35. Особи без громадянства: поняття та особливості правового положення. Проблеми полі громадянства

Під поняттям притулок у цьому Законі розуміється захист, який надається Україною на її території іноземцям та особам без громадянства від застосування юрисдикції держави їх походження за наявності підстав, зазначених у цьому Законі. Притулок в Україні може бути наданий іноземцям та особам без громадянства, які шукають захисту від переслідувань, що становлять загрозу їхньому життю і здоров'ю або спрямовані на позбавлення волі в державі громадянства або постійного проживання за діяльність, спрямовану на захист принципів демократії, прав і свобод людини, що не суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй. Обов'язковою умовою при розв'язанні питання про надання притулку є подача заяви зацікавленою особою. За своїм правовим становищем особа, якій надано притулок, прирівнюється або до іноземців, якщо вона зберігає громадянство своєї держави, або до осіб без громадянства, якщо вона втрачає громадянство своєї держави. В обох випадках особа, якій надано притулок, втрачає право на дипломатичний захист з боку своєї держави

Стаття 2. Підстави для відмови у наданні притулку

Притулок в Україні не надається іноземцям та особам без громадянства, які:

- вчинили злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності за межами України, якщо це встановлено міжнародними судовими органами;

- вчинили міжнародні кримінальні злочини, зазначені у відповідних міжнародних конвенціях, договорах України;

з поважних причин можуть розглядатися як загроза державній безпеці, здоров'ю, законним інтересам громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

.- відмовилися виконати законні вимоги посадової особи органу міграційної служби або дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, пов'язані із підготовкою заяви про надання притулку до розгляду;

.- мають громадянство третьої держави, де вони не переслідуються;

- подали зазнаки неправдиві відомості щодо підтвердження підстав для набуття притулку, як вони зазначаються в статті 1 цього Закону.

Режими проживання іноземців

1.національний правовий режим. Цей режим характеризується такими рисами: він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості; іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов 'язки, що й громадяни України.

2.режим найбільшого сприяння

3.режим взаємностей

37. Автономна республіка Крим у складі України. Проблема територіальної автономії і національно-територіальних утворень у місцях компактного проживання національних груп.

(розділ 10 КУ Автономна Республіка Крим) на території АРК проживає велика кількість нац. меншин.

ЗУ «Про нац. меншини в Україні»

Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Стаття 2. Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримувати Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Стаття 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

38. Належність до громадянства і набуття громадянства України.

ЗУ «Про громадянство» 2012 року

громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках;

Стаття 3. Належність до громадянства України Громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; ( Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України Громадянство України набувається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; ( Пункт 6 статті 6 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 ) 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства

Стаття 7. Набуття громадянства України за народженням Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" ( 1543-12 ), або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

Іноземці, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

Стаття 9. Прийняття до громадянства України Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є: 1) визнання і дотримання Конституції України ( 254к/96-ВР ) та законів України; 2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України. Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію" ( 2491-14 ).

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту в'їзду в Україну; ( Абзац третій пункту 3 частини другої статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 ) 4) отримання дозволу на імміграцію.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" ( 2491-14 ) (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні; ( Абзац другий пункту 4 частини другої статті 9 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 ) 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); 6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України. Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка відповідно до цього Закону є її законним представником і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-6 частини другої цієї статті. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" ( 2491-14 ) (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні. До громадянства України не приймається особа, яка: 1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином. Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Стаття 10. Поновлення у громадянстві України Особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених частиною п'ятою статті 9 цього Закону.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство (підданство) або іноземні громадянства (підданства), повернулася в Україну на постійне проживання і подала заяву про поновлення у громадянстві України та зобов'язання припинити іноземне громадянство, за відсутності підстав, передбачених частиною п'ятою статті 9 цього Закону, реєструється громадянином України. Іноземець, який перебуває у громадянстві (підданстві) кількох держав, подає зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземець, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подає декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства. Іноземець, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинен подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації його громадянином України. Якщо іноземець, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від нього причин не може отримати його, він подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян (підданих) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства. У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв'язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів або стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства України скасовані на підставі статті 21 цього Закону.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов'язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні. Стаття 11. Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Стаття 12. Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування. Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки або піклування чи з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки або піклування, якщо така дитина у зв'язку із встановленням опіки або піклування не набуває громадянство опікуна чи піклувальника, який є іноземцем. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі чи закладі охорони здоров'я, адміністрація яких виконує щодо неї функції опікуна або піклувальника, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім'єю, не знайдені. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї, сім'ї патронатного вихователя, якщо хоча б один із батьків-вихователів або прийомних батьків, або патронатних вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування дитини до дитячого будинку сімейного типу чи прийомної сім'ї або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними, оголошені померлими або якщо батьки дитини, розлученої із сім'єю, не знайдені.

Стаття 13. Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки. Стаття 14. Набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків. Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України. Стаття 15. Набуття громадянства України внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства У разі визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнано громадянина України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України. У разі визнання материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, а матір'ю визнано громадянку України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України. У разі встановлення факту батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, якщо батько дитини перебував у громадянстві України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України. У разі встановлення факту материнства дитини, батько якої є іноземцем або особою без громадянства, якщо мати дитини перебувала у громадянстві України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України. Якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є особою без громадянства, набуває громадянство України незалежно від місця народження та місця постійного проживання за умов, передбачених частинами першою - четвертою цієї статті. Якщо визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства мали місце після досягнення дитиною повноліття, така особа, яка є іноземцем, набуває громадянство України незалежно від місця її народження та місця постійного проживання за умов, передбачених частинами першою - четвертою цієї статті, якщо вона подала заяву про набуття громадянства України та зобов'язання припинити іноземне громадянство. Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених частинами першою - п'ятою цієї статті, є дата народження дитини (особи) або дата набуття громадянства України батьком чи матір'ю, батьківство чи материнство яких визнано або щодо яких встановлено факт батьківства чи материнства, якщо такі батько чи мати набули громадянство України після народження дитини (особи). Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому частиною шостою цієї статті, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Стаття 16. Необхідність згоди дітей під час набуття громадянства України Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

39. Громадянство: поняття і конституційна природа.

громадянство України – стійкий, постійний правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках;

громадянин України – фізична особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України;

Українське громадянство ґрунтується на принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

40. Умови прийняття до громадянства України.

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України Громадянство України набувається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

41. Поняття і види громадянських станів особистості. Правова регламентація громадянських станів особистості.

Поняття і види громадянських станів особистості.

Громадянський стан особистості - правове становище конкретного громадянина як носія різних прав та обов'язків (політичних, майнових особистих та ін.) визначається фактами та обставинами природного і громадського характеру.

Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України;

Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією , цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа без громадянства – особа, яку жодна держава не вважає своїм громадянином/громадянкою (безгромадянство de jure); або особа, яка не користується основними правами, якими користуються, якими користуються інші громадяни його/її рідної країни (бeзгромадянство de facto).

Біпатриди (подвійне громадянство) — належність особи одночасно до громадянства двох і більше держав. Подвійне громадянство — результат колізії законів про громадянство різних держав. Воно може виникнути, наприклад, при народженні дітей від батьків, що мають різне громадянство, при натуралізації та ін. Законодавство України передбачає, що подвійне громадянство допускається на підставі двосторонніх міждержавних договорів.

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року ( 995_011 ) і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року ( 995_363 ) та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження;

ЗУ «Про громадянство України» 2001 р.

ЗУ «Про біженців та осіб які потребують додат.або тимч.захисту» 2011 р.

ЗУ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 2011р.

ЗУ «Про прав.статус заруб.українців» 2004р.

42. Гарантії здійснення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи. Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій – це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи. Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин й перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії – правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права. Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні й організаційні. Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, націо­нальні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; ви­ди гарантій прав і свобод людини і громадянина, юридичні гаран­тії прав і свобод людини і громадянина; міжнародно-правовий ме­ханізм захисту прав і свобод людини і громадянина.Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кож­ною людиною і громадянином.Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конс­титуційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і гро­мадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпо­середньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, по­літичні та юридичні гарантії .Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповід­ного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реаліза­цію прав, свобод і обов'язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, на­лежної інфраструктури.Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орі­єнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільністьполітичних структур; належний рівень політичної культури в су­спільстві.Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конститу­ція України передбачає також {міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конс­титуції кожен має право після використання всіх національних за­собів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і сво­бод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповід­них органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено на­явністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

43. Поняття, юридична природа та класифікація конституційних прав, свобод та обов’язків людини та громадянина. Співвідношення індивідуальних та колективних прав.

Конс.право особистості – закріплена нормами К держави вид і міра певної можливої, припустимої, юр-знач.поведінки особи.

Конст.права і свободи відрізн.від ін..прав і свобод:

• Є основоположними

• Ств юр.основу для всієї сис-ми прав і свобод особи

• Підлягають особливому захисту та охороні

• Норми, які їх закріплюють мають найвищу юр.силу та пряму дію

Конституційне право особи може бути предст.як сукуп. 4 елементів

1. Можливість певної фактичної поведінки: реаліз.соц.блага

2. Можливість певної юр-знач.поведінки

3. Можливість вимагати від ін..зобов.осіб або вчинення певних дій, або утриман.від дій

4. Можливість звернутися до уповнов.органів за захистом та охороною свого права

Класифікація:

1. Політичні

2. Екон

3. Соц.

4. Еколог

5. Особисті

Залежно від того коли поч..закріплюватися:

1 покоління – пол..та особ.права

2 покоління – соц..та екон.права

3 покоління – колективні права

Дехто виділ.4 покоління – біологічні права

Юридичний обов’язок – це передб.нормами К держ міра та вид певної належної, необхід, юр-знач.поведінки особи. Вкл. 4 складові:

1. Необхідність вчин.певних дій або утримання від певних дій

2. Необхідність належ.чином відреагувати на законні вимоги особи, яка має суб.право

3. Не обхід-ть не заваж.особі, яка має суб.право корис. Соц..благом

4. Необхідність понести юр.від-ть та(або) відновити порушене право, або відшкод.завдану шкоду

44. Зміст та практична реалізація принципу поділу влади в Україні

Ст.6 КУ Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Цей принцип включає певну систему вимог:

• розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

• закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;

• наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;

• наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції. В Україні, згідно зі ст.75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.

Виконавча влада — це влада, яка володіє правом безпосереднього управління в державі. Носієм цієї влади у масштабі країни є уряд, який забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, відповідальний, підзвітний та підконтрольний їй. Виконавча влада покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. Згідно з розділом VI Конституції України органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (вищий орган у системі органів виконавчої влади), центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації (здійснюють виконавчу владу в областях і районах).

Судова влада — це незалежна влада, яка охороняє право, виступає арбітром у спорах про право, здійснює правосуддя. Судова влада обмежена нормами та принципами права, здійснюється у формі судової процедури й не може залежати від суб'єктивного впливу інших гілок влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів є Верховний Суд України. Система судів в Україні будується за принципами територіальності (місцеві, апеляційні суди) і спеціалізації (суди загальної юрисдикції та спеціалізовані: господарські, адміністративні).

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил.

Водночас влада в державі має залишатися цілісною та єдиною, тому гілки влади повинні взаємодіяти.

Юридично це виявляється в тому, що:

• органи державної влади в сукупності володіють компетенцією, необхідною для здійснення функцій і виконання завдань держави;

• різні органи держави не можуть приписувати одним і тим самим суб'єктам за одних і тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Тому поділ влади слід сприймати як загальний принцип здійснення державної влади.

Принцип поділу владі-це засада раціональної організац.держ.влади з метою підвищення ії ефективності за рахунок функціональної спеціалізації діяльності з метою недопущення узурпації влади за рахунок механізму стимулювань та противаг. Зміст: 1.функіональна спеціалізація(лише одна гілка влади має право приймати акти вищою юр.сили)2.Лише одна гілка влади забезпечує виконання законодавчих приписів(матеріальні,фінансові,організаційні)та контролює їх дотримання всіма суб’єктами. Виконавча гілка влади має можливість нормотворчості,але виключно з метою реалізації законодавчих приписів. 3. Лише одна гілка влади має повноваження відновлювати порушені права, і ії рішення є остаточніми. Ця гілка влади є незалежною та самостійною.

Жодна з гілок влади не може втручатися в діяльність іншої,якщо вона здійсн в межах конституції та закону. Суперечки щодо повноважень виріш виключно в межах конституц. Та закону.

Наслідки: 1.підвищення ефективності держ.влади

2створення безперервного конституц.взаємоконтролю гілок влади

3.підвищення авторитету та легітимності органів влади

45. Структура чинного законодавства про державні органи України

Конституція України (ст..92 п.12), ЗУ Про Вибори Президента України, ЗУ Про Кабінет Міністрів України, ЗУ Про Центральні органи виконавчої влади, ЗУ Про Місцеві держадміністрації, ЗУ Про вибори народних депутатів, ЗУ про статус народного депутата, ЗУ про комітети ВРУ, ЗУ Про судоустрій і статус і статус суддів.

