проблеми, що постають перед нею. “Знання є сила”, — цей славнозвісний Беконів афоризм відображає його погляди на значення науки в людському житті. Показовою є сцієнтистська утопія Ф.Бекона «Нова Атлантида», у якій автор дуже виразно змалював можливості, що їх відкриває перед суспільством науково-технічний прогрес. Підвалиною добробуту країни, яку Ф. Бекон розміщує на вигаданому острові Бснсалем, є саме наука, а головним її закладом — своєрідна академія наук «Дім Соломона». Ф. Бекон — провісник нової індустріальної ери, він не тільки вказує на особливу роль науки в майбутньому суспільстві, а й передбачає необхідність перетворення її у найважливішу галузь людської діяльності.. Основне призначення «Дому Соломона» — об'єктивне вивчення природи та безперервне збирання й накопичення наукових знань. Але знання чогось варті лише тоді, коли їх можна практично використати. Фантазія Ф.Бекона малює чималу кількість дивовижних науково-технічних досягнень та винаходів, і справді зреалізованих у майбутньому. Загалом наука, на думку Ф.Бекона,відкриває перед людиною безмежні обрії. Узагальнюючи своє розуміння природи науковою пізнання, його значення для практичної діяльності людини, Ф. Бекон каже, що метою науки є “пізнання причин і прихованих сил усіх речей та розширення влади людини, доки все не стане для неї можливим”. Ось, така своєрідна максима його філософії науки.

5.Онтологічна концепція Д.Локка. Вчення про матеріальну субстанцію та його суперечності. Д. Локк визнає існування зовнішнього середовища, яке не залежить від нашого визначення його власного існування, і може бути даним у фор­мах людського знання. У теорії Локка поєднується традиційний атомізм із законами світової і земної механіки, як джерела руху та зміни. Таким чи­ном, Локк поєднує у цілісну систему, що функціонує за єдиними законами, фрагменти об'єктивного середовища. Саме ця відкрита для майбутніх уто­чнень система, виявляється цариною застосування людиною власних інтен–цій, намірів та потреб, яка залежить від її здібностей і здатностей оперувати цією цілісністю. Ця ж система стане і предметом палких суперечок, зокрема навколо співвідношення відчутгевих предметів та матеріальної субстанції, а також розрізнення якостей речей на первинні та вторинні. Практична значущість знання про зовнішній світ, за Д. Локком, прямо пропорційна структурі знання про структуру ж і механізм пізнава­льних здатностей людини. Структура ж знання залежить від ставлення людини до об'єктивного середовища. Найперше, Д. Локк розрізняє у про­блемі буття світу чотири питання: 1.Чи існує багатоманітний світ матеріальних об'єктів? 2.Які властивості цих матеріальних об'єктів? 3.Чи існує матеріальна субстанція? 4. Як виникає у нашому мисленні поняття матеріальної субстанції і чи може це поняття бути виразним і чітким? На перше питання Локк відповідає ствердно і безумовно. До другого слід підійти із спеціальним дослідженням. Відповідь на третє питання про­голошує, що якщо існує загальна і спільна підстава речей, то вона мусить бути матеріальною, а поняття матерії безумовно містить ідею суцільно од­норідної матерії. Можливість існування духовної субстанції не стверджу­ється, але й не заперечується. Ймовірність відсутності духовної субстанції може бути виведеною з того, що мислення може бути набутком матерії. Щодо відповіді на четверте питання, то у Д. Локка чітко окреслю­ється неспівмірність двох переходів: перехід від єдиноподібної матерії до багатоманітності в речах і речей цілком дійсних. Проте проблема виникає тоді, коли виникає намір розглянути зворотній процес. Визнання матеріа­льної субстанції як основи речей логічно поєднується з наступним кроком визнання проявів цієї субстанції – систему матеріальних, досвідно–відчут­тєвих речей. Однак рух від речей до матерії зазнає перепон. Якщо матері­альність визначається відчуттєвістю, та має предметний прояв, то як мож­ливо водночас сприйняти відчуттєво субстанцію, але не у предметній фо­рмі, а у формі загальної основи всіх предметів. Відтак, матеріальна суб­станція стає опорою (support) чи опорами для емпіричних субстанцій, що, власне, і надає останнім сенс матеріальності. Головна суперечність полягала в тому, що подібна опора мусила бу­ти позбавлена якісного визначення, що призводило до численних проблем із визначення первинних властивостей речей. Ця невизначеність призвела до того, що Д. Локк делегує деякі із властивостей речей у якісні ознаки – атрибути матеріальної субстанції, дещо уподібнюючи її декартівській. Відповідно виникало ускладнення і з проблемою руху у відношенні до матерії. Безатрибутивність матерії не передбачала руху власним ста­ном. Необхідно було визначення джерела руху, що вносило специфічний антиматеріалістичний компонент. Цей підхід можна розглядати як різновид деїзму. Іншою проблематичною обставиною є кількісне означення явищ психіки та природи, хоча це чітко узгоджується із природничою ка­ртиною причинно–наслідкових зв'язків.

