9. Види юридичних наук

Система юридичних наук- це сукупність взаємозалежних наук, що вивчають державу й право як відносно відособлені, самостійні соціальні інститути.

Держава й право, самі по собі й розглянуті в площині їхнього взаємозв'язку між собою, із цивільним суспільством, особистістю - явища багатомірні, багатогранні, системні, скалдноконструктивні багатофункціональні, що історично розвиваються й одночасно зберігають ряд своїх ознак незмінними.

Кожна із наук має свою власну дослідницьку, мету, підходи. Вся сукупність юридичних наук охоплюється загальним для них поняттям (і назвою) - юриспруденція.

Структура системи юридичних наук- це внутрішній підрозділ всіх юридичних наук на їхні основні види. Останнім часом у науковій юридичній літературі звичайно в системі юридичних наук розрізняють науки:

1. Історико-теоретичні;

2. Галузеві;

3. Спеціально-юридичні.

Історико-теоретичні науки- це теорія держави й права, історія держави й права, історія політичних і правових навчань.

Галузеві науки - це науки державного (конституційного), цивільного, трудового, адміністративного, карного й т.д. права.

Спеціально-юридичні науки- це криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, ОРД.

Теорія держави й права - це самостійна галузь наукового знання про державу й право. Її роль і місце в системі юридичних наук характеризується тим, що стосовно галузевим і спеціально-юридичним вона є наукою:

• загальної, тобто вона покликана вивчати ті закономірності державно-правової дійсності, які "працюють" у всіх галузях юридичного знання. Наприклад, ті самі способи тлумачення застосовуються при розкритті втримування норм карного, трудового, екологічного й т.д. права. Основні державно-правові категорії понятійного апарата науки теорії держави й права є загальними для всієї юридичної науки;

• узагальнюючої, тобто її висновки по своїй природі інтегративні, являють собою систематизований підсумок знань, накопичених окремими юридичними науками. Наприклад, право (карне, цивільне, фінансове й ін.) регулює тільки вольове поводження людей, що піддається зовнішньому контролю:

• методологічної, тобто її висновки як загальнотеоретичні фундаментальні положення застосовуються при рішенні приватних питань у рамках окремих юридичних наук. Наприклад, галузева (карно-процесуальна) теоретична модель правового статусу підозрюваного конструюється на основі загальнотеоретичної (загальправовий) моделі правового статусу особистості.

10. Фактори визначення меж державного втручання в суспільні відносини

Особливого значення для розуміння МДВ має проблема ролі права та законодавства як фактора формування та реалізації цих меж.

Характер впливу права на МДВ (об’єктивний чи суб’єктивний) залежить від підходу до проблеми співвідношення понять право та закон (законодавство). Зазначене співвідношення є предметом сучасного праворозуміння. Саме воно і є центральною категорією характеристики правових МДВ. Тому правомірним є аналіз МДВ з т. з. широкого праворозуміння. Мова іде про природно-правову, психологічну та історичну школи права.

Можливо виокремити три варіанти обмежуючої дії права на суспільні відносини.

І. Право – є абсолютним, відносно самостійним фактором формування МДВ, незалежним від держави. Законодавство у цьому випадку:

• є засобом усвідомлення та визнання державою адресованих їй обмежень правом. Це можливо у випадку відповідності правовим приписам;

• це засіб порушення державою права та встановлених ним МДВ у випадку, якщо законодавство не відповідає правовим вимогам.

Цей підхід виявляється в межах природно-правового підходу. Право є основним фактором обмеження держави в процесі її функціонування. Право визначає можливості прояву держави в цілому у суспільному житті, включаючи її взаємодію із особою і громадянським суспільством. Критерієм правомірності діяльності держави є дотримання прав людини. Законодавство в цьому випадку грає допоміжну роль – недопущення державних повноважень, що порушують права людини.

В межах історичного підходу критерієм, що обмежує державу є народний дух, який реалізується не лише в позитивному праві, а і в традиціях, звичаях та в процесі реалізації соціальних відносин.

Позитивне право в межах цієї теорії втрачає центральне і незалежне положення в системі факторів обмеження держави. Основним у цьому аспекті є соціально-регулятивні інститути, що історично склалися і не лише не відображаються в законодавстві, а і можуть протирічити його положенням.

Т. ч. право, а не законодавство обмежує державу. Воно ж домінує над державою.

Виходячи з нормативного підходу до права:

• право ототожнюється із законодавством;

• право є державно-владним інститутом;

• право є засобом обмеження впливу держави на суспільство;

• право закріплює свавілля держави та межі її самообмеження;

• право забезпечує реалізацію державної волі.

Основним фактором, що визначає МДВ в рамках соціологічної юриспруденції є судове чи адміністративне рішення, засноване на індивідуальному суб’єктивізмі судово-адміністративного працівника.

Відповідно до марксистсько-ленінської теорії право не може бути фактором обмеження МДВ. Однак, воно може виконувати роль такого фактору за умови відображення правом інтересів пануючого класу.

ІІ. Право – підлеглий, внутрішній інструмент державної політики в інтересах всього суспільства. Він створюється державою в процесі законодавчої діяльності. Законодавство є формою права. Право, т. ч. є сукупністю приписів, встановлених державою і є абсолютним засобом визначення МДВ та формою самоорганізації держави.

ІІІ. Право – інструмент окремих соціальних суб’єктів (класів, націй) забезпечення закріплення і гарантування власних інтересів. Воно забезпечує обов’язковість їх велінь на рівні суспільства. Право втрачає роль фактора визначення МДВ, оскільки таку роль мають інтереси певної соціальної групи, відображені в нормативному акті. Законодавство, таким чином, не є обмежувачем МДВ, а грає роль силового критерію можливого і неможливого для суб’єктів.