Розділ 1

1.1. Біографія Вільяма Шекспіра

Творчість Шекспіра є найвищим досягненням європейської літератури доби Відродження. Якщо могутня фігура Данте позначає собою початок Ренесансу, то титанічна фігура Шекспіра вінчає його кінець і тим самим залишає його в історії світової культури назавжди. Його спадщина, що набула світового значення, впливає на творчість численних митців світового значення і зберігає свою актуальність до нашого часу.

Рис. 1.1. Портрет Вільяма Шекспіра

Найкращі театри світу незмінно включають в свій репертуар його п'єси, а роль Гамлета мріє зіграти кожен актор. Цікаво, що  прізвище «Шекспір​​» може бути перекладене з англійської мови, як «вражаючий списом».

Незважаючи на величезну популярність творів Шекспіра, про нього самого відомого не так вже і багато. Саме тому існують різні погляди на особу і біографію драматурга. Основною науковою течією, підтримуваною більшістю дослідників, є біографічна традиція, що склалася впродовж декількох сторіч, згідно з якою Вільям Шекспір народився в місті Страдфорді-на-Ейвоні в заможній, але не в благородній сім'ї і був членом акторської трупи Річарда Бербеджа. Цей напрям вивчення Шекспіра називають «стратфордіанством».

Існує також протилежна точка зору, так зване «антистратфордіанство», прихильники якої заперечують авторство Шекспіра із Стратфорда і вважають, що «Вільям Шекспір» — це псевдонім, під яким ховалася інша особа або група осіб, адже життя Шекспіра, як і його постать повні таємничих загадок. Талановитий, але малоосвічений провінціал створював шедеври, які і в наші дні хвилюють людей у всьому світі. Дискусії на тему, хто ж насправді ховався під цим ім`ям, не припиняються і до сьогодні. Основою для подібних заяв являється майже повна відсутність оригінальних документів. Церковні книги підтверджують лише факт хрещення та вступу в шлюб вродженця Страдфорда на ім`я Вільям Шекспір. Сумніви в традиційній точці зору відомі вже починаючи з XVIII століття.

Одним з перших «анти – страдфордіанців» була американська письменниця Делія Бекон.

Рис.1.2. Делія Бекон Рис.1.3.Френсіс Бекон

У 1857 році вона опублікувала книгу, де заявляла, що авторами п`єс Шекспіра була група вільнодумців на чолі з філософом Френсісом Беконом. Одержима своєю ідеєю, Делія Бекон годинами просиджувала на могилі в Страдфорді, а одного разу навіть спробувала зсунути могильний камінь, сподіваючись відшукати тайник з документами, які б відкрили таємницю Шекспіра. Через деякий час після цього вона захворіла та зійшла з глузду, у чому багато хто угледів дію прокляття. Отже, Делія Бекон так і не змогла довести свою теорію про авторство Френсіса Бекона.

Ще один претендент на авторство – поет і драматург Крістофер Марло.

Рис.1.4.Крістофер Марло

Будучи ровесником Шекспіра, він одночасно з ним увійшов в лондонський театральний світ. Проте, на відміну від колеги – страдфордця, Марло отримав блискучу університетську освіту. В 29 років Марло був убитий, за однією з версій, у п`яній бійці. Приверженці авторства Марло спростовують факт його ранньої смерті та посилаються на таємну шпигунську діяльність драматурга при королівській особі. «Померши», драматург з`явився в Лондоні в образі провінційного актора на ім`я «Вільям Шекспір» та написав найкращі шекспірівські твори.

На початку ХХ століття англійський професор – літературознавець Томас Луні висунув гіпотезу, що ім`ям «Шекспір» свої твори підписував поет – аристократ Едвард де Вер, граф Оксфорд.

Рис.1.5.Єдвард де Вер, граф Оксфорд

Разом з тим, серед антистратфордіанців немає єдності щодо того, хто саме був справжнім автором шекспірівських творів. Число ймовірних кандидатур, запропонованих різними дослідниками, дотепер налічує кілька десятків.

У нашому дослідженні ми будемо дотримуватись традиційної теорії. Отже, традиційно вважають, що Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 року у Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Він був старшим сином і третьою дитиною з восьми у сім'ї Джона Шекспіра та Мері з роду Арден. Батько Вільяма обирався на різні суспільні посади, один раз був вибраний мером міста. Він не відвідував церковні богослужіння, за що платив великі грошові штрафи. Його мати, вроджена Арден, належала до однієї з найдавніших англійських родин.

Вільям вчився у місцевій граматичній школі, де вивчали рідну мову, а також грецьку і латинську за єдиним підручником - Біблією. За одними даними, Шекспір школу не закінчив, бо батько через фінансові ускладнення забрав Вільяма до себе помічником. За іншими ж, після закінчення школи був навіть помічником шкільного учителя.  Проживаючи в провінційному місті, тісно спілкувався з народом, від якого засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови.

Рис.1.6.Будинок Шекспіра у Страдфорді.

Будинок Шекспіра на Хенлі – стріт являє собою будівлю з цегляним фундаментом, дубовим каркасом і трьома фронтонами. У ті часи такий будинок могла дозволити собі лише заможна родина, що ще раз свідчить про комерційну вдачу Джона Шекспіра. В наш час на Хенлі – стріт у Страдфорді знаходиться будинок – музей Шекспіра з відтвореним інтер`єром тих часів.

У вісімнадцятирічному віці (1582) юнак оженився на Енн Хетауей, яка була на вісім років старшою за нього. Через три роки після одруження він покинув Стретфорд. У  1587 році виїжджає доЛондона і грає на сцені, хоча великого успіху як актор не має. З 1593 року працює у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург.