6.Просвітницто у Франції. Загальна характеристика. Французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної революції, що вибухнула 1789 р. у Франції. Основні гасла просвітників: наука і прогрес. Просвітництво сприяло тому, що наукові знання, які були надбанням вузького кола вчених, отримали поширення серед усіх прогресивно мислячих природознавців, представників культури і мистецтва, політичних діячів, юристів і філософів. Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн. Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії. Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема, велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася узгодженість розуму з основами релігійної віри. Основними проблемами, над якими працювали філософи французького Просвітництва, були природа людини і суспільства. Розглянемо коротко погляди найбільш відомих філософів-просвітників. Видатним мислителем французького Просвітництва по праву вважається Франсуа Вольтер (1694–1778). Він піддав гострій критиці релігію і феодальну ідеологію. Спираючись на погляди англійських філософів-просвітників Локка і Ньютона, Вольтер близько підійшов до ідеї вічності матерії, її об'єктивного існування і вічного руху, схилявся до визнання причинності природних і суспільних явищ, виключав релігійне пояснення конкретних явищ природи. Свідомість, за Вольтером, є атрибутом матерії і залежить від будови тіла. Разом з тим, першопричину руху та мислення він вважав божественною. Не заперечуючи релігію як таку, він вимагає релігійної свободи. Людину Вольтер розуміє як суспільну істоту. Проповідує необхідність рівності людей, яку він розуміє як політичну рівність перед законом і правом. Суспільний устрій має забезпечувати політичну і правову рівність людей. Егоїзм, пристрасті й потяги є першопричиною всіх людських вчинків, які призводять до діяльності й об'єднують людей, спричиняючи утворення міст та держав. Значного поширення набули ідеї так званої географічної школи, засновником якої вважається Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755). На його думку, визначальними причинами життя людства є географічне середовище. Клімат, характер ґрунту, стан земної поверхні, рельєф місцевості та величина території визначають психологію народу і характер суспільного розвитку. Всезагальні історичні напрямки розвитку людства визначаються сукупністю таких соціальних факторів, як виробництво, власність, принципи правління, звичаї та релігія. Останній він відводив лише функціональну роль з підтримки суспільного порядку та збереження моральності. Він відкидав догмати християнства, релігійного фанатизму, інквізицію, прагнення католицької церкви до світської влади. Жан-Жак Руссо (1712–1778) пропагував необхідність встановлення соціальної та майнової рівності. Спираючись на договірну теорію держави, він обґрунтовував право народів на повстання проти деспотичної влади. Органічним станом суспільства є стан самодостатності, незалежності від інших людей ні виробника, ні споживача. До такого стану і повинні повернутися люди, тобто до суспільства, в якому всі рівні, а моральність не зіпсована приватною власністю. Дені Дідро (1713–1784) виступив організатором проекту і одним з провідних авторів знаменитої "Енциклопедії". Це була гігантська праця, в якій брали участь майже всі просвітителі. З просвітницьких позицій у цьому творі аналізувалося все, що відомо з історії людства, всі досягнення ремесел, мистецтв та науки. Дідро та інші видатні представники французького Просвітництва, наприклад, Ж. Ламетрі (1709– 1751), К. Гельвецій (1715–1771), П. Гольбах (1723– 1789), дотримувалися матеріалістичного світогляду. Центральною проблемою у їхніх поглядах була людина, її вони розглядали як частину природи, що пов'язана з іншою частиною природи реальними фізичними відносинами. Природа існує сама по собі, не потребує ніякого надприродного начала, тобто Бога. Матерія – це будівельний матеріал природи. Вона – вічна, необхідною властивістю її є рух. Людина має вроджену доброту, але її роблять злою недосконалі суспільні відносини, які необхідно вдосконалювати, виправляти саме шляхом просвітницької діяльності.