Структура чинного за-ва України про держ. Органи. Ст.6,19,92,п.12,14,21 ч.1 ст.92 розд.з 4-8,12 Зукраїни «про держ. Службу», «про КМУ», «про регламент ВРУ», «про КСУ», «про прокуратуру», «про судоустрій та статус суддів». Підзаконні акти лише конкретизують положення КУ та законів України(укази Президента)

46. Функції та повноваження Верховної Ради України

Згідно зі ст.75 КУ єдиним органом законодавства в Украіні є парламент – ВРУ.

ст76. Конституційний склад ВРУ – 450 народних депутатів України,які обираються на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років.

Народним депутатом може будти громадянин який на день виборів досяг 21 року,має право голосу і проживає на Україні протягом 5 останніх р.

Ст.88 ВРУ обирає зі свого складу голову ВРУ,першого заступника,заступника голови ВРУ та відкликає їх. Вони обираються з числа народних депутатів ВРУ

Головними функціями Верховної Ради є: представницька, законодавча, установча, функція парламентського контролю. До парламентських функцій належать також бюджетно-фінансова, функція міжпарламентських зв'язків та ін. Верховна Рада, як правило, здійснює ці функції, але вони не вважаються головними серед її основних функцій

Законодавча функція Верховної Ради є найважливішою і найбільш об'ємною за значенням і змістом. В її межах формується правова система Української держави, забезпечується правове регулювання відносин, що виникають у суспільстві і потребують законодавчого регулювання. Зміст законодавчої діяльності Верховної Ради полягає в підготовці і прийнятті законів. Законодавча функція спрямована на встановлення надійного правопорядку. Вона спрямована на ділове співробітництво парламенту з іншими гілками влади у нормотвор-чій діяльності, що гарантує стабільність у країні, формування правової основи, подальший розвиток держави і суспільства.Законодавча функція Верховної Ради — найважливіший напрям її діяльності.

Однією з головних функцій Верховної Ради є установча функція.

Пріоритетним напрямом установчої функції парламенту є призначення виборів Президента у терміни, передбачені Конституцією. Обрання Президента відповідно до ст. 103 Конституції здійснюється громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років. Формування си-ми держ органів та органів МВС.

Номінаційна-призначення,затвердження посадових осіб чи органів(ЦВК рада з питань телебачення та радіомовлення)

До повноважень Верховної Ради України належить: (ст..85 КУ)

внесення змін до КУ, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

призначення всеуккр. референє з питань, ст..73 цієї К. прийняття законів;

затвердження Держ бюджету України.

визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

затвердження загальнодержавних програм ек., наук-тех, соціаль, нац-культ розвитку, охорони довкілля;

призначення виборів През У у строки, передбачені цією К;

заслуховування щорічних та позачергових послань Пр У про внутрішнє і зовнішнє становище У;

оголошення за поданням Пр.У стану війни і укладення миру, а також ряд інших повноважень.

47. Поняття і принципи державного (територіального) устрою України

Державний устрій-це визначина КУ та ЗУ організація держави,основними складовими якої є територіальний,національний устрій і територіальна організац держ.влади.

Територіальний устрій-це передбачена КУ та ЗУ територ.організац.держави з метою оптимального здійсн фу-ій та завдань держави(виборчі округи 225,судові,та ін.)

ст 132. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

За ст.2 КУ

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Ст 73

Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Ст 17 Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Принципи держ устрою:

1. п.сувернітету укр держави у визначенні свого держ устрою

2. п.єдності неподільності,недоторканності та цілісності держ території

3. п конституційності та законності утворення,ліквідації та реформації держ.устрою

4. п.єдності держ регіональної політики

5. поєднання централізації та децентралізації держ.влади

забезпечення прав нац меншин та корінних народів на рівність укр нації

48. Конституційна асамблея:правова природа, принципи діяльності та основні завдання

Згідно з Указом Президента України від 17 травня 2012 року Конституційна Асамблея є спеціальним допоміжним органом при Президентові України, утвореним з метою підготовки законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України.

У своїй діяльності Конституційна Асамблея керується Конституцією і законами України, актами Президента України, іншими нормативно-правовими актами, чинними міжнародними договорами України, цим Положенням, а також ухваленим відповідно до нього Регламентом Конституційної Асамблеї.

Конституційна Асамблея у своїй діяльності керується також загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Діяльність Конституційної Асамблеї грунтується на принципах верховенства права, колегіальності, самоврядності, прозорості, відкритості та гласності, незалежності у прийнятті рішень, а також на засадах професіоналізму і науковості, що є основою для ефективного, вільного та конструктивного обміну думками (діалогу), створення атмосфери довіри.

Основними завданнями Конституційної Асамблеї є:

1) узагальнення практики реалізації Конституції України, пропозицій і рекомендацій щодо її вдосконалення з урахуванням досягнень і тенденцій сучасного конституціоналізму;

2) підготовка та схвалення Концепції внесення змін до Конституції України, подання її Президентові України;

3) підготовка на основі Концепції внесення змін до Конституції України законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та попереднє його (їх) схвалення;

4) організація громадського, а також фахового, в тому числі за участю міжнародних експертів, зокрема експертів Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська Комісія), обговорення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України;

5) доопрацювання за результатами громадського і фахового обговорення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України;

6) схвалення законопроекту (законопроектів) про внесення змін до Конституції України та подання Президентові України для внесення на розгляд Верховної Ради України відповідно до розділу XIII Конституції України.

49. Чинна Конституція України (1996р.): соціально-правова характеристика і структура

Конституція України - це політико - правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно - територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України

Структура Конституції.

Структура Конституції України являє системно - структурну цілісність що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від функціонального навантаження. Таким в цілому і є наш Основний Закон. У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень.

Розділ I "Загальні положення " включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

Розділ II "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" складається із 48 статей (ст.ст.21-68).

Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ IV "Верховна Рада України (ст.ст. 75-101)

Розділ V "Президент України" (ст.ст.2-112).

Розділ VI ”Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).

Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).

Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).

Розділ IХ "Територіальний устрій України." (ст.ст. 132,133).

Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " (ст.ст. 154-159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160-161).

Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14).

Таким чином, структура Конституції - досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

В преамбулі Конституції України формулюються цілі, мета побудови держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру, зокрема:

- положення про державне - політичне розуміння поняття український народ, за яким його визначають як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом становлять український народ;

- положення про те що дану Конституцію прийнято на основі здійснення українською нацією права на самовизначення.

- Положення про те, що дану Конституцію прийнято для забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

- Положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють усю свою відповідальність перед богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу.

Розглядати Конституцію України лише як правовий акт було б не зовсім правильно. Вона є надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, яким збагатилася наша держава фундаментом не лише сучасних, але й майбутніх перетворень у нашому суспільстві, основою його консолідації. Одночасно хотілося б звернути увагу, що в ній містяться і окремі моральні орієнтири соціальної справедливості у нашому суспільстві і державі. Конституція закріплює в Україні основи державної політики б спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Через зміст Конституції проводиться надзвичайно цінна і гуманна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. І це є головним її обов'язком. Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що інакше не повинно бути. Адже Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тому держава з її апаратом повинна служити, перш за все, своєму народові. Крім політичного значення, нова Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все — це Основний Закон нашої держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це значить, що Конституція є основним джерелом нашого законодавства розрахованим на тривалий період.

50. Конституційний принцип верховенства права: теорія і практика застосування

Згідно Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Верховенство права — це правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покаранимдержавою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

51. Припинення громадянства України.

ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ ТА СКАСУВАННЯ РІШЕНЬ ПРО НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ Стаття 17. Підстави припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Стаття 18. Вихід з громадянства України Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України. Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Вихід із громадянства України не допускається, якщо особі, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Стаття 19. Підстави для втрати громадянства України Підставами для втрати громадянства України є: 1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями; в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем; г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Положення пунктів 1, 3 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України.

52. Поняття, система та принципи місцевого самоврядування

Місце́ве самоврядува́ння в Україні — це право територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України^[1]. Місцеве самоврядування — це форма публічної влади, що реалізується специфічними суб'єктами — територіальними колективами і сформованими ними органами, має особливий об'єкт — питання місцевого значення, та здійснюється на основі використання окремого виду публічної власності — комунальної (муніципальної).^[2]

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Територіальна громада — жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;

адміністративно-територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Представницькими органами місцевого самоврядування є ради.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

народовладдя;

законності;

гласності;

колегіальності;

поєднання місцевих і державних інтересів;

виборності;

правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;

підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

судового захисту прав місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997року

Принципи місцевого самоврядування - це вихідні начала, відповідно до яких здійснюються організація та функціонування місцевого самоврядування в нашій державі.Принципи місцевого самовряд встановлені Конститу­цією України та Європейською хартією місцевого самворядуван-ня, а їхні деталізацію та конкретизацію здійснено в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (зокрема ст. 4). Ці принципи охоплюють усі аспекти організації та функціонування місце­вого самоврядування. За ступенем узагальнення їх можна поділити на дві групи - загальні (основні) та спеціальні принципи. Загальні принципи здійснюють визначальний вплив у всіх сферах місцевого самоврядування, спеціальні - притаманні лише окремо взятим сферам місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» до загальних принципів місцевого самоврядування відносить: народовладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих і загальнодержавних інтересів;виборність; правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність територіальних громад та їхніх органів у межах повноважень, визначених законом; підзвітність і відповідальність перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб; державну підтримку та гарантії місцевого самоврядування; судовий захист прав місцевого самоврядування.

До цього переліку можна також додати загальні конституційні принципи дотримання прав і свобод людини і громадянина та самостійного вирішення територіальною громадою питань місцевого значення.

Спеціальні принципи місцевого самоврядування мають досить розгалужену систему. Так, наприклад, до спеціальних принципів у сфері місцевих фінансів можна віднести: збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів; фінансування державою витрат, пов'я­заних зі здійсненням органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади; самостійність місцевих бюджетів; фінансову підтримку місцевого самоврядування державою тощо.

ст.5 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», що система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду, сільську, селищну, міську раду, сільського, селищного, міського голову, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради, районні та обласні ради, органи самоорганізації населення. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Але із самого поняття місцевого самоврядування, яке дає нам Закон «Про місцеве самоврядування», випливає, що це не тільки право, а й реальна здатність громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення. А цю здатність громада може самостійно реалізувати тільки використовуючи різноманітні форми безпосереднього народовладдя. Тому законодавче визначення системи місцевого самоврядування є неповним і може розглядатися тільки як система суб’єктів місцевого самоврядування, або, як зазначається в деякій навчальній літературі, як система місцевого самоврядування в структурно-організаційному плані. Згідно зі ст.5 Конституції народ здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, закріплюються дві основні групи форм реалізації народовладдя: форми безпосереднього і опосередкованого народовладдя. Аналогічним чином визначаються ці форми на місцевому рівні.

53.Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України – етапи конституційної реформи і Україні.

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами.

Акт проголошення незалежності України - документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. Акт набрав чинності з моменту його схвалення. "За" проголосували 346 депутатів.

У тексті Акту проголошення незалежності України йшлося: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традиції державотворення на Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошуєнезалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ".

Одночасно із Актом проголошення незалежності була прийнята Постанова про проголошення незалежності, в якій було обумовлено проведення референдуму 1 грудня 1991 року на підтвердження акта проголошення незалежності. 1 грудня 93% населення України висловилися за незалежність. Тоді ж Україну визнали іноземні держави, зокрема: першою 2 грудня 1991 року незалежність України визнала Польща, того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу, наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство, 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, за перший рік незалежності - 130 держав.

24 серпня 1991 року було піднято над куполом Верховної Ради синьо-жовтий прапор - прапор України, який під стіни Верховної Ради принесли люди.

54. Принципи громадянства України, їх правове закріплення

Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках

Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою. Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України». Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є  ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо[14, с.49]. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах (це спеціальні принципи). 1)  Принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає заборону існування подвійного громадянства (біпатризму) та невизнання правових наслідків біпатризму в Україні. 2)    Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом — особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» однією з умов прийняття до громадянства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство.  3)    Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Наявність цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини.  4)   Позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками[10, с.11]. 5)  Принцип визнання права громадянина України на зміну  громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Це один з  основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина. 6)  Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з  громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя.  7) Принцип рівності перед законом громадян України не залежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Ця норма випливає також із змісту ч. 1 ст. 24 Конституції України. 8) Принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (принцип екстериторіальності громадянства). Даний принцип громадянства випливає із передбачених у ст. 33 Конституції України свободи пересування, вільного вибору місця проживання, права вільно залишати територію України. Цей принцип уперше закріплений у Законі України «Про громадянство України» в редакції від 2001 р., оскільки за Законом у редакції від 1997 р. громадянство України втрачалося у випадку, якщо особа, перебуваючи за межами України, без поважних причин протягом 7 років не стала на консульський облік. 9) Принцип гарантування Україною піклування та захисту своїм громадянам, які перебувають за її межами (даний принцип не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 3 ст. 25 Конституції України). Цей принцип зобов'язує дипломатичні представництва та консульські установи України, їх посадових осіб вживати заходів щодо забезпечення громадянам України можливостей у повному обсязі користуватися правами, що надаються їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна та держава перебування[8, с.96].  9) Принцип неможливості вигнання або видачі громадянина України іншій державі (даний принцип також не зафіксований у Законі України «Про громадянство України», однак передбачений ч. 2 ст. 25 Конституції України). Під видачею (екстрадицією) розуміють передачу злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його там до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу громадянина виникає у випадку, коли такий громадянин, учинивши злочин за кордоном, повертається у свою країну. Основна проблема стосовно видачі полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу громадянства. Як засвідчує практика укладення міждержавних договорів про видачу, переважним є принцип громадянства.

