Чернігово-Сіверщина і Полтавщина як історико - географічні краї

Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру.

Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси, утворивши декілька етнографічних груп. Одна з них — горюни — автохтонне руське населення, що сформувалось у XVI ст. на основі давньослов'янського населення Посейм'я та переселенців XVI—XVII ст. Пізніше російське населення поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» — стрільців, які після входження Чернігово-Сіверщини до складу Росії (1503—1608) розміщувалися в прикордонних повітах: «у градських воріт караули, московські стрільці на караулі стоять». Цим ратним людям-однодворцям «в службу» надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися.

Серед російських мігрантів були й старообрядці, які виникли на хвилі соціального протесту проти православної церкви і внаслідок її розколу в XIV—XVI ст. Зокрема, вони «течаху в Стародубскую область и тамо пустыни населяюще», освоюючи землі Новгород-Сіверщини в лісистих місцях, де «приволье бродягам и особенно раскольникам».

На сіверських землях, що колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, а й низку суміжних з Україною районів Білорусії та Московщини, утворилася етнографічна група литвинів. У історичних документах ця назва відома з XVI ст. як політонім — позначення громадян Литовської держави, серед яких були і білоруси, і росіяни, і українці. На етнічному ж рівні всі вони називалися «русичами», «руськими», «русинами», що свідчило про їхню причетність до Київської Русі.

Щоправда, в XVI—XVII ст. вони на етнографічному рівні вже почали розрізнятися, і це виявилось у відповідних назвах та самоназвах. Так, українці і росіяни, вважаючи себе руськими, білорусів називали литвинами, білоруси називали росіян московитами, новгородцями або псковичами, українців — козаками, черкасами, сіверянами. На державному ж рівні всі вони називалися литвинами, диференціюючись, однак, у дещо незвичний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» тощо. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим навертанням православних білорусів та українців до греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав зменшуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси — на території Білої Русі; козаки, русини, українці — в українських землях. Водночас серед окремої частини сіверського населення узвичаїлася самоназва «литвини» як означення їхньої етнографічної самобутності. В системі ієрархічної самосвідомості литвини як етнографічна група усвідомлювали свою причетність як до цієї групи, так і до Київської Русі, козацтва та України

Історія Полтавщини.

Полтавщина – ІГК, що територіально збігається із сучасною Полтавською обл.; охоплює пд частину Придніпровської низовини і Лівобережного Лісустепу; південна частина Козацько-Гетьманської держави (до 1770-х рр.); у 19 – першій чверті 20 ст. П. приблизно співпадала із територією Полтавської губернії. Полтавської губернії.

У ранній історії П. разом з Чернігівщиною творила територію сіверян. Після Ярослава Мудрого землі пізнішої П. становили частину Переяславського князівства,, з 1240 р. вони опинилися під пануванням Золотої Орди, з 1360 - Литви, після Люблінської унії — Польщі (у складі Київ, воєводства).

За Коз.-Гетьманської держави на території П. були полки: Полтавський, Переяславський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і (частково) Київський. Після ліквідації полкового устрою частини П. увійшли до намісництв: Київ., Чернігівського, Катеринославського та Новоросійської губ., з 1796 р. до Малорос. губернії; 1802 р. утворено Полтавську губ., яка існувала до 1925 р. Вона ділилася на 15 повітів.

90% населення П. (1897) жило по селах, тільки 9,7% по містах; найбільші пром.-торг. м. Кременчук, губ. м. Полтава, Ромен, Прилука та ін. пов. м. (Лубні, Миргород, Гадяче, Пирятин й ін,). Значно була розвинена різноманітна кустарна промисловість. Гол. галузі: ганчарство (гол. осередок — Опішяя), килимарство, вишивкарство тощо.

П. відіграла велику роль в історії українства 19 і поч. 20 ст. Якщо у другій пол. 18 і на поч. 19 в. провідну роль у процесі укр. нац. відродження вела Чернігівщина (півн. частина кол. Гетьманщини), то починаючи від першої чверті 19 ст., ця роль переходить до П. (кол. півд. Гетьманщини), яка зберігає її аж до 20 в.

П. (і зокрема Полтава) протягом 1800—30-их рр. була осередком (і осідком) вищої рос. адміністрації Лівобережної України («Малорос.» ген.-губеїрнаторство), а особисті риси й симпатії деяких її керівників сприяли укр. дворянству, його службовій кар'єрі і його соц. ролі й впливу у місц. суспільстві. Найвидатніші представники укр. аристократії 19 в. були пов'язані маєтково і службово з П.

Поряд з губ. центром — Полтавою, такі повітові. м., як Миргород, Прилука, Лубни, Гадяч і такі маєтки великого пантства як як Кибинці (Д. Трощинського), Обухівка (В. Капніста та його нащадків), Хомутець (Муравйових-Апостолів), Яготин (кн. Рєпніних, кол. Розумовських), Тростянець (Скоропадських), Сокиринці (Ґалаґанів), Качанівка (Тарновських) та ін. були чималими осередками укр. культури й почасти укр. політики. Саме на цьому терені і в цьому соц. колі знайшли собі сприятливий ґрунт нац.-визвольні ідеї Т. Шевченка й Кирило-Мефодіївсько-го Братства.

Після вибуху революції 1917 р. П. відограла визначну роль у будівництві укр. державности, а чимало діячів з П: (Петлюра, Мартос, Лівицький, Порш) займали високі посади в уряді УНР. 1917 р. на П. постала Укр. Дем.-Хліборобська Партія; на П. діяли серед ін.: брати Шемети, Міхновський, Липинський та ін.

З переходом П. під радянську владу, вона не виявляла у політ.-гром. й культ. житті будь-яких особливостей.