7.Вчення про «ідоли» людського розуму у філософії Ф.Бекона. Бекон вважав, що людська свідомість не здатна пізнати досліджуваний предмет повно і точно. Серйозною перешкодою на шляху повного і точного пізнання постають забобони, що перешкоджають людині відкрити істину. Алегорично він назвав їх «ідолами» роду, печери, ринку і театру. Перші два види ідолів він відніс до вроджених, а другі два види ідолів - до набутих в процесі життя людей.

Перший вид оман - ідоли роду - притаманний усім людям, оскільки вони домішують до природи пізнаваних речей природу власного духу. До цього виду помилок наводять і обмежені можливості органів почуттів, і бажання людей витлумачити нові ідеї в дусі колишніх уявлень, і прагнення людини поширити уявлення про маленькому світі, в якому живе він сам, на великий і загальний мир. Другий вид оман - ідоли печери, сутність яких складають індивідуальні особливості людини. Крім ідолів, загальних всього людського роду, у кожного індивіда існує «своя особлива печера», яка додатково «послаблює і спотворює світло природи». Зміст ідолів печери складають особливості виховання та психології людини, специфіка соціального середовища проживання, спрямованість інтересів особистості. Привиди печери відрізняються значною різноманітністю, оскільки вони висловлюють індивідуальні відмінності кожної людини окремо. «Людський розум не сухою світло, його окроплюють воля і пристрасті ... Людина швидше вірить у правдивість того, що вважає за краще ... Нескінченним числом способів, іноді непомітних, пристрасті плямують і псують розум » Третій вид оман - ідоли ринку, які виникають у середовищі «взаємного спілкування і спільного використання мови». У процесі мовного спілкування люди уявляють, що їхній розум велить словами. Невдалий і неправильний вибір слів створює серйозні труднощі і перешкоди на шляху пізнання істини. У цьому випадку слова як би затуманюють розум, приводять його у сум'яття, дезорієнтують в пошуках істини. Четвертий, останній, вид оман - ідоли театру, які своїм корінням йдуть в науку і філософію. Вони переселяються в людські думки з різних філософських вчень в результаті довіри і поклоніння тим чи іншим науковим авторитетам. Особливо небезпечні в цьому відношенні традиційні філософські доктрини і системи. До числа уявних авторитетів Бекон відносить Піфагора, Платона і Аристотеля. Найбільш грунтовно Бекон завдав удар по системі Арістотеля і спиралася на його вчення схоластики. До ідолам театру примикає також, на думку Бекона, сліпе марновірство, непомірне релігійне завзяття. Бекон настійно рекомендує усунути перешкоди (ідолів), що лежать на шляху пізнання, і тим самим зробити душу більш сприйнятливою до істини. Основний засіб подолання «привидів» - звернення до досвіду і обробка досвідчених даних науковим методом. Потім належало вирішити друге завдання: який метод пізнання слід вважати науковим і як його використовувати в тому чи іншому випадку? Проблему вибору методу істинного Бекон вирішує алегоричним способом. На його думку існують три основних шляхи пізнання - «павука, мурашки і бджоли». Кожен з них має свої позитивні і негативні сторони. «Шлях павука» - це спроба вивести істину з «чистого» свідомості як такого. На цьому шляху має місце повне нехтування до фактів і самої дійсності. Висновки, що одержуються таким методом, мають форму гіпотез. Вони можуть бути істинними, а можуть бути помилковими. Цим методом користуються догматики і раціоналісти, які подібно павуку тчуть павутиння думок з свого розуму. «Шлях мурашки» - це вузький емпіризм, сконцентрований тільки на збиранні фактів. Емпірики наполегливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати. Такий метод пізнання також односторонній, бо не дозволяє досліднику заглянути в суть досліджуваного предмета. «Шлях бджоли» поєднує в собі гідність перших двох методів і вільний від недоліків кожного з них. З його допомогою дослідник здійснює підйом від емпірії до теорії. Боязнь цього підйому повертає на помилковий «шлях мурашки», а поспішність сходження відводить на «шлях павука». Для того, щоб уникнути обох крайностей, слід дотримуватися, на думку Бекона, систематичну наполегливість і неухильну послідовність, дотримуватися принципу єдності чуттєвого і раціонального. Бекон, не будучи натуралістом, часом невірно оцінював деякі відкриття і наукові ідеї свого часу. Так, наприклад, він зменшував роль математики в розвитку природознавства, відмовлявся визнати істинність геліоцентричної системи Коперника. У той же час він з'явився родоначальником експериментальної науки, зумівши вловити її новий дух і зрозумівши її потреби та інтереси.