55. Конституційно-правовий статус Вищої Ради Юстиції

В Україні діє Вища рада юстиції. Правовою основою організації та діяльності цього органу є Конституція України (ст. 131), Закон України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року та Регламент Вищої ради юстиції. Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998 року. Цей день вважається днем її створення. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років.

Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також відповідальним за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Склад Вищої ради юстиції - двадцять осіб. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Вимоги до членів Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону України "Про Вишу раду юстиції"):

1) громадянин України, не молодший 35 років і не старший 65 років;

2) проживає в Україні не менш як 10 останніх років;

3) володіє державною мовою;

4) має вишу юридичну освіту;

5) стаж роботи в галузі права не менше 10 років.

Голова Вищої ради юстиції обирається з членів Вищої ради юстиції на три роки

Повноваження Вищої ради юстиції згідно зі ст. З Закону України "Про Вищу раду юстиції":

1) вносити подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

1-1) за поданням відповідної ради суддів призначати суддів на посади голови суду, заступника голови суду та звільняти їх з цих посад;

2) розглядати справи і приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів;

4) розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

56. Поняття та конституційно-правова регламентація референдумів. Види референдумів

Референдум-це всенародне голосування з найбільш важливих питань державного чи сусп.життя.

• форма прямого волевиявлення гр.-н України з найбільш ваажливих та суттєвих питань заг-держ та місц.значення, що відб.шляхом голосування гр.-н України, які мають право на участь у референдумі

Класифікація референдумів:

1. за терит.проведення:всеукраїнські,місцеві

2. за юрид.підставами проведення:обов’язковий(про зміну території,внесення змін до 1,3 та13 розд КУ) факультативний

3. за суб’єктом ініціювання:петиційний(народна ініціатива),за ініц.органу держ.влади або місц.самоврядув.

4. за юр.силою:імперативний(обовязкове рішення),консультативне(просто думка народу)

5. за часо проведення(щодо законод.процесу):допарламентський(до прийнятого рішення парламенту),післяпарл.(затвердж.прийняттям рішень),позапарл.(не зваж.на волю парл)

6. за предметом:конституційний,ратифікаційний(зміна терит),законодавчий,загальний

Конституційна регламентація організації та проведення референдумів здійсн.у

1. КУ(р.3)

2. ЗУ «Про всеукр.референдум» 2012р.

3. ЗУ «Про МСВ» 1997р,

4. ЗУ «Про ЦВК» 2004р,

5. ЗУ «Про держ.реєстр виборців» 2007р

6. Статути територіальних громад

7. Рішення КСУ та ін..норм.акти

57. Всеукраїнський референдум: правові засади, організація та порядок проведення

ЗУ «про всеукраїнський референдум» від 6.11.12

Стаття 4. Загальні засади всеукраїнського референдуму

1. Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією та законами України вимог щодо організації і порядку проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

2. Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі є обов'язковими.

3. Новий всеукраїнський референдум з інших питань, що раніше виносилися на референдум, окрім внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання, може бути проведено не раніше ніж через рік з дня оголошення результатів проведеного референдуму.

Реалізація ініціативи щодо внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можлива Верховною Радою України наступного скликання.

Стаття 22. Засади організації і проведення всеукраїнського референдуму

1. Організація і проведення всеукраїнського референдуму здійснюються відкрито і гласно.

2. Рішення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, що стосуються всеукраїнського референдуму, доводяться до відома громадян України через засоби масової інформації у строки, визначені цим Законом.

3. Держава гарантує громадянам України, політичним партіям та громадським організаціям, ініціативній групі з проведення всеукраїнського референдуму право вільно обговорювати доцільність проведення всеукраїнського референдуму, вести агітацію щодо питань, винесених на всеукраїнський референдум, на зборах, мітингах, демонстраціях, у друкованих виданнях, аудіовізуальними (електронними) засобами масової інформації.

4. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані сприяти проведенню зборів і мітингів з обговорення питань, які виносяться на всеукраїнський референдум, завчасно сповіщати громадян України про час і місце їх проведення, надавати у необхідних випадках приміщення та здійснювати інші заходи для забезпечення вільного та свідомого волевиявлення громадян.

5. Рішення комісій референдуму, а також рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що стосуються всеукраїнського референдуму, доводяться ними до відома громадян через друковані засоби масової інформації або, у разі неможливості, оприлюднюються в інший спосіб.

6. Засоби масової інформації зобов'язані об'єктивно висвітлювати хід підготовки і проведення референдуму, надавати збалансовану інформацію стосовно змісту питання референдуму та юридичних наслідків референдуму. Представникам засобів масової інформації гарантується безперешкодний доступ на всі публічні заходи, пов'язані з референдумом, а на засідання комісій референдуму та на дільницю референдуму в день голосування - на умовах, визначених цим Законом. Комісії референдуму, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи цих органів зобов'язані в межах своїх повноважень надавати їм інформацію щодо підготовки і проведення референдуму.

7. Дипломатичні та інші офіційні представництва, консульські установи України, при яких утворені закордонні дільниці референдуму в державах, де проживає значна кількість громадян України, які мають право голосу, забезпечують опублікування в місцевих засобах масової інформації відомостей про час і місце голосування, про місцезнаходження відповідних дільниць референдуму, про порядок та строки звернення до дільничних комісій референдуму, зокрема з питань включення учасників всеукраїнського референдуму до списку учасників всеукраїнського референдуму на закордонній дільниці референдуму.

8. Президент України, Центральна виборча комісія зобов'язані здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції України, законам України питань, які пропонується винести на всеукраїнський референдум, зокрема, за народною ініціативою.

З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний (референдарний) процес, що охоплює такі процедури:

- призначення (проголошення) референдуму;

- підготовка і проведення референдуму;

- голосування і визначення підсумків референдуму;

- опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих на референдумі.

58. Поняття та предмет всеукраїнського референдуму

Згідно зі ст.1 ЗУ «про всеукраїнський референдум» від 6.11.12

Всеукраїнський референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні, способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затвердженні) громадянами України (далі - громадяни) рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому цим Законом.

Стаття 3. Предмет всеукраїнського референдуму

1. Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України, законами України.

2. На всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми.

3. За предметом всеукраїнський референдум може бути:

1) про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум);

2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);

3) щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України (законодавчий референдум);

4) з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України (загальний референдум).

59. Виборче право та виборча система: поняття та принципи

Об’єктивне значення: виборче право – сукупність норм,що регламентують порядок проведення виборів.

Суб’єктивне значе:виборче право – право грома-на на вибір кандидатури або права бути обраним.

Принципи:

1)принцип загального виборчого права,

2)вільного виборчого права,

3)рівного виборчого права,

4) прямого вибор.пр.,

5)таємне та особисте голосування

Виборча сис-ма:

• В широк.знач – сукуп.норм , що забезп.участь гр.-н держави у форм. Виборчих органів держ.влади, виборчих посадових осіб держави та МСВ

• У вузькому знач. – певний визнач.спосіб голосування, визначення його результатів та розподілу депутатських мандатів у виборчому органі влади або порядок заміщення виборних посадових осіб.

Види виборчих систем: 1.мажоритарний(передбачає голосування за певну кандидатуру та за результ.підбиття підсумків поділ.на відносної,кваліфікованох,абсолютної більшості 2\3 і 3\4) 2.пропорційна – це си-ма за якої представницький мандати розподіл.між партіями пропорційно отриманим голосом виборців(парламентські)

3. змішана

Конституція України (ст. 71) визначає найважливіші принципи виборчого права, а саме: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Конституційні принципи виборчого права є універсальними, оскільки стосуються всіх законодавчо встановлених видів виборів, що відбуваються в Україні. Конкретизація конституційних принципів здійснюється у виборчому законодавстві. Принцип загального виборчого права означає, що активне виборче право, тобто право обирати, мають усі дієздатні громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Виборче право мають лише громадяни України, що пояснюється винятково важливою роллю виборів у процесі організації та діяльності держави і суспільства загалом

Принцип рівного виборчого права вказує на те, що громадянин України на тих чи інших виборах має лише один голос, який є рівнозначним голосу будь-якого іншого виборця, котрий бере участь у голосуванні. Виборець голосує на виборах лише один раз і на тій виборчій дільниці, де внесений у список виборців.

Принцип прямого виборчого права означає, що отримання мандата кандидатом на зайняття тієї чи іншої виборної посади у представницькому органі можливе лише через волевиявлення виборців, тобто через їхнє голосування, яке є остаточним і наступному перегляду не підлягає. Принцип прямого волевиявлення передбачений і гарантований Конституцією України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" (ч. 2 ст. 5).

Принцип вільних виборів означає, що виборець самостійно, без будь-якого тиску, вирішує - брати участь у виборах чи ні. Участь громадян України у виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Крім того, забороняється перешкоджання вільному волевиявленню виборців через застосування будь-якого примусу, в тому числі й через підкуп, обман, погрози, насильство тощо.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. 

60. Порядок проведення виборів народних депутатів України

Відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України» від 7.11.2011, вибір депутатів включає такі етапи:

1)проголошення виборів

2) складання списків виборців,

3) утворення територій виборчих округів;

3) утворення виборчих дільниць;

4) утворення виборчих комісій;

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;

6) проведення передвиборної агітації;

7) голосування,

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;

9) встановлення результатів виборів депутатів,

10) припинення діяльності виборчої комісії,

11)повторне голосування.

Завершується виборчий процес офіційним оприлюдненням ЦВК результатів виборів народних депутатів Порядок підготовки та проведення виборів народних депутатів здійснюють державні органи спеціальної компетенції — виборчі комісії. Законодавством встановлена трьохрівнева система виборчих комісій: Центральна виборча комісія (ЦВК), територіальні й дільничні виборчі комісії.

Організація, підготовка та проведення виборів народних депутатів вимагає досить значних матеріальнофінансових витрат, які здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та виборчих фондів партій (блоків) Фінансове забезпечення виборів за рахунок коштів Державного бюджету здійснюється ЦВК, яка розподіляє необхідні асигнування між територіальними комісіями, а вони розподіляють кошти між дільничними комісіями

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за рік до виборів, або виборчий блок партій за умови, шо до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів. Кандидатом у депутати може бути висунута особа, яка є членом цієї партії (членом партії, яка входить до блоку), або позапартійна особа, яка має право бути обраною депутатом. Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Вибори народних депутатів Укра.чергові – в останню неділю жовтня 5 року повноважень парламенту. Вибори проводятсья за пропорційно-мажоритарною си-мою.

61.Інститут представника президента України.

Враховуючи те, що Президент України є головою держави постає необхідність інформування цього органу та представлення його інтересів в різних органах та на підприємствах України. Такими суб'єктами є Представники Президента України у Автономній Республіці Крим, Конституційному Суді України, Верховній Рада України, Кабінеті Міністрів України та на Чорнобильській АЕС.

Постійний Представник ПУ на ЧАЕС. Представник Президента України на Чорнобильській АЕС представляє Президента України у відносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями з питань, що виникають у зв'язку зі зняттям з експлуатації Чорнобильської АЕС, перетворенням зруйнованого четвертого енергоблока цієї АЕС на екологічно безпечну систему, а також з питань забезпечення соціального захисту персоналу Чорнобильської АЕС та жителів міста Славутич.

Представника Президента України призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Представник Президента України підпорядковується Президентові України. Представник Президента України є за посадою членом Національної ради з проблем ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Представник Президента України здійснює свої посадові обов'язки переважно за місцем розташування Чорнобильської АЕС.

Постійний представник ПУ у ВРУ є особа , яка уповноважується ПУ забезпечувати взаємодію між ПУ і ВРУ. Він призначається ПУ на строк повноважень Президента і може виконувати свої обов’язки на громадських засадах.

Постійний представник ПУ у Конституційному суді України є посадовою особою, уповноваженою ПУ представляти ПУ у КСУ як суб’єкта права на конституційне подання з питань прийняття рішень та дачі висновків КСУ.

Постійний представник ПУ у КМУ є посадовою особою, на яку покладається завдання здійснення постійного зв'язку між Президентом України і Кабінетом Міністрів України , підпорядковується ПУ.

