38) Філософія позитивізму

Приступаючи до вивчення цього питання, студентам слід зрозуміти, що незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо. Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

З кінця ХІХ століття впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб’єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перша його форма виникла ще в 30-40 –х роках ХІХ століття. ЇЇ засновниками були філософ О.Конт (1798-1857), який і запровадив термін «позитивізм», а також англійці – Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль(1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які ґрунтувалися на даних спостережень та експериментів дослідників. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення; у плані соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально світоглядні питання взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Щодо філософії, то вона, на думку позитивізму, повинна займатися узагальненням висновків конкретних наук, систематизацією наукового знання.

Друга історична форма позитивізму – це махізм, засновником якого були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Одне з центральних понять махізму – „досвід”, який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, „елементів”, нібито нейтральних по відношенню до фізичного і психічного. Філософ стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, завжди можно простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані. Саме пізнання Мах розглядав як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Сильні аспекти емпіризму Маха виявилися в його критиці класичної механіки Ньютона. Критика ж головних понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

39) Неопозитивізм

Кінець XIX — початок XX ст. відзначилися різкою критикою класичної філософії за широкомасштабний розгляд проблем буття, людини та свідомості. Позитивізм — філософський напрямок, заснований на принципі, що справжнє позитивне знання можна одержати лише як результат окремих конкретних наук і їх синтетичного об'єднання і що філософія як особлива наука претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Творцем позитивізму став французький мислитель Огюст Конт, який проголосив розрив позитивної науки з філософією і її метафізичною традицією. Ідеї Огюста Конта поділяли Герберт Спенсер, потім приєдналися Ернст Мах і Ріхард Авенаріус (друга хвиля позитивізму), а починаючи з 20-х років і до сучасності — третя хвиля позитивізму, або неопозитивізм. Неопозитивізм представляють відомі вчені: Моріц Шлік — логік, математик та філософ Бертран Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу, відомий англійський громадський діяч, філософ Людвіг Вітгенштейн, Карл Поппер — логік та методолог. Звинувачуючи філософію у неясності тлумачень, ускладненості мови, у нескінченних та безплідних суперечках, полумістичних концепціях, неопозитивісти запропонували всю цю «метафізику» рішуче відкинути і в противагу їй заснувати нове «позитивне» знання на базі науковості. Неопозитивісти здійснили переоцінку цінностей та пріоритетів філософії, користувались критеріями «суворих наук» та формальної логіки.   Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відображаються результати таких форм мислення. Філософський аналіз з позицій неопозитивізму не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Ранній неопозитивізм Віденського гуртка, обмежуючи безпосередній досвід індивідуальними переживаннями, безпосередньо приходить до соліпсизму. Найбільш впливовою різновидністю неопозитивізму став логічний позитивізм. До спільної платформи неопозитивізму примкнули і англійські філософи — аналітики, послідовники Джорджа Мура — Джо Стеббінг, Уїльям Уїсдом та ін. Неопозитивістськими були і філософські погляди ряду представників логічної львівсько-варшавської школи. Основна ідея: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із такими класичними напрямками є ще ряд дуже різнорідних, а часто й суперечливих неопозитивістських течій. Проте є спільне і суперечливе, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму Огюста Конта та Герберта Спенсера, неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність аналізу знання та можливостей його вираження у мові. Неопозитивізм як явище філософської культури має основні риси: по-перше, за зразок для методологічних побудов взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; по-друге, основна увага звертається на аналіз структури наукового знання, відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; по-третє, обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук. Методом демаркації стала фальсифікація, принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: по-перше, виділення науки як знання і діяльності; по-друге, дослідження логічних структур, співвідношення філософії і науки; по-третє, взаємозв'язок науки і суспільства, дослідження науки як феномена науково-технічної революції і науково-технічного прогресу; по-четверте, проблема синтезу різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії. Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для ясно позначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб'єктивне і об'єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. 

40)  Екзистенціалізм: загальна характеристика

Екзистенціалі́зм або філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.