8.Гносеологія (епістемологія) Д.Локка. Структура досвіду. Вихідним пунктом гносеології Локка було становище про досвідне походження всякого людського знання. У антитезі раціоналізму Декарта і Лейбніца Локк розробив сенсуалістичну теорію пізнання. Теза про досвідне походження розуму , висунута ще Демокритом і Епікуром , що стала центральним пунктом в гносеологічних розробках Бекона і Гоббса , отримує фундаментальне обгрунтування лише у творчості Д. Локка в його «досвіді про людський розум». Локк піддає критиці теорію вроджених ідей , яка панувала в сучасній йому філософії . У своїй критиці Локк використовує дані медицини , психології , етнографії . Пояснюючи багатство людських знань його походженням з почуттів , з досвіду , в яких людині дана об'єктивна природа , Локк гносеологічно обгрунтовує матеріалістичну тезу про природу , матерії як природного предмету людських знань . Локк розуміє досвід насамперед як вплив речей навколишнього світу на нас, на наші чуття. Разом з цим виділяє досвід внутрішній — як діяльність душі, думки. Ідеї, які виникають через зовнішній досвід, він називає чуттєвими; ідеї, які витікають з внутрішнього досвіду, — рефлексіями. Як зовнішній, так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей: про присутність чи відсутність чогось, властивостей твердого чи м'якого, корисного чи шкідливого тощо. Для виникнення загальних ідей потрібні міркування. Однак міркування не становлять собою сутності душі, бо душа може існувати і без міркувань (у тварин, комах). Міркування — це певна властивість людської душі, тому їх не можна визнати первинними, як це вважав Декарт. Складні ідеї, як, наприклад, поняття субстанції, виникають на базі сприйняття сукупності таких простих ідей, як вага, форма, колір тощо. Сукупності простих ідей повторюються, внаслідок чого виникає уявлення про щось таке, що є носієм цих ідей.Локк запропонував поділ якостей на первинні та вторинні, уявлення про які виникають на підставі зовнішнього досвіду. Первинні якості виникають через вплив на наші органи чуття об'єктів з різноманітними властивостями. Вони свідчать про різноманітність світу. Такими визнаються просторові властивості, маса, рух тощо. Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органів чуттів: смак, колір, запах, звук тощо. Ці властивості існують лише для нашої свідомості, наших почуттів. Проблему вирізнення первинних і вторинних якостей Локк визнає як найважливіша для філософії, науки, бо якщо перші е реальними сутностями світу, то другі — лише номінальними, а люди часто не бачуть різниці між ними і приписують дійсності такі властивості, яких реально не існує.Відмінність реальних і номінальних сутностей спрямовує думку Локка на перегляд існуючих класифікацій буття, традиційних принципів створення таких класифікацій. Згідно з Локком, реально існують лише індивідуальні об'єкти як носії властивостей. Тому різноманітні роди, види, класи, групи визнаються лише номінальними поняттями, що фіксують властивість різних речей бути схожими. Разом з тим схожість не можна визнати суттєвою ознакою, бо це є номінальне визначення, яке не завжди відповідає реальним властивостям речей.Локк відрізняє два ступені знання: правдоподібне та беззаперечне. Незаперечне знання є продуктом мислення, міркування. Воно не може бути отримане шляхом безпосереднього зовнішнього досвіду. Правдоподібне — продукт безпосереднього емпіричного досвіду. Таке знання дає відповідну думку, яка ще не пройшла процедури міркування, порівняння з іншими думками. Саме беззаперечне знання має наукове значення. Це знання має три стадії: спекулятивну (інтуїтивну, яка опирається на узагальнююче мислення внутрішнього досвіду); демонстративну (така, що є міркуваннями над даними зовнішнього досвіду); чуттєву (яка керується уявленнями безпосереднього чуття). 9. Попередники доби просвітництва у Франції : П`єр Бейль, Жан Мель`є… Попередником французького просвітництва вважається  П'єр Бейль (1647–1706). Бейль був аристократом і гугенотом. Намагався довести, що всі віруючі (лютерани, гугеноти, католики) можуть бути порядними людьми. Був щиро віруючою, але лояльно ставився і до невіруючи. Філософ уперше в науці порушив питання про моральну цінність не лише антирелігійних поглядів, а й атеїстичного суспільства. Він доводив, що суспільство може виникнути та існувати без будь-якої релігії, лише з нерелігійних людей, що атеїст може бути поважною і високоморальною людиною. На думку вченого, гідність людини принижує не атеїзм, а марновірство та ідолопоклонство..Його творчість у головному була спрямована на подолання старих метафізичних філософських побудов та теологічних вчень.