Завдання :

1. представляє на засіданнях КМУ, а також його консультативно – дорадчих та інших органів позицію ПУ з питань, що розглядаються ;

2. інформує ПУ про хід та результати розгляду питань на засіданнях КМУ та його консультативно – дорадчих та інших органів;

3. вивчає акти, та в разі необхідності, проекти актів КМУ щодо їх відповідності актам та дорученням ПУ;

4. виконує інші повноваження за дорученням ПУ;

Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим є державним органом, утвореним відповідно до Конституції України з метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України. Представництво утворюється Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Представництво очолює Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим.

62. Організація роботи Президента України. Адміністрація Президента України.

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування – ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон.

Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.

Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента, який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями глави держави.

Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України, закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента України.

Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.

В межах вказаних завдань Адміністрація здійснює такі функції:

1. Аналітична

2. Функція правового забезпечення

3. Організаційна

4. Кадрова

5. Експертна

6. Комунікаційна

7. Господарська

8. Матеріально-технічна

63. Конституційні обов’язки людини та громадянина.

Конституційні обов'язки - це закріплені в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.

Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що "кожна людина... має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".

До обов'язків людини в Україні належать:

1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 КУ).

2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 КУ).

3) відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується в Сімейному кодексі України;.

4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. 5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 КУ);

6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67 КУ).

Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 КУ).

64. Конституційно-правовий статус народного депутата України та гарантії його діяльності. Природа депутатського мандату.

Правовий статус народного депутата України - це його місце і роль у системі правовідносин як представника українського народу в парламенті, визначені і гарантовані Конституцією і законами України.

Правовий статус зберігається на весь строк дії депутатського мандата.

Правовий статус народного депутата України встановлюється положеннями Конституції України (статті 78-81), Законом України «Про статус народного депутата України», Регламентом Верховної Ради України та іншими актами. У них закріплюються принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права та обов'язки, гарантії депутатської діяльності.

Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі.

При виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією України, законами України та загальновизнаними нормами моралі.

Держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень.

Звання народного депутата із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним довічно, за винятком дострокового припинення повноважень народного депутата.

Принципами статусу народного депутата України є:

вільний депутатський мандат;

здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;

несумісність депутатського мандата з іншими видами діяль­ності;

рівноправність депутатів;

депутатська недоторканність:

депутатський індемнітет - має двояке трактування в науці права:

1) матеріальна винагорода за виконання народним депутатом України своїх депутатських повноважень;

2) народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (п. 2 ст. 80 Конституції України).

Строк повноважень народного депутата України - 5 років (ч. 1 ст. 76 Конституції України).

Повноваження народного депутата України починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом.

Гарантії діяльності народного депутата України - це комплекс заходів, за допомогою яких забезпечується реальне здійснення повноважень народного депутата України в повному обсязі, а також охороняються його особисті права і свободи, передбачені чинним законодавством України. Такими гарантіями згідно з Законом України "Про статус народного депутата України" (статті 26 - 33) є:

* непорушність повноважень народного депутата України;

o створення народному депутату України необхідних умов для ефективного здійснення ним депутатських повноважень;

* недоторканність народного депутата України;

o забезпечення безпеки народному депутату України при виконанні ним депутатських повноважень;

* особливий порядок притягнення народного депутата України до юридичної відповідальності;

* звільнення народного депутата України від призову на військову службу або збори на строк виконання ним депутатських повноважень;

* державне страхування народного депутата України.

* забезпечення народному депутату України умов для підвищення професійного рівня;

* фінансове, медичне та соціально-побутове забезпечення народного депутата України.

Депутатський мандат – це юридичні відносини,представництва між обраним народним голосування депутатом та громадянами України,які визначають обсяг його повноважень,гарантії діяльності та привілеї. Мандат може бути : імперативний(зв’язаність депутата наказами виборців можливість відкликати депутата з посади)вільний мандат(загальнонаціональний)є представником всього народу,а не тільки представником свого округу.

65. Прем’єр-Міністр України: конституційно-правовий статус та політична роль.

Стаття 114 КУ. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Ст 115 КУ.Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Прем'єр-міністр України — посадаГолови Кабінету Міністрів в Україні Очолює ШконаьчЩЩ влади в країні Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України Прем'єр-міністр України. І) керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує діяльність Кабінету Міністрів України на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення інших повноважень, покладених на Кабінет Міністрів України, 2) координує діяльність членів Кабінету Міністрів України, 3) вносить на розгляд Верховної Ради України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України (крім міністра закордонних справ України та міністра оборони України), а також Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, 4)вносить на розгляд Кабінету Міністрів України: — пропозиції щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій та шодо внесення Президенту України подань про призначення на посаду або звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій; — подання шодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з посади керівників центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України.—подання відповідно до закону щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з посади членів колегіальних центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України; — подання про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади; — пропозиції шодо утворення урядових комітетів та їх посадового складу, 5)формує проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів України; 6) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них, 7) підписує акти Кабінету Міністрів України: 8)скріплює підписом акти Президента України у випадках, передбачених пунктами 5, 18, 21 і 23 частини першої статті106 Конституції України 9) представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами організаціями в Україні та за її межами: 10) вступає у відносини з урядами іноземних держав, ве переговори і підписує міжнародні договори відповідно до закону та актів Президента України. 11) внось на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції шодо затвердження голів спільних міжурядових комі з питань співробітництва, шо утворюються на підставі міжнародних договорів, укладених від їмся Кабінет) Міністрів України Для здійснення Прем'єр-міністром України своїх повноважень у складі Секретаріату Кабінету Міністрів України утворюється патронатна служба — апарат Прем'єр-міністра України, керівник якого призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку Кабінетом Міністрів України У разі відсутності Прем'єр-міністра України його повноваження виконує Перший віце-прсм'єр-міиістр України або віце-прем'єр-міністр України згідно з визначеним Урядом | розподілом повноважень

66. Конституційно-правовий статус політичних партій.

П/п – це недержавне громадське об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми сусп. розвитку, що зареєстроване згідно з законом і має на меті сприяння вираженню і формуванню політ. волі громадян, участь у виборах до органів публічної влади.

Членами п/п можуть бути: громадяни У., мають право голосу; не можуть бути членами п/п – судді, працівники прокуратури, ОВС, СБУ, персонал державної крим.-виконавчої служби, військовослужбовці.

Не допускається утв. і діяльність п/п програмні цілі яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конст. ладу насильницьким шляхом, пропаганду війни, ворожнечу за релігійною, расовою, етнічною ознакою, посягання на права і свободи людини і громадянина, незаконне захоплення влади.

Членство в п/п має фіксований характер. Підстава для фіксації – особиста заява гр. Укр. про його бажання стати членом п/п.

П/п створюються і діють зі всеукраїнським статусом і підлягають обов’язковій реєстрації в МЮУ.

Рішення про утворення приймається на установчому з’їзді і має бути підтримано не менше як 10 тис. гр., що були зібрані не менш як у 2/3 районів, не менше як 2/3 областей України і також місті Київ і Севастополь та АРК.

Не допускається створення політ. осередків в ОДВС, судових органах, військових формуваннях, а також на державних ПОУ, включаючи ВНЗ. П/п не може мати військових формувань. Державний нагляд за п/п здійснює МЮУ(положення статуту, дотримання КУ) та ЦВК(дотримання вимог виборчого законодавства під час виборів). Щодо п/п можуть бути застосовані у разі порушення ними чинного законодавства такі заходи впливу: попередження про недопущення незаконної діяльності та примусовий розпуск або заборона. Діяльність може бути захоронення виключно у судовому порядку за поданням МЮУ або ГП. МЮУ може також ініціювати анулювання свідоцтва про реєстрацію п/п у судовому порядку, якщо п/п протягом 10 років не висувала свої кандидатів на вибори ПУ або вибори народних депутатів України.

67. Громадські об’єднання: поняття, порядок утворення та реєстрація.

Громадські об’єднання - це добровільне об’єднання фізичних та юридичних осіб для здійснення та захисту прав і свобод,задоволенню суспільних ,економічних, екологічних інтересів. Громадські об’єднання утворюються у формі громадських організацій та громадських спілок

Громадські організації – це громадське об’єднання,засновниками і членами є фізичних особи(засновниками громадської організації можуть бути громадяни,іноземці,особи без громад що досягли 18 років,а молодіжної 14р.)

Громадська спілка - це громадське об’єднання,засновником якого є юридична особа приватного права,а члени як юридична особи приватного права і фізичні особи

Стаття 9 ЗУ про громадські об’єднання. Утворення громадського об'єднання

1. Утворення громадського об'єднання здійснюється на установчих зборах його засновників та оформлюється протоколом.

2. Протокол установчих зборів громадського об'єднання має містити відомості про:

1) дату та місце проведення установчих зборів;

2) осіб, які брали участь в установчих зборах (відповідно до частини одинадцятої цієї статті);

3) рішення про утворення громадського об'єднання із зазначенням мети (цілей) його діяльності;

4) рішення про визначення найменування та за наявності - скороченого найменування громадського об'єднання;

5) рішення про затвердження статуту громадського об'єднання;

3. Юридична особа приватного права бере участь в утворенні громадської спілки через свого керівника або іншого уповноваженого представника, який діє на підставі довіреності на вчинення дій щодо утворення громадської спілки.

4. У разі утворення громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної особи, рішення, передбачені пунктами 5 та 6 частини другої цієї статті, приймаються, якщо наявність статуту та/або утворення (обрання) органів управління передбачено рішенням про утворення такого об'єднання.

5. У протоколі установчих зборів можуть зазначатися відомості і про інші прийняті на цих зборах рішення стосовно утворення та/або діяльності громадського об'єднання.

6. Особа може бути обрана керівником, обрана до складу керівного органу громадського об'єднання, визначена особою, яка має право представляти громадське об'єднання для здійснення реєстраційних дій, або визначена особою, уповноваженою представляти громадське об'єднання, за наявності її особистої згоди.

7. Протокол установчих зборів підписується головуючим та секретарем зборів.

8. Громадські об'єднання реєструються або повідомляють про своє утворення у порядку, передбаченому цим Законом, протягом 60 днів з дня проведення установчих зборів.

9. Дії від імені незареєстрованого громадського об'єднання або громадського об'єднання, повідомлення якого не прийнято в установленому цим Законом порядку, крім дій, пов'язаних з реєстрацією такого об'єднання або повідомленням про його утворення, забороняються.

10. Вимоги цієї статті застосовуються також щодо рішень стосовно створення нового громадського об'єднання, які приймаються у зв'язку з реорганізацією громадського об'єднання.

11. Невід'ємною частиною протоколу установчих зборів громадського об'єднання є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах, в якому обов'язково зазначаються відомості:

Стаття 12. Реєстрація громадського об'єднання

1. Громадське об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи, підлягає реєстрації в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", з урахуванням особливостей, установлених цим Законом.

2. Реєстрація громадського об'єднання здійснюється безоплатно органами виконавчої влади, на які відповідно до законодавства покладені повноваження з питань реєстрації громадських об'єднань (далі - уповноважений орган з питань реєстрації), за місцезнаходженням громадського об'єднання.

3. Для реєстрації громадського об'єднання керівник або особа (особи), яка має право представляти громадське об'єднання для здійснення реєстраційних дій, протягом 60 днів з дня утворення громадського об'єднання подають (надсилають поштовим відправленням) до уповноваженого органу з питань реєстрації за місцезнаходженням громадського об'єднання заяву за формою, затвердженою Міністерством юстиції України

68. Організаційно-правові форми прямого народовладдя.

Пряме народовладдя – це пряме, безпосереднє волевиявлення укр. народу, територіальної громади або іншої визначеної законом спільноти громадян Укр., яке здійснюється через встановлені КУ способи та форми.

Форми ПН: відповідно до ст. 69 – вибори та референдуми, відповідно до ст. 39 – збори,мітинги, походи, демонстрації, які повинні відбуватися мирно без зброї та про проведення яких потрібно завчасно попередити ОВВ та ОМС. Відповідно до ЗУ «Про МС» 1997р. до форм ПН належать громадські слухання, місцеві ініціативи та загальні збори громадян.

Перелік форм ПН за своєю природою не може бути вичерпний, в літературі інколи до таких форм відносять і такі специфічні як революція, державний заколот(заколот декабристів).

Референдум – це форма прямого волевиявлення громадян України з найбільш важливих та суттєвих питань загальнодержавного і місцевого значення, що відбувається шляхом голосування громадян України, які мають право на участь у референдумі.

69. Кабінет Міністрів України: місце у системі органів виконавчої влади, структура та компетенція.

Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.Ст 114. КУ: до складу КМУ входять Прем єр- міністр Укр., Перший віце-прем єр-міністр, три віце-прем єр-міністри, міністри. Стаття 116. КМУ:1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Укр., здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання КУ і ЗУ, актів ПУ;2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної а податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку Укр.; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;6) розробляє проект закону про Держ. бюджет Укр. і забезпечує виконання затвердженого ВРУ Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності Укр., митної справи; 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України. Стаття 117. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти КМУ підписує Прем'єр-міністр Укр.. Нормативно-правові акти КМУ, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

70. Система центральних органів виконавчої влади.