Документально підтверджених свідчень про життя Шекспіра збереглося надзвичайно мало. Більшість фактів вдалося встановити за побічними свідченнями або пізнішими розповідями, нерідко дуже сумнівними. Зокрема, існувала легенда, що невдовзі після народження двійнят Шекспір був змушений покинути сім'ю і рідне місто, рятуючись від переслідувань сусіда – лендлорда, в угіддях якого він нібито займався браконьєрством. Давня, але доволі сумнівна історія. Найімовірніше, що Шекспір вирушив до Лондон услід за однією з численних акторських труп, що гастролювали у Стретфорді. Спокуса театром виявилася надто сильною, і Шекспір подався в актори. [2, 4, 6]

Перші його друковані твори з'являються тільки в 1594 році. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. В 1599 році він брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його співвласником — і наступні 10 років значився у списках його трупи. Сім'я його весь цей час залишалася в Стретфорді .

У 1612 році Шекспір виходить з невідомих причин у відставку і повертається в рідне місто, де живуть його дружина і дочки. Цікаво, що заповіт Шекспіра від 15 березня 1616-го року був підписаний нерозбірливим почерком, на підставі чого деякі дослідники вважають, що він був у той час серйозно хворий.

Рис. 1.7. Підпис Вільяма Шекспіра

Рис.1.8. Герб Вільяма Шекспіра

Рис.1.7.Заповіт Вільяма Шекспіра

Шекспір помирає 23 квітня(у день свого народження) 1616 року. Через три дні його тіло було поховане під вівтарем стратфордської церкви.

Незважаючи на відносно недовге життя один з найвідоміших драматургів світу залишив після себе величезну літературну спадщину: принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і цикл з 154 сонетів. І можна з впевненістю сказати, що він залишається найвизначнішим драматургом всіх країн та всіх часів, незважаючи на всі протиріччя що до його особи.

1.2. Періоди творчості та літературна спадщина драматурга.

Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один, що не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди дозволяє досконаліше розглянути ранні п'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії . а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Перший період припадає приблизно на 1590–1594 роки. За літературними прийомами його можна назвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх попередників. Вплив Лілі та  евфуїзму виражається в химерності стилю першого періоду. Евфуї́зм (грец. euphyes — високий, обдарований) — пишномовний літературний стиль, перенавантажений риторичними фігурами, тропами, метафорами, склався в англійській літературі наприкінці 16 сторіччя. Назва терміну походить від Евфуеса — героя романів англійського письменника Дж. Лілі. За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної віри в кращі сторони життя. Молодий Шекспір карає порок у своїх історичних трагедіях та оспівує високі поетичні почуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Але основного забарвлення набувають п'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує це молоде почуття: «Безплідні зусилля любові», «Два Веронці», «Пісня над піснями», «Ромео і Джульєта» (Хоча головні герої й гинуть, автор каже, що для дня такої любові і життя не шкода). Чарівний ореол, яким Шекспір зумів оточити своїх героїв, при всій трагічності, робить жах «сумної повісті» солодким, а власні імена героїв трагедії ось уже чотири століття продовжують служити ознакою вищої пристрасті. [10, 9, 6]

 Віхою другого періоду творчої діяльності Вільяма Шекспіра (приблизно 1594–1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів — «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявляє свою самостійність і з незвичайною яскравістю проявляє одну з найдивовижніших своїх здібностей — перетворювати грубий, неотесаний камінь запозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Перехід до другого періоду позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка була характерна для першого періоду. Герої ще молоді, але вже достатньо пожили, і головне для них в житті — насолода. Безтурботне, веселе користування життям  — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є третій безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. 

Третій період художньої діяльності Шекспіра, що приблизно охоплює 1600–1609 роки, — це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найвизначніших літературних творів. Перший натяк на зміну настрою і світобачення з'являється в комедії «Як вам це сподобається», у психології стомленого життям меланхоліка Жака. Песимістичний настрій художника був породжений не тільки спогляданням зла світу. Він має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився ідеал високого призначення людини. Він був такий суворий до світу тому, що хотів його бачити досконалим.

Четвертий період, якщо не брати до уваги «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії. Трагікомедія - вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову проявляється у всьому блиску своєї узагальнюючоїсили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення безкультур’я черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно: важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, а ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо зрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїжджає з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

Трагедія «Ромео і Джульетта» з'явилася в оточенні сонетів, здебільшого написаних одночасно з нею. Сонетний тон лунає в і трагедії, передусім з уст самого Ромео. Говорячи про кохання, він не втримується в межах драматичного білого вірша. [9, 8, 17]

Незважаючи на величезну кількість досліджень, посьогодні загадкою залишається найпопулярніша частина поетичної спадщини Шекспіра – сонети. «Сонети» створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів. Сучасникам вони здавались «Солодкими як цукор». Їх більша частина була написана в 1592 – 1599 роках. Згадка про існування «Сонетів» уперше зустрічається в огляді англійської літератури «Скарбниця розуму» (1598) Ф. Мереза: «Подібно до того, як гадали, що душа Евфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його «Венера і Адоніс», його «Лукреція», його ніжні сонети, відомі його особистим друзям». Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були

надруковані видавцем У. Джаггардом у томику віршів «Пристрасний пілігрим». Потім, на протязі 10 років сонети не публікуються і їх публікація відновлюються лише в 1609 році, вочевидь, без відома автора.

Рис. 1.10. Титульний аркуш видання «Сонетів» 1609 року