15. Визначення поняття застава майнових прав.

16. Притримання як вид забезпечення виконання зобов’язань.

Правова природа притриманная згідно зі ст. 594 ЦК зумовлена тим, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання боржником у термін зобов’язання оплати цієї речі чи компенсації кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, має право утримувати її в себе, доки відповідне зобов’язання не буде виконане.

Право притримання виникає на підставі прямої вказівки закону (ст. 594 ЦК України) і не потребує, щоб воно було передбачене договором між кредитором і боржником.

Право притримання кредитора, є загальною нормою, яка дозволяє стимулювати боржника до виконання простроченого ним зобов’язання. Крім того, у ЦК містяться спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ, якою він правомірно володіє за договором певного виду.

Для виникнення у кредитора права на притримання як передбаченого законом виду забезпечення виконання зобов’язання необхідна одночасна наявність таких умов: 1) притримання можливе лише стосовно чужої речі, тобто такої речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кредитору; 2) така річ повинна знаходитися у володінні кредитора; 3) кредитор має володіти річчю на законній підставі; 4) кредитор вправі притримувати річ боржника, якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі,

Єдиною підставою виникнення права притримання є невиконання боржником у строк зобов’язання: а) щодо оплати речі й відшкодування кредиторові пов’язаних з річчю витрат та інших збитків; б) щодо інших вимог кредитора.

17. Загальні положення про припинення зобов’язань.

Оскільки зміст зобов’язання становлять права й обов’язки його учасників, припиненням зобов’язань є припинення зазначених прав та обов’язків. При припиненні зобов’язання останнє перестає існувати, і його учасників більше не пов’язують ті права й обов’язки, які раніше з нього випливали. Усі підстави припинення умовно поділяються на такі групи: 1) такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями або не залежать від неї; 2) ті, що є правочинами та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами; 3) ті, що припиняють зобов’язання повністю або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги).

Для окремих видів договорів цивільне законодавство України передбачає додаткові підставі припинення відповідних зобов’язань. До них, зокрема, відносяться: а) відмова страхувальника або страховика за договором страхування (ст. 997 ЦК); б) загибель майна, переданого в управління за договором управління майном (ст. 1044 ЦК), та ін.

Підстави припинення зобов’язання встановлюються договором або законом. У свою чергу законні підстави поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні підстави припинення зобов’язань встановлені статтями глави 50 ЦК. До них відносяться: передання відступного (ст. 600 ЦК); зарахування зустрічних однорідних вимог (ст. 601-603 ЦК); домовленість сторін, втому числі новація (ст. 604 ЦК); прощення боргу (ст. 605 ЦК); поєднання боржника і кредитора водній особі (ст. 606 ЦК) та ін. Спеціальні підстави припинення зобов’язання можна поділити на: а) підстави, що застосовуються як санкції за порушення зобов’язання у випадках, передбачених договором або законом. До них належать: відмова від прийняття виконання (ч. З ст. 612 ЦК); одностороння відмова від зобов’язання (ст. 615 ЦК); відмова продавця від договору купівлі-продажу — ч. 1 ст. 665 ЦК; відмова від договору комерційної концесії — ч. 1 ст. 1126 ЦК тощо);