ЗУ «про центральні органи виконавчої влади від 17.03.2011» і указ ПУ від 9.12.10 про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади.

та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства

Міністерства - це центральний орган виконавчої влади,який забезпечує формування та реалізацію державної політики одній чи декількох сферах визначений ПУ. Структура мі-ва скл з міністра(очолює), 1ий заступник у разі необхідності заступник. Заступник міністра- керівник апарату. Апарат мі-ва – організаційна поєднана сукупність структурниї підрозділів і посад,які забезпеч.діяльн міністра і виконання завдань міністерства. Структуру апарату затверджує міністр. Міністр має право формувати патронатну службу міністра. Патронатна служба здійсн консультування міністра,підготовку матеріалів,забезпеч.його зв’язок з іншими суб’єктами. Колегія міністерства – консультативно-дорадчий орган,ств.для підготовки рекомендацій щодо виконання завдань міністерства. Повноваження міністерств. 1забезпечую норм.прав.регулювання відповідних сфер.2. визначення пріорітетних напрямків розвитку, 3.інформування та надання роз’яснення, 4.узагальнення практики реалізації законодавства. Видає акти(накази),які підписує міністр.

Інші центральні органи виконавчої влади – інспекції,агенства,служби

Їх повноваження: надання адмін послуг; управління держ власністю;внесення пропозицій щодо забезпечення,формування держ політики на розгляд міністра; контрольно-наглядові повноваження.їх структура: керівник(призначається ПУ,не більше 2 заступ)

Центральні органи зі спец.статусом: фонд держ.майна україни,антимонопольний комітет;державний комітет з телебачення та радіомовлення;національне агенство України з питань держ.служби;адміністрація держ служби спец зв’язку та захист інформації країни

71. Місцева державна адміністрація: поняття, структура та компетенція.

Місцеві органи: обласні державні адміністрації, київська та севастопольска міські держ.адмін,районні державні адміністрації,територіальні органи міністерств,інших центральних органів виконавчої влади.ЗУ « про столицю України – місто-герой Київ» від 15.01.99

Голова-1заступник й заступники,керівники структурних підрозділів. Постанова КМУ 18.04.12 «про затвердж рекомендац переліків,структурних підрозділів держ.адміністрацій»

Закон «про місцеві державні адміністрації».

Місцеві державні адміністрації діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. У межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, їх голови визначають структуру місцевих державних адміністрацій.

Згідно зі статтею 118 Конституції України "виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації". Зокрема, до них входять державні органи виконавчої влади в областях, районах, у районах Автономної Республіки Крим, а також у містах Києві та Севастополі,, які наділені правом представляти інтереси держави та приймати від її імені розпоряд¬ження, шо діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови територіального устрою України.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними

чи обласними радами. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вишого рівня. Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують: 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;4) підготовку та виконання відповідних бюджетів; 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

72.Судова система: склад і принципи функціонування. Здійснення правосуддя у формах конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства.

Судова система складається з Конституційного суду України та судів загальної юрисдикції Систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди, 2) апеляційні суди, 3) виші спеціалізовані суди, 4) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції с Верховний Суд України. Верховний Суд України виконує такі функції: переглядає справи у зв'язку з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом; псреглядас справи в касаційному порядку у випадках, встановлених законом. у| передбачених законом випадках розглядає інші справи, пов'язані з розглянутими обставинами, дає суддям роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики і аналізу судової статис¬тики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, які той дає з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції;

Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення У судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляд) конкретних категорій справ Повноваження місцевого суду Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та йорядку. передбачених процесуальним законом. Місцеві господарські суди розглядають справи, шо виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності: Місцеві адміністративні су ди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи).

Апеляційний суд; 1) розглядає справи відповідної судової юрисди в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом; 2) у випадках, передбачених'процесу альним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інстанції. 3) аналізує, судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; 4) надає місцевим судам методичну допомогу' в застосуванні законодавства. 5) здійснює інші повноваження, визначені законом. Повноваження вищого спеціалізованого суду І) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом: 2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної су дової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції; 3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; 4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу су дової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства шодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції формується за принципами:

Територіальності,інстанційності,спеціалізації

Принципи функціонування: законність,рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведенності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення обвинуваченого права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження суду; обов’язковість рішень суду.

73. Правоохоронні та контрольно-наглядові органи: система та компетенція.

Правоохоронні органи - органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції

Завдання СБ України визначені Законом України «Про Службу безпеки України». Серед них — захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного, оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, підривних посягань з боку окремихорганізацій та осіб.

Основні завдання МВС України. Основними завданнями МВС України організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки;участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби із злочинністю; забезпечення, запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо важливих державних об'єктів;забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства;

Завдання митної служби України:виконання та контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи;захист економiчних iнтересiв України;виконання зобов'язань, передбачених мiжнародними договорами України з питань митної справи;захист iнтелектуальної власностi учасникiв зовнішньо-економiчних зв'язкiв, iнших юридичних та фiзичних осiб;застосування заходiв тарифного та нетарифного регулювання при перемiщеннi товарiв через митний кордон України;митний контроль та митне оформлення товарiв i транспортних засобiв, що перемiщуються через митний кордон України, вдосконалення форм i методiв їх здiйсення;контроль дотримання правил перемiщення валютних цiнностей через митний кордон України.

74. Прокуратура та форми прокурорського нагляду. Акти прокурорського реагування на порушення конституційної законності.

Конституція України покладає на прокуратуру:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121).

Закон України "Про прокуратуру" надає прокуратурі також право здійснювати нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, урядом АРК, місцевими радами та їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

При здійсненні нагляду прокурори не можуть втручатися в діяльність піднаглядних їм органів, не наділені безпосереднім правом застосовувати заходи примусового впливу, скасовувати протизаконні акти управління та змінювати їх. Вони також не можуть притягати винних до правової відповідальності.

Завдання прокурорського нагляду за дотриманням законів - це діяльність органів прокуратури, спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень;

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Здійснюючи нагляд, прокурори застосовують певні методи і форми.

До методів діяльності прокурорів належить їх право:

- вимагати подання їм документів та відомостей;

- безперешкодно входити у приміщення;

- здійснювати на місцях перевірку законів; вимагати від відповідних органів і посадових осіб проведення перевірок і ревізій підпорядкованих об'єктів;

Акти прокурорського реагування - це передбачені Законом про прокуратуру форми реалізації повноважень прокурора щодо усунення та попередження правопорушень

Акти прокурорського реагування на порушення законності поділяються на такі види:

протест прокурора;

припис прокурора;

подання прокурора;

постанова прокурора.

Постанова прокурора – це такий акт прокурорського реагування який виноситься у разі порушення закону посадовою особою прокурором або його заступником, залежно від характеру порушення закону, власне мотивованою постановою про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення, або порушення кримінальної справи щодо цих осіб

Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу чи посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність із законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою в десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокуророві.

Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу чи посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність із законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою в десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокуророві.

75. Відносини та взаємодія органів місцевого самоврядування з місцевими та центральними органами державної адміністрації.

Відносини МДА з органами місцевого самоврядування територіальних громад і їх посадовими особами

Закон України "Про місцеві державні адміністрації" від 9.04.1999 р. (витяг)

Стаття 35. Відносини місцевих державних адміністрацій з органами місцевого самоврядування територіальних громад і їх посадовими особами.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального ті культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, контролюють виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядають та враховують у своїй діяльності пропозицій депутатів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

У разі розгляду місцевими державними адміністраціями питань, які зачіпають інтереси місцевого самоврядування, про це повідомляється заздалегідь відповідним органам місцевого самоврядування. Представники цих органів та посадові особи територіальних громад мають право брати участь у розгляді таких питань місцевими державними адміністраціями, висловлювати зауваження і пропозиції.

Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, інші посадові особи мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції.

Місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень.

Для здійснення спільних програм місцевими державними адміністраціями та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.

Узгоджені дії органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій є запорукою сталого розвитку території. На даний момент серйозною проблемою є чітке законодавче розмежування компетенції органів місцевого управління. її відсутність призводить до певного двовладдя і безвідповідальності на місцях.

На особливу увагу заслуговує питання делегування повноважень місцевих рад місцевим державним адміністраціям і навпаки. Слід зазначити, що законодавче поле з цього питання не є досконалим. Так, не визначені умови делегування повноважень, порядку здійснення делегованих повноважень, порядку набрання чинності та введення в дію актів а також визначити систему контролю з питань делегованих повноважень. Є потреба і в законодавчому визначенні принципів делегування повноважень, в тому числі таких, як законність, субсидарність, добровільність, підконтрольність, підзвітність.

76. Правове регулювання і порядок формування представницьких органів держави і місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", порядок формування та організація діяльності місцевих рад визначається Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад.

Стаття 10. Ради - представницькі органи місцевого самоврядування

1. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

2. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Виконавчий орган сільскої селищної міської ради,районні у містах ради.,органи самоорганізації населення.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

4. Порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад.

5. Чисельність працівників органів місцевого самоврядування встановлюється відповідною радою у межах загальної чисельності, визначеної типовими штатами, затвердженими Кабінетом Міністрів України.

Стаття 45. Порядок формування рад

1. Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення), районна, обласна рада складається з депутатів, які обираються жителями відповідного села, селища, міста, району в місті, району, області на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

2. Порядок організації і проведення виборів депутатів визначається законом.

3. Загальний склад ради визначається радою відповідно до закону про вибори.

4. Рада вважається повноважною за умови обрання не менш як двох третин депутатів від загального складу ради.

5. У разі якщо до ради обрано менше двох третин її складу, до обрання необхідної кількості депутатів продовжує здійснювати повноваження рада попереднього скликання.

6. У разі дострокового припинення повноважень деяких депутатів, внаслідок чого до складу ради входить менш як дві третини депутатів, до обрання необхідної кількості депутатів така рада вважається повноважною за наявності більше половини депутатів від загального складу ради.

7. Строк повноважень місцевої ради, обраної на чергових місцевих виборах, визначається Конституцією України.

8. Повноваження місцевої ради, обраної на позачергових, повторних або перших виборах, закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної ради, обраної на наступних (чергових або позачергових) виборах.

77. Конституційний статус депутата місцевої ради і правові гарантії діяльності депутата.

Депутат місцевої ради є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад. Він зобов'язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини — виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Повноваження депутата місцевої ради починаються з дня відкриття першої сесії відповідної ради з моменту офіційного оголошення підсумків виборів відповідною територіальною виборчою комісією і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання.

Повноваження депутата місцевої ради припиняються достроково без прийняття рішення відповідної ради за наявності засвідчених офіційними документами таких підстав: 1) його відкликання виборцями; 2) припинення його громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України; 3) обрання або призначення його на посаду, зайняття якої не сумісне з виконанням депутатських повноважень; 4) обрання його депутатом іншої місцевої ради; 5) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком суду, за яким його засуджено до позбавлення волі; 7) його смерті.

Повноваження депутата місцевої ради можуть бути припинені достроково також за рішенням відповідної ради у зв'язку: 1) з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, за яким його засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; 2) за особистою заявою депутата місцевої ради про складення ним депутатських повноважень.

Депутат місцевої ради здійснює свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Депутат місцевої ради, обраний секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі і не може суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (за винятком викладацької, наукової та творчої у позаробо-чий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток. За рішенням обласної, Київської та Севастопольської міських рад депутат, обраний головою постійної комісії з питань бюджету, може працювати в раді на постійній основі.

Депутат місцевої ради, який перебуває на посаді керівника місцевого органу виконавчої влади чи на іншій посаді, на яку поширюються вимоги щодо обмеження сумісництва, не може поєднувати свою службову діяльність на цій посаді з посадою сільського, селищного, міського голови, секретаря сільської, селищної, міської ради, голови та заступника голови районної у місті, районної, обласної ради, а також з іншою роботою на постійній основі в радах, їх виконавчих органах та апараті.

У виборчому окрузі депутат місцевої ради зобов'язаний: 1) підтримувати зв'язок з виборцями, відповідною територіальною громадою, трудовими колективами і громадськими організаціями; 2) не рідше одного разу на півріччя інформу-вати виборців про роботу місцевої ради та її органів; 3) брати участь в організації виконання рішень ради та її органів; 4) вивчати громадську думку; вивчати потреби територіальної громади, інформувати про них раду та її органи; 5) вести регулярний, не рідше одного разу на місяць, прийом виборців, розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги членів територіальної громади, вживати заходів щодо забезпечення їх оперативного вирішення.

78. Способи формування державних органів та органів місцевого самоврядування.

Органами місцевого самоврядування в Україні є сільські, селищні, районні, міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією, в межах якої діють самостійно.

Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державної виконавчої влади. Голова сільської, селищної, міської, районної і обласної Ради обирається безпосередньо населенням. Голова Ради за посадою очолює виконавчий комітет відповідної Ради.

Заступник голови Ради обирається Радою з числа депутатів цієї Ради за поданням її голови і за посадою входить до складу виконавчого комітету Ради, в разі відсутності голови Ради здійснює його повноваження.

Кількісний склад виконавчого комітету визначає Рада на пленарному засіданні. Персональний склад виконавчого комітет пропонується головою відповідної Ради і затверджується Радою. До складу виконавчого комітету не можуть входити депутати відповідної Ради. Після виборів депутатів, голів сільських, селищних,

районних, міських, районних у містах і обласних Рад та формування виконавчих комітетів Рад втрачає чинність Закон України "Про Представника Президента України, а повноваження обласних, Київської і Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві і Севастополі місцевих державних адміністрацій, передбачені цим Законом, передаються головам і виконавчим комітетам відповідних Рад.

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями

Способи формування державних органів:

1.за народне обрання через вибори ст 76,103 КУ

2.призначення ст 85,106

3.обрання ч.27 ст.85

4.формування(ПУ)

5.входження до складу за посадою

Рівний доступ до державної служби України забезпеч шляхом проведення конкурсу по заміщенню вакантних посад.

79.Конституювання державних органів, органів місцевого самоврядування, формування їх кадрового складу.

відповідно до Закону України Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів від10 липня 2010року

1. Місцеві вибори є вільними та відбуваються на основі гарантованого Конституцією України та цим Законом загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

2. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища.

3. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:

1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті; 2) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні мажоритарні виборчі округи), на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.

4. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.

5. Участь громадян України у місцевих виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у виборах.

80. Права та дія-ть громадських об'єднань

1. Для здійснення своєї мети (цілей) громадське об'єднання має право:

1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі);

2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами;

3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації;

4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об'єднання та важливих питань державного і суспільного життя;

5) проводити мирні зібрання;

6) здійснювати інші права, не заборонені законом.

2. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи має право:

1) бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства;

2) здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об'єднанням включаються до Реєстру громадських об'єднань;

3) засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації;

4) брати участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";

5) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування для проведення консультацій з громадськими об'єднаннями та підготовки рекомендацій з питань, що стосуються сфери їхньої діяльності.

3. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи, створена ним юридична особа (товариство, підприємство) може бути виконавцем державного замовлення відповідно до закону.

Стаття 3. Принципи утворення і діяльності громадських об'єднань

1. Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:

1) добровільності;

2) самоврядності;

3) вільного вибору території діяльності;

4) рівності перед законом;

5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);

6) прозорості, відкритості та публічності.

2. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства (участі) в ньому.

3. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.

4. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.

5. Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

6. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).

7. Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Стаття 4. Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань

1. Утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

2. Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.

3. Інші обмеження права на свободу об'єднання, у тому числі на утворення і діяльність громадських об'єднань, можуть бути встановлені виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

4. Громадським об'єднанням не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 1. Поняття громадського об'єднання

1. Громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

2. Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

3. Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

4. Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.

5. Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

81. Роль територіальних громад у процесі формування і функціонування громадянського суспільства

Функції територіальних громад — це основні напрями й види муніципальної діяльності цих спільнот щодо реалізації права громадян на участь у місцевому самоврядуванні, які виражають волю й інтереси місцевих жителів і забезпечують здійснення ними взаємовідносин з державою, її органами, органами місцевого самоврядування в межах Конституції і законів України. Функції територіальних громад зумовлені природою локальної демократії, її принципами, цілями і завданнями, реалізувати які прагне місцеве самоврядування. Серед функцій територіальних громад виокремлюються чотири — п'ять, на яких треба спинитися докладніше. Політичні функції, покликані забезпечувати реалізацію громадянами конституційного права брати участь в управлінні державними та громадськими справами. Право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно зі ст. З Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за ознакою належності до відповідних територіальних громад. При цьому будь-які обмеження цього права залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.Пряма демократія як форма здійснення територіальною громадою місцевого самоврядування має виключно важливе значення для забезпечення пріоритетного положення територіальної громади в системі місцевого самоврядування. Проте на практиці переважна більшість питань місцевого значення, віднесених до сферикомпетенції місцевого самоврядування, вирішуються обраними громадою та іншими органами місцевого самоврядування, тобто шляхом представницької демократії.

Територіальна громада – первинний суб’єкт місцевого самовр який визначений конституційно як жителі села чи добровільно об’єднані у сільську громаду,жителі кількох сіл,селища та міста. Можуть бути не лише громадяни а і інші жителі.

Стаття 6. Територіальні громади

1. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.2. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову.3. Добровільне об'єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна.4. Вихід із складу сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади.5. У містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб'єкти права власності.

82. Компетенція органів місцевого самоврядування

Стаття 25. Загальна компетенція сільських, селищних, міських рад

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Стаття 26. Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад

1. Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання:

1) затвердження регламенту ради;

2) утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу, обрання голів комісій;

3) утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;

4) обрання на посаду та звільнення з посади секретаря ради у порядку, передбаченому цим Законом;

5) затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом Міністрів України, витрат на їх утримання;

6) утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради;

7) затвердження плану роботи ради та заслуховування звіту про його виконання з урахуванням вимог статті 32 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";

8) заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників;

9) заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради, у тому числі щорічного звіту про здійснення державної регуляторної політики виконавчими органами відповідної ради;

10) прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові;

11) заслуховування звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує;

12) заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради;

13) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах;

14) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законом;

15) скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень;

16) прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим Законом;

17) визначення відповідно до закону кількісного складу ради;

18) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;

19) прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови;

20) прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для їх здійснення;

21) прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;

22) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;

23) затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

24) встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України;

25) утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди;

26) прийняття рішень щодо здійснення місцевих запозичень;

27) прийняття рішень щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету;

29) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;

30) прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами, допускається лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму;

31) прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;

32) створення у разі необхідності органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);

33) вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;

34) вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

35) затвердження ставок земельного податку відповідно до Податкового кодексу України;

36) вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу;

37) прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом;

38) надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, у тому числі місць чи об'єктів для розміщення відходів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;

39-1) створення відповідно до закону за рахунок коштів місцевого бюджету установ з надання безоплатної первинної правової допомоги, призначення і звільнення керівників цих установ, залучення в установленому законом порядку фізичних чи юридичних осіб приватного права до надання безоплатної первинної правової допомоги;

40) заслуховування інформації прокурорів та керівників органів внутрішніх справ про стан законності, боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку та результати діяльності на відповідній території;

41) прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цим та іншими законами;

42) затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації;

43) затвердження договорів, укладених сільським, селищним, міським головою від імені ради, з питань, віднесених до її виключної компетенції;

44) встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;

45) прийняття у межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність;

45-1) визначення територій, на яких можуть проводитися потенційно небезпечні заходи в умовах присутності цивільного населення за участю особового складу Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів з використанням озброєння і військової техніки;

46) прийняття рішень, пов'язаних із створенням спеціальних вільних та інших зон, змінами в статусі цих зон, внесення до відповідних органів пропозицій з цих питань; надання згоди на створення таких зон за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України;

47) прийняття рішення про дострокове припинення повноважень органів територіальної самоорганізації населення у випадках, передбачених цим Законом;

48) затвердження статуту територіальної громади;

49) затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання символіки територіальної громади;

50) прийняття рішень щодо виконання положень статей 7, 11, 12, 20, 24 Закону України "Про засади державної мовної політики";

51) надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності;

52) створення відповідно до законодавства комунальної аварійно-рятувальної служби;

53) затвердження відповідно до закону Положення про помічника-консультанта депутата ради та опису посвідчення помічника-консультанта депутата ради.

54) вирішення питань у сфері поводження з небезпечними відходами відповідно до законодавства;

55) визначення на конкурсних засадах юридичних осіб, які здійснюють у межах певної території збирання та перевезення побутових відходів спеціально обладнаними для цього транспортними засобами;

56) затвердження порядку переміщення на штрафні майданчики транспортних засобів, припаркованих не у спеціально відведених місцях для паркування транспортних засобів.

2. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом), крім питань, зазначених у частині першій цієї статті, вирішуються такі питання:

1) визначення обсягу і меж повноважень, які здійснюють районні у містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи в інтересах територіальних громад районів у містах;

2) встановлення нормативів централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста.

Стаття 43. Питання, які вирішуються районними і обласними радами виключно на їх пленарних засіданнях

1. Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

1) обрання голови ради, відповідно заступника голови районної ради та першого заступника, заступника голови обласної ради, звільнення їх з посади;

2) утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна їх складу, обрання голів комісій;

3) утворення президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;

4) затвердження за пропозицією голови ради структури виконавчого апарату ради, його чисельності, встановленої відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом Міністрів України, витрат на утримання ради та її виконавчого комітету;

5) затвердження регламенту ради;

6) затвердження плану роботи ради з урахуванням вимог статті 32 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", заслуховування звіту про його виконання;

7) заснування засобів масової інформації відповідної ради, призначення і звільнення їх керівників;

8) заслуховування звітів постійних комісій, керівників органів, які рада утворює, обирає та призначає;

9) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по них;

10) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законодавством;

11) визначення відповідно до закону кількісного складу ради;

12) прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення консультативного опитування з питань, які стосуються їх спільних інтересів;

13) здійснення відповідно до закону повноважень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;

14) затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання символіки району, області;

15) прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації, вступ до асоціацій та інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, а також про вихід із них;

16) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;

17) затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них, затвердження звітів про їх виконання;

18) розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

19) вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду, концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;

20) вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників;

21) вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

22) вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення, а також про скасування такого дозволу;

23) встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборони використання підприємствами питної води у промислових цілях;

24) прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом;

25) прийняття за пропозицією відповідних сільських, селищних, міських рад рішень, пов'язаних зі створенням спеціальних вільних та інших зон, зміною у статусі цих зон, внесення до відповідних органів пропозицій з цих питань;

26) прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і в порядку, визначених законом;

27) прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад;

28) заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, їх заступників, керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, рішень ради із зазначених питань, а також про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;

29) прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації;

30) прийняття рішень про звернення до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів;

31) внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної місцевої державної адміністрації;

32) надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст та прийняття рішень про передачу об'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності;

35) затвердження відповідно до закону Положення про помічника-консультанта депутата ради та опису посвідчення помічника-консультанта депутата ради;

36) заслуховування інформації прокурорів та керівників органів внутрішніх справ про стан законності, боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку та результати діяльності на відповідній території;

37) встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги, які надаються підприємствами, що перебувають у спільній власності територіальних громад, представництво інтересів яких здійснює відповідна районна чи обласна рада, а також суб'єктами господарювання, що здійснюють управління (експлуатацію) цілісними майновими комплексами таких підприємств.

. Постійні комісії за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо розглядають проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, місцевого бюджету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями і співдоповідями.

Тимчасові контрольні комісії ради є органами ради, які обираються з числа її депутатів для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань, що належать до повноважень місцевого самоврядування. Контрольні комісії подають звіти і пропозиції на розгляд ради.

1. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради може розглядати і вирішувати питання, віднесені цим Законом до відання виконавчих органів ради.

2. Виконавчий комітет ради:

1) попередньо розглядає проекти місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;

2) координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників;

3) має право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших виконавчих органів ради, а також їх посадових осіб.

1. Районна, обласна рада може утворити президію (колегію) ради. Президія (колегія) ради є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд ради. Президія (колегія) ради може приймати рішення, які мають дорадчий характер.

1. Районна, обласна рада може утворити президію (колегію) ради. Президія (колегія) ради є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд ради. Президія (колегія) ради може приймати рішення, які мають дорадчий характер.

83.Судова влада:поняття склад і принципи функціонування.

У системі поділу державної влади однією з її гілок згідно зі ст. 6 Конституції України є судова влада, призначення якої полягає в захисті прав і свобод людини і громадянина, конституційного ладу України, забезпеченні відповідності актів Верховної Ради України, Президента України, органів виконавчої влади України та органів місцевого самоврядування Конституції України, дотримання законності в застосуванні законів та інших нормативних актів України. Існування самостійної гілки судової влади поряд із законодавчою та виконавчою- це необхідний атрибут будь-якої демократичної держави.

Судова влада реалізується здійсненням правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Судову владу реалізовують професійні судді та у визначених законом випадках ,народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур.

Судочинства здійснюється КСУ та судами заг.юрисдикції.

Самостійність судової влади та незалежність суддів означає таке:

-  суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді У здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні та підкоряються лише закону;

-  органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, громадяни та їхні об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї;

-  звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом;

- втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їхньому авторитетові чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність;

-  суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону;

- гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їхньою недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом; належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними закономзасобами забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також іншими засобами їхнього правового захисту.

