54. Соціально-економічний розвиток українських земель в складі Австро- Угорської імперії наприкінці XVIII - XIX ст.

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) на кінець XVIII ст. опинилися під владою Австрійської імперії. їх включення до складу імперії збіглося в часі з реформаторською діяльністю імператорів Марії-Терезії та Йосипа II. Реформи сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях.

Основою економіки західноукраїнських земель традиційно залишалося сільське господарство. Поряд з ним розвивалося залізнорудне виробництво,заготівля лісоматеріалів, видобуток сірки і солі. В результаті обезземелення селян залишилася надлишкова робоча сила, яку за наймом використовували в промисловості. Сільське господарство мало екстенсивний характер,певних норм панщини не існувало – селяни працювали на пана по 3-5 днів на тиждень. Зростає кількість дідичів та купців, які займалися підприємницькою діяльністю.

Промисловість регіону залишалася на рівні ремісничо-мануфактурного виробництва. Практично всі підприємства займалися видобутком та первинною переробкою сировини.

Особливості економічного розвитку позначилися і на соціальному складі місцевого населення. Основну його масу становили селяни, 60% яких були малоземельними. Місько буржуазія була слабкою і не відігравала помітної ролі в господарському житті краю. Найбільшими містами регіону були – Львів, Чернівці,Станіслав, Тернопіль.

Аграрна реформа 1848 р. скасувала кріпосне право та феодальні повинності селян , а також прискорила розвиток капіталізму на селі. Поширюється використання техніки та сучасних знарядь.

Головним показником капіталізації сільського господарства став зростаючий рівень його товарності.

На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. Усі виїхати не могли і не бажали, потрібно було на батьківщині боротись за краще життя. У 1902 р. селяни, розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні і впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набрав водночас соціального і національного характеру. Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до відновлення порядку. Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Зрештою поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих. Страйк, крім позитивних зрушень у житті селян, мав неабияке значення для українського руху: він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби. Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка забезпечила українцям в імперському парламенті вагоме представництво (27 депутатів з Галичини і 5 з Буковини). Проте це представництво могло бути значно більшим, якби не махінації з виборчими округами, зловживання і розправи над українськими виборцями під час виборів. Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської монополії на владу. У цій боротьби використовувались як парламентські (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і позапарламентські (віча, страйки, демонстрації). У результаті такої цілеспрямованої діяльності, а також під тиском австрійського уряду, який не бажав загострення конфлікту в Галичині напередодні конфлікту з Росією, поляки змушені були піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. Ця реформа значила більше, ніж передбачали її доволі скромні легальні умови (українці мали отримати в сеймі 62 місця, тобто 27%). Вона порушила монополію поляків на владу в Галичині, і це відкривало для українського руху нові перспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини. Однак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалась перша світова війна. Напередодні світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, визріла ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея сепаратизму. 55-56.Суспільно-політичний та національний рух в Україні у другій пол. XIX ст.

Процес формування й консолідації української нації на етнічній основі, що почався в часи Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни та значно прискорився в сере дині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбувалися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але цент ром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалося зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу. У XIX ст. нерозв'язаною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті роки стають громади — самодіяльні, напівлегальні суспіль но-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша — виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами і науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, Т. Р Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. Найвпливовішою течією в суспільно-політичному русі 70-х років були народники — рух різночинної інтелігенції, ідеологія селянської демократії. У народництві виділилися дві течії — революційна і ліберальна. За тактикою революційна течія поділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лише негативно, вірили, що в Росії — особливий шлях, і вона обмине капіталізм. Вони сподівалися, що селянська община ста не осередком соціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці. Перші народницькі гуртки виникли в Україні у 1873 р. в Одесі і Києві. У 1876 р. у Петербурзі створюється організація, яка з 1878 р. дістала назву «Земля і воля», яка поставила завдання політичної боротьби проти самодержавства. Оскільки народники вважали, що останнє не має опори в суспільстві, то його можна повалити за допомогою терору. У 1879-1881 pp. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Нарешті І березня 1881 р. народовольцям удалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Олександр III. Ситуація в країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби з самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їх діяльність показала безперспективність політичного терору. їх керівники були страчені. Остаточно організація революційних народників була розгромлена у 1883 р. Розгортання робітничого руху, криза народництва створили передумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника К. Маркса) — течії, яка вже стала впливовою в Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створюються перші марксистські гуртки. Пёрший соціал-демократичний гурток виник у Києві в 1889 р. У 90-ті роки такі гуртки виникають в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були розрізненими і маловпливовими.