( «Історичний та критичний словник» та «Відповіді на запитання одного селянина») Така руйнівна теоретична активність підготувала ґрунт для сприйняття нових ідей, змусила недогматично визначати роль теології та метафізики. Значення поглядів П. Бейля полягає в тому, що його вчення стало основою для подальшого розвитку боротьби за свободу совісті й утвердження плюралізму в поглядах на релігію. Жан Мельє (1664–1729). Належить до радикального напрямку фра­нцузького просвітництва. З 1689 р. був сільським священиком. Однак це не завадило йому стати виразником ідей філософського матеріалізму, ате­їзму та утопічного комунізму. Відомий своєю єдиною працею «Заповіт» («Le Testament»), яку завершив незадовго до смерті. У «Заповіті» Жан Мельє розглядав релігію як продукт неуцтва й обману. На думку Мельє, жодна релігія не може довести своє божественне походження, оскільки «всі релігії світу — лише вигадка людини». Зокрема, «християнство — це наслідок неуцтва й фанатизму натовпу людей, які легковірно і сліпо йдуть за божественним і жалюгідним фанатиком», воно освячує зловживання тиранів, гноблення народу знаттю. Учений рішуче виступав проти теологічного розуміння життя і психічної діяльності людини, викривав лицемірство релігійної моралі, доводив, що світ вічний і ніким не створений. Свої атеїстичні погляди він пов'язував з ідеями утопічного соціалізму, вважаючи, що встановлення справедливого суспільного устрою вимагає усунення релігії.Мельє вважають основоположником буржуазного революційно-демократичного атеїзму, передусім войовничого вільнодумства селянсько-плебейських мас. Згодом його ідеї були сприйняті й розвинені французькими матеріалістами XVIII ст. 10.Ф.Бекон про значення експериментального дослідження природи. Ф. Бекон перший виголосив, що призначення нової філософії його часу – створення нового методу. Правильно, що «метою будь–якої науки є її практична доцільність».Якщо розроблюваний метод «містить у собі можливість всіх інших відкриттів», а останні ведуть до панування над природою, то створення методу «буде найпліднішим породженням часу». Строгість наукового методу пов'язана насампе­ред з тим, що нестримність творчої інтуїції мислителя мусить бути обме­жена природою речей. У цьому, найперше, полягає вимога наукової мето­дології. Пізнання законів природи дає змогу не лише передбачувати події, але й керувати ними. Наукова методологія мусить вказувати кожній науці її діло – пізнання законів природи. Таким чином, теорія пізнання Ф. Бекона передбачає, що все пізнан­ня людини має своїм джерелом враження відчуттів, які виникають під впливом матеріальних об'єктів. Функції експериментального дослідження: 1) Дослідження природної історії. Передбачається індуктивне до­слідження і впорядкування історичних фактів на нових підставах. Здійс­нюється критика тих, хто вважав достатнім «укласти історію тварин, рос­лин, мінералів, без посилань на експерименти механічних мистецтв (котрі саме і є найважливішими для філософії)»; 2) Виробнича практика, або ж науковий експеримент. Тематика і технологія виробництва за Ф. Беконом має прямий аналог з експеримен­туванням з науковими приладами у прийомах і цілях. 3) Доповнення відчуттєвих здібностей людини механічними та іншими засобами: Зору – «Вочевидь, що поміж відчуттів першочергового значення стосовно поінформованості набуває зір, для якого, відтак, особ­ливо важливо відшукати допомогу»; Відчуття дотикання: «ці два відчуття інформують найширше і стосовно загальних предметів, тоді як останні інформують лише стосовно властивих лише їм предметів». 4) Експериментально–аналітичні тенденції у природодослідженні. Найдосконаліша внутрішня побудова тіл безпосередньо недоступна сприйняттям, тому теоретико–експериментальні дослідження на основі нового методу забезпечать розвиток окремих природничих наук. Для всіх випадків формою закріплення цих знань Ф. Бекон визначає писемність, що цілком узгоджується з відповідністю інтелектуальної спроможності людини – пам'яті, з матеріалами історії. Відповідно до цьо­го формується і два рівні історичного матеріалу. Перший охоплює розріз­нений, невпорядкований матеріал. Друга стає досягненням методологіч­ного дослідження. Цими двома рівнями є: 1) Розповідна історія природо­знавства – «природнича історія»; та 2) Індуктивна історія. Якщо розповідна історія природознавства наголошує на відмінності досвіду від теорії, певну самостійність експериментування, то індуктивна історія віддає належне зв'язку досвіду з теорією, бо саме на цьому рівні розпочинається узагальнення досвіду. Значення експериментального дослідження природи полягає також у тому, що, відкриваючи шлях до істини, наукові досліди не відходять від потреб практики. Відтак наука відповідає своєму призначенню — служити практиці. 11.Критика Д.