Проте самостійність судової влади не означає її повної автономності стосовно до інших гілок влади. Зокрема, законодавча та виконавча гілки влади, Президент України суттєво впливають на організацію та функціонування органів судової влади. Так, Верховна Рада України, приймаючи закони, визначає систему судових органів та принципи її функціонування, встановлює статус суддів, порядок розгляду справ у суді тощо. Верховна Рада України також здійснює установчі повноваження - бере участь у формуванні судових органів (призначає третину суддів Конституційного Суду України, обирає суддів безстроково).

Відповідні установчі повноваження здійснює і Президент України - призначає третину суддів Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному законом порядку, здійснює перше призначення на посаду професійного судді.

Органи виконавчої влади забезпечують підготування та підвищення кваліфікації кадрів судових органів, здійснюють матеріально-технічне забезпечення діяльності судів тощо.

Винятковість судової влади полягає в тім, що функції судової влади можуть здійснюватися лише судами. Ст. 124 Конституції України передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком.

Отож, тільки суди мають право легітимно здійснювати повноваження державної влади щодо застосування в процесуальному порядку засобів державного примусу, лише суд може у визначеному законом порядку визнавати особу винною у скоєнні злочину, призначати кримінальне покарання, визнавати акти такими, що суперечать Конституції України тощо.

Підзаконність судової влади знаходить свій вияв, по-перше, в тому що суди та судді діють на основі закону, підпорядковуються Конституції та законам України, по-друге, в особливій процесуальній формі здійснення повноважень органів судової влади, яка є найскладнішою формою юрисдикційної діяльності, а тому детально регламентується законом, зокрема кримінально-процесуальним і арбітражно-процесуальним кодексами, нормами адміністративного законодавства.

Повнота судової влади визначається її обсягом, остаточним характером рішень, що приймаються судами, їхнім обов'язковим

значенням.

Втручання у вирішення судових справ, погроза щодо судді, образа судді, невиконання судового рішення тягнуть за собою встановлену законом кримінальну відповідальність.

84.Поняття,система і функції державних символів.

. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

Державний Прапор - це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20) Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Державний Герб - це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках і деяких офіційних документах. Згідно з Конституції України (ч. З ст. 20> Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) - ч. 4 ст. 20 Конституції України.

Державний Гімн - музикально-поетичний твір, який разом з Державним Гербом із Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч. 5 ст. 20) визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 р. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

Столицею України є місто Київ.

Державні символи - це умовні знаки державності та суверенітету, частина більш широкого поняття - "атрибути державності". В поняття "атрибути державності" крім таких атрибутів як герб, гімн, прапор, столиця, включають також конституцію, парламент, уряд, законодавство, святкові церемонії та інше.

Одна з найважливіших функцій Державних символів України полягає у вихованні високого патріотизму, національної гідності і самосвідомості громадян України. Державні символи України об’єднують, згуртовують український народ і надихають на розбудову незалежної, демократичної, сильної і заможної України!

85.Конституційні засоби удосконалення і гармонізації міжнародних відносин в Україні.

Програма сприяння гармонізації міжнаціональних відносин та

підтримки українців, які проживають за межами України, на період до 2012 року спрямована на задоволення національно-культурних потреб,збереження та розвиток етнічної, культурної та мовної самобутності національних меншин, які проживають у м. Києві, визначає пріоритетні завдання органіввиконавчої влади щодо забезпечення їх конституційних прав у сфері міжнаціональних відносин.

Представники національних меншин широко використовують своє право на

національно-культурну автономію, задеклароване Законом України «Про

національні меншини в Україні». На міському рівні зареєстровано 65 національно-

культурних товариств, понад 40 – мають міжнародний та всеукраїнський статус.

Метою Програми є створення належних умов для збереження, відродження

та розвитку етнічної, культурної та мовної самобутності, вивчення рідної мови,

історії національних меншин, які проживають у м. Києві, та підтримки українців,

які проживають за межами України.

Основними завданнями Програми є:

удосконалення механізмів задоволення культурних, освітніх, інформаційних

та інших потреб національних меншин, які проживають у м. Києві;

піднесення ролі виховання, формування толерантності у навчальних

закладах, посилення відповідальності суб’єктів виховання за здійснення цього

процесу;

фінансування культурних, освітніх та інших заходів, спрямованих на

задоволення гуманітарних потреб національних меншин, які проживають у

м. Києві;

заохочення діяльності та активізація роботи місцевих органів виконавчої

влади та органів місцевого самоврядування з культурно-освітніми, мистецькими та

іншими громадськими організаціями національних меншин;

сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку

етнічної самобутності українців, які проживають за межами України, а також

зміцненню їх зв’язків з Україною.

86.Підстави і порядок припинення повноважень ПУ.Процедура імпічменту.

За загальним правилом, Президент України як глава держави не несе політичної або юридичної відповідальності за свої дії. Юридична невідповідальність гарантується інститутом недоторканності, а політична - інститутом контрасигнатури, під чим розуміють скріплення акта Президента України підписом Прем'єр-міністра України та міністра, відповідального за акт і його виконання. Проте в особливих випадках Президент України підлягає відповідальності, що передбачено ст. 111 Конституції України -він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Інститут імпічменту виступає надійною гарантією проти зловживання владою та порушення главою держави конституції та законів держави.

Конституція України та Регламент Верховної Ради України передбачають досить складну процедуру імпічменту (схема 28).

Так, застосування процедури імпічменту можливе за умови:

1)  наявності висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину;

2)  наявності висновку Конституційного Суду України щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент.Президент України має право заявити про відмову від участі в процедурі імпічменту, що тягне за собою припинення його повноважень на підставі, передбаченій ст. 109 Конституції України (відставка Президента України).

Схема 28. Усунення Президента України з поста в порядку імпічменту

Сама процедура імпічменту включає такі стадії:

1)  ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;2)  прийняття Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу рішення про звинувачення Президента України;3)  прийняття Верховною Радою України не менш як трьомачетвертими від її конституційного складу рішення про усунення Президента України з поста.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Спеціальна тимчасова слідча комісія має право користуватися всіма засобами встановлення істини: допитувати свідків, вимагати і досліджувати (вивчати) документи, проводити експертизи, слідчі експерименти тощо.

Усунення Президента України з поста автоматично припиняє виконання ним своїх обов'язків, він втрачає недоторканність і може бути притягнений до юридичної відповідальності як звичайний громадянин.

87.Особливості правового статусу закордонних українців.

Правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства встановлюється Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94 р., іншими законами та підзаконними актами з урахуванням Конвенції про статус апатридів від 28.09.54 р., Конвенції про статус біженців від 28.07.51 м., Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають від 13.12.85 р. та ін..

Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями є особи, які мають громадянство іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства, які не належать до громадянства жодної держави (ст. 1 Закону).

Іноземці наділені тими ж правами і свободами, що і громадяни України. Вони виконують такі ж обов'язки, якщо інше не встановлено Законами та міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Однак є й відмінності в статус іноземців та громадян України. У іноземця, який прибув у країну, адміністративна правоздатність виникає з моменту прибуття і закінчується, коли він залишає країну. Адміністративна дієздатність іноземця полягає в здатності реалізовувати своїми діями належні йому права і виконувати обов'язки. Особливості правового статусу іноземних громадян та апатридів містять в собі ряд обмежень їх прав та обов'язків.

Іноземний громадянин не втрачає юридичного зв'язку зі своєю країною, перебуваючи за її межами, користується її захистом і підтримкою. У той же час іноземний громадянин підпадає під юрисдикцію іншої країни. Він зобов'язаний дотримуватися Конституції і адміністративних правил, які нею встановлені.

Стаття 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» чітко визначає різницю між тимчасово і постійно перебувають в Україні іноземцями:

• іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування - вважаються постійно перебувають в Україні. Документом, що підтверджує законність перебування в Україні для таких іноземців буде постійний або тимчасовий вид на проживання.

• іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на інших законних підставах, вважаються тимчасово перебувають в Україні. Після прибуття в Україну вони зобов'язані зареєструвати свої паспортні документи в органах внутрішніх справ. Також необхідно реєструвати зміни місця проживання. По закінченні терміну перебування, вони зобов'язані виїхати з України. Під час тимчасового перебування в Україні іноземці або особи без громадянства не мають права змінювати статус перебування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні.

88.Територіальна громада як первинний суб’єкт місцевого самоврядування.

Головним елементом системи місцевого самоврядування виступає територіальна громада, яка безпосередньо здійснює місцеве самоврядування за допомогою різних форм прямої демократії. Нормативне визначення територіальної громади дається у ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Пріоритет територіальної громади в системі місцевого самоврядування прямо закріплено у ст. 143 Конституції України, згідно з якою вона вирішує питання місцевого значення безпосередньо або через утворені нею органи місцевого самоврядування. Відповідно до цих конституційних положень Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 6) характеризує територіальну громаду як первинний суб'єкт місцевого самоврядування, основний носій його функцій і повноважень.

Утім, слід зазначити, що конституційний статус територіальної громади ще не отримав належної законодавчої деталізації, не визначено порядку створення, реорганізації та ліквідації територіальних громад, їхнього статусу юридичної особи тощо. Навіть більше повноваження місцевого самоврядування в чинному законодавстві визначаються, як і за радянської системи, через компетенцію відповідних органів місцевого самоврядування. Це стримує розвиток місцевої демократії, стоїть на заваді становленню дієздатних і самодостатніх територіальних громад. Переважна більшість територіальних громад не має демографічної, територіальної, матеріальної та фінансової основи для утримання комунальних та інших служб, необхідних для надання соціальних послуг населенню.

Все це свідчить про те, що значною мірою територіальні громади в Україні сьогодні існують лише на папері, вони ще не стали спільностями людей, об'єднаних не лише спільним проживанням, а й спільними інтересами та спільною участю у вирішенні питань місцевого значення, спільною відповідальністю за розвиток села, селища, міста, а в суспільній свідомості місцеве самоврядування ще ототожнюється з місцевими органами влади та їхніми посадовими особами.

Право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у місцевому самоврядуванні.

89.Конституційно-правові принципи та види взаємодії місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування.

1. субординації- підпорядкування органів місц.самоврядування ,державним органам та територ громаді,а дервжавних органів місцевим органам. Підпорядкування органів місцевого самоврядування правоохоронним і контролюючим органам у разі виявлення помилок у разі їх діяльності

2. координація – парітетні,рівні відносини між органами(методичні забезпечення,прийняття локальних актів) переважно в радах

3. реординація – вищестоящим органам надають рекомендації або вимоги виконання іншим органам (прикл. Сільська рада до обл.адмін з прохання прийняти новий акт чи змінити положення старого)

Види взаємодії: Координація, субординація, реординація

Координація діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань додержання режимів на державному кордоні здійснюється з метою забезпечення виконання вимог законодавства з прикордонних питань, раціонального використання сил та засобів, уникнення дублювання заходів, які вживаються для додержання законності і правопорядку на державному кордоні, а

також під час здійснення прикордонного, митного та інших видів

контролю. згідно КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 18 січня 1999

(про порядок здійснення координації діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань додержання режимів на державному кордоні)

Субординація – відносини між місцевими органами виконавчої влади з органами місцевого самоврядування в порядку ієрархії, тобто підлеглості вищепосадова особа/орган – нижче посадова особа/орган.

Реорденація – підчинення навпаки – тобто коли місцеві органи виконавчої надають розпорядження органам що стоять вище( Н: надання бюджету і т.д.)

90.Відповідальність за порушення виборчого законодавства.

За порушення виборчого закаоно-ва застосовується конст-правова,кримінальна,адмін та іноді цивільно-правова відповідальність. За одне й те саме правопорушення можуть будт застосовані санкції різних видів відповідальності одночасно. Крим відповідальність передбачається 5 розд. Кримінал.Кодексу(157,159)

Стаття 157. Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача

1. Перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі, перешкоджання діяльності іншого суб'єкта виборчого процесу,

ініціативної групи референдуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена ініціативної групи референдуму, члена комісії з референдуму або офіційного спостерігача при виконанні

ними своїх повноважень, поєднані з підкупом, обманом або примушуванням, а також ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин -

караються штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням

права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років.

Стаття 159-1. Порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку)

1. Надання фінансової (матеріальної) підтримки у великому розмірі для здійснення виборчої кампанії кандидату, політичній партії (блоку), з порушенням встановленого законом порядку, шляхом

передачі грошових коштів або матеріальних цінностей на безоплатній основі чи за необґрунтовано заниженими розцінками, виготовлення або поширення агітаційних матеріалів, не оплачених з виборчого фонду чи оплачених з виборчого фонду за необґрунтовано заниженими розцінками, або оплати виготовлення чи поширення таких матеріалів -

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або

позбавленням волі на той самий строк.

