До слабких сторін природно-правового підходу до права можна віднести:

• не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й поза історичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати іі визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;

• природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

• право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно-правової доктрини). Право фактично не підтримується реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не визнала держава. Якщо природне право існує поза контекстом і за межами державного визнання іі захисту, отже, не забезпечується останнім, то як його реалізувати на практиці?! Більше того, і це очевидно, саме держава, втім, як і суспільство, - є одним з основних порушників природного права, тому механізм реалізації повинен включити в себе такі суспільні інститути, які являються більш могутніми ніж держава й суспільство (в останньому випадку це вже нонсенс). Іншими словами, природне право - це швидше бажане, чим дійсне, а не дійсне право - це фантом. Фантомний соціальний інститут не може бути ефективний, особливо якщо він допускає максимально розширювальне тлумачення й розуміння, якщо під нього можна підвести, що завгодно. Не випадково в основі самих кривавих революцій в історії людства лежала, як одна із складових, концепція народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо - прихильника, одного із теоретиків природного права;

• універсальний характер загальнолюдських цінностей не підтверджується політико-правовою реальністю (наприклад, як співвідносяться право на війну й права людини (?!), невизнання фундаментальних природних прав окремими досить цивілізованими народами й націями (наприклад, США - право на життя) і т. д.

• ствердження поза історичного характеру природних прав не підтверджується історією розвитку людства;

• не зрозуміло як вирішити колізії, які виникають у контексті реалізації суб'єктами своїх природних прав. Чи не приведе конкуренція природних прав різних суб'єктів до "війни всіх проти всіх", про що говорив іще один теоретик природного права Т. Гоббс;

• неясним є перелік природних прав, а також їхній конкретний зміст;

• право, як юридичний інститут, підміняється поняттям "справедливість" й/або "мораль", етичним інститутом. При цьому очевидно, що уявлення про справедливе змінюється в історичній перспективі, отже, і уявлення Про право повинні мінятися, але одна із базових тез природно-правової теорії - поза історичність;

• вся природно-правова концепція, у контексті юридичної практики, внутрішньо-суперечлива. Причому ця суперечливість недіалектичного, а формально-логічного характеру;

• протиставлення права й законодавства може (і веде) до правового нігілізму, до відмови слідувати юридичним нормам і т.д.