Локком вчень про вроджені ідеї (принципи). Одним із вихідних положень теорії пізнання Д. Локка було визнан­ня походження всього людського знання із досвіду. Це було практичне гасло емпіричної філософії, генетичне коріння якого сягає ще Епікура. Але емпіризм може бути різним, так як у досвіді можна вбачати або ж відчуттєві сприйняття людей (сенсуалізм), або ж стан психіки у цілому, і зокрема розуму (емпіричний раціоналізм). Сенсуалізм водночас буває або ж ідеалістичним, коли заперечується існування зовнішнього матеріально­го чинника відчуттів, або ж матеріалістичним, коли досвід розглядається як сукупність відчуттєвих сприйняттів об'єктивно означених об'єктів –тип сенсуалізму, що належить Локку. Локк є продовжувачем матеріалістичної лінії Бекона, Гоббса і Гассенді. Усталення цього принципу вимагає спростування позадосвідних, необ'єктивованих чинників і джерел знання – вроджених ідей або прин­ципів. Об'єктом критики Локка стали головні представники трьох філо­софських шкіл: ідеалістично спрямовані картезіанці, зокрема Ніколя Мальбранш; кембріджські платоніки на чолі з Генрі Мором і Ральфом Кедвортом; англійський філософ Герберт Чербері, і, власне, Р. Декарт. Критика вроджених ідей у Локка ґрунтується на впевненості філо­софа в існуванні єдиного джерела знання – зовнішнього предмета, що фі­ксується відчуттями. Ні до народження людини, ні в час (Декарт), ні потім не виявляється людського середовища, власне – внутрішнього, яке б міс­тило позадосвідний об'єм знань. З іншого боку, джерелом знання не може бути і сприйняття людиною Бога, оскільки Локк доводить, що ідея Бога є надзвичайно неоднозначною для філософії, а стосовно природи Бог не може бути її елементом, отже, – матеріальним об'єктом, який не втрачає власних божественних атрибутів. Критика вчення про вроджені ідеї була по суті справи критикою ідеалізму і спиралася в «Досвід» Локка на глибоке його переконання в існування зовнішніх об'єктів незалежно від людського розуму. Характерно, зокрема, що Локк в ході полеміки вважає дуже переконливим приклад зі народження. Локк переконаний, що сліпонароджений після зняття з його очей катаракти пізнає різні кольори виключно тільки в силу впливу матеріальних предметів на його орган зору. В іншому місці книги припущення про природженість ідей чуттєвих якостей англійський філософ вважає «верхом протиріччя з розумом і досвідом». Досвідний характер сприйняття заперечує і наперед завданий ідеал життя світу, який би містився поза природними законами взаємодії мате­ріальних тіл. Далі Локк вказує на неможливість писання до того, як розум зможе орудувати відчуттєво означеними ідеями, і на невизначеність по­няття потенційного знання, котре закладене в ще немислячому мисленні. Цей напрям критики був спрямований на вчення Ґ. Ляйбніца про вроджені потенції. Водночас, Локк не заперечує певних схильностей людського індивіда, що вже окреслюється при народженні. Але наголошує на тому, що ці схильності теж мають досвідну основу. Одним із головних аргументів, на якому грунтується теорія вроджених ідей і навколо якого розгортались гострі суперечки, було твердження, що розум постійно мислить, себто твердження про його безперервну діяльність. Це своєрідний стрижень раціоналістичної концепції пізнання. І, справді, якщо в душі від самого її народження присутні ідеї, то це означає, що душа постійно перебуває у стані активної діяльності, вона весь час усвідомлює ці ідеї, мислить їх. Однак Локк спростовує це твердження і посилається на факти з реального життя. Досвід, указує він, свідчить, що людина не може діяти і мислити постійно. Люди нерідко перебувають у такому стані, коли у них не виникає ніяких думок. Душа перестає мислити, коли людина, наприклад, у стані сну або втрачає свідомість. Критика теорії вроджених ідей стала принциповим вихідним пунктом для всього світогляду Локка. Взігалі філософія Локка дуалістична. З одного боку, він твердив, що уявлення приходять у нашу свідомість через органи відчуття (матеріалістичний сенсуалізм). З другого, крім зовнішнього досвіду, існує досвід внутрішній, що є власною діяльністю розуму. Це елементи ідеалізму, коли стверджується, що істина полягає не у відображенні у нашій свідомості об’єктивної дійсності, а в погодженні уявлень і понять одне з одним. Виходячи з цього положення, Локк розробив низку питань емпіричної психології, що ґрунтується на самоспостереженні. Він надавав особливого значення розуму людини, який визначає, що приносить щастя і користь. Виховання розуму у Локка набуває тому особливого значення. Вчення Локка про походження знань та ідей з чуттєвого досвіду озброювало буржуазію в її боротьбі проти феодальної аристократії, яка проповідувала вродженість ідей, “рицарських якостей”, здатності до управління державою, особливі права знаті на освіту.