Підставою для адміністративної відповідальності в конституційному праві є ті адміністративні правопорушення, що посягають на об'єкти, які безпосередньо охороняються чинним конституційним законодавством України, Так, глава 15-А КпАП "Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення" передбачає такі види покарання:

* порушення вимог закону про виготовлення нового примірника списку виборців для повторного голосування з урахуванням уточнень, внесених до списку виборців у день голосування, тягне за собою накладення штрафу на членів виборчої комісії від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. З ст. 212-7 КпАП);

* порушення передбаченого законом порядку ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням друкованих, електронних (аудіовізуальних) засобів масової інформації або надання переваги в інформаційних телерадіопередачах чи друкованих засобах масової інформації будь-якому кандидату, політичній партії (блоку), їх передвиборним програмам власниками, посадовими чи службовими особами, творчими працівниками засобів масової інформації тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 1 ст. 212-9 КпАП);

* супроводження офіційних повідомлень у період виборчого процесу коментарями, що мають агітаційний характер, а також в іде о-, аудіозаписами, кінозйомками, фотоілюстраціями про дії посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування як кандидатів у депутати та на посади сільських, селищних, міських голів тягне за собою накладення штрафу від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 3 ст. 212-9 КпАП);

* виготовлення або замовлення виготовлення під час виборчого процесу друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установу, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск, або у яких така інформація означена неправильно чи неповно, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб від п'ятдесяти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 1 ст. 212-13 КпАП);

* замовлення або виготовлення виборчих бюлетенів понад встановлену рішенням відповідної виборчої комісії кількість тягне за собою накладення штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 212-16 КпАП);

* звільнення члена виборчої комісії з роботи або переведення його на нижчу посаду з підстав, пов'язаних із виконанням його обов'язків у виборчій комісії, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від шістдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. 2 ст. 212 -19 КпАП);

* порушення встановленого законом порядку опублікування документів та іншої інформації, пов'язаних з підготовкою і проведенням виборів, референдуму виборчою комісією чи засобом масової інформації, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 212-20 КпАП).

Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) від 6 липня 2005 року, удосконалив механізм адміністративної юридичної відповідальності за порушення норм конституційного права України. Так, глава 6 визначила особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій. Проте КАСУ не визначив механізм адміністративного провадження у справах із застосуванням адміністративної відповідальності до інших видів конституційних правопорушень

91.Принципи конституційного судочинства.

За ст 129 КУ судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються тільки закону. Судочинство проводиться суддею,одноособово,колегією суддів чи судів присяжних. Основними засадами судочинства є: 1.законність 2.рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом. 3. Забезпечення доведеності вини 4.замагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. 5. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором 6.забезпечення обвинувачень права на захист . 7.гласність судового процесу та його повне фіксування його технічними засобами. 8. Забезпечення апеляй та касац оскарження рішення, крім випадків встановлених законом.9. обов’язковість рішення суду.

Самостійність судової влади та незалежність суддів означає таке:

-  суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді У здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні та підкоряються лише закону;

-  органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, громадяни та їхні об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї;

-  звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом;

- втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їхньому авторитетові чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність;

-  суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону;

- гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їхньою недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом; належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом

засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також іншими засобами їхнього правового захисту.

Проте самостійність судової влади не означає її повної автономності стосовно до інших гілок влади. Зокрема, законодавча та виконавча гілки влади, Президент України суттєво впливають на організацію та функціонування органів судової влади. Так, Верховна Рада України, приймаючи закони, визначає систему судових органів та принципи її функціонування, встановлює статус суддів, порядок розгляду справ у суді тощо. Верховна Рада України також здійснює установчі повноваження - бере участь у формуванні судових органів (призначає третину суддів Конституційного Суду України, обирає суддів безстроково).

Відповідні установчі повноваження здійснює і Президент України - призначає третину суддів Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному законом порядку, здійснює перше призначення на посаду професійного судді.

Органи виконавчої влади забезпечують підготування та підвищення кваліфікації кадрів судових органів, здійснюють матеріально-технічне забезпечення діяльності судів тощо.

Винятковість судової влади полягає в тім, що функції судової влади можуть здійснюватися лише судами. Ст. 124 Конституції України передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком.

Отож, тільки суди мають право легітимно здійснювати повноваження державної влади щодо застосування в процесуальному порядку засобів державного примусу, лише суд може у визначеному законом порядку визнавати особу винною у скоєнні злочину, призначати кримінальне покарання, визнавати акти такими, що суперечать Конституції України тощо.

Підзаконність судової влади знаходить свій вияв, по-перше, в тому що суди та судді діють на основі закону, підпорядковуються Конституції та законам України, по-друге, в особливій процесуальній формі здійснення повноважень органів судової влади, яка є найскладнішою формою юрисдикційної діяльності, а тому детально регламентується законом, зокрема кримінально-процесуальним і арбітражно-процесуальним кодексами, нормами адміністративного законодавства.

Повнота судової влади визначається її обсягом, остаточним характером рішень, що приймаються судами, їхнім обов'язковим

значенням.

Втручання у вирішення судових справ, погроза щодо судді, образа судді, невиконання судового рішення тягнуть за собою встановлену законом кримінальну відповідальність.

92 Зміни до Конституції України . Перспективи конституційних перетворень.

Розділ XIII ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні і ті самі положення КУ.

Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

Перспективи розвитку:

На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих недоліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефективної системи центральних органів виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповідність адміністративно-територіального устрою принципам організації ефективної системи влади та управління тощо.

Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних інституцій та нівелює цінність державного суверенітету.

Ініціатива Президента України Віктора Януковича щодо конституційних змін була започаткована, виходячи з чіткого усвідомлення необхідності невідкладної і фундаментальної реформи політичної системи України, що з обов’язковістю потребує реформування конституційних засад цієї системи. Зміни до Основного Закону мають бути результатом кропіткої роботи спеціалістів з урахуванням кращого міжнародного досвіду.

Основними напрямами нового конституційного процесу є такі:

• гарантування індивідуальних та соціогрупових прав (гендерних, екологічних, мовно-культурних тощо) відповідно до реальних можливостей держави та встановлення механізму її відповідальності за чітке дотримання цих гарантій;

• посилення механізмів прямої участі та впливу громадян на владу, прозорості й підзвітності останньої перед громадянами, забезпечення дієвих гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами обов’язків і меж компетенції, зокрема уточнення та розширення можливостей для ухвалення державних рішень на всенародному референдумі, обмеження посадових імунітетів, запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних приписів;

• забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним законодавчим органом, президентом як всенародно обраним главою держави, урядом як вищим органом виконавчої влади та судовою гілкою влади з виокремленням у ній Конституційного Суду України;

• запровадження дієвого механізму зміни влади у разі неспроможності владних суб’єктів реалізувати свої повноваження;

• вирішення проблеми рівного представництва інтересів усіх регіонів на центральному рівні, зокрема у структурі законодавчої влади, або у спосіб створення двопалатного парламенту, або зміни виборчого законодавства. Створення умов для реалізації механізму децентралізації влади та зростання ролі місцевих громад у вирішенні важливих питань їхнього життя;

• запровадження механізму забезпечення участі громадян у прийнятті нової Конституції.

Напрямки реформи:

1.збільшення повноважень рахункової палати.

2.визначення принципів взаємодії органів державної влади.

3.процедура гарантії незалежності суддів.

93 Порядок виборів депутатів АРК,депутатів місцевих рад та сільських,селищних голів.

Це питання регулюється законом «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 1. Місцеві вибори є вільними та відбуваються на основі гарантованого Конституцією України та цим Законом загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. 2. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. 3. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою: 1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті; 2) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні мажоритарні виборчі округи), на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті. 4. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. 5. Участь громадян України у місцевих виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у виборах. Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, визначеними у статті 12 цього Закону, виборчих процедур, передбачених цим Законом. Виборчий процес здійснюється на засадах: 1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; 2) політичного плюралізму та багатопартійності; 3) публічності і відкритості; 4) рівності суб'єктів виборчого процесу перед законом; 5) рівності прав усіх кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; 6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації незалежно від форми власності; 7) неупередженості органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, керівників підприємств, установ і організацій до місцевих організацій партій, кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови. Виборчий процес включає такі етапи: 1) утворення виборчих округів; 2) утворення виборчих дільниць; 3) формування складу територіальних виборчих комісій, утворення дільничних виборчих комісій; 4) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 5) висування та реєстрація кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування у день виборів; 8) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів. 4. У випадках, передбачених цим Законом, виборчий процес включає також такі етапи: 1) повторне голосування; 2) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків повторного голосування і результатів місцевих виборів.

94.Порядок формування Кабміну України.

Стаття 6. Склад Кабінету Міністрів України та статус його членів

1. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, три віце-прем'єр-міністри та міністри України.

2. Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому статтею 9 цього Закону.

3. Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.

4. Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України цим та іншими законами України.

1. Прем'єр-міністр України призначається на посаду Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

2. Президент України після прийняття рішення про відставку Кабінету Міністрів України або про припинення повноважень Прем'єр-міністра України вносить до Верховної Ради України письмове подання про надання згоди на призначення на посаду Прем'єр-міністра України.

3. Президент України подає до Верховної Ради України письмове подання про надання згоди на призначення на посаду Прем'єр-міністра України, до якого додаються:

1) відомості про громадянство;

2) відомості про освіту;

3) відомості про трудову діяльність і автобіографія;

4) декларація про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції"

5) відомості про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку;

6) відомості про судимість кандидата.

Усі відомості подаються державною мовою і власноручно підписуються кандидатом на посаду Прем'єр-міністра України.

4. Верховна Рада України розглядає подання Президента України про надання згоди на призначення на посаду Прем'єр-міністра України не пізніше ніж у п'ятиденний строк з дня внесення такого подання до Верховної Ради України.

5. Кандидат на посаду Прем'єр-міністра України за пропозицією депутатських фракцій до розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради України зустрічається з депутатськими фракціями та відповідає на їхні запитання.

6. Під час розгляду питання про надання згоди на призначення на посаду Прем'єр-міністра України у пленарному засіданні Верховної Ради України бере участь Президент України.

7. Голосування у Верховній Раді України щодо надання згоди на призначення Прем'єр-міністра України проводиться у поіменному режимі. Рішення про надання згоди на призначення Прем'єр-міністра України приймається у формі постанови Верховної Ради України.

Постанова Верховної Ради України про надання згоди на призначення Прем'єр-міністра України невідкладно направляється Президенту України.

8. У разі ненадання згоди Верховною Радою України на призначення Прем'єр-міністра України Президент України вносить на розгляд Верховної Ради України подання про надання згоди на призначення на зазначену посаду в порядку, встановленому частиною другою цієї статті.

9. Особа, призначена Прем'єр-міністром України, набуває повноважень за цією посадою з моменту видання Указу Президента України про призначення цієї особи Прем'єр-міністром України.

Стаття 9. Призначення на посаду членів Кабінету Міністрів України

1. Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

2. При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем'єр-міністр України вносить Президенту України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України відповідно до вимог Конституції України та цього Закону.

3. Подання Прем'єр-міністра України, зазначене у частині другій цієї статті, стосовно персонального складу Кабінету Міністрів України може вноситися єдиним списком. Подання також можуть вноситися окремо на кожну посаду члена Кабінету Міністрів України.

4. На кожну посаду члена Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України вноситься одна кандидатура. 5. Подання про призначення членів Кабінету Міністрів України щодо кандидатів на відповідні посади вносяться разом з: 1) відомостями про громадянство; 2) відомостями про освіту; 3) відомостями про трудову діяльність і автобіографією; 4) декларацією про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції"

5) відомостями про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку;

6) відомостями про судимість кандидата.

6. За результатами розгляду подання Прем'єр-міністра України Президент України приймає рішення щодо призначення внесених кандидатур на посади членів Кабінету Міністрів України або доручає Прем'єр-міністрові України внести нове подання щодо персонального складу Кабінету Міністрів України або щодо кандидатур на окремі посади членів Кабінету Міністрів України. Нове подання вноситься Прем'єр-міністром України у визначений Президентом України строк із додержанням вимог, передбачених цією статтею.

Рішення про призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад членів Кабінету Міністрів України.

7. Призначення на вакантну посаду члена Кабінету Міністрів України (крім Прем'єр-міністра України) здійснюється у порядку та з додержанням вимог, передбачених цією статтею.

8. Особа, призначена членом Кабінету Міністрів України, набуває повноважень за посадою з моменту видання Указу Президента України про призначення цієї особи членом Кабінету Міністрів України.

95.Місцеві вибори:правова регламентація та загальна характеристика.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища. Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати (далі — виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села (кількох сіл, жителі яких добровільно об'єдналися у сільську громаду), селища, міста, згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і мають право голосу, можуть шляхом самовисування або через республіканські (в Автономній Республіці Крим), обласні, районні, районні у містах, міські організації політичних партій та їх виборчі об'єднання — блоки брати участь у висуванні кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, роботі виборчих комісій, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Організація та проведення виборів регламентуються Конституцією України, законами України „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та іншими законами. Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” визначає основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів.