67Проблема істинни в філософії та науці

Істина – центральна категорія гносеології. До неї як допевного фокусу сходяться врешті-решт усі проблеми гносеології. Чи існує об'єктивна істина? Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

В  науках під істиною розуміють відповідність її положень можливості емпіричної або теоретичної перевірки. З одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все загальнішого, глибокого і точного. Дещо обмежене застосування поняття істини в літературознавстві, де термін істини може стосуватися тільки позаестетичної реальності, однак втрачає свій науковий статус при розгляді «художньої правди», в якій відбувається синтез об'єктивного і суб'єктивного.

Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, що є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростоване при подальшому розвитку пізнання. Натомість відносна істина відображає об'єкт не повністю, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. В той же час абсолютизація відносної істини може ввести науковця в оману.

68Суспільство як форма життєдіяльності людини

Суспільство в широкому розумінні - це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні - це певний етап людської історії (наприклад, докапіталістичне суспільство, ранньофеодальне суспільство) або окреме, індивідуальне суспільство (соціальний організм). В історії філософії і соціології під суспільством часто розуміли сукупність людських індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель), контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо). Розуміння суспільства як заснованого на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів було характерним для філософії XVII - початку XIX ст. Разом з тим у XIX ст. виникає критика "договірної" теорії суспільства. В історії розвитку цивілізації виділяють три етапи: На першому - світова цивілізація являє собою сукупність осередків культури, що розвиваються незалежно одне від одного; їх взаємовплив несуттєвий. На другому етапі розвитку цивілізації вона перетворюється на органічне ціле, що відбувається внаслідок освоєння людиною усієї Землі та інтенсивного розвитку матеріальної й духовної культури, її цілісність виявляється у встановленні багатосторонніх відносин між окремими країнами: економічні, культурні, політичні зв'язки між країнами є важливою характеристикою світової цивілізації. Цей етап, напевне, завершився в кінці XIX ст. У нашому столітті світова цивілізація перетворюється на таке єдине ціле, що складається звідкритих систем, які знаходяться в стані інтенсивної взаємодії із зовнішнім світом. Світові проблеми перетворюються на життєво важливі для людства, а доля будь-якого народу набуває важливого значення для розвитку всієї цивілізації.