12. Особливості філософського вчення Вольтера (одразу й на 15) Особливого значення для просвітництва у Франції набула постать Вольтера, вільнодумця, який сповідував принципи всезагальної толерант­ності, філософа, літератора, політика, вдатного підприємця. Основні його філософські роботи: Філософські листи, Метаізичний трактат, Філософія Ньютона, Трактат про толерантність, Філософський словник, Філософія історії. Вольтер розглядав як суто теоретичні філософські проблеми,так і питання моральної науки. Початок його творчості безумовно пов'язаний з переосмисленням філософії Д. Локка Він публічно оголосив про деїстичну основу власного світогляду, висту­пив із звинуваченнями на адресу християнської церкви та, головне, соціа­льної функції церкви. Саме у негативній ролі церкви як соціального ін­ституту Вольтер вбачав причини панування в суспільстві релігійного фа­натизму та нетерпимості. І саме просвітницька діяльність на ниві розпо­всюдження знань мусила сприяти їхньому подоланню. Проте ставлення до філософії Д. Локка теж мало власні особливос­ті. Вольтер своєрідним чином сприйняв ідею англійського філософа про існування двох джерел наших знань – зовнішнього та внутрішнього досвіду. Вольтер практично зводить визначення причини появи наших ідей до зовнішнього досвіду. Цим він підсилює саме матеріалістичні чинники філософської концепції Д. Локка. Наступною вагомою складовою творчо­сті Вольтера було його осмислення картезіанської проблеми співвідно­шення душі та тіла, духовного та тілесного в людині. У вирішенні цієї проблеми він також слідує настановам Д. Локка, оскільки Р. Декарт не надав, як на Вольтера, позитивного шляху вирішення проблеми дуалісти­чної природи людини. Безумовного значення набули і досліди Вольтера в галузі філософії історії та суспільної моралі. Покладаючись на значення розуму, Вольтер обстоює думку про те, що моральні принципи та категорії мають зв'язок з практичним життям людини та суспільства. Сукупність таких корисних моральних настанов випливає з ідеї Вольтера про існування природної релі­гії, яка іманентне сповіщає людям напрямки їхньої доброчесної поведінки.

