Тема 1.2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів.

Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності.

Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається

1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні.

Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі розвитку суспільства як взірець.

Вона забезпечує взаємодію членів суспільства, полегшує процес спілкування. Мовні норми створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Мовна норма – категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови – суспільством.

Наявність норм літературної мови не заперечує паралельного існування мовних варіантів, таких як:

-- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі (н.: директору – директорові; робота закінчена – роботу закінчено).

--стилістично забарвлені, тобто які співвідносяться з певними стилями мови (н.: лексичні варіанти слова говорити – балакати, мовити).

Розрізняють такі типи норм:

графічні – передавання звуків на письмі;

лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю;

орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники;

граматична - це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень;

орфоепічна й акцентна - це правила вимови звуків, звукосполучень і наголосу;

морфологічні – написання слів, правильне вживання морфем;

синтаксичні – усталені зразки побудови словосполучень, речень;

стилістичні – відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування;

пунктуаційні – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає втому, щоб досконало знати норми й послідовно дотримуватися їх.