Вольтер сформулював деякі докази Божого буття.

1. Кожне буття і рух мусять мати причину. Послідовний ланцюг причин повинен привести до першопричини - Бога.

2.Боже буття доводиться доцільністю світу. "Якщо ми бачимо майстерно зроблену машину, ми робимо висновок про розумну людину, яка її створила".

3.Моральний доказ зводиться до тієї думки, що для загального блага потрібний Бог, без якого ми б залишились без надії "Якщо б Бога не було, Його потрібно було б придумати " "Якщо існуємо ми, існує й Бог".

Вчення про Бога і душу. За Вольтером, розум, а не одкровення призводить до пізнання Бога. Бог у нього - принцип життя, єдності, доцільності і першопричина, оскільки досвід говорить нам про можливість існування вищого розуму. Ми бачимо, що Божество в нього зливається з природою, і світ виникає в результаті еманації (витікання із Божества). Природа - храм Божий, але кожна людина має право створити свій вівтар; кожна розуміє Бога і уявляє Його властивості згідно своїх здібностей, звідси - велика кількість релігійних вчень.

Питання про душу Вольтер вирішує по різному: то визнає її безсмертя, то вважає її матеріальною і смертною. Свідомість, за Вольтером, - властивість матерії, але Бог наділив матерію здатністю мислити. В "Трактаті про метафізику" він висловлює пропозицію, що душа є властивістю матерії і залежить від чуття ми думаємо головою так, як ходимо ногами. Але в іншому місці він говорить інакше: "Якщо Бог вклав в людину непохитну Монаду, то я не бачу ніякого безглуздя у твердженні, що ця монада може мати свій ідеал і почуття, коли руйнується тіло".

13. Індуктивний метод дослідження Ф.Бекона та його особливості. Індуктивна історія віддає належне зв'язку досвіду з теорією, бо саме на цьому рівні розпочинається узагальнення досвіду. Методики, якими Ф. Бекон радить користуватися у створенні інду­ктивної історії мають такий вигляд:

1) Узагальнення: «завдяки існуючій у багатьох відношеннях поді­бності між речами, які належать одному виду» – слідує, що «якщо відо­мий один, то відомі і всі»;

2) Матеріал в індуктивній історії мусить бути підготовлений до узагальнення шляхом відбору та синтезування фактів;

3) Індуктивна історія на відміну від розповідної мусить звертати увагу на причини явищ, а не схилятися виключно до опису явищ, як це притаманно більшості з існуючих попередніх історичних джерел. Відтак, завдання полягає у виявленні та унаочненні сутності явищ;

4) Суцільна увага мусить бути зосереджена в індуктивній історії на подобі речей, тому що це сприяє розгортанню наук, які відбирають зі сфери досвіду речі з подібними властивостями..

Загальний шлях від даних досвіду до встановлення законів природи Бекон розділяє на три частини: 1) Історія природознавства (природнича історія); 2) Таблиці і співставлення прикладів; 3) Наведення, що постає як філософська індукція. Власне, процес наведення і є індукцією. Дві перші є підготовчими до третьої. Наведення визначає зміст перших двох, який своєю метою має пошук законів природи, чи її «форм».

За Беконом універсум не має іншої причини, окрім тієї, яка в ньому ж і полягає; причиною ж будь–якого явища і будь–якої речі може бути лише інше явище, чи інша річ. Ці причини Бекон називає формами.В узагальненому вигляді –це форма як причина, унаочнена як закон природи, або аксіома: «справа і мета людського знання полягає в тому, щоб відкривати форму даної при­роди, чи ж істотну відмінність, чи породжуючу природу, чи джерело по­ставання». Ці форми, чи дійсні відмінності речей є законами чистої дії. Пізнання за Беконом є заглиблення від поверхні явищ до сутності речей: «Форма речі є сама річ, і річ відрізняється від форми не інакше, як явище відрізняється від сутності, чи зовнішнє від внутрішнього, чи річ по відношенню до людини – від речі по відношенню до всесвіту». Зовнішнє постає завжди плинним, змінним. Сутність речі – це те стійке, що зберіга­ється у всіх взаємодіях речі з іншими речами, а сприйняття речі людиною є лише одним із багатоманітних виявів сутності цієї речі. Оскільки сут­ність речі є джерелом її прояву, вона ж є і причиною явищ. Відтак, сут­ність, причина і закон є лише різними аспектами одного і того ж внутріш­нього змісту речі. Необхідний зв'язок між причиною і дією (наслідком) є зв'язком постійним, котрий не має жодних видозмін. Відтак порядок відшукання зв'язку і укладає правила методу, які му­сять привести від сукупності невпорядкованого матеріалу стосовно певного явища, чи інакше природи (стратегія описової історії) до встановлення іс­тинної форми цього явища чи природи (стратегія індуктивного опрацюван­ня історичного матеріалу). Ці правила мають наступний вигляд:

1) Складається список, або таблиця прикладів, у яких певна «при­рода», або властивість, наявні, хоча б у найвідмінніших матеріальних умовах.

2) Укладається список, чи таблиця, прикладів, де відсутня зазна­чена певна «природа» або ж признак. Перерахування негативних прикладів обмежується лише найбільш подіб­ним прикладам, у яких шукана природа наявна. Це таблиця відхилень, або ж «відсутності у найближчому».

3) Список інтенсифікації наявності природи як ознаки. Укладаєть­ся список прикладів, у яких шукана природа набуває зростання чи спа­дання у власних виявах. Це є таблиця ступенів, або ж порівняння. За нею відбувається процес наведення.